Рішення

від 17.02.2023 по справі 143/41/22

ПОГРЕБИЩЕНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 143/41/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.02.2023 року м. Погребище

Погребищенський районний суд Вінницької області в складі:

головуючого - судді Бойка А. В.,

з участю секретаря судових засідань Москаленко С. П.

представника позивача - адвоката Путіліна Є.В.,

представника відповідача - адвоката Царківського О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник - адвокат Путілін Євген Вікторович до ОСОБА_2 , Вінницької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання недійсним розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації в частині передачі у власність та затвердження технічної документації ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування запису про реєстрацію речового права, припинення права власності та витребування земельної ділянки, -

Встановив:

В провадженні Погребищенського районного суду Вінницької області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник - адвокат Путілін Є. В. до ОСОБА_2 , Вінницької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання недійсним розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації в частині передачі у власність та затвердження технічної документації ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування запису про реєстрацію речового права, припинення права власності та витребування земельної ділянки.

Свої вимоги позивачка мотивує тим, що договором дарування права на земельну частку (пай) посвідченого сертифікатом від 09.01.2001 ОСОБА_1 , діюча по дорученню, що посвідчений Очеретянською сільською радою Погребищенського району Вінницької області 25.12.2000 за №135 від імені ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належне їй право на земельну частку (пай), розміром 3.36 умовних кадастрових гектарів, що підтверджується сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ВН №0165446, виданого Погребищенською районною державною адміністрацією Вінницької області 19.11.1996 та зареєстрованого у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №556.

Даний договір дарування є не укладеним, оскільки ОСОБА_1 як представник дарувальника, його ніколи не підписувала, а наявний в ньому від імені ОСОБА_1 підпис їй не належить, що підтверджується висновком судово- технічної та почеркознавчої експертизи №3656/3657/18-21 від 09.10.2018, яка проведена в рамках кримінального провадження.

Щодо обставин укладення даного договору дарування позивачка пояснює наступне.

ОСОБА_2 займається веденням фермерського господарства та є братом позивачки, обробляючи земельні ділянки, які йому передали в оренду власники землі. На його прохання мати позивачки, ОСОБА_3 в 1996 році без укладання будь-яких письмових документів передала в користування ОСОБА_2 земельну частку (пай), розміром 3,36 умовних кадастрових гектара, право на який було посвідчене сертифікатом серії ВН №0165446. ОСОБА_2 щороку виплачував пай зерном, яке позивачка разом із мамою використовували при веденні спільного господарства, оскільки вони проживали разом і позивачка здійснювала за догляд за матір`ю. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 . Згідно закону позивачка вважається такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 , оскільки на день смерті вони проживали однією сім`єю та позивачка була зареєстрована разом з нею.

Після смерті матері ОСОБА_2 продовжував виплачувати ОСОБА_1 , як спадкоємниці померлої пай за користування земельною ділянкою, до 2016 не претендуючи на спадкування вказаної земельної ділянки після смерті матері.

В кінці 2016 року відповідач не виплатив позивачці паю за користування земельною ділянкою, і ОСОБА_1 звернулася до нього для з`ясування причини його невиплати, на що ОСОБА_4 було повідомлено, що пай належить ОСОБА_2 і він не зобов`язаний нічого платити, а пай і далі буде продовжувати обробляти.

За даних обставин позивачка звернулась із відповідною заявою до правоохоронних органів щодо незаконного використання ОСОБА_2 належного їй, спадкового майна, а саме паю.

Працівниками відділу поліції було повідомлено ОСОБА_1 , що ОСОБА_2 надав пояснення, що даний земельний пай використовує на підставі договору дарування права на земельну частку(пай) посвідченого сертифікатом від 09.01.2001.

Дізнавшись про існування договору дарування, розуміючи, що такого договору дарування ніколи не підписувалося ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів із заявою про шахрайські дії ОСОБА_2 по заволодінню земельним паєм на підставі якої 01.12.2017 до ЄРДР були внесені відомості про скоєння кримінального правопорушення №12017020270000324.

Під час досудового розслідування кримінального провадження позивачка дізналася, що відповідно до договору дарування від 09.01.2001 ОСОБА_1 , діюча по дорученню, посвідченому Очеретянською сільською радою Погребищенського району Вінницької області 25.12.2000 за №135 від імені ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належне їй право на земельну частку (пай), розміром 3.36 умовних кадастрових гектарів

ОСОБА_1 стверджує, що мати ніколи не доручала їй здійснити дарування належного земельного паю ОСОБА_2 і відповідної довіреності на вчинення таких дій не надавала. Водночас вона ніколи не підписувала вище вказаного договору дарування та участі в укладенні вказаного правочину не приймала. Підпис ОСОБА_1 як представника дарувальника їй не належить, що підтверджується висновком судово- технічної та почеркознавчої експертизи №3656/3657/18-21 від 09.10.2018 у кримінальному провадженні №12017020270000324.

Оскільки досудове розслідування тривало більше двох років, в 2019 році було подано до суду позов (ухвала про відкриття провадження від 15.05.2019) про визнання недійним договору дарування від 09.01.2001, (справа №143/405/19). Проте вже після завершення підготовчого судового засідання у вказаній справі (представник ОСОБА_1 - адвокат Любарський С.М. помер) іншим представником позивачці було повідомлено, що 24.02.2004 на підставі договору дарування, ОСОБА_2 , згідно розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації був отриманий державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та ним було зареєстровано за собою право власності на земельну ділянку за кадастровим номером №0523483800:02:000:0009, площею 3,295 га в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (копія витягу додається). Позивачка вже не могла змінити предмет і підстави позову та подати іншу позовну заяву для об`єднання справ (підготовче провадження було закрите), тому для забезпечення ефективного способу захисту змушена була залишати вказаний позов без розгляду (ухвала від 06.07.2021).

Відтак позивачка ОСОБА_1 змушена звернутись до суду за захистом своїх порушених прав.

Ухвалою суду від 20.01.2022 провадження відкрито та справу призначено до підготовчого судового засідання у порядку загального позовного провадження під головуванням судді Бойка А.В. (а.с. 41, т.1).

Ухвалою суду від 01.04.2022 витребувано докази з відділу поліції №4 Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області матеріали кримінального провадження №12017020270000324 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 358 КК України (а.с. 74, т.1).

03.05.2022 на виконання ухвали суду від 01.04.2022 з відділу поліції №4 Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області надійшло кримінальне провадження №12017020270000324 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 358 КК України.

Ухвалою суду від 04.05.2022 витребувано докази з Погребищенської державної нотаріальної контори, а саме: спадкову справу за №375/2021 від 30.11.2021, що заведена після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.101, т.1).

11.05.2022 до суду надійшла спадкова справа №375/2021 ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 125-133, т.1).

Ухвалою суду від 01.06.2022 витребувано з Вінницької регіональної філії ДП «Центр ДЗК» належним чином засвідчену копію проекту землеустрою виготовленого ОСОБА_5 20.09.2010 на земельні ділянки (кадастровий номер 0523483800:02:000:0009, 0523483800:02:000:0010, 0523483800:02:000:0011, 0523483800:02:000:0012), що розташовані на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області (а.с. 147, т.1).

24.06.2022 на виконання ухвали про витребування доказів директором Вінницької регіональної філії ДП «Центр ДЗК» надіслано відповідь, що відповідно до бухгалтерського обліку підприємства договір на виконання землевпорядних робіт із ОСОБА_2 не укладався (а.с. 160, т.1).

Ухвалою суду від 06.07.2022 витребувано у ОСОБА_2 копію проекту землеустрою, виготовленого ОСОБА_5 20.09.2010 на земельні ділянки (кадастровий номер 0523483800:02:000:0009, 0523483800:02:000:0010, 0523483800:02:000:0011, 0523483800:02:000:0012), що розташовані на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області та відомості, який кадастровий номер був присвоєний земельній ділянці після виділу в натурі земельної частки (паю) згідно сертифікату №556 серії ВН 0165446, зареєстрованого 19.11.1996 Погребищенською районною державною адміністрацією (а.с. 164, т.1).

25.07.2022 через канцелярію суду ОСОБА_2 подано повідомлення, що у нього відсутня копія проекту землеустрою (а.с. 173, т.1).

Ухвалою суду від 05.10.2022 долучено докази до матеріалів справи, зокрема: копію розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації від 12.02.2021 №61 та архівний витяг до нього. Підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду по суті (а.с. 192, т.1).

20.12.2022 через канцелярію суду представником відповідача - адвокатом Царківським О.Ю. подано заяву про застосування спливу позовної давності (а.с. 122-124, т.2).

В судовому засіданні представник позивачки - адвокат Путілін Є.В. позовні вимоги підтримав в повному обсязі, наполягав на їх задоволенні.

Представник відповідача - адвокат Царківський О.Ю. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив, просив застосувати сплив позовної давності.

Представник Вінницької районної державної адміністрації Вінницької області в судове засідання не з`явився, на адресу суду надіслав заяву про розгляд справи у його відсутності, при вирішенні питання покладався на розсуд суду (а.с. 51-52, т.1).

З`ясувавши позиції сторін та дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов слід задовольнити частково з таких міркувань.

Судом встановлено, що договором дарування права на земельну частку (пай) посвідченого сертифікатом від 09.01.2001 ОСОБА_1 діюча по дорученню, посвідченому Очеретянською сільською радою Погребищенського району Вінницької області 25.12.2000 за №135 від імені ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належне їй право на земельну частку (пай), розміром 3.36 умовних кадастрових гектарів, що підтверджується сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ВН №0165446, виданого Погребищенською районною державною адміністрацією Вінницької області 19.11.1996 та зареєстрованого у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №556 (а.с. 10, т.1).

Даний договір дарування є не укладеним, оскільки ОСОБА_1 як представник дарувальника, його ніколи не підписувала, а наявний в ньому від імені ОСОБА_1 підпис їй не належить, що підтверджується висновком судових експертів за результатами проведення технічної та почеркознавчої експертизи у матеріалах кримінального провадження №12017020270000324 №3656/3657/18-21 від 09.10.2018 встановлено, що підпис ОСОБА_1 у договорі дарування права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом від 09.01.2001 - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою із наслідуванням якогось підпису ОСОБА_1 (а.с. 103-107, т.2).

Щодо обставин укладення даного договору дарування позивачки встановлено наступне.

ОСОБА_2 займається веденням фермерського господарства та є братом позивачки. На його прохання їх мати ОСОБА_3 в 1996 році без укладання будь-яких письмових документів передала в користування ОСОБА_2 земельну частку (пай), розміром 3,36 умовних кадастрових гектара, право на який було посвідчене сертифікатом серії ВН номер 0165446.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 (а.с. 18, т.1).

Згідно закону позивачка вважається такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 оскільки на день смерті вони проживали однією сім`єю та позивачка була зареєстрована разом з нею (спадкова справа, а.с. 127-133, т.1).

В подальшому ОСОБА_1 стало відомо, що земельна частка (пай) належить ОСОБА_2 і тому позивачка звернулась із відповідною заявою до правоохоронних органів щодо незаконного використання ОСОБА_2 належного їй, спадкового майна, а саме паю.

Працівниками відділу поліції було повідомлено ОСОБА_1 , що ОСОБА_2 надав пояснення, що даний земельний пай використовує на підставі договору дарування права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом від 09.01.2001.

ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів із заявою про шахрайські дії ОСОБА_2 по заволодінню земельним паєм на підставі якої 01.12.2017 до ЄРДР були внесені відомості про скоєння кримінального правопорушенні №12017020270000324 (а.с.4, т.2).

17.04.2019 ОСОБА_1 до Погребищенського районного суду Вінницької області подано позовну заяву до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: приватний нотаріус Павлюк І.І. про визнання договору дарування недійсним (а.с. 8, т.1).

