Постанова

від 22.03.2023 по справі 359/1871/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

м. Київ

справа № 359/1871/17

провадження № 61-6230св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачка (позивачка за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Бориспільська районна державна адміністрація Київської області, Обслуговуючий кооператив «Садове товариство «Стадне», ОСОБА_3 , Садівничий кооператив «Вікторія-Плюс», ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Кулікова С. В.

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Бориспільська районна державна адміністрація Київської області (далі - Бориспільська РДА Київської області), Обслуговуючий кооператив «Садове товариство «Стадне» (далі - ОК «СТ «Стадне»), ОСОБА_3 , Садівничий кооператив «Вікторія-Плюс» (далі - СК «Вікторія-Плюс»), ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та знесення садового будинку з відповідними будівлями і спорудами.

На обґрунтування позову посилався на те, що 20 серпня 2013 року він уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким набув право власності на земельну ділянку площею 0,0758 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1980, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, розташовану в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

На належній йому земельній ділянці розташований будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами, який був самочинно зведений ОСОБА_2 , що підтверджується актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 01 червня 2012 року № А 29/22, яка проведена Державною інспекцією сільського господарства в Київській області.

Ця обставина перешкоджає йому, як власнику, користуватись придбаною ним земельною ділянкою.

З урахуванням викладеного просив зобов`язати ОСОБА_2 знести будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами, а також звільнити та привести у придатний для використання стан земельну ділянку площею 0,0758 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1980, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, розташовану в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

У липні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , Бориспільської РДА Київської області, ОК «СТ «Стадне», ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - СК «Вікторія-Плюс», про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, державного акта на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки.

На обґрунтування позову посилалася на те, що розпорядженням Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067 була затверджена технічна документація із землеустрою щодо складання документа, що посвідчував право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку та передачі у його власність земельної ділянки площею 0,0758 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі цього рішення ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551.

20 серпня 2013 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу, згідно з яким відчужив приватизовану ним земельну ділянку ОСОБА_1 .

Вона є членом СК «Вікторія-Плюс», на території якого у 1991 році вона та її чоловік ОСОБА_2 звели будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами. Ця обставина свідчить про те, що земельна ділянка, на якій розташоване домоволодіння, не була вільною та не могла бути передана у власність ОСОБА_3 . Таким чином, ОСОБА_3 незаконно приватизував земельну ділянку та не мав права відчужувати її у власність ОСОБА_1 .

З урахуванням викладеного просила визнати незаконним та скасувати розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 11 березня 2008 року № 1497 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення ОК «СТ «Стадне» на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) земельної ділянки для ведення колективного садівництва на території Гнідинської сільської ради; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 15 квітня 2008 року між Бориспільською РДА Київської області та ОК «СТ «Стадне»; визнати незаконним та скасувати розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067 року в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчував право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, та передачі у його власність земельної ділянки площею 0,0758 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551, виданий на ім`я ОСОБА_3 , та визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 20 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Бориспільської РДА Київської області, ОК «СТ «Стадне», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - СК «Вікторія-Плюс», про визнання недійсним та скасування розпоряджень місцевого органу виконавчої влади, визнання недійсними державного акта на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу земельної ділянки та договору оренди об`єднаний в одне провадження з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Бориспільська РДА Київської області, ОСОБА_3 , ОК «СТ «Стадне», СК «Вікторія-Плюс», про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою та знести садовий будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчувало право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, та передачі в його власність земельної ділянки площею 0,0758 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551, виданий на ім`я ОСОБА_3 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 20 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Мургою С. Г. та зареєстрований у реєстрі за № 1069.

У задоволенні позову в частині інших вимог ОСОБА_2 відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 в частині визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551 та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 20 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, щоОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_2 у 1991 році побудували будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами на території Гнідинської сільської ради, і на підставі статті 12 Закону України «Про власність», чинного на той час, набули право власності на цей об`єкт нерухомого майна та на підставі частини першої статті 30 ЗК України в редакції, чинній станом на 1991 рік, до них перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташовувалось домоволодіння, а тому спірна земельна ділянка не могла бути передана у 2012 році органом місцевого самоврядування у власність ОСОБА_3 , оскільки не була вільною. ОСОБА_3 набув право власності на спірну земельну ділянку з порушенням вимог закону, тому не мав права розпоряджатись цією земельною ділянкою, а саме відчужувати її ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 в частині визнання недійсним та скасування розпорядження Бориспольської РДА Київської області від 11 березня 2008 року № 1497 та визнання недійсним договору оренди, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, щовказане розпорядження та договір оренди не порушують права ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку з порушенням вимог закону, отже, не може порушувати питання про усунення перешкод у користуванні нею.

