Рішення

від 23.02.2023 по справі 523/17273/16-ц

СУВОРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 523/17273/16-ц

Провадження №2/523/200/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" лютого 2023 р. м.Одеса

Суворовський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Мурманової І.М.

за участю секретаря судового засідання Лапчинської О.В.

розглянувши в судовому засіданні в м. Одесі в залі суду № 6 справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Одеської міської ради, житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання квартири об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частину квартири, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради, Житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Одеської міської ради, житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25» про визнання квартири АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частину квартири, визнання недійсним свідоцтва права власності на квартиру, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 1529754, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 3681568 від 05.07.2013 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу серія номер 119 квартири АДРЕСА_1 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого ПН ОМНО Джулай С.В., виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно номер запису про право власності: 13236187, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 28219136 від 12.02.2016 року внесеного приватним нотаріусом ОМНО Джулай С.В.

Також, з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради, Житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 звернувся ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової пати Касаційного цивільного суду від 16.01.2019 року, рішення Суворовського районного суду м. Одеси та постанову Одеського апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2019 року цивільну справу прийнято до провадження та призначено розгляд справи в загальному порядку.

На адресу суду 26.08.2020 року (вх. № 21281) надійшла позовна заява у новій редакції, у якій представник просить: визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати право власності на частину квартири; витребувати із чужого незаконного володіння частину квартири. У позовній заяві у новій редакції змінює підставу звернення до суду, оскільки вважає, що належним способом захисту порушеного права є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 27 серпня 2020 року у прийнятті заяви у новій редакції ОСОБА_1 відмовлено.

В подальшому, 30.10.2020 року (вх. № 27118) на адресу суду надійшла заява (в порядку передбаченому ч. 2 ст. 49 ЦПК України) за підписом представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Шкодіної Л.В. Згідно поданої заява остання містить в собі лише дві позовні вимоги, а саме: 1. визнання об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , - квартири АДРЕСА_1 ; 2. Визнання за ОСОБА_1 , право власності на частину квартири АДРЕСА_1 (а.с.68-71 том № 3).

Крім іншого, 30.10.2020 року (вх. № 27118) представником позивача адвокатом Шкодіною Л.В., подано заяву про залишення частини позовних вимог без розгляду, а саме: визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру; визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину; визнання недійсним договору купівлі-продажу; виключення з державного реєстру речових прав на нерухоме майно номер запису про право власності від 12.02.2016 року.

Заява мотивована тим, що відповідно до положення п.5 ч.1 ст. 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду (а.с.76, том № 3).

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2022 року клопотання представника позивача ОСОБА_1 адвоката Шкодіної Любов Василівни про прийняти до розгляду заяви в порядку ч. 2 ст. 49 ЦПК України про зменшення позовних вимог задоволено.

Прийнято до розгляду позовну заяву (зменшення розміру позовних вимог) ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», Виконавчого комітету Одеської міської ради, про визнання квартири об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частину квартири.

Клопотання представника позивача ОСОБА_1 адвоката Шкодіної Любов Василівни про залишення частини позовних вимог без розгляду задоволено.

Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині: визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру; визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину; визнання недійсним договору купівлі-продажу; виключення з державного реєстру речових прав на нерухоме майно номер запису про право власності від12.02.2016 року залишено без розгляду. Підготовче провадження закрито, призначено розгляд справи по суті у відкритому судовому засіданні.

В останнє судове засідання позивач ОСОБА_1 та представник позивача адвокат Шкодіна Любов Василівна не з`явились, разом з цим, представник позивача звернулась із заявою від 22.02.2023 року про можливість проведення судового засідання у її відсутність, в якій зазначила, що уточнені позовні вимоги сторона позивача підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити. Щодо зустрічних позовних вимог представник позивача думки не висловила (а.с.125 т ом № 3).

Представник відповідача та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 адвокат Зуєва Ірина Іванівна також звернулась із заявою про можливість розгляду справи за її відсутності, в якій зазначила, що позовні вимоги за первісним позовом відповідач не визнає та просить відмовити в їх задоволенні з тих підстав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту внесення ним коштів та їх розміру за пай, крім іншого, зазначила, що померла ОСОБА_4 ,. набула право власності на квартиру шляхом отримання свідоцтва про право власності на квартиру після розірвання шлюбу, а отже квартира не може бути спільним майном подружжя. Позивачем не заявлено інших вимог окрім визнання права власності на частину квартиру. Зазначила, що позовні вимоги є недоведеними, а тому просить відмовити у задоволенні позову. Представник позивача за зустрічним позовом позиції щодо власних позовних вимог не висловила (а.с.166 том № 3).

Представники третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», та Виконавчого комітету Одеської міської ради, про час та місце слухання справи повідомлялись у встановленому законом порядку, до суду не з`явились, про причини не явки суду не повідомили (а.с.163), їх не явка не перешкоджає розгляду справи.

Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів (ч. 3 ст. 211 ЦПК України).

