Постанова

від 08.02.2023 по справі 463/4763/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова Іменем України

08 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 463/4763/19

провадження № 61-8011св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - державне спеціалізоване підприємство «Об`єднання «Радон»,

особа, яка звернулася з апеляційною та касаційною скаргами - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 13 травня 2022 року в складі колегії суддів: Левика Я. А.,

Савуляка Р. В., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного спеціалізованого підприємства «Львівський державний міжобласний спеціальний комбінат» (далі - ДСП «Львівський ДМСК»), правонаступником якого є державне спеціалізоване підприємство «Об`єднання «Радон» (далі - ДСП «Об`єднання «Радон»), про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДСП «Львівський ДМСК» та з 15 січня 2015 року займав посаду начальника служби фізичного захисту вказаного підприємства. Відповідно до наказу ДСП «Львівський ДМСК» від 13 травня 2019 року № 84-к/тр позивача звільнили за прогул без поважних причин, а саме у зв`язку

з відсутністю його на робочому місці без поважних причин 08 лютого

2019 року. Вважає вказаний наказ незаконним.

Зазначав, що у період з 14 січня 2019 року до 07 лютого 2019 року перебував на лікарняному. У зв`язку з тим, батько позивача хворів, то ОСОБА_1 направив на адресу роботодавця заяву про продовження невикористаної відпустки, проте останній не отримав зазначений лист, про що відправник дізнався 13 лютого 2019 року з телефонного повідомлення поштової служби. У подальшому ОСОБА_1 відправив повідомлення працівнику відділу кадрів ДСП «Львівський ДМСК» ОСОБА_3 , вказавши на необхідність забрати поштове відправлення з поштового відділення. Крім цього,

11 лютого 2019 року позивач телефонував ОСОБА_3 та повідомив, що

з 11 лютого 2019 року перебуває на лікарняному.

Позивач 18 березня 2019 року перебував на робочому місці, надав листок непрацездатності від 07 лютого 2019 року, а також копію заяви про продовження невикористаної відпустки від 07 лютого 2019 року і жодних запитань з приводу його відсутності на робочому місці від роботодавця не було. Крім того, відповідач не цікавився причинами відсутності позивача на робочому місці до 06 квітня 2019 року, а згідно з актом службового розслідування від 07 травня 2019 року службова записка щодо його відсутності була складена 12 квітня 2019 року, тобто більш ніж через 2 місяці після невиходу на роботу.

При обранні дисциплінарного стягнення ДСП «Львівський ДМСК» не врахувало ступінь тяжкості, відсутність шкоди та обставин, за наявності яких був вчинений дисциплінарний проступок, зокрема необхідність догляду за хворим батьком позивача. Роботодавець не врахував, що позивачем скеровувалась відповідна заява про продовження відпустки, не врахував попередню роботу і той факт, що за 20 років трудової діяльності працівника лише одного разу притягували до дисциплінарної відповідальності у виді догани за запізнення на роботу на 1 год 53 хв. В

важає, що дисциплінарне стягнення у виді звільнення не відповідає ступеню тяжкості і заподіяній шкоді, яка взагалі відсутня. При цьому хвороба працівника або членів його сім`ї є поважною причиною відсутності на робочому місці, що у сукупності характеризує винесений оскаржуваний наказ як незаконний. Вказував, що незаконним звільненням йому також була завдано моральну шкоду.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив: скасувати наказ

ДСП «Львівський ДМСК» від 13 травня 2019 року № 84-к/тр «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 »; поновити його на посаді начальника служби фізичного захисту в ДСП «Львівський ДМСК»; стягнути з останнього середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також моральну шкоду в розмірі 70 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого

2020 року позов задоволено частково.

Скасовано наказ ДСП «Львівський ДМСК» від 13 травня 2019 року № 84-к/тр «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника служби фізичного захисту

в ДСП «Львівський ДМСК».

Стягнуто з ДСП «Львівський ДМСК» на користь ОСОБА_1 131 501,44 грн заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ДСП «Львівський ДМСК» на користь ОСОБА_1 349,39 грн судового збору.

Стягнуто з ДСП «Львівський ДМСК» у дохід держави 1 734,02 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що причини неявки позивача на роботу 08 лютого 2019 року є неповажними. Разом з тим роботодавець та профспілковий комітет формально віднісся до вирішення питання про отримання відповідної згоди, оскільки з поданням про надання згоди на звільнення позивача директор підприємства звернувся до профспілкового органу лише 13 травня 2019 року, яке в цей день і було розглянуто за відсутності позивача, не повідомленого про таке засідання.

Незважаючи на неповажність причин неявки позивача на робоче місце

08 лютого 2019 року, вони є такими, що заслуговують на увагу, оскільки у цей час хворів його близький родич, для догляду за яким він мав намір використати, хоч і не погоджену, проте власну відпустку. В оскаржуваному наказі не розкрито від виконання яких саме обов`язків систематично ухилявся позивач, та, крім цього, не зазначено про шкоду, спричинену таким невиконанням. Указані недоліки у поєднанні з формальним підходом до вирішення питання про отримання згоди на звільнення позивача характеризують оскаржуваний наказ як незаконний, тому вимоги про його скасування та поновлення позивача на роботі є обґрунтованими.

Одночасно із скасуванням наказу, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (поновлення на роботі), так і механізмом компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Сам факт скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу буде адекватним засобом для відшкодування моральної шкоди і справедливої сатисфакції.

Додатковим рішенням Личаківського районного суду міста Львова

від 16 березня 2020 року допущено негайне виконання рішення суду

в частині стягнення заробітної плати за один місяць, що становить

16 128 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за результатом розгляду спору вирішено питання про право, зокрема, на стягнення заробітної плати за один місяць, однак судом не зазначено конкретної грошової суми заробітної плати, визначеної до стягнення за один місяць, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 270 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є підставою для ухвалення додаткового рішення.

Постановою Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ДСП «Львівський ДМСК» залишено без задоволення, рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого

2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивача звільнено з порушенням норм трудового законодавства. У зв`язку із задоволенням позовної вимоги про поновлення на роботі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У січні 2022 року ОСОБА_2 оскаржив в апеляційному порядку рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 13 травня 2022 року

у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Личаківського районного суду міста Львова

від 21 лютого 2020 року відмовлено. У відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року відмовлено.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції з пропуском строку на апеляційне оскарження, а заявлене клопотання про поновлення вказаного строку слід вважати безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підтверджене належними і допустимими доказами.

Так, у серпні 2019 року ОСОБА_2 в інтересах ДСП «Львівський ДМСК» підписував та подавав відзив на позовну заяву, клопотання про перехід від спрощеного позовного провадження до загального позовного провадження, заперечення на відповідь на відзив, тому йому було відомо про розгляд справи в суді з серпня 2019 року. Проте, знаючи про розгляд справи

з 2019 року, ОСОБА_2 фактично не цікавився її розглядом, хоча мав таку можливість, зокрема довідатися про постановлене у справі рішення у суді першої інстанції (шляхом ознайомлення з матеріалами справи, надіслання заяв, запитів тощо) та з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР). Необґрунтованими є доводи про те, що станом на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (21 лютого 2020 року) ОСОБА_2 не перебував на посаді керівника ДСП «Львівський ДМСК» і вже був позбавлений усіх повноважень та процесуальних прав для участі у справі, оскільки до апеляційної скарги не долучено наказу про звільнення

ОСОБА_2 з посади директора. Вказані доводи спростовуються матеріалами справи, зокрема, інформацією про юридичну особу

від 20 березня 2020 року.

Подання апеляційної скарги 25 січня 2022 року на рішення від 21 лютого

2020 року, тобто майже через два роки після його постановлення, слід вважати таким, що значно перевищує встановлений законом загальний тридцятиденний термін на її подання, наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не свідчать про поважність пропуску такого строку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 13 травня 2022 року та передати справу до апеляційного суду на новий розгляд.

Апеляційний суд не врахував правову позицію щодо застосування норм права, викладену у постановах Верховного Суду від 03 листопада 2021 року

у справі № 638/13874/19, від 21 червня 2022 року у справі № 461/7329/19,

від 16 грудня 2020 року в справі № 488/921/15-ц, від 14 квітня 2021 року

у справі № 205/1129/19, від 16 лютого 2022 року у справі № 522/12743/19,

від 28 січня 2021 року у справі № 260/1888/20, від 19 лютого 2021 року

у справі № 909/541/19, від 31 березня 2021 року у справі № 240/13092/20,

від 09 квітня 2021 року у справі № 500/90/19, від 19 травня 2021 року у справі № 910/16033/20, від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20,

від 24 жовтня 2018 року у справі № 200/14798/15-ц, від 24 лютого 2021 року № 200/14798/15-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що після звернення ОСОБА_1 до суду

з позовом у цій справі ОСОБА_2 підписував деякі процесуальні документи на початку судового провадження виключно як директор ДСП «Львівський ДМСК», проте 22 жовтня 2019 року (до ухвалення 21 лютого 2020 року рішення судом першої інстанції) його було звільнено з указаної посади, тому він не брав (і не міг брати) участі у розгляді цієї справи, оскільки був позбавлений усіх повноважень та процесуальних прав для участі у справі (ознайомлення з матеріалами справи, отримання судової кореспонденції тощо), відповідно, не знав про ухвалене судом першої інстанції рішення.

ОСОБА_2 не був залучений до участі у справі (як фізична особа) не був наділений процесуальними правами учасника судового процесу. Він не мав можливості довідатися про існування рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року з ЄДРСР, зокрема, з тієї підстави, що належить до релігійної спільноти, у якій заборонено використання будь-яких електронних джерел інформації. Крім того, законодавство не зобов`язує фізичних осіб самостійно шукати у відповідному реєстрі судові рішення у справах, в яких вони не залучені до розгляду, а також цікавитися результатом розгляду такої справи. Апеляційний суд помилково вважав, що керівник підприємства, якого не залучено до участі у справі як фізичну особу (в якій він не є стороною), повинен цікавитись розглядом справи після звільнення з посади керівника такої юридичної особи. У матеріалах цієї справи відсутні докази належного вручення ОСОБА_2 копії рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_2 був керівником ДСП «Львівський ДМСК» на час ухвалення рішення судом першої інстанції (21 лютого 2020 року), а також на час звернення вказаного підприємства з апеляційною скаргою (20 березня 2020 року), оскільки такі висновки не відповідають фактичним обставинам ( ОСОБА_2 був звільнений з указаної посади 22 жовтня 2019 року), а також спростовуються матеріалами справи.

Про наявність рішення суду першої інстанції у цій справі ОСОБА_2

дізнався лише під час розгляду іншої справи № 752/12215/21 за позовом

ДСП «Об`єднання «Радон» до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником. Зазначений позов було задоволено частково рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2021 року та стягнуто з ОСОБА_2 на користь

ДСП «Об`єднання «Радон» матеріальну шкоду у розмірі 163 471,23 грн, оскільки вказана матеріальна шкода була завдана шляхом прийняття наказу від 13 травня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника служби фізичного захисту ДСП «Львівський ДМСК», який у подальшому оскаржено, а рішенням суду визнано протиправним та скасовано. Рішення суду першої інстанції у справі № 752/12215/21 оскаржено до суду апеляційного суду. Отже вирішення спору у цій справі, в якій ОСОБА_2 не був залучений до участі у справі та не знав про її результат, безпосередньо впливає на результат вирішення спору у справі № 752/12215/21.

Апеляційний суд позбавив можливості ОСОБА_2 спростувати заявлені

у цій справі вимоги та не перевірив викладені в апеляційній скарзі доводи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

15 серпня 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду

з касаційною скаргою на ухвалу Львівського апеляційного суду від 13 травня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 13 травня 2022 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

Справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 18 січня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах

з ДСП «Львівський ДМСК» та займав посаду начальника служби фізичного захисту.

Відповідно до наказу ДСП «Львівський ДМСК» від 13 травня 2019 року

№ 84-к/тр ОСОБА_1 звільнений із займаної посади за прогул без поважних причин. Як вбачається зі змісту цього наказу, прогул мав місце 08 лютого 2019 року.

Факт відсутності позивача на робочому місці 08 лютого 2019 року сторонами не оспорюється.

Суди встановили, що ОСОБА_1 07 лютого 2019 року направив

ДСП «Львівський ДМСК» заяву про продовження невикористаної частини щорічної відпустки з 08 лютого 2019 року, що підтверджується описом вкладення поштового відправлення.

Проте ДСП «Львівський ДМСК» такої заяви не отримувало, що сторонами не оспорюється.

Установлено також, що між ОСОБА_1 та ДСП «Львівський ДМСК» не узгоджувався графік відпусток, згідно з яким позивачу б надавалась відпустка, зокрема 08 лютого 2019 року.

Директор ДСП «Львівський ДМСК»13 травня 2019 року звернувся до профспілкового органу з поданням про надання згоди на звільнення позивача.

Відповідно до протоколу № 7 засідання профкому первинної профспілкової організації працівників ДСП «Львівський ДМСК» вказане подання розглядалось 13 травня 2019 року. Позивач був відсутній на засіданні первинної профспілкової організації та не був повідомлений про таке засідання.

Апеляційний суд також встановив, що у серпні 2019 року ОСОБА_2

в інтересах ДСП «Львівський ДМСК» підписував та подавав відзив на позовну заяву, клопотання про перехід від спрощеного позовного провадження до загального позовного провадження, заперечення на відповідь на відзив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його

справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства

є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Статтею 354 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску

з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій

статті 358 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 357 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів

з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Отже, у випадку пропуску строку на апеляційне оскарження підставами для прийняття апеляційної скарги є лише наявність поважних причин (підтверджених належними доказами), тобто обставин, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані

з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій.

Дотримання строків оскарження судового рішення є однією із гарантій додержання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся із скаргою до суду вищої інстанції, відносини стають стабільними.

У статтях 127, 357, 358 ЦПК України не визначено конкретного переліку причин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Однак, суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка подає апеляційну скаргу, обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити, чи є такий строк значним, та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з урахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.

Поважними причинами пропуску строку визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов`язані з перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання апеляційної скарги.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2022 року у справі № 756/16381/16.

Отже, вирішення питання про поновлення процесуального строку належить до дискреційних повноважень суду, і у кожній конкретній справі суд має ґрунтовно перевіряти, чи є обставини, на які посилається заявник, такими, що свідчать про наявність поважних причин для поновлення строку.

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 25 січня 2022 року звернувся до суду з апеляційною скаргою на рішення суду від 21 лютого

2020 року, тобто майже через два роки після його складення.

Разом з апеляційною скаргою ОСОБА_2 подав клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду, у якому зазначив, що

у зв`язку із звільненням його з посади директора ДСП «Львівський ДМСК», про наявність оскаржуваного рішення йому стало відомо після отримання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва про відкриття провадження у справі № 752/12215/21 за позовом ДСП «Об`єднання «Радон» до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника ДСП «Львівський ДМСК» ОСОБА_1 . Вказані обставини унеможливили своєчасне подання ним апеляційної скарги, тому, на думку ОСОБА_2 , зазначені причини пропуску строку є об`єктивними та поважними для поновлення процесуального строку.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року вказані причини визнано неповажними, апеляційну скаргу залишено без руху та надано строк, зокрема, для надання можливості подати клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням обґрунтованих доводів поважності причин пропуску строку апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

Залишаючи без руху апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року й надаючи заявнику строк для подання обґрунтованого клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження та надання доказів на їх підтвердження, апеляційний суд виходив з того, що наведені заявником обставини не можна визнати поважними в цій справі, оскільки ОСОБА_2 було відомо про розгляд справи в суді з серпня 2019 року. Знаючи про розгляд справи з 2019 року ОСОБА_2 фактично не цікавився її розглядом, хоча мав таку можливість, зокрема довідатися про постановлене у справі рішення у суді першої інстанції (шляхом ознайомлення з матеріалами справи, надіслання заяв, запитів тощо) та з ЄДРСР. ОСОБА_2 не скористався своїми процесуальними правами на подання апеляційної скарги в строк, визначений чинним законодавством, хоча мав об`єктивну можливість це зробити.

Усуваючи недоліки апеляційної скарги та зазначаючи причини пропуску строку на апеляційне оскарження, ОСОБА_2 вказував, що він підписував процесуальні документи у цій справі виключно як директор ДСП «Львівський ДМСК», проте станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції

(21 лютого 2020 року) не перебував на посаді керівника вказаної юридичної особи, тому був позбавлений усіх повноважень та процесуальних прав для участі у справі. Звертав увагу на те, що він не залучався до участі у справі як фізична особа, відповідно, не був наділений процесуальними правами сторони у справі. Зазначав, що належить до релігійної спільноти, у якій заборонено використання будь-яких електронних джерел інформації, включаючи використання ЄДРСР, а в матеріалах справи відсутні докази належного вручення йому копії оскаржуваного судового рішення. Про наявність оскаржуваного ним судового рішення дізнався після отримання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва про відкриття провадження у цивільній справі № 752/12215/21.

Апеляційний суд зазначив, що наведені ОСОБА_2 доводи не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки в серпні 2019 року він в інтересах

ДСП «Львівський ДМСК» підписував та подавав відзив на позовну заяву, клопотання про перехід від спрощеного позовного провадження до загального позовного провадження, заперечення на відповідь на відзив, тому з серпня 2019 року не міг не знати про розгляд справи. Знаючи про розгляд справи, ОСОБА_2 фактично не цікавився її розглядом, хоча мав таку можливість, зокрема довідатися про постановлене у справі рішення

у суді першої інстанції (шляхом ознайомлення з матеріалами справи, надіслання заяв, запитів тощо) та з ЄДРСР.

Також апеляційний суд вважав необґрунтованими доводи ОСОБА_2 про те, що він належить до релігійної спільноти, у якій заборонено використання будь-яких електронних джерел інформації, включаючи використання ЄДРСР, оскільки останнім не вказано, що саме йому перешкоджало звернутися до іншої особи (представника чи іншого повіреного) зайти у відповідний реєстр та знайти оскаржуване рішення. При цьому до апеляційної скарги додано ряд інших судових рішення з ЄДРСР.

Суд апеляційної інстанції вказував, що до апеляційної скарги не долучено наказу про звільнення ОСОБА_2 з посади директора ДСП «Львівський ДМСК», а долучена копія наказу від 31 січня 2019 року № 14-ое свідчить про продовження строку дії контракту, укладеного між вказаними особами.

З інформації ж про юридичну особу від 20 березня 2020 року, вбачається що ОСОБА_2 був керівником ДСП «Львівський ДМСК» як на час ухвалення оскаржуваного рішення Личаківського районного суду міста Львова

від 21 лютого 2020 року, так і на час подання ДСП «Львівський ДМСК» апеляційної скарги на вказане рішення (20 березня 2020 року).

Повторно вказавши у клопотанні про поновлення строку про те, що про ухвалене судове рішення суду першої інстанції заявник дізнався лише після отримання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва про відкриття провадження у цивільній справі № 752/12215/21, заявник не навів належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин.

З метою виконання процесуального обов`язку дотримання строку на апеляційне оскарження судових рішень особа, яка має намір подати апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії.

Відповідно до частини четвертої статті 357 ЦПК України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

При вирішенні питання щодо поважності причин пропуску строку судам необхідно враховувати те, що поважними є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву (скаргу) у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення

заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк.

Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює усю сукупність обставин, надаючи відповідну оцінку.

Таким чином, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати вмотивовані підстави.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 січня

2023 року у справі № 496/4633/18.

При цьому безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції. Зазначена конвенційна норма зобов`язує, щоб судові процедури були справедливі для обох сторін справи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка і Шереметьєв проти України»).

У справах «Осман проти Сполученого Королівства» та «Креуз проти Польщі» ЄСПЛ роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.

У кожній конкретній справі суди мають ґрунтовно перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип «res judicata» (правової визначеності).

Залишаючи апеляційну скаргу без руху, суд апеляційної інстанції надав належну оцінку доводам ОСОБА_2 щодо наведених ним підстав для поновлення процесуального строку на оскарження рішення суду першої інстанції та визнав їх неповажними.

Проте ОСОБА_2 не усунув недоліків апеляційної скарги та не зазначив поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 4 частини першої

статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Питання поважності причин неотримання повного тексту судового рішення суду першої інстанції є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються відповідні обставини. Поважними причинами є лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, пов`язуються з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне вчинення певної процесуальної дії.

Встановивши, що ОСОБА_2 добросовісно не здійснював свої процесуальні дії, не міг не знати про розгляд справи з серпня 2019 року, однак будь-яких процесуальних дій останній не вчиняв протягом майже двох років з моменту ухвалення рішення судом першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у відкритті апеляційного оскарження на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України.

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.

Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема,

у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду

і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.

За встановлених в цій справі обставин апеляційний суд правильно застосував приписи частини четвертої статті 357 та пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України, за змістом яких суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржник у строк, визначений судом, не подав заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на розгляд судом іншої справи № 752/12215/21 за позовом ДСП «Об`єднання «Радон» до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником (під час якої ОСОБА_2 нібито вперше дізнався про рішення суду першої інстанції у цій справі), як на підставу для поновлення строку на апеляційне оскарження, враховуючи наступне.

Так, згідно з інформації з ЄДРСР рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2021 року у справі № 752/12215/21 стягнуто

з ОСОБА_2 на користь ДСП «Об`єднання «Радон» матеріальну шкоду

у розмірі 163 471,23 грн та судовий збір у розмірі 2 452,07 грн.

Вирішуючи спір у справі № 752/12215/21 суд першої інстанції вказував, що рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 16 березня

2020 року у справі № 463/4763/19 встановлено незаконність звільнення ОСОБА_1 наказом директора ДСП «Львівський ДМСК» Ігнатова В. В.

від 13 травня 2019 року № 84-к/тр, а тому дана обставина не підлягає доказуванню.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року зупинено провадження у справі № 752/12215/21 до розгляду Верховним Судом касаційної скарги ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного суду

від 13 травня 2022 року у справі № 463/4763/19.

Як на підставу для звернення до суду з позовом у справі № 752/12215/21

ДСП «Об`єднання «Радон» посилалося на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року у справі № 463/4763/19.

Ухвалу про відкриття провадження в справі у справі № 752/12215/21 постановлено 25 травня 2021 року.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 серпня 2021 року у справі № 752/12215/21 відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яке надійшло до суду 19 серпня 2021 року, про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

01 вересня 2021 року від ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на позовну заяву у справі № 752/12215/21, в якому він проти задоволення позовних вимог ДСП «Об`єднання «Радон» заперечував посилаючись на те, що за своїм змістом рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року не встановлено жодного факту порушення норм законодавства

з боку ОСОБА_2 щодо процедури звільнення ОСОБА_1 , окрім нібито формального підходу при отриманні погодження з боку профспілкової організації.

Отже, принаймні з серпня 2021 року ОСОБА_2 не міг не знати як про розгляд справи № 752/12215/21, так і зміст позовних вимог і виклад обставин, якими ДСП «Об`єднання «Радон» обґрунтовувало вимоги, а також зазначення ним доказів, що підтверджують обставини (зокрема, і про рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 лютого 2020 року у цій справі № 463/4763/19).

Разом з тим з апеляційною скаргою у цій справі ОСОБА_2 звернувся

25 січня 2022 року, тобто навіть поза межами тридцятиденного строку, визначеного статтею 354 ЦПК України, з моменту отримання копії ухвали про відкриття провадження від 25 травня 2021 року у справі № 752/12215/21.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 638/13874/19, від 21 червня

2022 року у справі № 461/7329/19, від 16 грудня 2020 року в справі

№ 488/921/15-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 205/1129/19, від 16 лютого 2022 року у справі № 522/12743/19, від 28 січня 2021 року у справі

№ 260/1888/20, від 19 лютого 2021 року у справі № 909/541/19, від 31 березня 2021 року у справі № 240/13092/20, від 09 квітня 2021 року у справі

№ 500/90/19, від 19 травня 2021 року у справі № 910/16033/20, від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20, від 24 жовтня 2018 року у справі

№ 200/14798/15-ц, від 24 лютого 2021 року № 200/14798/15-ц, оскільки висновки в указаних справах та у справі, яка є предметом касаційного перегляду, не є суперечливими, суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_2 був звільнений з посади керівника ДСП «Львівський ДМСК» 22 жовтня 2019 року, що підтверджується доданим до касаційної скарги наказом, оскільки в силу вимог процесуального закону суд касаційної інстанції не може досліджувати нові докази. При цьому ОСОБА_2 не додав до апеляційної скарги зазначений наказ, тому він не міг бути досліджений судом апеляційного суду. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на матеріалах справи.

Суд апеляційної інстанції належним чином, з урахуванням поданих до суду доказів, вирішив заявлене ОСОБА_2 клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваної ухвали з точки зору застосування норми права, дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції постановив ухвалу відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України ухвала апеляційному суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування ухвали апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Львівського апеляційного суду від 13 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук