Постанова

від 04.04.2023 по справі 163/2880/21

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 163/2880/21 Головуючий у 1 інстанції: Чишій С. С. Провадження № 22-ц/802/26/23 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

секретар судового засідання Ганжа М. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Любомльського ліцею №1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області, Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області, третя особа на стороні відповідача Любомльського ліцею №1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 , про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення у виконанні трудових обов`язків та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційними скаргами відповідача Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 28 березня 2022 року та додаткове рішення Любомльського районного суду Волинської області від 03 травня 2022 року,

В С Т А Н О В И В :

10 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, який мотивує тим, що вона з 2011 року працює учителем математики у Любомльському ліцеї №1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області.

За період роботи вона не мала жодних конфліктних ситуацій ні з дирекцією ліцею, ні з колегами по роботі, а також будь-яких дисциплінарних стягнень. Станом на 01 вересня 2021 року вона пройшла медичний огляд з допуском до роботи.

02 листопада 2021 року директором ліцею було зачитано їй попередження про можливе відсторонення від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року у зв`язку із ухиленням та відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Вважаючи це попередження незаконним, вона відмовилася від його отримання.

05 листопада 2021 року директором ліцею вручено їй наказ № 135 про відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Вважає наказ відповідача про відсторонення її від роботи незаконним і таким, що суперечить трудовому, цивільному та медичному законодавству. Вказала, що по своїй суті вакцинація/не вакцинація від COVID-19 не є медичним оглядом та є добровільною для усіх груп населення, у тому числі професійних. Відповідач фактично обмежив її конституційне право на працю, що є неприпустимим і є дискримінацією, адже жодної законодавчої вимоги про обов`язок працівника сфери освіти вакцинуватися проти коронавірусної хвороби на цей час немає, зміни до ст. 46 КЗпП України щодо надання роботодавцю права відстороняти від роботи з підстав відсутності у працівника вакцинації проти COVID-19 не вносилися. Конституційний Суд України у рішенні від 28 серпня 2020 року № 10 вказав, що обмеження конституційних прав може встановлюватися виключно законом, а встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України (п.3.2). Наказ МОЗ України та постанова КМ України, на які відповідач посилається в оспорюваному наказі, є підзаконними нормативними актами, тому їх норми не спроможні обмежувати конституційні права особи.

Крім того, у підписаних нею внутрішніх документах ліцею, які регламентують її трудову діяльність, не зазначено обов`язку мати щеплення проти COVID-19, як необхідну умови для роботи, а також не передбачено повноважень дирекції ліцею на її відсторонення від роботи з підстав відсутності такого щеплення.

Вважаючи, що примусове проведення вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 суперечить чинному законодавству України, а своє відсторонення від роботи без збереження заробітної плати порушенням її права на працю, просила визнати незаконним і скасувати наказ № 135 від 05.11.2021 про відсторонення від роботи, поновити її у виконанні трудових обов`язків учителя математики з 08.11.2021, стягнути з Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року до дати ухвалення рішення суду, стягнути з відповідачів усі судові витрати, у тому числі 13500 грн понесених на професійну правничу допомогу.

Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 28 березня 2022 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним і скасовано наказ директора Любомльського ліцею № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області № 135 від 05 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , учительки математики».

Зобов`язано Любомльський ліцей № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області та Відділ освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середню заробітну плату за період незаконного відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року по дату фактичного допущення до роботи на посаді учителя математики.

У решті позову відмовлено.

Стягнуто з Любомльського ліцею № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області на користь ОСОБА_1 908 грн судового збору.

Додатковим рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 03 травня 2022 року стягнуто з Любомльського ліцею № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області на користь ОСОБА_1 3000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

В апеляційних скаргах відповідач Відділ освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

У відзиві на апеляційну скаргу на рішення суду від 28 березня 2022 року представник ОСОБА_3 від імені позивачки ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а це рішення суду залишити без змін та стягнути з відповідачів судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4500 грн, пов`язані із переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення суду від 03 травня 2022 року позивачка і її представник не подавали.

Відповідач Любомльський ліцей №1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району та третя особа ОСОБА_2 відзив на апеляційні скарги не подавали.

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 07 березня 2023 року поновлено апеляційне провадження у справі, яке було зупинено ухвалою суду від 29 вересня 2022 року.

Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, учасники справи у судове засідання, призначене на 16 год 00 хв 27 березня 2023 року не з`явилися і їх неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з ч. 5 ст. 268, ст. 381 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу на рішення суду необхідно частково задовольнити, а апеляційну скаргу на додаткове рішення суду залишити без змін з таких підстав.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною першою статті 4 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що позивачка працює вчителем математики в Любомльському ліцеї № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області, що стверджується копією трудової книжки (а.с.24-27).

01 листопада 2021 року позивачку ознайомлено із письмовим попередженням директора ліцею про необхідність обов`язкового щеплення проти COVID-19, у якому із посиланням на перелік низки нормативно-правових актів повідомлено про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати 08 листопада 2021 року на строк до усунення причин, що зумовлені таким відстороненням (а.с.22).

05 листопада 2021 року навчальним закладом видано наказ-к № 135, яким ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, з яким позивачка ознайомилася та не погодилася (а.с.19).

Своє обґрунтування незгоди із наказом з проханням його переглянути позивачка висловила в адресованій директору ліцею заяві від 08.11.2021, яка залишилася без задоволення, про що зазначено у відповіді директора від 25.11.2021 (а.с.44-46, 47).

Частково задовольняючи позов в частині визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсторонення позивачки від роботи передбачено нормами чинного законодавства, проте порушено порядок прийняття оспорюваного наказу.

Колегія суддів частково погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується дії (стаття 8 Конституції України).

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Стаття 27 Конституції України гарантує кожній людині невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 284 Цивільного кодексу України надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Одним з основних принципів охорони здоров`я в України згідно зі статтею 4 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства про охорону здоров`я України» (далі Закон № 2801-XII) є дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров`я та забезпечення пов`язаних з ними державних гарантій.

У статті 10 Закону № 2801-XII передбачено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких, зокрема, передбачено: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

За частиною першою статті 43 Закону № 2801-XII для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цього Закону пацієнта.

12 травня 2000 року набув чинності Закон № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що:

протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій;

профілактичні щеплення введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-III передбачено, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження засвідчити це актом у присутності свідків.

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Обов`язковими в Україні є профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, які включаються до календаря щеплень (нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення) (частина перша статті 12, стаття 1 Закону № 1645-III).

У пункті 5 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України 11 серпня 2014 року № 551), зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 року за № 1238/26015, передбачено, що щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку.

Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону № 1645-III не є обов`язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене.

Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 20212022 роках, затвердженою наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ України 09 лютого 2021 року № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (абзац про добровільність щеплення від COVID-19 з Дорожньої карти виключено тільки 27 жовтня 2021 року наказом МОЗ України № 2362, проте відповідні зміни в Закон № 1645-ІІІ не вносилися).

У пунктах 7.3.1, 7.3.2 своєї Резолюції 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Парламентська асамблея Ради Європи закликає та рекомендує інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації, а також забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію.

Відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину від 04 квітня 1997 року інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами всього суспільства або науки.

Будь-яке втручання у сферу здоров`я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики (стаття 5 зазначеної Конвенції).

У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що питання обов`язкової вакцинації зачіпає права, окреслені статтею 8 Конвенції. Фізична цілісність особи охоплюється поняттям «приватне життя», захищеним статтею 8 Конвенції, про що зазначено в рішенні за справою «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року. Також суд підкреслив, що тілесна цілісність особи стосується найінтимніших аспектів приватного життя людини й що обов`язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незначне значення, є втручанням у це право. Своєю чергою обов`язкова вакцинація як примусове лікування означає втручання в право на повагу особистого життя, яке містить фізичну й психологічну цілісність людини, як це гарантується пунктом 1 статті 8 (рішення ЄСПЛ у справах «Сальветті проти Італії» (Salvetti v. Italy) від 09 липня 2002 року, «Маттер проти Словацької Республіки» (Matter v. the Slovak Republic) від 07 липня 1999 року).

Свобода розсуду у сфері політики охорони здоров`я була підкреслена в контексті скарг стосовно доступу до певних форм медичного лікування у справі «Христозов та інші проти Болгарії» (Hristozov and оthers v. Bulgaria) (заяви № 47039/11 і 358/12, ЄСПЛ, 2012), у якій ідеться про свободу розпоряджатися власним тілом і свободу від медичного втручання без згоди (негативні права).

Отже, в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення від SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ.

Запровадження такої вакцини обов`язковою у прийнятій Кабінетом Міністрів України Постанові № 1236 не свідчить про наявність такого законодавства, оскільки жодний закон не наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням у вказаній сфері, так як центральний орган виконавчої влади може встановлювати лише порядок виконання норми закону, але не визначати самого переліку обов`язкових щеплень.

13 листопада 2021 року набрав чинності Закон України від 02 листопада 2021 року № 1843-IX «Про внесення змін до статті 9-2 Закону України «Про лікарські засоби» щодо державної реєстрації лікарських засобів під зобов`язання», у пункті 6 якого звільнено виробників вакцин та залучених до щеплення медиків від відповідальності за негативні наслідки вакцинації проти COVID-19.

Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що, зокрема, становить суспільний інтерес.

Відповідно до статті 13 зазначеного Закону розпорядниками інформації визнаються суб`єкти владних повноважень та особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків, які зобов`язані оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, зокрема таку, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідну інформацію).

Щодо побічних ефектів та ускладнення у вакцин проти COVID-19 офіційна статистика в України відсутня, що порушує передбачене і гарантоване статтею 34 Конституції України право на доступ до інформації.

Зважаючи на відсутність інформації про статистику смертності від вакцинації проти COVID-19, побічних ефектів та ускладнень, обмеження інформації про клінічні дослідження вакцин, не можна вважати, що в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, оскільки таке втручання не має об`єктивних підстав та обґрунтування.

Статтею 43 Конституції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 2-1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відповідно до статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

За своєю правовою природою відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків. Відсторонення працівника від роботи це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-III).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 41-6 Постанови КМУ № 1236 керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-III та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41-6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Разом з тим з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» затверджено Інструкцію № 66, у якій роз`яснено питання відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

У пункті 1.2.5 Інструкції № 66 визначено, що особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Таким чином, за відсутності в роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

20 серпня 2021 року Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці Міністерства економіки України опублікував лист-роз`яснення щодо неправомірності застосування роботодавцем до працівника заходів примусу та/або дисциплінарного стягнення за відмову вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19, яким визначив, що не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю в неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належить постанова Кабінету Міністрів України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Оспорюваний наказ винесено відповідачем 05 листопада 2021 року. Підставою для його прийняття зазначено попередження від 01.11.2021 № 120 та акт про відмову ОСОБА_1 його отримати (а.с.19).

Як вбачається із попередження від 01.11.2021 та наказу-к № 135 від 05.11.2021 їх обґрунтовано, серед інших, такими нормативно-правовими актами, як наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» та пунктом 41-6 постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Проте, наказ МОЗ № 2153 набрав чинності лише 08 листопада 2021 року.

Згідно із ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року по справі N 1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України вказав, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, станом ні на 01 листопада 2021 року (дата попередження позивачки), ні на 05 листопада 2021 року (винесення наказу про відсторонення) у відповідача не існувало законних підстав для обґрунтування вимоги щодо обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 наказом МОЗ № 2153, оскільки зазначений у повідомленні підзаконний нормативно-правовий акт станом на ці дати ще не набрав чинності.

Наказ МОЗ № 2153 набрав чинності лише 08 листопада 2021 року і у ньому, а також і в пункті 41-6 постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 не міститься вказівки, що відсторонення має відбуватися саме 08.11.2021.

Ні станом на 01.11.2021, ні станом на 05.11.2021 законодавством не було визначено обов`язку позивачки, як працівника закладу освіти, вакцинуватись проти COVID-19, а тому відсутні підстави стверджувати, що на час прийняття оспорюваного наказу позивачка відмовилася або ухилилася від проведення такого щеплення, у зв`язку із чим підлягала відстороненню від роботи.

Ураховуючи обґрунтування позову (зазначення позивачем, у чому полягає незаконність наказу відповідача), наведені обставини щодо допущених відповідачем порушень норм законодавства при винесенні спірного наказу про відсторонення від роботи, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для перевірки таких факторів, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19.

До такого висновку суд доходить, керуючись ч. 7 ст. 81 ЦПК України, згідно з вимогами якої суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Крім того, законність наказу та всі обставини його винесення перевіряються судом саме на дату його прийняття.

Згідно змісту наказу відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

Такі обставини як соціальні контакти на робочому місці чи можливість або відсутність запровадження дистанційної чи іншої альтернативної форми роботи для позивачки не були підставою для відсторонення, а підставою для відсторонення від роботи з позбавленням на час відсторонення заробітку було лише те, що позивачка працювала у закладі освіти, всі працівники якого згідно постанови КМУ підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним).

Наведені обставини підтверджують те, що керівник навчального закладу, виносячи оспорюваний наказ, не бажав нести тягар відповідальності у вигляді штрафу з питань, які стосуються відсторонення працівників від роботи.

У зв`язку із тим, що відсторонення позивачки від роботи відбулося з порушенням її прав та наведених вище норм законодавства, колегія суддів доходить висновку, що вимоги про визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу необхідно задовольнити.

Щодо позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 у виконанні трудових обов`язків учителя математики з 08.11.2021, то суд першої інстанції дав вірну правову оцінку цим вимогам та підставно відмовив у їх задоволенні.

Із позовної заяви вбачається, що позивачка також просила стягнути з відповідача Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року до дати ухвалення рішення суду.

Частиною другою статті 2 КЗпП України (тут і далі у редакції на дату виникнення спірних правовідносин) передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

Роботодавцем позивачки є Любомльський ліцей № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області, на якого покладено обов`язок щодо оплати праці, що підтверджується Розділом Ш «Оплата праці» у Колективному договорі між адміністрацією та трудовим колективом ліцею на 2021-2025 роки (а.с.40-43).

Разом із тим, вимог про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи позивачка до роботодавця не заявляла.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою відмови у позові.

Оскільки Відділ освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради наказу про відсторонення позивачки від роботи не приймав, її право на працю не порушував, не є роботодавцем позивачки, з якого може стягуватися середній заробіток, то суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в позові до цього відповідача.

Разом із тим, дійшовши висновку про відмову в позові до цього відповідача та при відсутності таких вимог до належного відповідача, суд першої інстанції безпідставно частково задовольняє позов і зобов`язує Любомльський ліцей № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області та Відділ освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середню заробітну плату за період незаконного відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року по дату фактичного допущення до роботи на посаді учителя математики.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд доходить висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції у цій частині.

Скасування наказу про відсторонення від роботи є обов`язком роботодавця самостійно виплатити кошти за період відсторонення.

А у випадку ухилення від такого обов`язку позивачка не позбавлена можливості звернутися із такими вимогами до належного відповідача.

Щодо вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, то суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове рішення, обґрунтував підстави для часткового стягнення цих судових витрат у розмірі 3000 грн, а тому посилання в апеляційній скарзі на відмову у стягненні цих витрат відхиляються апеляційним судом, так як суперечать вимогам ст. ст. 137, 141 ЦПК України.

Крім того, такі судові витрати стягнуто не із Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області, в позові до якого у цій справі відмовлено, а з Любомльського ліцею № 1, який являється окремою юридичною особою і це рішення не оскаржує.

Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Висновки суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову зроблені без належного з`ясування дійсних обставин справи, дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Ураховуючи наведене, рішення Любомльського районного суду Волинської області від 28 березня 2022 року в частині часткового задоволення позову про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи необхідно змінити, виклавши мотивувальну частину рішення суду в цій частині у редакції цієї постанови, а рішення суду в частині зобов`язання відповідачів нарахувати і виплатити позивачці середню заробітну плату за період незаконного відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року по дату фактичного допущення до роботи на посаді учителя математики необхідно скасувати.

Рішення суду в частині відмови у позові про поновлення позивачки у виконанні трудових обов`язків учителя математики з 08.11.2021 та в частині відмови у позові до Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради як до неналежного відповідача, а також додаткове рішення суду від 03.05.2022 необхідно залишити без змін, як ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Щодо вимог позивачки у відзиві на апеляційну скаргу про стягнення з обох відповідачів 4500 грн витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних із переглядом справи в суді апеляційної інстанції, то колегія суддів доходить висновку про необхідність часткового задоволення такої вимоги, а саме у розмірі 500 грн і лише з Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради, який подав апеляційні скарги, а також з огляду на те, що відзив на апеляційну скаргу фактично є повторенням вимог позовної заяви, а тому не потребував значних зусиль для його технічного оформлення.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Керуючись ст. ст. 268 ч. ч. 4, 5, 367, 369, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу відповідача Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 28 березня 2022 року задовольнити частково.

Рішення Любомльського районного суду Волинської області від 28 березня 2022 року в частині часткового задоволення позову про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи змінити, виклавши мотивувальну частину рішення суду в цій частині у редакції цієї постанови.

Рішення суду в частині зобов`язання Любомльського ліцею № 1 імені Наталії Ужвій Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області та Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середню заробітну плату за період незаконного відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року по дату фактичного допущення до роботи на посаді учителя математики скасувати.

Рішення суду в частині відмови у позові про поновлення ОСОБА_1 у виконанні трудових обов`язків учителя математики з 08.11.2021 та в частині відмови у позові до відповідача Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради залишити без змін.

Апеляційну скаргу відповідача Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області на додаткове рішення Любомльського районного суду Волинської області від 03 травня 2022 року залишити без задоволення, а це додаткове рішення залишити без змін.

Стягнути з Відділу освіти, молоді та спорту Любомльської міської ради Волинської області на користь ОСОБА_1 500 (п`ятсот) гривень витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя

Судді