Постановою Верховного Суду від 22 січня 2020 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки доказам, які містяться в матеріалах справи, не встановили і не зазначили у судових рішеннях, на якій правовій підставі ОСОБА_2 у 1989 році надана земельна ділянка та, відповідно, на якій підставі вона користувалась спірною земельною ділянкою.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 надано спірну земельну ділянку у користування в порядку, передбаченому законом.

Крім того, суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, належним чином не дослідили розпорядження Київської міської державної адміністрації від 29 вересня 1998 року № 2008 «Про вирішення питань щодо статусу самозахоплених земельних ділянок, які входять в межі забудови ІІ черги житлового масиву Осокорки», згідно з яким, зокрема, зарезервовано земельну ділянку загальною площею близько 216 га індивідуального житлового будівництва в урочищі Осокорки за товариством забудовників на період до виготовлення проектної документації та зобов`язано товариство забудовників подати проектну документацію на підтвердження в установленому порядку у першому півріччі 1999 року.

Суди попередніх інстанцій не з`ясували та у судових рішеннях не зазначили, чи виконано вказане розпорядження, чи подано товариством забудовників проєктну документацію на підтвердження в установленому порядку у строки, передбачені вказаним розпорядженням.

Також суди не перевірили, чи належить ця земельна ділянка до земельної ділянки, землекористувачем якої є ОК «СТ «Стадне» на підставі договору оренди від 15 квітня 2008 року, та не вирішили питання щодо розмежування прав щодо спірної земельної ділянки між ОК «СТ «Стадне» та СТ «Вікторія-Плюс».

Суди попередніх інстанцій не врахували, що технічний паспорт на спірний будинок був виготовлений лише 12 травня 2011 року, а тому дійшли передчасного висновку про те, що ОСОБА_2 з її чоловіком в установленому законом порядку набули право власності на вказаний будинок.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставин справи, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, а тому судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_2 не можуть бути визнані законними та обґрунтованими.

Крім того, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою заяву ОСОБА_1 та ОК «СТ «Стадне» про застосування наслідків спливу позовної давності, судові рішення не містять мотивів щодо позовної давності.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2021 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою площею 0,0758 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1980, що на АДРЕСА_1 , шляхом знесення за власний рахунок будинку та всіх побудованих будівель та споруд, що розташовані на зазначеній земельній ділянці.

Зобов`язано ОСОБА_2 привести земельну ділянку ОСОБА_1 площею 0,0758 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1980, що на АДРЕСА_1 , у придатний для використання стан (рекультивація) за власний рахунок.

Зобов`язано ОСОБА_2 звільнити ОСОБА_1 самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0758 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1980, що на АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що порушення його прав, як власника земельної ділянки, та існування перешкод у користуванні земельною ділянкою внаслідок самочинного будівництва, здійсненого ОСОБА_2 , знайшло підтвердження в суді, тому є підстави для задоволення вимог ОСОБА_1 про зобов`язання ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та за власний рахунок знести самочинне будівництво, привівши земельну ділянку у придатний для використання стан.

Підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 суд не встановив.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчувало право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, та передачі у його власність земельної ділянки площею 0,0758 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551, виданий на ім`я ОСОБА_3 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 20 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Мургою С. Г. та зареєстрований у реєстрі за № 1069.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково зустрічний позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у 1991 році ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_2 побудували будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами на території Гнідинської сільської ради і на підставі статті 12 Закону України «Про власність», що був чинним на той час, вони набули право власності на цей об`єкт нерухомого майна.

Крім того, на підставі частини першої статті 30 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, чинній станом на 1991 рік, до них перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташовувалось домоволодіння.

Оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що право користування ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_2 вказаною земельною ділянкою у встановленому порядку припинено і ділянка не була вільною, ця ділянка, згідно з вимогами частини п`ятої статті 116 ЗК України, не могла бути передана у 2012 році органом місцевого самоврядування у власність ОСОБА_3 .

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 побудувала будинок у 1991 році, тоді як Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) набув чинності 01 січня 2004 року. Ці обставини свідчать про те, що стаття 376 ЦК України не поширюється на спірні правовідносини.

Крім того, ОСОБА_3 оформив право власності на земельну ділянку з метою її подальшого продажу, знаючи, що на ній знаходиться нерухоме майно ОСОБА_2 . Також він підтвердив, що ОСОБА_1 було відомо, що на земельній ділянці наявна забудова.

Знесення навіть самочинного будівництва згідно зі статтею 376 ЦК України є крайнім заходом і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів реагування та притягнення винної особи до відповідальності, чого судом апеляційної інстанції не встановлено.

Відсутність порушення прав ОСОБА_1 знаходженням на придбаній ним земельній ділянці нерухомого майна підтверджується змістом пункту 10 договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки у вказаному пункті зазначено: «покупець заявляє, що земельна ділянка ним оглянута, і недоліків, які перешкоджають її використанню за призначенням, не виявлено». Це підтверджує, що ОСОБА_1 свідомо оформив право власності на ділянку, яка має зведене будівництво, питання про правовий статус якого не вирішено.

Тобто, поведінка ОСОБА_1 під час придбання земельної ділянки, як і його вимоги про знесення будинку ОСОБА_2 , є недобросовісними та несправедливими.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року скасувати, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2021 року залишити в силі.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на таке.

Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що родина ОСОБА_5 на підставі статті 12 Закону України «Про власність», чинного станом на час будівництва останніми будинку, набула право власності на будинок та на підставі частини першої статті 30 ЗК України у редакції, чинній станом на 1991 рік, до них перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташований будинок з надвірними спорудами.

Застосовуючи положення частини першої статті 30 ЗК України, суд апеляційної інстанції не врахував, що для того, щоб до особи - набувача об`єкта нерухомості перейшло право користування чи власності на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, відчужувач цього об`єкта повинен мати зареєстроване у встановленому законодавством порядку право власності на цей об`єкт.

Однак будинок, який побудований родиною ОСОБА_5 , є самочинним будівництвом, яке здійснено на земельній ділянці, право на правомірне користування якою не доведено, а тому суди помилково застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 30 ЗК України.

Застосовуючи до спірних правовідносин положення статті 12 Закону України «Про власність», суд апеляційної інстанції не врахував, що вказана норма не регулювала порядок набуття права власності та право користування нерухомим майном.

Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою положення Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) у редакції від 25 жовтня 1988 року який був чинним на час будівництва вказаного будинку, а саме статті 16, 20, 21, 22 ЗК Української РСР.

Крім того, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги положення пунктів 1.4-1.7, 1.9, 4.1 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121, що була чинною до 06 серпня 2012 року, та положення пунктів 1.4, 1.8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, прийнятого згідно з наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, що було чинне до 01 січня 2013 року, і не врахували, що матеріали справи не містять документів, що підтверджували б наявність законної забудови чи підготовчих робіт для забудови.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що земельна ділянка, яка передана у користування ОК «СТ «Стадне», так само, як і земельна ділянка, яка приватизована ОСОБА_3 та надалі відчужена ОСОБА_1 , не була вільною від зареєстрованих забудов.

У 2006 році СК «Вікторія-Плюс» звертався до Бориспільської РДА Київської області із клопотанням про надання земельної ділянки в оренду. Листом від 05 березня 2007 року № 7-46-665 Бориспільська РДА Київської області повідомила СК «Вікторія-Плюс», зокрема про те, що райдержадміністрація не заперечує проти передачі вказаному кооперативу земельної ділянки площею близько 15 га на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) для ведення садівництва. Для оформлення відповідних документів, першочерговим із яких є дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження по відводу земельної ділянки, а також враховуючи те, що земельна ділянка забудована, необхідно провести інвентаризацію освоєних земельних ділянок. У випадку затвердження матеріалів інвентаризації Бориспільська РДА Київської області додатково розгляне клопотання СК «Вікторія-Плюс».

Отже, ні СК «Вікторія-Плюс», ні його члени, зокрема ОСОБА_2 , у встановленому законом порядку не набули права власності або користування земельною ділянкою у межах Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Разом із тим до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_2 здійснила будівництво садового будинку без належного дозволу та відповідного рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування чи у власність відповідно з цільовим призначенням, а тому у неї не виникло будь-яких прав на це будівництво та, відповідно, і на земельну ділянку, на якій таке будівництво здійснено.

ОСОБА_2 ні до початку, ні після завершення самочинного будівництва до уповноваженого компетентного органу з відповідною заявою про передачу у користування земельної ділянки, надання дозволу на початок будівництва, прийняття в експлуатацію цього будівництва не зверталась і з цього приводу будь-які рішення органу місцевого самоврядування та інших уповноважених органів не приймались.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_2 .

Під час розгляду справи не було встановлено будь-яких порушень при передачі земельної ділянки у користування ОК «СТ «Стадне» та у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, відповідно, всі наступні угоди, пов`язані з переходом права власності на спірну земельну ділянку від ОК «СТ «Стадне» до ОСОБА_3 та від ОСОБА_3 до нього ( ОСОБА_1 ), є законними.

Оскільки самочинне будівництво знаходиться на спірній земельній ділянці та перешкоджає йому як власнику використовувати цю ділянку за призначенням, то відповідно до статей 376 і 392 ЦК України його порушене право підлягає захисту у спосіб усунення перешкод у користуванні власністю шляхом знесення самочинного будівництва.

Крім того, посилання суду на те, що позивач неправильно обрав підставу позову, посилаючись на приписи статті 376 ЦК України, є необґрунтованим, оскільки встановлено, що право власності на вказану земельну ділянку до ОСОБА_1 перейшло у 2013 році, а отже, він як власник мав право відповідно до статті 392 та частини четвертої статті 376 ЦК України порушувати у суді питання про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом знесення самочинного будівництва.

Оскільки предметом його вимог є захист права власності на землю шляхом знесення об`єктів самочинного будівництва, то суд, виходячи із обставин, на які посилається ця особа, має самостійно визначитись із нормою права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Висновок суду апеляційної інстанції про те, що право власності ОСОБА_2 на будинок підтверджується технічним паспортом, а інші документи для державної реєстрації цього права не потрібні, є необґрунтованим та таким, що не ґрунтується на вимогах законодавства України.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність.

Водночас у спірних правовідносинах, які виникли між ним та ОСОБА_2 , висновки вказаного рішення взагалі не можуть застосовуватись. Зокрема, у цій ситуації ОСОБА_2 здійснила незаконне будівництво на земельній ділянці, яка ніколи не належала їй, а отже, відсутні в розумінні Конвенції «законні очікування» отримати у власність майно.

Судове рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі

№ 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 520/3777/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 523/6532/14-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17.

У серпні 2022 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на таке.

Згідно з листом-роз`ясненням Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року «Щодо державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна», індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні, будинки, господарчі (присадибні) будівлі і споруди, збудовані до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, у тому числі по окремо визначеній «спрощеній» процедурі. Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування такого об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на об`єкт. Вказані висновки підтверджуються правовим висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17.

На підтвердження свого права на будинок та господарські споруди вона надала копію технічного паспорта, який містить технічну інформацію про будинок, у тому числі інформацію щодо року побудови об`єкта нерухомого майна - 1991 рік. Таким чином, її будинок не можна вважати самочинним будівництвом і згідно з вимогами законодавства на нього виникло право власності відповідно до Закону України «Про власність», який був чинним на час завершення будівництва. Її право власності на будинок може бути зареєстроване належним чином згідно з чинним на сьогодні законодавством (пункт 42 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127).

Отже, помилковими є доводи ОСОБА_1 , що у ОСОБА_2 право власності на будинок не виникло, оскільки воно не зареєстроване і не має документів на підтвердження його законності. Такими документами є технічний паспорт на будинок, зведений у 1991 році, а реєстрація права власності на будинок не проведена саме в зв`язку з незаконним формальним перебуванням земельної ділянки, на якій збудований її будинок, спочатку у користуванні ОК «СТ «Стадне», а потім у власності ОСОБА_3 , а згодом - у ОСОБА_1 .

Як на підставу свого позову ОСОБА_1 посилався на статті 376, 391 ЦК України та статті 152, 212 ЗК України, згідно з якими власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Проте ОСОБА_1 просить усунути перешкоди шляхом знесення належного ОСОБА_2 нерухомого майна.

Положення статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України не можна розглядати як достатню підставу для знесення будинку.

ЦК України набрав чинності лише 01 січня 2004 року, проте вона звела будинок ще у 1991 році. Зазначені обставини свідчать про те, що стаття 376 ЦК України не поширюється на спірні правовідносини.

У серпні 2022 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від СК «Вікторія-Плюс», у якому третя особа просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що члени СК «Вікторія-Плюс», користуючись земельними ділянками та розташованим на них своїм майном, - будинками та іншими спорудами - протягом майже тридцяти років, за відсутності заперечень від Бориспільської РДА Київської області на виділення земельної ділянки, за наявності погодження технічної документації з інвентаризації земельної ділянки, мали законне сподівання на отримання цього майна у власність. Проте через незаконне передання земельних ділянок в оренду сторонній особі з порушенням вимог чинного законодавства, вони фактично позбавлені права на своє майно. Вказані будинки є єдиним місцем проживання членів кооперативу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)

Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2023 рокусправу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що у 1990-1991 роках підприємства та організації, зокрема Виробниче об`єднання «Київський радіозавод», Поліграфкомбінат «Молодь» та інші, звернулись до радгоспу імені Щорса із заявами щодо виділення працівникам цих підприємств непридатних земель в районі урочища «Осокорки» (озеро «Стадне») під садово-городні ділянки, у відповідь на які радгосп повідомив, що не користується землею в урочищі з 1990 року, тому не заперечує щодо виділу таких земельних ділянок, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

05 грудня 1991 року загальні збори Садово-городнього товариства «Стадне» (далі - СГТ «Стадне») вирішили об`єднати три масиви: «Озерний», «Приозерний», «Південний», що підтверджується випискою з протоколу загальних зборів.

Рішенням 8 сесії 21 скликання від 21 січня 1992 року Броварської районної ради Київської області земельну ділянку площею 247,8 га було виключено з користування радгоспу ім. Щорса і в державному земельному звіті з Броварського району Київської області зазначена земельна ділянка не враховувалася, а подальше її використання вирішувала Київська міська рада.

На загальних зборах СГТ «Стадне» від 11 травня 1997 року було створено Об`єднане садове товариство «Стадне» (далі - ОСТ «Стадне») на базі окремих садівничих товариств: Північного-1, Північного-2, Лісового, Східного, Західного, Дальнього, Південного, Озерно-Центрального, Кар`єрного та інших, що підтверджується протоколом № 1.

29 вересня 1998 року Голова Київської міської державної адміністрації, ОСОБА_6 видав розпорядження від 29 вересня 1998 року № 2008 «Про вирішення питань щодо статусу самозахоплених земельних ділянок, які входять в межі забудови ІІ черги житлового масиву Осокорки», в якому Київська міська державна адміністрація погодилась надати членам створених товариств земельну ділянку загальною площею 216 га, для індивідуального житлового будівництва в урочищі Осокорки; встановлено процедуру і порядок робіт для легалізації земельних ділянок.

Зарезервовано земельну ділянку за товариством забудовників на період до виготовлення проектної документації. Київському міському управлінню земельних ресурсів доручено здійснити відведення товариству забудовників території за умови звільнення частини території для розміщення кар`єру площею 13 га та представлення розробленої та затвердженої проектно-кошторисної документації. Харківській районній у м. Києві державній адміністрації доручено, після виплати всіма членами самостворених товариств у межах урочища Стадне відповідної компенсації місту витрат, понесених ним при підготовці території під багатоповерхову забудову, провести реєстрацію товариства та укласти з ним відповідну угоду для подальшого використання території.

На виконання вказаного розпорядження Харківська районна державна адміністрація міста Києва 06 грудня 1998 року мала організувати роботу з розробки проєктно-кошторисної документації, відведення земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва та виконанню інших завдань, передбачених розпорядженням № 2008.

17 листопада 1999 року між Управлінням капітального будівництва Київської міськдержадміністрації та Громадською організацією «Стадне» (далі - ГО «Стадне») було укладеного договір № 16, за яким ГО «Стадне» зобов`язалась сплатити компенсацію за інженерну підготовку території, що виділена під індивідуальну житлову забудову в урочищі «Осокорки» в Харківському районі міста Києва, в сумі 205 886,00 грн.

Листом від 03 грудня 1999 року Управління економіки Київської міської державної адміністрації повідомило ГоловКиївархітектурі, що не заперечує проти оформлення дозволу ГО «Стадне» на розробку проєктно-кошторисної документації для створення району індивідуальної житлової забудови в урочищі «Осокорки».

Встановлено, що з 1989 року ОСОБА_2 разом з ОСОБА_2 фактично користуються земельною ділянкою, що розташована в урочищі «Осокорки» Бориспільського району на території Гнідинської сільської ради Київської області.

Вказана земельна ділянка та інші земельні ділянки були виділені на початку 1990-х років із земель радгоспу ім. Щорса Броварського району на користь робітників різних підприємств (т. 3, а. с. 91-101).

У 1991 році ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_2 звели будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Згідно з копією технічного паспорта на будинок, виготовленого станом на 12 травня 2011 року, вказаний будинок є двоповерховою спорудою загальною площею 81,3 кв. м, житловою площею 42,6 кв. м. Надвірні будівлі та господарські споруди складались з гаража, двох сараїв, убиральні, двох навісів, теплиці, питного колодязя, вигрібної ями, огорожі та воріт.

ОСОБА_2 є членом СК «Вікторія-Плюс», який був створений у 2005 році шляхом виходу з Садово дачного товариства «Стадне» (далі - СДТ «Стадне»).

СДТ «Стадне» було зареєстроване на території м. Києва і не є тотожнім з ОК «СТ «Стадне», створеним пізніше внаслідок розподілу меж між містом Києвом та Київською областю.

Члени СК «Вікторія-Плюс» Бориспільського району, а в минулому - члени СДТ «Стадне» м. Києва, з 1990 року користувалися земельними ділянками площею біля 16 га без оформлення правовстановлюючих документів.

Таке користування землею мало певну правову підставу, оскільки розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 вересня 1998 року № 2008 було надано згоду на надання самоствореним товариствам земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва в урочищі «Осокорки» (т. 3, а. с. 107-108).

У зв`язку із встановленням меж між містом Києвом та Київською областю частина земельної ділянки, відведена СДТ «Стадне», перейшла до території Бориспільської РДА Київської області.

На підставі вказаного розпорядження члени СДТ «Стадне», в тому числі і нинішні члени СК «Вікторія-Плюс», у 1999-му році сплатили 205 886,00 грн компенсації за інженерну підготовку території, що виділена під індивідуальну житлову забудову в урочищі «Осокорки», що підтверджується договором від 17 листопада 1999 року № 16 (т. 2, а. с. 142).

У 2005 році постановою Верховної Ради України була уточнена межа між містом Києвом і Київською областю.

Уточнена межа міста Києва та Київської області пройшла по території ОДТ «Стадне» по мікрорайонах «Південний», «Луговий», «Центрально-озерний», тому члени ОСТ «Стадне» мікрорайону «Південний» майже у повному складі та 10-15 ділянок з мікрорайонів «Луговий», «Центрально-озерний» опинилися за межею міста Києва, в Бориспільському районі на території Гнідинської сільської ради.

Вказаний поділ призвів до того, що ОСТ «Стадне» зменшилося і їм довелося переробити всі документи та створити новий СК «Вікторія-Плюс», який був зареєстрований у Бориспільському районі Київської області (дата державної реєстрації - 30 серпня 2005 року), і вдруге готувати комплект дозвільних документів на отримання земельної ділянки, фактична площа якої становила 16,2 га.

На початку 2008 року технічна документація була виготовлена, узгоджена і дозволена, проте надалі з`ясовано, що у березні 2008 року Бориспільською районною радою прийнято рішення про виділення земельної ділянки ОК «СТ «Стадне» (дата державної реєстрації - 15 червня 2006 року), площею 22,7 га.

З вересня 2005 року СК «Вікторія Плюс» неодноразово звертався до Бориспільської РДА Київської області щодо передачі земельної ділянки площею приблизно 15 га на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) для ведення садівництва.

Після численних листувань між СК «Вікторія-Плюс» та Бориспільською РДА Київської області, остання листом від 05 березня 2007 року № 7-46-665 повідомила, що адміністрація не заперечує проти передачі земельної ділянки площею близько 15 га на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) для ведення садівництва СК «Вікторія-Плюс» та роз`яснила, що для оформлення відповідних документів, першочерговим з яких є дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження з відводу земельної ділянки, а також, враховуючи те, що земельна ділянка забудована, необхідно провести інвентаризацію освоєних земельних ділянок і одночасно запропонувала виконати такі дії за рахунок членів кооперативу через відсутність грошових коштів у бюджеті району.

На виконання цих вимог СК «Вікторія-Плюс» виконав за власні кошти інвентаризацію освоєних земельних ділянок, залучивши до цього відповідні організації, та передав розроблену технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області. Даними, які містяться у технічній документації, зафіксовано, що земельна ділянка в урочищі «Осокорки» Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області забудована членами СК «Вікторія-Плюс». (т. 3, а. с. 128-144).

Розпорядженням Бориспільської РДА Київської області від 11 березня 2008 року № 1497 затверджений проєкт землеустрою щодо відведення ОК «СТ «Стадне» на умовах довгострокової оренди (строком на 49 років) земельної ділянки для ведення колективного садівництва на території Гнідинської сільської ради.

15 квітня 2008 року Бориспільська РДА Київської області уклала з ОК «СТ «Стадне» договір оренди земельної ділянки, за яким Бориспільська РДА Київської області передала у користування ОК «СТ «Стадне» земельну ділянку площею 22,709 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1020, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради.

ОК «СТ «Стадне» було відомо про те, що до складу орендованої ними земельної ділянки входять земельні ділянки, які не є вільними, а освоєні та забудовані особами, що є членами СК «Вікторія-Плюс». Проте, не зважаючи на це, ОК «СТ «Стадне» виділило вже освоєні земельні ділянки особам, які входили до складу ОК «СТ «Стадне».

Розпорядженням Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067 затверджена технічна документація із землеустрою щодо складання документа, що посвідчував право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку та передачі в його власність земельної ділянки площею 0,0758 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради.

На підставі вищевказаного рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551.

20 серпня 2013 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким відчужив у власність останнього земельну ділянку площею 0,0758 га, кадастровий номер 3220882600:04:007:1980, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, розташовану в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради.

01 червня 2012 року № А29/22 Державною інспекцією сільського господарства в Київській області складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства, в якому зазначено, що в межах цієї земельної ділянки розташований будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами, зведений ОСОБА_2 . Дії відповідачки кваліфіковано як самовільне зайняття земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 0,076 га, що розташована в ОК «СТ «Стадне», для ведення садівництва, в адміністративних межах Гнідинської сільської ради, що є порушенням статей 125, 126 ЗК України, статті 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У цій справі предметом вирішення є первісний та зустрічний позови, задоволення одного з яких обумовлює відмову в задоволенні іншого.

За наслідками касаційного перегляду судових рішень Верховний Суд дійшов висновку про правильне по суті вирішення судом апеляційної інстанції спору: задоволення зустрічного позову та відмову у первісному позові.

Щодо вирішення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 12 Закону України «Про власність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) праця громадян вважалась основою створення і примноження їх власності. Громадянин набував право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Згідно з частиною першою статті 13 Закону України «Про власність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об`єктами права індивідуальної власності вважались жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Відповідно до частини першої статті 30 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

Згідно з частинами другою, третьою статті 67 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара. Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 гектара, будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

У справі встановлено, що у 1991 році ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_2 власною працею звели будинок з надвірними будівлями та господарськими спорудами на території Гнідинської сільської ради, і на підставі статті 12 Закону України «Про власність» вони мали право претендувати на набуття права власності на цей об`єкт нерухомого майна за спрощеною процедурою.

Крім того, на підставі частини першої статті 30 ЗК України ОСОБА_2 та ОСОБА_2 мали право очікувати, що до них перейде право користування земельною ділянкою, на якій розташовувався житловий будинок та господарські споруди.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України (у редакції, чинній станом на час видачі розпорядження від 17 вересня 2012 року № 3067) земельні ділянки, які перебували у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передавались у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування виключно після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що користування ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_2 вказаною земельною ділянкою у встановленому порядку припинено і ділянка не була вільною, то, відповідно, ця ділянка згідно з вимогами частини п`ятої статті 116 ЗК України, за встановлених обставин, не могла бути передана органом місцевого самоврядування у 2012 році у власність ОСОБА_3 ..

Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов по суті правильного висновку про наявність підстав для визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 17 вересня 2012 року № 3067 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документа про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку та передачі в його власність спірної земельної ділянки площею 0,0758 га, з цільовим призначенням - для ведення садівництва, в ОК «СТ «Стадне» на території Гнідинської сільської ради, та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271551, виданого ОСОБА_3 , оскільки цей акт був виданий на підставі незаконного розпорядження Бориспільської РДА Київської області.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У зв`язку з тим, що оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку, який посвідчував право власності ОСОБА_3 , визнаний недійсним, ОСОБА_3 вважається таким, що не набув у встановленому законом порядку право власності на приватизовану ним земельну ділянку, у зв`язку з чим він не мав права розпоряджатись цим об`єктом нерухомого майна на власний розсуд, зокрема відчужувати земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки суперечить частині першій статті 319 ЦК України, тому його необхідно визнати недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції в цій частині, оскільки вони ґрунтуються на правильному застосуванні зазначених норм матеріального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що у спірних правовідносинах, які виникли між ним та ОСОБА_2 , зокрема у ситуації, коли ОСОБА_2 здійснила незаконне будівництво на земельній ділянці, яка не належала їй, відсутні в розумінні Конвенції «законні очікування» отримати у власність майно.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи з огляду на таке.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 5 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 50).

З огляду на зазначене, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, рішення уповноваженого органу щодо легітимізації фактичного користування земельною ділянкою необхідно констатувати, що ОСОБА_2 мала «легітимне очікування» успішної реалізації права на забудову спірної земельної ділянки та подальшого оформлення права власності на житловий будинок на підставі лише технічного паспорта.

Щодо вирішення вимог позову ОСОБА_1 .

Згідно з листом-роз`ясненням Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року «Щодо державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарчі (присадибні) будівлі і споруди, збудовані до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію, у тому числі за окремою визначеною «спрощеною» процедурою. Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування такого об`єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на об`єкт.

Пунктом 42 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), передбачено, що для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, подаються: 1) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 2) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси. Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 149/2547/19-ц (провадження № 61-14132св21) зазначено, що «будинки, які були збудовані до 1992 року, не потребували введення до експлуатації, при набутті права власності на такі об`єкти. Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18, провадження № 61-12451св19; від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17, провадження № 61-1978св20».

На підтвердження свого права на будинок та господарські споруди, ОСОБА_2 надала копію технічного паспорта, який містить технічну інформацію про будинок, в тому числі інформацію щодо року побудови об`єкта нерухомого майна - 1991 рік.

Таким чином, для набуття права власності ОСОБА_2 на будинок достатньо наявності технічного паспорта, а інші документи для державної реєстрації цього права не є необхідними.

Враховуючи викладене, за встановлених у цій справі фактичних обставин справи, будинок, побудований ОСОБА_2 , не можна вважати самочинно побудованим, оскільки згідно з вимогами законодавства, чинного на час будівництва будинку, ОСОБА_2 могла претендувати на оформлення права власності на житловий будинок, яке може бути зареєстроване нею на підставі технічного паспорта згідно з пунктом 42 Порядку.

Відповідно до пункту 10 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 серпня 2013 року покупець заявляє, що земельна ділянка ним оглянута, і недоліків, які перешкоджають її використанню за призначенням, не виявлено.

Отже, ОСОБА_1 , придбаваючи спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, знав про наявність на ділянці будинку та господарських споруд, свідомо оформив право власності на ділянку, яка має зведене будівництво, і погоджувався з тим, визнаючи таким чином, що на момент купівлі ділянки не вважав знаходження на ділянці нерухомого майна третіх осіб порушенням своїх прав.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що поведінка ОСОБА_1 під час придбання земельної ділянки, як і його вимоги про знесення будинку ОСОБА_2 , є недобросовісними, оскільки він, купуючи земельну ділянку, був достовірно обізнаний з тим, що на ній знаходиться будинок з надвірними будівлями та спорудами, та, проявивши звичайну обачність, розумність і добросовісність, міг відмовитись від купівлі ділянки, законність набуття якої у власність ОСОБА_3 була сумнівною.

Аналіз доводів касаційної скарги

Доводи касаційної скарги про те, що будинок, який побудований родиною ОСОБА_5 , є самочинним будівництвом, яке здійснено на земельній ділянці, право на правомірне користування якою не доведено, а тому суди помилково застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 30 ЗК України, статті 12 Закону України «Про власність», Верховний Суд відхиляє.

Як зазначено вище, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, необхідно констатувати, що ОСОБА_2 мала «легітимне очікування» на успішну реалізацію права на забудову спірної земельної ділянки та подальше оформлення права власності на житловий будинок.

Також, зважаючи на недобросовісну поведінку ОСОБА_1 під час придбання спірної земельної ділянки, визнання набуття ним цієї земельної ділянки є неправомірним, оскільки він є особою, права якої будівництвом спірного будинку не вважаються порушеними.

Аргументи касаційної скарги про те, що посилання суду апеляційної інстанції на те, що позивач неправильно обрав підставу позову, посилаючись на приписи статті 376 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки предметом його вимог є захист права власності на землю шляхом знесення об`єктів самочинного будівництва, тому суд, виходячи із обставин, на які посилається ОСОБА_1 , має самостійно визначитись із нормою права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, заслуговують на увагу, проте це не вплинуло на вирішення спору по суті.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Водночас з 1989 року ОСОБА_2 разом з ОСОБА_2 фактично користуються земельною ділянкою, що розташована в урочищі «Осокорки» Бориспільського району на території Гнідинської сільської ради Київської області. Вказана земельна ділянка та інші земельні ділянки були виділені на початку 1990 року із земель радгоспу ім. Щорса Броварського району на користь робітників різних підприємств (т. 3, а. с. 91-101).

Отже, садовий будинок не є самочинним будівництвом.

Доводи касаційної скарги про те, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що право власності ОСОБА_2 на будинок підтверджується технічним паспортом, а інші документи для державної реєстрації цього права не потрібні, є необґрунтованим та таким, що не ґрунтується на вимогах законодавства України, Верховний Суд відхиляє, оскільки він спростовується змістом пункту 42 Порядку та висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 149/2547/19-ц (провадження

№ 61-14132св21), від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18 (провадження № 61-12451св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17 (провадження № 61-1978св20).

Аргументи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі

№ 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі

№ 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 зазначено, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи у який передбачений законом спосіб позивачка набула право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19) зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 (провадження № 61-20491св19) зазначено, що «аналіз частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Встановивши, що самочинна забудова, здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, суди повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою».

У справі, яка переглядається, установлено інші обставини, отже, у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, на які посилається заявник, висновки, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 08 грудня 2021 року у справі № 520/3777/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 523/6532/14-ц Верховний Суд до уваги не бере, оскільки заявник у касаційній скарзі на зазначені постанови посилається, проте не наводить які саме висновки судом апеляційної інстанції не застосовано.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою заяву ОСОБА_1 та ОК «СТ «Стадне» про застосування наслідків спливу позовної давності, а судові рішення не містять мотивів щодо позовної давності, Верховний Суд відхиляє.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 дізналася про оформлення права власності на земельну ділянку, на якій розташований споруджений нею садовий будинок, спершу за ОСОБА_7 , а потім і за ОСОБА_1 лише після звернення ОСОБА_1 з відповідним позовом до суду, тому ОСОБА_2 не пропустила позовну давність при зверненні до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, державного акта на земельну ділянку та договору купівлі продажу земельної ділянки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко