Рішення

від 26.01.2023 по справі 752/13857/22

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/13857/22

Провадження № 2/752/2711/23

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

(заочне)

26 січня 2023 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, грошової компенсації за невикористані дні щорічних основних відпусток, компенсації втрат їх частини у зв`язку з порушенням термінів їх виплати та відшкодування моральної шкоди,-

в с т а н о в и в:

у жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ТОВ «Ліко-школа» та просила:

-зобов`язати ТОВ «Ліко-школа» нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої в повному обсязі заробітної плати в сумі 71 699,52 грн. з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ;

-зобов`язати ТОВ «Ліко-школа» нарахувати та сплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в сумі 126 123,90 грн.;

-зобов`язати ТОВ «Ліко-школа» здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити компенсацію днів невикористаної відпустки з огляду на законну вимогу здійснити доплату частини зарплатні у зв`язку із коригуванням розрахунку за період жовтень-листопад 2021 року; березень-травень 2022 року; нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у сумі 18 296,76 грн. з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ;

-зобов`язати ТОВ «Ліко-школа» нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням термінів сплати заробітної плати, компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у розмірі 2 974,32 грн.;

-зобов`язати ТОВ «Ліко-школа» сплатити моральну шкоду в розмірі 30 000,00 грн.;

-стягнути витрати на правову допомогу у розмірі 6 000,00 грн.

Позов мотивувала тим, що працювала в ТОВ «Ліко-школа» за трудовим договором вчителем англійської мови. 31.05.2022 року її було звільнено на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, проте, розрахунки при звільненні проведені не були, заборгованість із заробітної плати не погашена, через що вона змушена звернутись до суду за захистом своїх порушених прав.

Ухвалою від 12.10.2022 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху (а.с. 81-82).

Ухвалою від 02.11.2022 року відкрито провадження у справі з проведенням розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін на 26.01.2023 року (а.с. 88-89).

Копія ухвали про відкриття провадження разом із копією позовної заяви та доданими до неї документами направлені ТОВ «Ліко-школа» та отримані останнім 02.12.2022 року.

Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Відповідач відзив на позовну заяву не подав.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами, за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу з постановленням заочного рішення, проти чого не заперечує позивач, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Статтею 43 Конституції України проголошено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Судом встановлено, що 01.09.2020 року між ТОВ «Ліко-школа» та ОСОБА_1 було укладено трудовий контракт з педагогічним працівником. Термін дії контракту: початок - 01.09.2020 року, закінчення - 31.05.2021 року (а.с. 45-47).

01.09.2021 року між ТОВ «Ліко-школа» та ОСОБА_1 було укладено трудовий контракт з педагогічним працівником. Термін дії контракту: початок - 01.09.2021 року, закінчення - 31.05.2022 року (а.с. 42-44).

Своїм підписом ОСОБА_1 підтвердила ознайомлення та волевиявлення на підписання трудового контракту.

Наказом ТОВ «Ліко-школа» № 86К від 31.05.2022 року ОСОБА_1 , вчителя англійської мови, звільнено 31.05.2022 року у зв`язку із закінченням строку дії трудового контракту, п. 2 ст. 36 КЗпП України. Підстава: трудовий контракт від 01.09.2021 року між ТОВ «Ліко-школа» і ОСОБА_1 (а.с. 48).

Частиною 1 ст. 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, згідно з якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством. Підставою для укладення строкового трудового договору на вимогу працівника є його заява про прийняття на роботу, в якій вказуються обставини або причини, що спонукають працівника найматися на роботу за строковим трудовим договором, а також строк, протягом якого він працюватиме. При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події або виконанням певного обсягу робіт.

Підстави припинення трудового договору встановлено ст. 36 КЗпП України. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є закінчення строку (п. п. 2 і 3 ст. 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 КЗпП України контракт укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру майбутньої роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Порядок укладання контрактів під час прийняття (наймання) на роботу працівників на підприємство, в установу, організацію незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, а також щодо громадян визначено Положенням про порядок укладання контрактів при прийняття на роботу працівників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1994 року № 170 (із змінами, далі - Положення № 170).

Відповідно до п. 3 Положення № 170 прийняття (наймання) на роботу працівників через укладання з ними контракту власником або уповноваженим ним органом може відбуватися у випадках, прямо передбачених законами.

Якщо укладення контракту законом не передбачене, то власник або уповноважений ним орган не має права укладати з працівником контракт, навіть якщо є наявна обопільна згода.

Власник або уповноважений ним орган може вимагати від працівника, який працює за трудовим договором, укладення контракту тільки в тому разі, коли він належить до категорії працівників, які згідно із законодавством працюють за контрактом.

Так, передбачено, що педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу через укладення трудового договору, в тому числі за контрактом (Закон України «Про освіту»).

Разом з тим, ОСОБА_1 за посадою не відносилась до категорії працівників, які згідно із законодавством працюють за контрактом, тому суд погоджується із твердженнями позивача, що між нею та відповідачем за своєю суттю було укладено трудовий договір у письмовій формі, та вважає, що з урахуванням умов останнього, він є строковим трудовим договором.

Так, ОСОБА_1 погодилась на роботу на умовах строкового трудового договору, її підпис на трудових контрактах свідчить про погодження працівника з їх умовами.

Відповідно до умов трудових контрактів однією із підстав його розірвання є закінчення строку дії (п. 2 ст. 36 КЗпП України).

Пунктом 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є: закінчення строку (п. п. 2 і 3 ст. 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Суд зазначає, що припинення строкового трудового договору (контракту) після закінчення строку, на який його було укладено, не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник або уповноважений ним орган також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Як вбачається, позивача було звільнено з дотриманням вимог ст. 36 КЗпП України, що позивачем не оспорюється.

Щодо вимоги про зобов`язання ТОВ «Ліко-школа» нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої в повному обсязі заробітної плати в сумі 71 699,52 грн. з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ.

Частиною 1 ст. 3, ст. 4 КЗпП України встановлено, що трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі ст. 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013усправі № 1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Частина 1 ст. 115 КЗпП України передбачає, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Частиною 2 ст. 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Системний аналіз ст. ст. 21, 94, 233 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що захисту підлягають трудові права працівника у разі порушення їх роботодавцем.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Загальними вимогами процесуального права (ст. ст. 263, 264 ЦПК України) визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Так, встановлено, що ОСОБА_1 перебувала з ТОВ «Ліко-школа» у трудових відносинах та звільнена 31.05.2022 року на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

За змістом положень ст. ст. 115, 116 КЗпП України з урахуванням вимог ст. ст. 77, 81 ЦПК України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача від процесуального обов`язку доведення належними та допустимими доказами факту порушення роботодавцем його трудових прав, зокрема, наявності права на отримання відповідних сум.

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки).

Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний суд у постановах від 16.08.2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18), від 31.05.2021 року у справі справа № 242/3051/18 (провадження № 61-1021св19).

З огляду на ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. ст. 77, 81 ЦПК України).

Відповідно до ст. ст. 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування та докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частинами 1, 2, 4, 6 ст. 95 ЦПК України встановлено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

На підтвердження заявлених вимог щодо стягнення невиплаченої заробітної плати позивач подала копію трудового контракту з педагогічним працівником від 01.09.2021 року, згідно п. 8.1. якого за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, спеціалісту встановлюється заробітна плата, яка складається з: оклад у розмірі 24 000,000 грн. (в т.ч. 19,5% обов`язкових податків та зборів), надбавка в розмірі 7 100,00 грн. (в т.ч. 19,5% обов`язкових податків та зборів), які виплачуються згідно з прийнятими в Школі термінами відповідно до чинного законодавства України; виписку АТ «Альфа-Банк» до угоди № 9066914 за період з 01.09.2021 року по 31.07.2022 року, отримувач: ОСОБА_1 ; довідку про нарахування відпустки; довідку про заробітну плату від 12.07.2022 року; розрахункові листи (а.с. 42-44, 54, 55, 68-77).

Надавши аналіз поданим позивачем доказам, враховуючи відсутність змін до трудового контракту в порядку, визначеному п. 10.7. останнього, проведеному позивачем розрахунку, суд надійшов до висновку про можливість їх покладення в основу судового рішення та наявності підстав для стягнення з ТОВ «Ліко-школа» заборгованості із заробітної плати за період 01.09.2021 року - 31.05.2022 року (жовтень-листопад 2021 року, березень-травень 2022 року) на користь позивача в сумі 71 699,52 грн. з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ. Доказів на підтвердження зворотного матеріали справи не містять, відповідачем не надано, тому позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Щодо вимоги про зобов`язання ТОВ «Ліко-школа» нарахувати та сплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в сумі 126 123,90 грн.

Судом встановлено, що на день звільнення позивача відповідач повний розрахунок не провів. Доказів в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України на підтвердження зворотного відповідачем не подано.

Перевіривши розрахунок, зроблений позивачем суд зауважує, що правильним розмір середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні за період з 01.06.2022 року по 30.09.2022 року без урахувань та утримань передбачених законодавством, складає 126 123,90 грн. (середньоденна зарплата 1 449,70 грн. х 87 робочих днів).

Статтею 47 КЗпП України визначено, що роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, а саме: в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Як вбачається, при звільненні з позивачем повний розрахунок проведено не було, заборгованість із виплати заробітної плати в розмірі 71 699,52 грн. відповідачем на момент розгляду справи досі не погашена, а отже, враховуючи співвідношення розміру заборгованості із заробітної плати та середньоденної заробітної плати за відповідний період, а також дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, беручи до уваги не наведення відповідачем причини затримки розрахунку, суд надходить до висновку про відсутність підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, і з відповідача на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 126 123,90 грн., через що позов і в цій частині підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про зобов`язання ТОВ «Ліко-школа» здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити компенсацію днів невикористаної відпустки з огляду на законну вимогу здійснити доплату частини зарплатні у зв`язку із коригуванням розрахунку за період жовтень-листопад 2021 року; березень-травень 2022 року; нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у сумі 18 296,76 грн. з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ.

Відповідно до ч.5 ст. 10 Закону України «Про відпустки» - право працівника на щорічні основну й додаткові відпустки повної тривалості в перший рік роботи настає після шести місяців безперервної роботи на підприємстві. Якщо відпустку надають до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи, її тривалість визначають пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених ч.7 ст.10 Закону України «Про відпустки».

Відповідно до ч.1 ст.75 КЗпП України - щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Згідно ст. 54 Закону України «Про освіту» педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники мають право на подовжену оплачувану відпустку.

Згідно ст. 6 Закону України «Про відпустки» керівним працівникам навчальних закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, затверджуваному Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ст. 82 КЗпП України - до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (ст. 75 КЗпП України) зараховуються: час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому надавалося матеріальне забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, за винятком відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про відпустки» одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 КЗпП України).

Зазначена відпустка є соціальною і надається в будь-який час календарного року, незалежно від відпрацьованого часу та дати народження дитини (до чи після). Працівник також не втрачає право на неї в році смерті дитини або досягнення нею граничного віку для її надання. Право на цю відпустку має жінка, яка працює, тому реалізувати своє право вона може за умови, якщо на день початку відпустки має стаж роботи в рахунок року, за який просить надати їй відпустку, тривалістю хоча б один день.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про відпустки», ч.1 ст.83 КЗпП України - у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи. У разі звільнення керівних, педагогічних, наукових, науково-педагогічних працівників, спеціалістів навчальних закладів, які до звільнення пропрацювали не менш як 10 місяців, грошова компенсація виплачується за не використані ними дні щорічних відпусток з розрахунку повної їх тривалості.

Кількість днів, за які потрібно виплатити компенсацію за невикористану відпустку, визначається виходячи з встановленої працівнику тривалості щорічної відпустки та розраховується пропорційно до відпрацьованого часу.

Оскільки позивач перебувала в трудових відносинах з відповідачем з 01.09.2021 року по 31.05.2022 року, має двох дітей віком до 15 років (а.с. 56, 57), суд надходить до висновку, що позивач набула право на отримання щорічної відпустки як педагогічний працівник та додаткової відпустки як працівника, який має дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про відпустки" - при звільненні працівник має право отримати компенсацію за невикористану відпустку при звільненні.

Згідно із ч.1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач нарахував компенсацію за 66 днів невикористаної відпустки в розмірі 59 683,80 грн.

З урахуванням встановлених вище обставин, суд надходить до висновку про те, що компенсація за невикористану соціальну відпустку не виплачена, відповідач також невірно розрахував компенсацію за невикористану щорічну відпустку з огляду на встановлену судом невиплачену в повному обсязі заробітну плату за період жовтень-листопад 2021 року; березень-травень 2022 року.

Крім того, відповідачем невірно визначено одноденний заробіток, з якого проведено відповідні розрахунки.

Вказане відповідачем в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України не спростовано.

За вказаних обставин вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити компенсацію днів невикористаної відпустки з огляду на законну вимогу здійснити доплату частини зарплатні у зв`язку із коригуванням розрахунку за період жовтень-листопад 2021 року; березень-травень 2022 року; нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у сумі 18 296,76 грн. з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ, є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про зобов`язання ТОВ «Ліко-школа» нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням термінів сплати заробітної плати, компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у розмірі 2 974,32 грн.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно з Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159, таст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001 року (дня набрання чинності вказаного Закону).

Відповідно вказаного Закону під доходами слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, в тому числі заробітна плата (грошове забезпечення). Тобто нарахувати компенсацію за затримку потрібно, тільки якщо раніше нарахований дохід працівникові своєчасно не виплачений.

Статтею 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Відповідно п.3, п.4. Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць (після утримання податків і платежів) на коефіцієнт приросту споживчих цін. Коефіцієнт приросту споживчих цін визначається як різниця між часткою від ділення індексу споживчих цін в останній місяць перед виплатою суми заборгованості на індекс споживчих цін у тому місяці, за який виплачується заробітна плата, та коефіцієнтом 1. Коефіцієнт приросту споживчих цін розраховується з трьома знаками після коми. Індекси споживчих цін для розрахунку коефіцієнта приросту споживчих цін щомісячно публікуються Держкомстатом наростаючим підсумком з початку того року, в якому виникла заборгованість із виплати заробітної плати, що підлягає компенсації відповідно до пункту 2 цього Положення. Якщо виплата заборгованості із заробітної плати провадиться до опублікування Держкомстатом індексу споживчих цін за останній місяць перед виплатою суми заборгованості, під час розрахунку суми компенсації на період до опублікування зазначеного індексу споживчих цін за згодою працівника для розрахунків застосовується індекс споживчих цін за попередній місяць. Крім того, у разі затримки виплати заробітної плати за кілька місяців сума компенсації визначається згідно з п. 3 цього Положення за кожний місяць окремо і підсумовується. Приклад розрахунку суми компенсації наведено у додатку до цього Положення.

Отже, оскільки судом встановлено порушення строків виплати доходу позивачу, то є підстави для стягнення на користь позивача компенсації втрат частини доходів в загальному розмірі 2 974,32 грн. При цьому суд вважає за можливе покласти в основу судового рішення проведений позивачем розрахунок як арифметично вірний та такий, що не спростований відповідачем в установленому порядку.

Щодо відшкодування моральної шкоди.

Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За змістом вказаного положення, законною підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з ч. ч. 1, 5 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 9постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У п. 13 зазначеної постанови судам роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 в обґрунтування вказаної вимоги посилалась на те, що внаслідок несплати відповідачем заробітної плати в повному обсязі за останні три місяці трудового договору, а саме: під час нападу РФ на Україну, та потребу у коштах у вивезенні малолітніх дітей у потенційно безпечні райони України, їй була заподіяна моральна шкода у виді триваючих страждань, які почалися з березня 2022 року й пов`язувались із переживаннями через неможливість отримати внаслідок своєї трудової діяльності доходи в повному обсязі та використати їх на захист своїх дітей, пошуку інших фінансових джерел для задоволення базових життєвих потреб.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення.

Судом встановлено факт порушення відповідачем прав позивача щодо своєчасності та невиплати в повному обсязі заробітної плати, факт порушення законних прав позивача, який полягає у незаконній невиплаті позивачу, як працівнику, грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, що призвело до моральних страждань, втрати нею нормальних життєвих зв`язків в умовах військової агресії РФ проти України і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя та поновлення порушеного права, зокрема, у спосіб звернення до суду в даній справі, внаслідок чого позивач зазнала моральної шкоди.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд, враховуючи обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнала позивач, характер немайнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у її життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та вважає справедливим визначити суму компенсації у розмірі 3 000,00 грн.

Тому, позов в цій частині задоволенню підлягає частково.

Питання судових витрат слід вирішити відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Щодо компенсації витрат позивача на правову допомогу суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268) (рішення від 23.01.2014 року у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19, від 22.01.2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02.12.2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12.02.2020 року в справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03.02.2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17.02.2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15.06.2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01.09.2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21).

Указана судова практика є незмінною та існує на час вирішення вказаного процесуального питання судом.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Отже, у ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (ч. 1 ст. 182 ЦПК України).

Тобто саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідний правовий висновок викладений у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 року у справі № 751/3840/15-ц, провадження № 14-280цс18, викладено правовий висновок про те, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

У постанові Верховного Суду від 22.12.2018 року у справі № 826/856/18, провадження № К/9901/57401/18, викладено правовий висновок про те, що розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Додаткова постанова Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі № 922/1163/18 містить висновок про те, що відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.

Таким чином, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Позивачем заявлено, що ним понесені витрати на правову допомогу у розмірі 6 000,00 грн., на підтвердження чого додано ордер, виданий 01.10.2022 року, договір № 07/06-22 про надання правової допомоги від 07.06.2022 року з додатком № 2 від 25.09.2022 року, укладеного з адвокатом Бондаренко С.В., акт про надання послуг від 02.10.2022 року на суму 6 000,00 грн.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 2 ст. 141 ЦПК України, визначені також положеннями ч. ч. 5, 6, 9 ст. 141 ЦПК України .

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 137 ЦПК України).

Із встановлених судом обставин справи вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу, заявлені до стягнення позивачем, пов`язані з розглядом справи в суді, є обґрунтованими, тобто підтвердженими належними доказами.

Тому, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, суд дійшов висновку про те, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу підлягають відшкодуванню в сумі 6 000,00 грн. на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 77, 78, 81, 259, 261,265, 273, 274-279, 280-284, 352, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, грошової компенсації за невикористані дні щорічних основних відпусток, компенсації втрати їх частини у зв`язку з порушенням термінів їх виплати та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої в повному обсязі заробітної плати в сумі 71 699,52 грн. (сімдесят одна тисяча шістсот дев`яносто дев`ять гривень 52 копійки) з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» нарахувати та сплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку в сумі 126 123,90 грн. (сто двадцять шість тисяч сто двадцять три гривні 90 копійок).

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити компенсацію днів невикористаної відпустки з огляду на законну вимогу здійснити доплату частини зарплатні у зв`язку із коригуванням розрахунку за період жовтень-листопад 2021 року; березень-травень 2022 року; нарахувати та сплатити заборгованість з невиплаченої компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у сумі 18 296,76 грн. (вісімнадцять тисяч двісті дев`яносто шість гривень 76 копійок) з усіма обов`язковими відрахуваннями до бюджету та ЄСВ.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням термінів сплати заробітної плати, компенсації за невикористані дні соціальної відпустки на дітей у кількості 10 днів у розмірі 2 974,32 грн. (дві тисячі дев`ятсот сімдесят чотири гривні 32 копійки).

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» у відшкодування моральної шкоди 3000,00 грн. (три тисячі гривень 00 копійок).

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн. (шість тисяч гривень 00 копійок).

Відомості щодо учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко-школа», РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: вул. Маршала Конєва, буд. 7-Б, м. Київ, 03189.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.С. Хоменко