Постанова

від 05.04.2023 по справі 274/1515/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 274/1515/19

провадження № 61-12200 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представники позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - комунальний вищий навчальний заклад «Бердичівський медичний коледж» Житомирської обласної ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу комунального вищого навчального закладу «Бердичівський медичний коледж» Житомирської обласної ради на постанову Житомирського апеляційного суду від 29 червня 2022 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до комунального вищого навчального закладу «Бердичівський медичний коледж» Житомирської обласної ради (далі - КВНЗ «Бердичівський медичний коледж», заклад) про визнання звільнення незаконним та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що 04 жовтня 2004 року вона прийнята на посаду викладача німецької мови Бердичівського медичного коледжу, а з 26 травня 2009 року вона працювала на посаді заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи Бердичівського медичного коледжу. Рішенням Житомирської обласної ради від 12 червня 2013 року № 908 назву Бердичівського медичного коледжу змінено на КВНЗ «Бердичівський медичний коледж».

Наказом КВНЗ «Бердичівський медичний коледж» від 28 серпня 2018 року № 141-«о» її було звільнено з роботи 31 серпня 2018 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Проте 10 серпня 2018 року Бердичівський об`єднаний міський військовий комісаріат направив лист на ім`я директора закладу, яким повідомив, що її відібрано військовою частиною НОМЕР_1 , як кандидата на військову службу за контрактом і що її буде направлено 29 серпня 2018 року для навчання за спеціальністю, як курсант учбового підрозділу до навчального центру.

Після прибуття до військової частини НОМЕР_1 29 серпня 2018 року нею було укладено контракт про проходження військової служби у Збройних силах України. На навчанні у військовій частині НОМЕР_1 вона перебувала включно по 22 грудня 2018 року, а з 26 грудня 2018 року вона була призначена на посаду радіотелефоніста радіовідділення взводу управління протитанкового артилерійського дивізіону вищевказаної військової частини, з 23 грудня 2018 року вона зарахована до списків особового складу частини.

Трудове законодавство України не передбачає можливості розірвання трудових відносин з працівником, призваним на військову службу, а тому вважала, що її звільнення є незаконним.

З наказом про звільнення з роботи вона не була ознайомлена, трудову книжку отримала лише 14 січня 2019 року. Строк звернення до суду нею був пропущений з поважних підстав, які від неї не залежали, оскільки з 29 серпня 2018 року по 22 грудня 2018 року вона перебувала в учбовому центрі у м. Полтаві, та у зв`язку з проходженням військової служби не мала можливості вільно розпоряджатись своїм часом.

З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила суд поновити їй строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, визнати незаконним її звільнення з роботи, поновити її з 31 серпня 2018 року на посаді заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи на строк до дня фактичної демобілізації, зобов`язати заклад внести до її трудової книжки відомості про скасування наказу про звільнення від 28 серпня 2018 року № 141-«о» з роботи у зв`язку із закінченням строку дії контракту, внести запис про поновлення її на роботі, стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 01 вересня 2018 року до дня фактичної демобілізації (закінчення контракту).

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області

від 17 грудня 2021 року у складі судді Корбута В. В. поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 11 лютого 2019 року ОСОБА_1 вперше звернулася до суду про визнання звільнення незаконним та поновлення на роботі, тобто у межах строку, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України. Ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 22 лютого 2019 року у справі № 274/818/19 вказану позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано строк на усунення її недоліків, а саме необхідно було уточнити позовну заяву, надати попередній розрахунок судових витрат, підтвердження того, що не подано іншого позову до цього самого відповідача. Ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 березня 2019 року у справі № 274/818/19 позовну заяву ОСОБА_1 повернуто, оскільки її недоліки зазначені у вищевказаній ухвалі суду усунуто не повністю, а саме в уточненій позовній заяві не зазначено попереднього розрахунку судових витрат.

Отже, оскільки недоліки позовної заяви, який не було усунуто ОСОБА_1 , носив формальний, а не істотний характер, та повторно з цим позовом позивачка звернулася 14 березня 2019 року, тобто майже одразу після постановлення ухвали Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 березня 2019 року у справі № 274/818/19, що вказує на її реальні наміри оскаржити своє звільнення у судовому порядку та добросовісність її поведінки під час такого оскарження. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачкою строку на звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, тому він підлягає поновленню.

ОСОБА_1 займала за сумісництвом дві посади, а саме викладача іноземної мови та заступника директора, що було внутрішнім сумісництвом. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що між закладом та позивачкою було укладено безстроковий трудовий договір, за якими ОСОБА_1 з 26 травня 2009 року працювала на посаді заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 звільнено з роботи у зв`язку закінченням строку дії контракту саме з посади викладача іноземної мови, оскільки на цій посаді вона працювала за контрактом, строк дії якого закінчився 31 серпня 2018 року.

При цьому трудова книжка ОСОБА_1 не містить запису про її звільнення з посади заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи, щодо цієї посади трудовий договір був укладений безстроково, а тому його не могло бути припинено на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відсутні докази звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи, тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не довела підстави позову, а саме те, що її було звільнено з посади заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 29 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 17 грудня 2021 року скасовано. Ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора з виховної роботи та гуманітарних питань КВНЗ «Бердичівський медичний коледж» з 01 вересня 2018 року. Зобов`язано КВНЗ «Бердичівський медичний коледж»виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (незаконного звільнення) з 01 вересня 2018 року по день постановлення рішення 29 червня 2022 року включно. У задоволенні решти вимог відмовлено. Стягнуто з КВНЗ «Бердичівський медичний коледж» в дохід держави судовий збір у сумі 4 204 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що між КВНЗ «Бердичівський медичний коледж» та ОСОБА_1 були укладені строкові трудові договори (контракти), строк дії останнього до 31 серпня 2018 року, за якими ОСОБА_1 з 05 жовтня 2004 року працювала викладачем іноземної мови.

Враховуючи положення трудового законодавства та доводи позивачки, вона обіймала за сумісництвом посаду викладача іноземної мови і посаду заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи, щодо якої між сторонами було укладено безстроковий трудовий договір. Отже, правових підстав для звільнення позивачки з роботи з посади заступника директора за закінченням строку дії договору не було.

Оскільки позивачка уклала контракт про проходження військової служби у Збройних силах України під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, тому вона, як військовослужбовець, користується пільгами, передбаченими положеннями статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частин третьої, четвертої статті 119 КЗпП України. У зв`язку з цим звільнення позивачки з роботи було проведено з порушенням положень статті 119 КЗпП України, унаслідок чого відповідно до статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а саме за період з дня звільнення і по день ухвалення судового рішення. Разом з тим, з урахуванням меж заявлених позивачкою вимог, слід зобов`язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Передчасною є вимога позивачки про зобов`язання відповідача внести запис до трудової книжки про поновлення на роботі до винесення відповідного наказу про поновлення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі КВНЗ «Бердичівський медичний коледж» просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

ОСОБА_1 судові рішення у касаційному порядку не оскаржила.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 274/1515/19 з Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не вирішив питання незаконності звільнення позивачки, так як у резолютивній частині судового рішення про це не зазначено. Відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що позивачка працювала на посаді заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи за безстроковим трудовим договором. Суди дійшли висновку про те, що між позивачкою та закладом виникли безстрокові трудові відносини за вказаною посадою виключно на підстави пояснень ОСОБА_1 та того, що вона працює за сумісництвом.

Апеляційним судом не зазначено, яке саме порушення положень законодавства було допущено відповідачем, як роботодавцем, при звільненні позивачки, оскільки суд, по-перше, послався на незаконність звільнення у зв`язку з укладенням безстрокового трудового договору, а, по-друге, у зв`язку з проходженням позивачкою військової служби.

Крім того, положення частини третьої статті 119 КЗпП України не поширюються на спірні правовідносини, оскільки між сторонами припинилися трудові правовідносини у зв`язку з закінченням строку трудового договору.

Доводи особи, яка подала відзив

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. Звільнення позивачки відбулося під час проходження військової служби, тобто з порушенням положень статті 119 КЗпП України щодо заборони розірвання трудового договору з військовослужбовцем, тому апеляційний суд дійшов вірного висновку про її поновлення на роботі.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судом установлено, що на підставі наказу від 04 жовтня 2004 року № 72"О" ОСОБА_1 прийнято на роботу до Бердичівського медичного коледжу на посаду штатного викладача по предмету іноземна мова з 05 жовтня 2004 року (а.с. 38, т. 1), про що зроблено запис № 3 до трудової книжки (а.с. 9, т. 1).

Зі змісту вищевказаного наказу Бердичівського медичного коледжу вбачається, що між сторонами було укладено контракт від 05 жовтня 2004 року № 145, який неодноразово продовжувався, у тому числі до 31 серпня 2018 року (а.с. 65, т. 1).

Наказом Бердичівського медичного коледжу від 26 травня 2009 року № 43«р» ОСОБА_1 , викладача іноземної мови, призначено на посаду заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи з 26 травня 2009 року (а.с. 4, т. 2).

Рішенням Житомирської обласної ради від 12 червня 2013 року № 908 назву Бердичівського медичного коледжу змінено на КВНЗ «Бердичівський медичний коледж», що також підтверджується записом № 6 у трудовій книжці ОСОБА_1 (а.с. 9, т. 1).

Наказом виконуючого обов`язки директора КВНЗ «Бердичівський медичний коледж» від 31 травня 2018 року № 85«р» припинено дію контракту з 31 серпня 2018 року, укладеного з ОСОБА_1 (а.с. 77-78, т. 1). Позивачка ознайомлена з цим наказом відповідача, що підтверджується її підписом у ньому.

29 серпня 2018 року ОСОБА_1 було укладено контракт про проходження військової служби у Збройних силах України. На навчанні у військовій частині НОМЕР_1 ОСОБА_1 перебувала по 22 грудня 2018 року, а з 26 грудня 2018 року вона була призначена на посаду радіотелефоніста радіовідділення взводу управління протитанкового артилерійського дивізіону вказаної військової частини і з 23 грудня 2018 року зарахована до списків особового складу частини (а.с. 11-14, т. 1). Позивач вказувала про те, що термін дії контракту нею продовжено.

31 серпня 2018 року ОСОБА_1 , заступника директора з виховної роботи та гуманітарних питань, викладача за внутрішнім сумісництвом звільнено з роботи у зв`язку із закінченням строку дії контракту на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України згідно з наказом відповідача від 28 серпня 2018 року № 141-"о", що підтверджується записом № 7 у трудовій книжці ОСОБА_1 (а. с. 9, 15 т. 1).

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Відповідно до частин першої-третьої статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення ОСОБА_1 ) на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною третьою статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що для військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється шість місяців. Строк проходження військової служби для таких військовослужбовців може бути продовжено за новими контрактами на строк шість місяців.

У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Тлумачення зазначених норм закону дає підстави для висновку, що гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, надаються не лише особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі

№ 813/402/17 (провадження № 11-609 апп 19), та постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 683/577/20 (провадження № 61-1249 св 21), від 10 листопада 2021 року у справі № 235/1195/20 (провадження № 61-11149св21), від 08 грудня 2022 року у справі № 752/4006/20 (провадження № 61-1894 св 22).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

У листі Міністерства оборони України від 20 жовтня 2016 року № 316/1/906 «Щодо дії особливого періоду», виходячи із системного аналізу норм Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначено, що закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду.

Також на час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» оголошено часткову мобілізацію. Згідно із пунктом 3 цього Указу мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом.

Указом Президента України від 06 травня 2015 року № 454/2014 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з 18 березня 2014 року, оголошено часткову мобілізацію. Згідно із цим Указом мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом.

Указом Президента України від 21 липня 2015 року № 607/2014 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з 18 березня 2014 року, оголошено часткову мобілізацію. Згідно із цим Указом мобілізація проводиться протягом 45 діб із дня набрання чинності цим Указом.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015 «Про часткову мобілізацію» оголошено часткову мобілізацію. Згідно із цим Указом мобілізація проводиться протягом 2015 року часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом. Одночасно указано провести звільнення військовослужбовців, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», у визначені терміни, але не пізніше ніж за 10 діб до закінчення однорічного строку їх перебування на військовій службі, та перевезення звільнених військовослужбовців до місць проживання (перебування).

Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

На час укладення контракту з позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору.

Таким чином, на позивача поширювалися гарантії, визначені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України. Гарантії, передбачені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а отже, при звільненні з роботи були порушені права позивача.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження № 11-609 апп 19) та постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 683/577/20 (провадження № 61-1249 св 21), від 10 листопада 2021 року у справі № 235/1195/20 (провадження № 61-11149св21), від 08 грудня 2022 року у справі № 752/4006/20 (провадження № 61-1894 св 22).

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Установивши, що звільнення позивача із займаної посади проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідно до положень статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача, підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачка працювала на посаді заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи за строковим трудовим договором на увагу не заслуговують, оскільки вони належними та допустимими доказами не підтверджені, так як відповідно до наказу Бердичівського медичного коледжу від 26 травня 2009 року № 43«р» ОСОБА_1 , викладача іноземної мови, призначено на посаду заступника директора з гуманітарних питань та виховної роботи з 26 травня 2009 року (а.с. 4, т. 2). Таким чином, призначання роботодавцем позивачки на відповідну посаду відбулось без зазначення строку.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу комунального вищого навчального закладу «Бердичівський медичний коледж» Житомирської обласної ради залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 29 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник