Ухвала

від 07.02.2023 по справі 921/592/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 921/592/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційні скарги Тернопільської міської ради та Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" (особа, яка зверталася з апеляційною скаргою)

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 29.03.2022 (суддя Андрусик Н. О.) та постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 (Матущак О. І. - головуючий суддя, судді Марко Р. І., Скрипчук О. С.) у справі

за позовом Тернопільської міської ради

до: 1) Релігійної організації "Парафія Святого Івана Хрестителя Тернопільсько-Теребовлянської Єпархії Православної церкви України міста Тернопіль",

2) Тернопільської районної державної адміністрації

про скасування державної реєстрації права власності та закриття розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно,

(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Ахтемейчук Н. М., Релігійної організації "Парафія Святого Івана Хрестителя Тернопільсько-Теребовлянської Єпархії Православної церкви України міста Тернопіль" - Вирозуб Я. С.),

ВСТАНОВИВ:

1. У вересні 2021 року Тернопільська міська рада (далі - Міськрада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Парафії Святого Івана Хрестителя Тернопільсько-Теребовлянської Єпархії Православної церкви України міста Тернопіль та Тернопільської районної державної адміністрації про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на приміщення церкви загальною площею 25,3 м2, що знаходиться за адресою: вул. Шпитальна, 2, м. Тернопіль за відповідачем-1 з одночасним припиненням права власності на даний об`єкт; про закриття розділу Державного реєстру речових прав за № 1906746261101 відносно даного об`єкта нерухомого майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що визнання права власності на спірний об`єкт нерухомого майна за відповідачем-1, проти якого позивач заперечує, надає право вимагати закріплення земельної ділянки для її обслуговування відповідно до статей 120, 152 Земельного кодексу України.

2.1. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 29.03.2022 у справі № 921/592/21, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів аргументовані тим, що з копії реєстраційної справи № 1906746261101 вбачається, що державним реєстратором рішення від 04.09.2019 № 48514568 про проведення оскаржуваної реєстраційної дії вчинено на підставі поданих заявником документів, зокрема рішення Тернопільського міськрайонного суду від 30.01.2006

№ 2-764-2006 про визнання права власності, яке є чинним. Державним реєстратором здійснено перевірку наявності/відсутності зареєстрованого права на приміщення церкви та встановлено відсутність підстав для відмови у здійсненні державної реєстрації права власності.

02.09.2019 державним реєстратором відділу державної реєстрації Теребовлянської районної державної адміністрації здійснено державну реєстрацію права власності на спірне приміщення за Релігійною організацією "Парафія Святого Івана Хрестителя" міста Тернополя Тернопільсько-Теребовлянської Єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, а 29.11.2019 внесено зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо найменування власника приміщення церкви на "Парафію Святого Івана Хрестителя Тернопільсько-Теребовлянської єпархії Православної Церкви України міста Тернопіль", то у цьому випадку зміна власника приміщення церкви не відбулася, а до Реєстру внесено змінене найменування власника приміщення церкви. Наявні у справі документи, зокрема протоколи зборів від 28.01.2018, 07.07.2019 та 22.05.2019 свідчать, що причиною зміни найменування власника приміщення церкви є зміна підлеглості релігійної громади. У свою чергу процедура змін підлеглості у канонічних та організаційних питаннях регулюється виключно Законом України "Про свободу совісті та релігійної організації". Так, відповідно до частини шостої статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійної організації" рішення про зміну канонічної підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього ж Закону.

Суд апеляційної інстанції окремо зауважив, що визнання за відповідачем-1 права власності на спірний об`єкт нерухомого майна не може розцінюватися як порушення прав Міськради, оскільки перехід прав на земельну ділянку, у разі набуття права власності на спірне нерухоме майно тією чи іншою особою гарантоване законом і в позивача буде існувати обов`язок щодо оформлення таких прав перед будь-яким власником нерухомого майна. Таким чином, відсутність порушення означених прав чи охоронюваного інтересу є самостійною підставою для відмови у позові.

У свою чергу, необґрунтованими є доводи Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" про те, що саме нею здійснюється фактичне користування спірним об`єктом нерухомості, оскільки вони спростовуються документальними доказами у справі та не відповідають дійсним обставинам справи.

3. Міськрада та Релігійна організація "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3.1. Висновок апеляційного господарського суду щодо відсутності порушеного права позивача суперечить правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20; від 24.05.2022 у справі № 918/264/21. Зокрема, позивач, за умови чинності такої незаконної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості за відповідачем-1, не має можливості реалізувати своє право та виконати обов`язок щодо розпорядження земельними ділянками на території Тернопільської міської територіальної громади у законний спосіб, тобто у відповідності до вимог Конституції та законів України.

Позивач стверджує, що суди не врахували висновки Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду, викладені у постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19, від 20.05.2020 у справі № 911/1902/19 щодо застосування частини першої статті 2, частини першої статті 22, пункту 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

3.2. Релігійна організація "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" на обґрунтування підстави касаційного оскарження також зазначає, що судами не враховано висновки Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду, викладені у постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19, від 20.05.2020 у справі № 911/1902/19 щодо застосування частини першої статті 2, частини першої статті 22, пункту 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

У відзиві на касаційні скарги релігійна організація "Парафія Святого Івана Хрестителя Тернопільсько-Теребовлянської Єпархії Православної церкви України міста Тернопіль" вказує на безпідставність доводів скаржників та просить залишити без змін оскаржені судові рішення.

06.02.2023 надійшла заява Гаца І. Ю., в якій стверджується про наявність підстав для залишення без розгляду касаційної скарги Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви". У той же час до такої заяви не надано належних доказів на підтвердження відповідного прохання, а тому колегія суддів відмовляє у задоволенні такої заяви.

4. Дослідивши доводи, викладені у касаційних скаргах, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 921/592/21 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Для розгляду касаційної скарги у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, що розглядається.

Однак Верховний Суд зауважує, що справи, на які посилаються скаржники на обґрунтування підстави касаційного оскарження, стосуються інших обставин, які не можна вважати релевантними щодо відносин у справі № 921/592/21.

Як слідує із постанови Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 у справі № 921/592/21, у ній акцентовано увагу на тому, що оскільки позивачем не доведено наявність порушених прав чи охоронюваного інтересу, це і є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. У позивача відсутнє порушене право чи охоронюваний інтерес, оскільки перехід прав на земельну ділянку у встановленому законом порядку, яка перебуває в комунальній власності та на якій розташоване належне на праві власності спірне нерухоме майно до тієї чи іншої особи гарантований законом і обов`язок позивача щодо оформлення таких прав не може розцінюватися як порушення його права, а також такий обов`язок позивача буде існувати перед будь-яким власником нерухомого майна.

У справі № 915/161/20, на неврахування висновків у якій посилається Міськрада у касаційній скарзі, предметом позовних вимог було скасування запису в Державному реєстрі речових прав та знесення об`єкта нерухомості. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що будівництво приміщень магазину у розумінні статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) здійснено відповідачем самочинно та всупереч вимог договору оренди. Підставою зазначеного позову було те, що відповідач без відповідного дозволу здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, належній позивачу, що і впливає на порушення його прав на розпорядження такою ділянкою.

Формулюючи правовий висновок у зазначеній справі, Верховний Суд вказав на те, що факт державної реєстрації права власності, проведений, зокрема, на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації, не змінює правовий режим збудованих Товариством приміщень як збудованих самочинно, позаяк збудовані дані приміщення на земельній ділянці, яку не було відведено для цієї мети. Крім того, суди установили, що Міська рада як власник земельної ділянки заперечувала проти визнання права власності Товариства на самочинно збудовані приміщення, а тому задоволення її позовних вимог щодо зобов`язання відповідача знести такі приміщення узгоджується з положеннями статті 152 Земельного кодексу України та приписами частини четвертої статті 376 ЦК України.

У справі № 918/264/21 предметом позовних вимог було визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, припинення права власності. Спірними у цій справі були правовідносини щодо захисту прав власника земельної ділянки внаслідок неправомірних дій щодо незавершеного будівництва, що розташоване на земельній ділянці.

У вказаній справі судами встановлено, що оспорюване рішення державного реєстратора на порушення вимог частини першої статті 271 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", прийнято на підставі документів, які не можуть бути підставою для державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, а саме: декларації про початок підготовчих робіт; договору суборенди, строк дії якого закінчився; техпаспорта на об`єкт незавершеного будівництва, який містить недостовірні відомості про наявність незавершеного будівництва на земельній ділянці. Приймаючи вищевказане рішення, державний реєстратор по суті зареєстрував право власності на об`єкт нерухомого майна - незавершене будівництво: житловий будинок з вбудовано-прибудованими торговими приміщеннями, об`єкт житлової нерухомості (відсоток готовності 5%) на земельній ділянці, на якій відсутній об`єкт нерухомого майна - незавершене будівництво житлового будинку з вбудовано-прибудованими торговими приміщеннями, об`єкт житлової нерухомості. Додатково акцентовано увагу на тому, що договір оренди земельної ділянки (на підставі якого відповідачу передано в суборенду земельну ділянку) з Управлінням капітального будівництва виконавчого комітету Рівненської міської ради на новий строк продовжено не було.

Таким чином, із наведених постанов Верховного Суду слідує, що метою відповідних позовів був захист права власності позивача від неправомірних дій відповідача, зокрема, шляхом знесення відповідних будівель та подальшого звільнення земельних ділянок, а правовідносини, щодо яких приймались відповідні рішення, стосувалися незаконності зведених будівель. Однак у справі № 921/592/21 Міськрада жодним чином не обґрунтовувала власні позовні вимоги з посиланням на неправомірне зведення будівлі, яка розташована на відповідній земельній ділянці, як і не посилалася на приписи статті 391 ЦК України щодо необхідності звільнення ділянки. Очевидним є те, що характер спірних правовідносин, підстави позовних вимог і, відповідно, обґрунтування порушеного права є відмінним від правовідносин у справах № 912/161/20 та № 918/264/21, що, як наслідок, не може зумовлювати застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих справах, до правовідносин, які є предметом спору у справі № 921/592/21.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (статті 15, 16 ЦК України).

У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Першочергово захист цивільних прав та інтересів полягає в з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

При зверненні до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення від 19.02.2009 у справі "Марченко М. В. проти України", заява № 4063/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо "права" як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, а прийняті у цій справі судові акти йому не суперечать.

Інші доводи Міськради, зокрема, з посиланням на висновки Верховного суду, викладені у постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19, від 20.05.2020 у справі № 911/1902/19 стосуються обґрунтованості та законності проведення державної реєстрації права власності у контексті змістовно інших обставин, а не порушеного права у подібних правовідносинах, що є основним у справі, яка розглядається. Тобто без доведення наявності порушення прав позивача не можуть бути розцінені як застосовні до справи № 921/592/21 і прийняті у подібних правовідносинах висновки Верховного Суду у зазначених вище справах, оскільки не впливають на обставини відмови у позові внаслідок недоведення права на пред`явлення такого позову.

Більше того, у наведених справах Верховний Суд навпаки акцентував увагу на тому, що при зверненні з позовними вимогами щодо скасування рішення про державну реєстрацію позивач має довести те, за захистом якого порушеного права він звернувся.

Так, у справі № 921/403/17-г/6 предметом позовних вимог було скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), про реєстрацію права власності на незавершене будівництво та зобов`язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом звільнення земельної ділянки від залишків будівельних матеріалів, які на ній знаходяться. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що на момент звернення з позовом до суду він є власником розміщеного на вказаній ділянці майна та її орендарем, а вчинений державним реєстратором запис про державну реєстрацію прав на нерухоме майно порушує його права як власника майна, що знаходиться на ділянці, та орендаря земельної ділянки. У той же час, направляючи справу № 921/403/17-г/6 до суду першої інстанції, Верховний Суд, серед іншого, зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано відповідної правової оцінки обставинам та доводам про відсутність порушеного права позивача, на захист якого спрямовано позов про скасування державної реєстрації за відповідачем права власності на об`єкт незавершеного будівництва, за якими позивач як юридична особа створено 11.02.2016 і будь-який правовий акт, прийнятий до цієї дати, у тому числі рішення реєстратора від 03.02.2016, не може порушувати прав позивача.

У справі № 909/472/18 предметом позовних вимог було скасування державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва торгового комплексу готовністю 93 %. Направляючи вказану справу на новий розгляд, Верховний Суд також акцентував увагу на тому, що суди зробили висновки про порушення права позивача без з`ясування правового режиму нерухомого майна як на час передачі до статутного фонду позивача, так і на момент виникнення спірних правовідносин. Крім того, суди не з`ясували, за захистом якого саме права звернувся позивач і, як наслідок, не встановили дійсних прав та обов`язків сторін щодо предмета спору, а відтак, чи відповідає вимогам закону обраний позивачем спосіб захисту порушеного права.

У справі № 911/1455/19 позов стосувався визнання протиправним і скасування рішень Ірпінської міської ради та рішень державного реєстратора, витребування із незаконного володіння Ірпінської міської ради та КПП "Теплоенергопостач" на користь позивача нерухомого майна. Позовні вимоги були обґрунтовані порушенням права власності територіальної громади сіл, селищ, міст Київської області, від імені якої діяв позивач (Київська обласна рада), щодо спірного майна, яке незаконно вибуло з володіння власника поза його волею. Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 зауважив, що всупереч вимогам процесуального закону суди попередніх інстанцій не встановлювали та не досліджували, чи є позивач носієм речового права власності на спірне майно (як первісний набувач), коли саме це право останнім набуто, на підставі яких первинних документів, оскільки відсутність у особи, яка звернулась до суду, відповідного права або інтересу є безумовним наслідком відмови в задоволенні позову за недоведеністю. Не з`ясувавши цих обставин, суди одразу вдалися до оцінки правомірності волевиявлення сторін спору та правової оцінки прийнятих ними розпорядчих актів, які стосуються спірного майна.

У справі № 911/1902/19 Бучанська міська рада звернулася з позовом до Ірпінської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), скасування запису про державну реєстрацію прав, скасування свідоцтва про право власності. Позивач у цій справі зазначив, що спірний майновий комплекс розташований в адміністративних межах міста Бучі та переданий у власність територіальної громади міста Бучі на підставі рішення відповідача від 03.01.2007 № 321-11-V. Однак відповідач у 2015 році всупереч власному рішенню від 2007 року, а отже, незаконно, зареєстрував право комунальної власності на спірний майновий комплекс за собою, чим порушив набуте раніше у встановленому порядку право власності позивача.

У постанові Верховного Суду від 20.05.2020, якою змінено мотивувальні частини рішень судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову, зазначено про те, що немає правових підстав для задоволення позову, оскільки Бучанська міська рада в межах розгляду даного спору не довела набуття у встановленому законодавством порядку речового права, на захист якого подано даний позов і що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за Ірпінською міською радою порушує таке речове право позивача.

З наведеного слідує, що у межах касаційної скарги Міськради не підтвердилася підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України щодо визначення судом відсутності порушеного права чи законного інтересу позивача.

У свою чергу, оскільки касаційна скарга Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" обґрунтована посиланням на аналогічні правові висновки Верховного Суду та суть доводів у межах підстави касаційного скарги є тотожними скарзі Міськради, колегія суддів відхиляє такі посилання з мотивів, наведених вище.

Водночас касаційна скарга Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" також не містить обґрунтувань щодо порушеного власного права чи законного інтересу саме в межах підстави касаційного оскарження. Наведені у скарзі доводи стосуються необхідності надання додаткової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, на які посилається заявник, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, передбачені статтею 300 ГПК України.

5. Таким чином, колегія суддів зазначає, що, звертаючись із касаційними скаргами, обґрунтованими підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржники хоча і посилалися на висновки Верховного Суду, але не врахували, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних правовідносинах. Тобто важливим було довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд. Саме виконання зазначених вимог надає Верховному Суду повноваження у межах приписів 300 ГПК України для перегляду судових рішень.

Оскільки зазначених вимог заявники не дотрималися, а висновки щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилалися скаржники, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скаргах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 921/592/21, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційними скаргами Міськради та Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" на рішення Господарського суду Тернопільської області від 29.03.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 у справі № 921/592/21.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ спосіб, у який стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "Brualla Gуmez de la Torre v. Spain", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ свідчить, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини першої статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційними скаргами Тернопільської міської ради та Релігійної організації "Тернопільська парафія Храму Івана Хрестителя Української Автокефальної Церкви" на рішення Господарського суду Тернопільської області від 29.03.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 у справі № 921/592/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