В подальшому вказаний позов залишено без розгляду за заявою позивачки (а.с. 9, т.1) (оскільки вже після завершення підготовчого судового засідання ОСОБА_1 дізналася, що ОСОБА_2 , згідно розпорядження Погебищенської районної державної адміністрації був отриманий державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та ним було зареєстровано за собою право власності на земельну ділянку за кадастровим номером №0523483800:02:000:0009, площею 3,295 га в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 22, т.1).

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до норм частини першої статті 9 Конституції України ратифікована Законом України від 07.07.1997 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7, 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім встановленим законом судом.

Отже Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Окрім того стаття 17 Закону України № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції та практики Європейського суду з прав людини як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Згідно з положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно норм статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одна із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у ч. 1 ст. 215 ЦК України, так і у ст. ст. 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною 2 цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України і відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

За змістом ст. ст. 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Такі висновки суду узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16.

Згідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ст. 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Положення ч.ч.2,3 ст. 152 Земельного кодексу України визначають, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням прав володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

У Постанові від 23 листопада 2021 року Велика Палата Верховного Суду (справа №359/3373/16-ц) відступила від власного правового висновку щодо належного способу захисту прав власника у випадку заволодіння його нерухомим майном, визначивши, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права, а також Велика Палата Верховного Суду частково відступила шляхом уточнення від власного правового висновку щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів, визначивши, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном (далі по тексту Постанова ВП ВС від 23.11.2021).

Так, у п. 72 Постанови ВП ВС від 23.11.2021, зазначено, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

У пункті 73 Велика Палата Верховного Суду нагадала, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі №264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

Окрім того, в п.п.146-148, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (провадження №12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження №12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (провадження №12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження N 14-125цс20, пункт 74) та інших.

В пункті 150 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (провадження №12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження №12-157гс19).

При чому , в п. п.151,153,154,155 постанови ВП ВС зазначила, «що визнання недійсним державного акту, також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 94).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (провадження №12-158гс19, пункт 10.29). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу. З огляду на викладене, під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження №14-125цс20, пункт 76)».

Оскільки позивачем в частині позовних вимог про визнання недійсним розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації в частині передачі у власність та затвердження технічної документації ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування рішення реєстратора обраний неефективний спосіб захисту прав, тому в цій частині задоволені позову слід відмовити повністю.

Щодо доводів відповідача про неможливість використання висновку експерта виконаного в рамках кримінального провадження.

Так в постанові Верховного суду від 05 лютого 2020 року по справі №461/3675/17 провадження № 61-10814св19 яку застосував апеляційний суд при прийнятті свого рішення Верховним судом висловлена наступна правова позиція.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом. Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд правильно врахував, що висновок № 6/154 від 23 березня 2017 року, підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, відповідає положенням статті 102 ЦПК України. Колегія суддів враховує допустимість висновку експерта як доказу, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений. Банк, заперечуючи проти висновку експерта, не надав доказів на його спростування, не скористався правом на заявлення клопотання про призначення відповідної експертизи у цій справі, не ставив перед судом питання про виклик у судове засідання експерта, який проводив почеркознавчу експертизу.

Аналогічно і в даній справі висновок судової технічної та почеркознавчої експертизи складений 09.10.2018 експертом Вінницького відділення КНДІСЕ №3656/3657/18-21 на підставі ухвали слідчого судді в рамках кримінального провадження №12017020270000324 містив інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні. Відповідач, заперечуючи щодо висновку експерта, не скористався правом на заявлення клопотання про призначення відповідної експертизи у цій справі.

Щодо позовної вимоги про витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 052343800:02:000:0009, площею 3,2950 га, розташовану на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району у власність ОСОБА_1 .

Так з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 була власником земельної частки паю, згідно сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ВН №0165446, виданий Погребищенською районною державною адміністрацією Вінницької області 19.11.1996 та зареєстрованого у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №556, розміром 3.36 умовних кадастрових гектарів.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а.с. 18, т.1).

Із витребуваної судом спадкової справи №375/2021 до майна померлої ОСОБА_3 вбачається, що єдиним спадкоємцем майна померлої являється ОСОБА_1 (а.с. 127-133, т.1)

Згідно зі ст. 1218 ЦК України, відповідно до якої до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті;

Отже, до ОСОБА_1 перейшло право на земельну частку пай належний померлій.

Розпорядженням Погребищенської районної державної адміністрації від 12.02.2004 №61 у власність ОСОБА_2 було передано земельні ділянки, в тому числі, ділянку кадастровий номер 052343800:02:000:0009, площею 3,2950 га, розташованої на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району. З додатку до вказаного розпорядження (а.с. 188, т.1) вбачається, що, сертифікат №ВН 0165446 став підставою для виділення в натурі земельної ділянки, площею 3,2950 га.

ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку 24.02.2004, з якого вбачається, що земельній ділянці № НОМЕР_2 розташованої на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району, площею 3,2950га, присвоєно кадастровий номер 052343800:02:000:0009.

Отже, з 24.02.2004. на підставі виготовлення технічної документації її затвердження розпорядженням районної державної адміністрації та внесення земельної ділянки до державного земельного кадастру виник новий об`єкт речових прав, а право на земельну часку пай належну ОСОБА_3 припинилось. Тобто ОСОБА_1 не зможе оформити в позасудовому (нотаріальному) порядку свої спадкові права.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

А застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такі висновки викладені у п. 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) вказано, що «якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом».

Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте, такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230)

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Так, з метою ефективного захисту прав та інтересів позивачки, суд вважає обгрунтованою позовну вимогу про витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 052343800:02:000:0009, площею 3,2950 га, розташовану на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району у власність ОСОБА_1 .

Щодо заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності, то слід зазначити, що матеріали справи не містять жодних доказів, які б доводили поінформованість позивача щодо її обізнаності про укладання договору від 20 грудня 2000 року.

А першою датою, з якої вбачається, що позивачу стало відомо про вчинення вказуваного вище правочину реальною убачається визначення дати написання заяви в правоохоронні органи 20.11.2017.

Згідно ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

З ухвали Погребищенського районного суду Вінницької області про відкриття провадження від 15.05.2019 вбачається подання позивачкою позову про визнання недійним договору дарування від 09.01.2001 (справа №143/405/19) (а.с. 8, т.1).

Однак оскільки вже після завершення підготовчого судового засідання, представник позивача - адвокат Любарський С.М. помер і іншим представником позивачу було повідомлено, що 24.02.2004 на підставі договору дарування, ОСОБА_2 , згідно розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації був отриманий державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та ним було зареєстровано за собою право власності на земельну ділянку за кадастровим номером №0523483800:02:000:0009, площею 3,295 га в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внаслідок чого позивачка вже не могла змінити предмет і підстави позову та подати іншу позовну заяву для об`єднання справ в одне провадження ухвалою Погребищенського районного суду Вінницької області від 06.07.2021 за заявою позивача позов було залишено без розгляду (а.с. 9, т.1).

З відповідним позовом позивачка звернулась 14.01.2022, отже строки позовної давності позивачем пропущені не були.

За таких обставин, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з урахуванням всіх обставин та матеріалів справи суд дійшов висновку про необґрунтованість задоволення позовних вимог частково, а саме припинення права власності ОСОБА_2 та витребувати земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст. 11, 202-205, 207, 215, 627, 638 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 81, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, -

Вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник - адвокат Путілін Євген Вікторович до ОСОБА_2 , Вінницької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання недійсним розпорядження Погребищенської районної державної адміністрації в частині передачі у власність та затвердження технічної документації ОСОБА_2 , визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування запису про реєстрацію речового права, припинення права власності та витребування земельної ділянки - задовільнити частково.

Витребувати у ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителя АДРЕСА_1 , земельну ділянку, кадастровий номер 0523483800:02:000:0009, площею 3,2950 га, розташовану на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району у власність ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , жительки АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст судового рішення виготовлений 27.02.2023.

Суддя