Рішення

від 09.02.2023 по справі 947/17168/22

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Справа № 947/17168/22

Провадження № 2/947/487/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.02.2023 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Куриленко О.М.,

за участю секретаря Солтановської Ю.О.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними,

ВСТАНОВИВ:

05 серпня 2022 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просить: визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІН - ФАКТОР» та ОСОБА_3 про право вимоги за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 . Визнати недійсним Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л., зареєстрований в реєстрі за № 3950 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К та зареєстрований в реєстрі за № 4786. Визнати недійсним Договір про відступлення прав вимоги, укладений 06 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про право вимоги за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 . Визнати недійсним Договір Відступлення прав вимоги за іпотечними договорами від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л., зареєстрований в реєстрі за №724 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К та зареєстрований в реєстрі за № 4786. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі.

Позивач вважає, що слід визнати недійсними Договори про відступлення права вимоги та Договори відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, що були укладені між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 , а також, що укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки між сторонами фактично були укладені договори факторингу, а не відступлення права грошової вимоги, і ТОВ «ІН-ФАКТОР» не мало права передавати ОСОБА_3 право вимоги до ОСОБА_1 , оскільки на стороні кредитодавця в кредитних правовідносинах може виступати лише банк або інша фінансова установа.

Ухвалою судді від 09.08.2022 року було відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання.

24.08.2022 року через систему «Електронний суд» до суду надійшов відзив на позовну заяву від ОСОБА_3 , в якому відповідач посилався на те, що між АБ «ПОРТО-ФРАНКО» в особі уповноваженої особи ФГВФО Красюка І.І. та ТОВ «ІН-ФАКТОР» був укладений саме договір купівлі-продажу прав вимоги передбачений ч.ч. 2, 4 ст. 656 ЦУ України, а тому у ТОВ «ІН-ФАКТОР» виникло лише право вимагати виконання зобов`язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору. З огляду на вказане, відповідач вважав, що до наступних договорів не може застосовуватись конструкція статті 1077 ЦК України. За таких обставин відповідач просив відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Також 24.08.2022 року через систему «Електронний суд» відповідач ОСОБА_3 подав заяву про застосування строків позовної давності, згідно якої просив відмовити в задоволенні позову, застосувавши строк позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про оспорювання договорів відступлення прав вимоги укладених між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 03.12.2016 року.

Ухвалою суду від 20.09.2022 року було закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті.

Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду сповіщені належним чином у порядку ст.ст. 128-130 ЦПК України.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Попова О.А. підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідачі та їх представники у судове засідання не з`явились, повідомлялись належним чином, про причини неявки суду не повідомили.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, суд, на підставі всебічного, повного, об`єктивного і безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, встановив наступне.

04 липня 2008 року між Акціонерним комерційним банком «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір №1163/1-08, відповідно до умов якого Банк зобов`язувався надати Позичальнику кредит на поточні потреби в сумі 70 000,00 дол. США, з 04.07.2008 року по 02.07.2010 року зі сплатою 15,00% відсотків річних.

У якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 04 липня 2008 року між Акціонерним комерційним банком «ПОРТО-ФРАНКО» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір, зареєстрований в реєстрі за № 4786, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К., згідно умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку АКБ «ПОРТО-ФРАНКО» нерухоме майно, а саме земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,0586 га.

30 січня 2015 року відповідно до постанови Правління НБУ від 30 січня 2015 року №67 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ АБ «Порто-Франко», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення №19 «Про початок процедури ліквідації АБ «Порто-Франко» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АБ «Порто-Франко» призначено Красюка І.І..

Оскільки ПАТ АБ «Порто-Франко» перебувало у процедурі ліквідації, реалізація його активів здійснювалась на відкритих торгах (аукціоні) шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання відповідно до норм Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

03 грудня 2016 року між Публічним акціонерним товариством акціонерний банк «ПОРТО-ФРАНКО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР» було укладено Договір №24 про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ АБ «Порто Франко» відступив ТОВ «ІН-ФАКТОР» право вимоги за кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто Франко» та ОСОБА_1 , за договором поруки №04-07-08/5 від 04.07.2008 року та за іпотечним договором від 04.07.2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К., номер у реєстрі 4786.

Згідно з додатком № 1 до Договору №24 про відступлення прав вимоги від 03.12.2016 року банк шляхом продажу відступив новому кредитору право вимоги за кредитним договором ОСОБА_1 у розмірі заборгованості - 20 617,36 дол. США. У відповідності до п. 4 Договору №24 про відступлення прав вимоги від 03.12.2016 року новий кредитор сплатив банку ціну продажу (відступлення) права вимоги - грошові кошти в розмірі 57 765,75 грн.

03 грудня 2016 року між Публічним акціонерним товариством акціонерний банк «ПОРТО-ФРАНКО» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР» було укладено Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л.Л. за №3949, відповідно до умов якого ПАТ АБ «Порто-Франко» передав, а ТОВ «ІН-ФАКТОР» прийняв права вимоги за Договором іпотеки від 04.07.2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1

03 грудня 2016 року між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_5 , яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_3 , був укладений Договір про відступлення права вимоги, шляхом відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 04.07.2008 року, за кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року та за договором поруки №04-07-08/5 від 04.07.2008 року та Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л.Л. за №3950, відповідно до умов якого були передані права вимоги за Договором іпотеки від 04.07.2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 ..

Договором відступлення права вимоги від 03.12.2016 року було визначено, що кредитор ТОВ «ІН-ФАКТОР» передав права вимоги новому кредитору ОСОБА_3 до ОСОБА_1 за кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року у розмірі заборгованості - 20 617,36 дол. США (п. 1.1 Договору), а новий кредитор мав сплатити вартість відступленого права вимоги за Договором у розмірі, що був визначений у Попередньому договорі відступлення прав вимоги від 01.12.2016 року (п.1.4 Договору). Також пунктом 1.2. Договору про відступлення прав вимоги було встановлено, що новий кредитор одержує право вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань та право нарахування доходів за кредитом за основним договором та всіма договорами забезпечення.

06.03.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений Договір про відступлення прав вимоги, за яким було передано право вимоги за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 р., за іпотечним договором від 04.07.2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К. та за договором поруки №04-07-08/5 від 04.07.2008 року.

У відповідності до п. 1.1 Договору відступлення права вимоги від 06.03.2017 року кредитор ОСОБА_3 передав у повному обсязі права вимоги новому кредитору ОСОБА_4 до ОСОБА_1 за кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року у розмірі заборгованості - 68 222,58 дол. США, а новий кредитор мав сплатити вартість відступленого права вимоги за Договором у розмірі, що був визначений у Попередньому договорі відступлення прав вимоги від 27.02.2017 року (п.1.4 Договору). Пунктом 1.2. Договору про відступлення прав вимоги від 06.03.2017 року було встановлено, що новий кредитор одержує право вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань та право нарахування доходів за кредитом за основним договором та всіма договорами забезпечення.

06.03.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л.Л. за №724, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_4 прийняв права вимоги за Договором іпотеки від 04.07.2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що Договори про відступлення права вимоги та Договори відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, що були укладені між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 , а також, що укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , за своєю правовою природою є договорами факторингу, на підставі статей 203, 215 ЦК України ОСОБА_1 просила визнати їх недійсними.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК Українизобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 510 ЦК України передбачено, що сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ), у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІфінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою. Фінансові послуги відповідно до положень цього Законунадаються суб`єктами господарювання на підставі договору (частина перша статті 6 Закону № 2664-ІІІ).

У статті 350 Господарського кодексу України вказано, що банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи.

Таким чином, у ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Щоб розмежувати договір факторингу від договору відступлення права вимоги (цесії), необхідно розуміти відмінні ознаки правової природи вказаних договорів.

Що стосується суб`єктного складу вказаних правочинів, то учасниками цесії, виходячи зі змісту статей 512-518 ЦК України, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи. Натомість зі змісту частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону № 2121-III слідує, що суб`єктний склад факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України), та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування за предметом вказаних договорів, то предметом відступлення за договором цесії може бути право як грошової, так і негрошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги) (стаття 1078 ЦК України).

Розмежування зазначених договорів можливо здійснити і за їх формою, оскільки правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). У свою чергу, вимоги до договору факторингу визначені у статті 6 Закону № 2664-ІІІ, оскільки у пункті 3 частини першої статті 49 Закону № 2121-ІІІ факторинг визначено кредитною операцією.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, а метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

Ще однією відмінністю між цесією і факторингом є те, що при цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається.

Такі критерії розмежування договору цесії і факторингу викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа № 909/968/16, провадження №12-97гс18), у якій також зроблено висновок щодо застосування норм права. Договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-ІІІ. Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність.

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права слідує, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі послуги надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

За загальним правилом відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512тастатті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Вказаний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати ВерховногоСуду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).

В той же час, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та прийняті на його виконання нормативно-правові акти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб немістять заборони щодо придбання фізичними особами майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення.

Тобто, якщо фізична особа - новий кредитор уклав договір відступлення прав вимоги за кредитним договором у процедурі примусової ліквідації банку, то він не набуває права здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги у нього виникає лише право вимагати виконання зобов`язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор.

Вказаний висновок узгоджується із висновками, висловленими у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 295/3588/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19 та від 22 грудня 2020 року у справі № 761/20317/18.

Окрім того, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 р. у справі №161/5127/17-ц наведено правову позицію, відповідно до якої договори про відступлення прав вимоги, які укладені внаслідок електронних торгів, проведених на підставіст. 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не є договорами факторингу, а отже учасником електронних торгів із продажу права вимоги може бути фізична особаабо юридична особа, а не лише банк або інша фінансова установа.

На аналогічні правові позиції посилається і відповідач у своєму відзиві.

Поряд з цим, суд вважає за необхідне зазначити, що вказана практика не може бути застосована у вказаних правовідносинах, оскільки оспорювані договори відступлення прав вимоги були укладені не внаслідок електронних торгів, а вже після, з новим кредитором.

Проаналізувавши зміст пункту 1.2 оспорюваних договорів відступлення прав вимоги, яким передбачено, право нового кредитора вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань та право нарахування доходів за кредитом за основним договором та всіма договорами забезпечення, а також враховуючи, що при відступленні права вимоги від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 розмір заборгованості за кредитним договором було збільшено з 20 617,36 дол. США до 68 222,58 дол. США, слід дійти висновку що за своєю правовою природою оспорювані договори є договорами факторингу.

Суд вважає, що за договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату, тобто цей договір спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів й указана послуга надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається, і лише у разі якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, відносини факторингу будуть відсутні й указані відносини регулюватимуться загальними положеннями про купівлю-продаж.

Уклавши 03.12.2016 року Договір про відступлення права вимоги та Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, ТОВ «ІН-ФАКТОР» отримало фінансування, а ОСОБА_3 , в свою чергу, укладаючи вказані договори, набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором та договором іпотеки. Наведене свідчить про те, що фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третіх осіб (боржника та поручителя), що є основною ознакою договору факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у цій справі договору не змінює його правової природи.

З укладенням 03.12.2016 року Договору відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л.Л. за №3950, відбулась заміна іпотекодержателя з ТОВ «ІН-ФАКТОР» на фізичну особу - ОСОБА_3 , який не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка не може надавати фінансові послуги, у тому числі й у формі факторингу.

Як вбачається з матеріалів справи, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Укладені в подальшому 06.03.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Договір про відступлення права вимоги та Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами за своєю юридичною природою також є договорами факторингу.

Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.

У статті 203 ЦК України закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша цієї статті). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина шоста цієї статті).

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Враховуючи, що оспорювані договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договором укладені з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», наявні підстави для визнання їх недійснимивідповідно до частини першої статті 215 ЦК України.

Крім того, факт встановлення недійсності вказаних договорів, укладених між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 , свідчить про відсутність у ОСОБА_3 права на укладання будь-яких правочинів у подальшому, що є підставою для визнання недійсними та скасування наступних договорів: договору про відступлення прав вимоги, укладеного 06 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про право вимоги за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 , договору про відступлення права вимоги за іпотечними договорами від 06 березня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л.Л., зареєстрованого в реєстрі за №724 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К та зареєстрований в реєстрі за №4786.

Разом з цим, суд звертає увагу, що у постановах Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 926/1172/18, від 28.01 2020 у справі № 924/1208/18 вказано, що виходячи зі змісту статей 4 ГПК України та 15, 16 ЦК України, підставою для захисту господарським судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно з вимогамист. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину.

ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних правочинів, однак, вона є заінтересованою особою, оскільки предметом оспорюваних договорів відступлення прав вимоги є саме право вимоги до ОСОБА_1 за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року та за Іпотечним договором від 04 .07.2008 року.

Окрім того, судом встановлено, що в результаті відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами на підставі оспорюваних договорів ОСОБА_4 звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору, а саме шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки. Згідно інформаційної довідки наявної в матеріалах справи, власником земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно значиться ОСОБА_4 .

З огляду на вказане суд вважає, що позивачем доведено порушення її прав та інтересів, внаслідок укладення відповідачами оспорюваних правочинів.

Щодо строків позовної давності суд зазначає наступне.

В процесі розгляду справи відповідачем було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності, в якій він зазначає, що строк позовної давності за зверненням до суду сплив, оскільки про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася ще у грудні 2016 року, при цьому до суду звернулася лише 05.08.2022 року, у той час, як оспорюваний договір був укладений 03.12.2016 року, у зв`язку з чим відповідач приходить до висновку про пропущення позивачем встановленого законом трирічного строку позовної давності

Перевіряючи доводи відповідача в частині застосування норм закону щодо строку позовної давності, суд виходить з наступного:

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною 1 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тобто, для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч. 3 ст. 264 ЦК України).

Пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду. Саме з цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі.

Відповідно до вимог процесуального законодавства суддя відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому процесуальним кодексом.

Судом встановлено, що оскаржувані договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладені між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 - 03.12.2016 року, а між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - 06.03.2017 року.

Виходячи з наданої відповідачем до суду копії ухвали від 08.12.2016 року по цивільній справі №520/1185/16-ц про укладення договору про відступлення права вимоги між ТОВ «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 позивачу стало відомо в грудні 2017 року. Про укладення договорів відступлення права вимоги між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , позивачу стало відомо в серпні 2017 року, після того, як ОСОБА_4 звернувся до суду з заявою про процесуальне правонаступництво в рамках розгляду справи №520/4451/15-ц за позовом ПАТ АБ «Порто-Франко» до ОСОБА_1 та ОСОБА_6 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.Отже, граничним строком на подання позовної заяви про визнання недійсними відповідних договорів є грудень 2019 року та серпень 2020 року.

З матеріалів справи вбачається, що в межах строків позовної давності, 22.08.2017 року, позивач звернулася до суду з позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги.

Таким чином, строки позовної давності були перервані у зв`язку із зверненням позивача до Київського районного суду м. Одеси з відповідним позовом та після переривання, тобто з 23.08.2017 року, перебіг позовної давності почався заново, а отже граничним строком на звернення до суду з позовом про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги є 23.08.2020 року.

Поряд з тим, пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року, з 12 березня 2020 року в Україні установлено карантин через спалах у світі короновірусу COVID-19, який неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2022 року № 1423продовжено карантин до 30 квітня 2023 року.

З огляду на вказане, враховуючи що з 12 березня 2020 року в Україні установлено карантин, строки позовної давності продовжуються на строк дії такого карантину.

Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану» та ЗУ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку із воєнною агресією Російської Федерації проти України, з 5:30 24 лютого 2022 року запроваджено воєнний стан. Наразі воєнний стан продовжено до 20 травня 2023 року.

З огляду на вказане, враховуючи що з 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, строки позовної давності продовжуються на строк його дії.

Отже, враховуючи що до 12.03.2020 року строки позовної давності для звернення позивача за захистом своїх прав з позовом про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами не закінчилися, оскільки 22.08.2017 року такі строки переривалися, а з 12.03.2020 року в Україні діє карантин та з 24.02.2022 року в країні введено воєнний стан, позовна заява подана в межах строків позовної давності.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини 3 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно статті 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить висновку про необхідність задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, оскільки оспорювані договори укладені з порушенням вимог закону особою, яка не мала право на придбання права вимоги та подальшої її реалізації.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК Українисудові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Керуючись ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 203, 215, 509, 510, 512, 514, 1054, 1077, 1079 ЦК України, ст.ст. 10, 12, 13, 76-81, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними - задовольнити.

Визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 про право вимоги за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 .

Визнати недійсним Договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л., зареєстрований в реєстрі за № 3950 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К та зареєстрований в реєстрі за № 4786.

Визнати недійсним Договір про відступлення прав вимоги, укладений 06 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про право вимоги за Кредитним договором №1163/1-08 від 04.07.2008 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 .

Визнати недійсним Договір Відступлення прав вимоги за іпотечними договорами від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л., зареєстрований в реєстрі за №724 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк «Порто-Франко» та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К та зареєстрований в реєстрі за № 4786

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ІН-ФАКТОР», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частках на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 3 969,60 гривень (три тисячі дев`ятсот шістдесят дев`ять гривень, 60 коп.)

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Куриленко О. М.

Повний текст рішення складено 13.02.2023 року