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв`язку з розглядом справи за відсутності учасників справи.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтями 15, 16 ЦК України, передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, судом вирішуються позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», Виконавчого комітету Одеської міської ради, про визнання об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , - квартири АДРЕСА_1 та визнання права власності на частину квартири. Та, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради, Житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання права власності.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частину квартири, суд зазначає наступне.

Матеріалами справи встановлено, а також дані обставини були встановлені судом апеляційної та касаційної інстанції, що 04.05.1985 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, актовий запис № 966.

Матеріалами справи також встановлено, що ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , у 1986 році отримали в тимчасове користування кімнату у сімейному гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , в якій згідно довідки № 100 від 16.04.2015 року (а.с.73 том №1) були зареєстровані з 03.10.1986 року по 01.05.1990 року (зняті з реєстраційного обліку на підставі власних заяв).

В подальшому, рішенням виконавчого комітету Жовтневої ради народних депутатів від 15.04.1988 року «Про оформлення ЖСК «Жовтневий -25» вирішено сформувати ЖСК «Жовтневий -25» по проспекту Добровольського на 287 квартир. Затверджено списки кандидатів в ЖСК (а.с.61-63 том №1).

Рішенням Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 08.06.1990 року № 184 «Про заселення будинку і видачу ордерів житлово-будівельного кооперативу «Жовтневий -25» - затверджено видачу 2-кімнатної квартири, зокрема, ОСОБА_4 (а.с.69-72 том №1).

Згідно ордеру на жиле приміщення від 04.05.1990 року № 2810 останній видано на ім`я ОСОБА_4 , в складі сім`ї дві особи: ОСОБА_1 чоловік, на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.44 том №1).

Позивач зазначає, що він та дружина зареєструвались за вказаною адресою, однак, документи про право власності на житло колишня дружина, тобто померла ОСОБА_4 отримала одноосібно, та не повідомила про це його. Він випадково дізнався про те, що його право власності порушено в 2012 році (уточнена позовна заява а.с.103-115 том №1).

Згідно Свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_3 виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради від 22.01.2009 року на ім`я ОСОБА_4 посвідчено, що об`єкт, який розташований за адресою: АДРЕСА_4 в цілому, дійсно належить ОСОБА_4 , на праві приватної власності. об`єкт в цілому складається з приміщень загальною площею 51, 3 кв.м., житловою площею: 30, 7 кв.м., відображених у технічному паспорті від 11.11.2008 року. Свідоцтва видане на підстав довідки ЖБК «Жовтневий -25» від 12.11.2008 року № 10 (а.с.255 том №1).

Так, згідно довідки ЖБК «Жовтневий -25» від 12.11.2008 року № 10 зазначено, що ОСОБА_4 , являється членом ЖСК «Жовтневий -25» і проживає за даною адресою. Балансова вартість квартири складає 10035,60 рублів, пай повністю виплачено в 1992 році (а.с.256 том №1).

Підстави для визнання права власності на частину спірної квартири позивач зазначає те, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі, а саме, станом на 1992 рік пай за квартиру було сплачено в повному обсязі, що підтверджується довідкою № 56 від 10.10.2012 року.

Згідно даної довідки, остання видано в тому, що ОСОБА_1 , проживав за адресою: АДРЕСА_5 з 08.06.1990 року по 08.02.2010 рік. Пай в сумі 10035 руб.60 коп. виплачено повністю в 1992 році. (а.с.6 том №1).

Матеріалами справи також встановлено, що 15.01.1998 року актовий запис № 25 шлюб між ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 розірвано (а.с.5).

Відповідно до копії свідоцтва про смерть ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис № 333 (а.с.53).

Після смерті ОСОБА_4 , згідно свідоцтва про право на спадщину законом від 05.07.2013 року, ОСОБА_3 отримала свідоцтва про право на спадщину, що складається з квартири АДРЕСА_1 (а.с.138 том №1).

В подальшому, відповідно до договору купівлі-продажу від 12.02.2016 року ОСОБА_3 , продала, а ОСОБА_2 , прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 (а.с.136 том №1).

Тобто, з даного слідує, що за спливом 3 років після отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_3 , відчужила спірний об`єкт нерухомості ОСОБА_2 .

Згідно копії свідоцтва про смерть ОСОБА_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис № 160 (а.с.88 том №1).

Скасовуючи рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23.03.2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22.05.2019 року та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції Верховний Суд зазначив, що судами не було враховано норм матеріального права, не було належним чином перевірено доводи відповідача про те, що ОСОБА_4 , внесла значну частину пайового внеску за спірну квартиру сама, за особисті кошти, коли не перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 , тому він в будь-якому разі не може претендувати на частину квартири.

У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що належним способом захисту порушеного права особи, яка вважає себе власником є подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Судом досліджується довідка видана ЖБК «Жовтневий-25» № 3 від 26.04.2017 року згідно якої зазначено, що ОСОБА_4 , з 20 червня 1988 року прийнята в члени ЖБК «Жовтневий-25». Пайовий внесок в розмірі: 10035, 60 рублів за квартиру АДРЕСА_1 внесено ОСОБА_4 особисто.

ОСОБА_1 пайових внесків та інших платежів у період з 20 червня 1988 року по 26 квітня 2017 року за квартиру АДРЕСА_1 не здійснював (а.с.184 том № 2).

Отже, з огляду на зазначене, враховуючи висновки Верховного Суду викладені в постанові від 16 жовтня 2019 року позивач ОСОБА_1 , мав, в порядку належного захисту свого порушеного права звернутись до суду з віндикаційним позовом та довести обставини сплати ним пайового внеску за спірну квартиру.

Відповідно до ст. 15 ЗУ «Про власність» (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 , (яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), як члену ЖБК «Жовтневий -25» була видана довідка № 10 від 12.11.2008 року про виплату пайового внеску в повному обсязі в 1992 році, що й стала підставою для видачі свідоцтва про право власності на квартиру.

Надана позивачем ОСОБА_1 , довідка про сплату пайового внеску № 56 від 10.10.2012 року, лише свідчить про те, що пайовий внесок за квартиру було сплачено 1992 року, проте дана довідка не містить в собі конкретних відомостей з приводу того, ким саме, та в якому розмірі було сплачено пайовий внесок.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку що в ході розгляду справи, після її направлення до суду першої інстанції, та з урахуванням висновків викладених в постанові Верховного суду, позивач ОСОБА_1 , не довів своїх позовних вимог належними та допустимими доказами, не спростував обставини, що стали підставою для скасування рішення судів першої та апеляційної інстанції, а відтак у позові слід відмовити в повному обсязі.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради, Житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання права власності, суд зазначає наступне.

Так, відповідно до положення статті 392 ЦПК України - власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У пунктах 106-107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) вказано, що «відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права».

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 цього Кодексу набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України.

Аналогічну правову позицію висловив Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 920/615/16.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (ЄДРСРУ № 91292740).

З огляду на зазначене судом досліджується Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно якої права власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 . Дата реєстрації: 12.02.2016 року, підстава: договір купівлі-продажу, серія та номер 119, виданий 12.02.2016 року, видавник: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Джулай С.В. Часка власності: 1/1. Форма власності: приватна (а.с.237 том №1).

Відповідно до положень ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Положеннями ч.1 ст. 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Отже, з даного приводу слід зазначити, що звертаючись до суду зданим позовом, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 , зазначив, що відповідач ОСОБА_1 , не визнає та оспорює його право на власності на квартиру, зокрема на частину квартири, оскільки, згідно первісного позову позивач висуває вимоги щодо визнання за ним права власності на частину квартири та ставить вимоги щодо визнання не дійсним договору купівлі-продажу.

Разом з цим, слід зазначити, що в ході розгляду справи, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 , позовні вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру; визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину; визнання недійсним договору купівлі-продажу; виключення з державного реєстру речових прав на нерухоме майно номер запису про право власності від12.02.2016 року залишив без розгляду. Справу розглянуто в контексті позовних вимог про визнання майна спільним сумісним та визнання права власності на частину спірної квартири.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право мирно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 321 ЦК України встановлено непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 1Першого протоколудо Конвенціїпро захистправ людиниі основоположнихсвобод 1950року (Конвенція) кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Цією статтею також визначено певні гарантії прав приватних осіб у випадку втручання держави у їхні права.

При розгляді справ національні суди України застосовують положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права, що передбачено статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно зі статтями 13, 41Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути здійснене лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Крім того, в Україні відносини, пов`язані із набуттям, зміною, припиненням права власності та його захистом, зокрема, регулюються Цивільним і Господарським кодексами України.

Згідно з частиною першоюстатті 316Цивільного кодексуУкраїни (ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 317цього Кодексу визначено зміст права власності, який полягає у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Традиційно підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що розглядаючи спори про захист права власності, набутого у похідний спосіб, судам необхідно враховувати імовірність наявності прав на відповідне майно в інших осіб.

В дому випадку, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 , право власності на квартиру набув у похідний спосіб, тобто, як встановлено матеріалами справи, шляхом укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.02.2016 року з попереднім власником ОСОБА_5 , яка здійснила відчуження нерухомості.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 27 Закону "Продержавну реєстраціюречових правна нерухомемайно таїх обтяжень" визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно зі ст. 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

З урахуванням викладеного, враховуючи, що суд в ході розгляду справи дійшов висновку щодо відмови в задоволені позовних вимог за первісним позовом, а відтак, заявлені вимоги за зустрічним позовом про визнання права власності задоволенню не підлягають, оскільки, не відносяться до виняткових.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Статтею 331 ЦК України передбачено якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Частиною 4 ст.334 ЦК України унормовано, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно зі ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1); особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2).

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Згідно п.27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Статтею ст.263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Аналізуючи в сукупності досліджені докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку щодо позовні вимоги, як первісні так і зустрічні задоволенню не підлягають.

В ст.141 ЦК України судові витрати судові витрати понесені сторонами при розгляді справи віднести за рахунок сторін, що їх понесли.

Керуючись ст.ст. 2-13, 76-82, 89, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 272-273, 354 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Одеської міської ради, житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання квартири об`єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частину квартири залишити без задоволення.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Одеської міської ради, Житловобудівельного кооперативу «Жовтневий-25», про визнання права власності залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 03.03.2023р.

Суддя: