Постанова

від 10.05.2023 по справі 205/1783/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 травня 2023 року

м. Київ

справа № 205/1783/20

провадження № 61-480 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гуніна Валентина Іванівна, державний реєстратор комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Дніпровської районної ради Дніпропетровської області Вусик Максим Олександрович, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Юлія Олександрівна, Друга дніпровська державна нотаріальна контора, Житлово-будівельний кооператив № 220,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська від 03 червня 2022 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року

у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С.,

Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який було уточнено, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Гуніна В. І., державний реєстратор комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Дніпровської районної ради Дніпропетровської області (далі - державний реєстратор) Вусик М. О., приватний нотаріус Ричка Ю. О., Друга дніпровська державна нотаріальна контора, Житлово-будівельний кооператив № 220 (далі - ЖБК № 220),

про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності

на квартиру в порядку спадкування за законом, скасування державної реєстрації права власності та витребування квартири.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є онуком та єдиним спадкоємцем після смерті його баби - ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . На момент смерті вона проживала за адресою: житловий масив (далі - АДРЕСА_1 та була членом ЖБК № 220. Пайовий внесок за вказану квартиру нею сплачено у повному обсязі, однак право власності за нею не було оформлено.

У визначений законом строк, 29 травня 2019 року, він звернувся до Другої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, на підставі якої була заведена спадкова справа № 383/2019. Постановою державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л. від 22 лютого 2020 року йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом

на квартиру

АДРЕСА_1 , оскільки квартира належить іншому власнику.

Позивач зазначав, що згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 20 лютого 2020 року № 201088041 указана квартира належала ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 18 квітня 1992 року, укладеного між померлою ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Гуніною В. І. Згодом спірна квартира була придбана

з електронних торгів ОСОБА_3 , право власності за яким зареєстровано на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна

з електронних торгів від 19 грудня 2019 року № 3112, виданого приватним нотаріусом Ричкою Ю. О.

Позивач уважав договір дарування спірної квартири від 18 квітня 1992 року підробленим, оскільки приватний нотаріус Гуніна В. І. почала працювати лише з 1994 року, тоді як оспорюваний договір посвідчено 18 квітня

1992 року ще до створення інституту приватних нотаріусів на території України. Крім цього, у вказаному договорі дарування містяться невідповідності, а саме: оформлення нотаріального бланку (герб з тризубом посилання на типографію, яка з`явилася пізніше); посилання у тексті договору на ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року,

а не на ЦК Української РСР; по тексту договору зазначено державний нотаріус; неіснуючий номер реєстрової книги БТІ; договір начебто підписано особисто ОСОБА_2 , якій на дату укладення договору було лише 11 років

і вона тоді мала прізвище « ОСОБА_2 ». Вказане свідчить про те, що ОСОБА_2 заволоділа спірною квартирою без відповідної правової підстави, тому зазначений договір дарування від 18 квітня 1992 року слід визнати недійсним.

Оскільки належна йому з моменту відкриття спадщини після смерті

ОСОБА_5 спірна квартира вибула з його володіння, як власника, через шахрайські дії невідомих осіб, тобто не з його волі, він має право витребувати у ОСОБА_3 це майно у порядку статті 388 ЦК України.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним з моменту вчинення правочину договір дарування квартири АДРЕСА_1 , серія та номер: б/н, виданий

18 квітня 1992 року, видавник: приватний нотаріус Гуніна В. І., зареєстрований в реєстрі за № 3632;

- визнати за ним право власності на вказану квартиру в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- скасувати запис про проведену державну реєстрацію права власності

на нерухоме майно, а саме, на квартиру

АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності: 34743498, дата, час державної реєстрації: 19 грудня 2019 року 12:42:18);

- скасувати запис про проведену державну реєстрацію права власності

на нерухоме майно - на спірну квартиру за ОСОБА_2 (номер запису

про право власності: 33527465, дата, час державної реєстрації: 01 жовтня 2019 року 13:59:09);

- витребувати від ОСОБА_3 на його користь зазначену квартиру.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним з моменту вчинення правочину договір дарування квартири АДРЕСА_1 , серія та номер: б/н, виданий 18 квітня

1992 року, видавник: приватний нотаріус Гуніна В. І.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , померлої

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру

АДРЕСА_1 .

Скасовано запис про проведену державну реєстрацію права власності

на нерухоме майно, а саме: квартири

АДРЕСА_1

за ОСОБА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929629312101, номер запису про право власності: 34743498, дата, час державної реєстрації: 19 грудня 2019 року 12:42:18, підстава: свідоцтво

про придбання нерухомого майна з електронних торгів, серія та номер: 3112, виданий 19 грудня 2019 року, видавник: приватний нотаріус Ричка Ю. О., відомості внесено до Реєстру: 19 грудня 2019 року 12:51:32, приватний нотаріус Ричка Ю. О., індексний номер рішення: 50329009.

Скасовано запис про проведену державну реєстрацію права власності

на нерухоме майно, а саме: квартиру

АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929629312101, номер запису про право власності: 33527465, дата, час державної реєстрації:

01 жовтня 2019 13:59:09, підстава: договір дарування, серія та номер: б/н, виданий 18 квітня 1992 року, видавник: приватний нотаріус Гуніна В. І.; відомості внесено до Реєстру: 04 жовтня 2019 року 10:50:54, ОСОБА_7 , комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації» Дніпровської районної ради Дніпропетровської області, індексний номер рішення: 49010201.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у рівних частках

із кожного, на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2 261,20 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний договір дарування від 18 квітня 1992 року, укладений між померлою ОСОБА_5

та ОСОБА_2 , не посвідчувався державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори Гуніною В. І.

за реєстровим № 3632, згідно з реєстром для реєстрації нотаріальних дій держнотконтори реєстраційний номер 3632 без індексу 1,2,3 відсутній,

а приватну діяльність нотаріус Гуніна В. І. розпочала лише з 1994 року, районний суд дійшов висновку про наявність правових підстав

для визнання договору дарування спірної квартири від 18 квітня 1992 року недійсним з моменту його укладення. За цих обставин підлягає скасуванню запис № 33527465 про проведену державну реєстрацію права власності

на спірну квартиру за ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції вважав, що набуття ОСОБА_3 права власності

на спірну квартиру внаслідок придбання її з прилюдних торгів,

які проведено для задоволення вимог стягувача у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, де боржником є ОСОБА_2 , не відбулося, а отже, запис № 34743498 про проведену державну реєстрацію права власності

на вказану квартиру за ОСОБА_3 підлягає скасуванню.

Районним судом установлено, що ОСОБА_5 , який є сином ОСОБА_5 ,

яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину не прийняв, оскільки на час

її відкриття тривалий час (більше 10 років) не проживав разом

зі спадкодавцем, із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса

не звертався. Позивач ОСОБА_1 , який є онуком ОСОБА_5 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_2 , є спадкоємцем п`ятої черги, у визначений законодавством строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, а отже, є таким, що спадщину прийняв. Із цих підстав суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання

за ОСОБА_1 права власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги про витребування квартири, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно вибуло з володіння власника

не з його волі, тому відповідно до положення статті 388 ЦК України таке майно може бути витребувано в останнього набувача. ОСОБА_3 ,

як добросовісний набувач, придбав квартиру з електронних торгів, проведених за заявкою приватного виконавця на виконанні якого знаходився виконавчий напис № 729, виданий 02 вересня 2019 року приватним нотаріусом Кохан Г. Л. про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 1 502 400,00 грн, яка не мала права власності на вищевказану квартиру, а тому порушене право позивача, як власника майна, підлягає судовому захисту шляхом витребування спірної квартири у добросовісного набувача - ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .

Судом першої інстанції враховано відповідні норми Конституції України,

ЦК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень», Закону України «Про власність», а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2022 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, правильно визначив характер спірних правовідносин і застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, оскільки спірна квартира вибула з володіння власника не з його волі. Порушене право позивача, як власника майна, підлягає судовому захисту шляхом витребування на його користь цієї квартири.

Апеляційний суд не взяв до уваги доводи апеляційної скарги про те,

що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем й спірна квартира не може бути у нього витребувана, оскільки положення статті 388 ЦК України дозволяють витребувати майно від добросовісного набувача, якщо майно вибуло не з волі власника.

Апеляційний суд послався на відповідну практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2022 року

та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2022 року,

й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

В обґрунтування підстав касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник посилається на те, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 13 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху. Запропоновано заявникові надати документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи,

що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

У наданий судом строк ОСОБА_3 надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, а саме докази сплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Витребувано цивільну справу

№ 205/1783/20 із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих

до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу

та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2023 року призначено справу

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано релевантну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, а також неправильно застосовано норми матеріального права.

Із 16 січня 2020 року скасування запису про проведену державну реєстрацію права не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Судове рішення про витребування майна з незаконного володіння відповідача саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності за позивачем, тому не потрібно окремо скасовувати такий запис за відповідачем, оскільки вказане призведе до прогалини в Державному реєстрі прав.

Вважає, що він є добросовісним набувачем, так як правовстановлюючий документ, що підтверджує його право власності на спірну квартиру,

у судовому порядку не скасовано, електронні торги недійсними не визнано.

При цьому посилається на правовий висновок, викладений Верховним Судом у постановах: від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17, провадження № 61-38274св18 та від 26 вересня 2019 року у справі

№ 742/3490/16-ц, провадження № 61-36122св18, відповідно до якого, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те,

що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею,

і в добросовісного набувача.

У даній справі позовні вимоги про визнання недійсними публічних торгів позивачем не заявлялися. Тому за відсутності визнання недійсними електронних торгів звернення до суду з позовом у порядку статті 388

ЦК України є неефективним і передчасним способом захисту прав власника, а отже, є підставою для відмови у позові.

Також зазначає, що стягнення за виконавчим написом відповідно

до статті 90 Закону України «Про нотаріат» провадиться у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», яким,

у свою чергу, передбачено єдиний порядок примусового виконання для усіх видів рішень (стаття 3 Закону України «Про виконавче провадження).

Тобто порядок виконання судових рішень є тотожним порядку виконання стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса. Сфера дії

частини другої статті 388 ЦК України повинна бути розповсюджена на будь-яке майно реалізоване в порядку, передбаченому Законом України

«Про виконавче провадження», оскільки такий порядок є єдиним як для реалізації майна в порядку виконання судових рішень, так і для реалізації майна за рішеннями інших органів.

Доводи інших учасників справи

08 травня 2023 року через підсистему «Елетронний суд» представник

ОСОБА_1 - адвокат Ільїн О. М., подав до Верховного Суду додаткові пояснення (по суті відзив на касаційну скаргу), в яких виклав свої заперечення на доводи касаційної скарги, проте їх не надіслано іншим учасникам справи, а тому вони до розгляду не приймаються

та не розглядаються (частина четверта статті 395 ЦПК України).

09 травня 2023 року, засобами електронного зв`язку, ЖБК № 220 подало

до Верховного Суду пояснення (виступ у судових дебатах), які по суті

є відзивом на касаційну скаргу, та які скріплені електронним цифровим підписом адвоката Бардаченка Д. В. Разом із цим, особа, яка підписала дані пояснення, не підтвердила своїх повноважень на представництво

ЖБК № 220, а тому вони до розгляду не приймаються та не розглядаються (частина шоста статті 178, частина четверта статті 183 ЦПК України).

Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 до суду касаційної інстанції не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , яка є матір`ю ОСОБА_4 (відповідач) та рідною бабою ОСОБА_1 (позивач) (а. с. 72, 74 зворот,

75-76, т. 1).

Згідно з довідкою від 28 серпня 1996 року, виданою ЖБК № 220 ОСОБА_5 була членом ЖБК № 220 (а. с. 24, т. 1).

29 травня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Другої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, на підставі якої була заведена спадкова справа № 383/2019 (а. с. 71 зворот, т. 1).

Інші спадкоємці з заявою про прийняття спадщини не зверталися.

Відповідно до довідки від 09 жовтня 2019 року № 10514 про склад сім`ї

або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою:

АДРЕСА_1 , були зареєстровані ОСОБА_5 та ОСОБА_4 (а. с. 48, т. додаток до справи).

Постановою державного нотаріуса Другої дніпровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л. від 22 лютого 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 у зв`язку з тим, що квартира належить іншому власнику (а. с. 82, т. 1).

На запит адвоката Ільїна О. М. в інтересах ОСОБА_1 ЖБК № 220 листом від 27 лютого 2020 року повідомило, що на момент смерті

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 була членом ЖБК № 220, пайовий внесок за квартиру

АДРЕСА_1 виплачено у повному обсязі. Заборгованості по сплаті пайових внесків не було та право власності на дану квартиру підлягало оформленню за нею. Спадкоємцем на вказану квартиру є онук - ОСОБА_1 , який був прийнятий в члени ЖБ № 220 на загальних зборах 20 жовтня

2019 року. Також повідомило, що ОСОБА_2 членом ЖБК № 220 ніколи

не була (а. с. 34, т. 2).

Відповідно до довідки ЖБК № 220 від 22 листопада 2021 року № 22/11/21-П, виданої члену ЖБК № 220 ОСОБА_1 (онук), про те, що його померла бабуся - ОСОБА_5 пайовий внесок за квартиру

АДРЕСА_1 виплатила у повному обсязі станом на 01 квітня 1990 року (а. с. 33, т. 2).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна

від 20 лютого 2020 року № 201088041 на квартиру

АДРЕСА_1 , 01 жовтня 2019 року

о 13:59:09 на підставі рішення державного реєстратора Вусика М. О.

про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 жовтня 2019 року індексний номер: 49010201 зареєстровано право власності за ОСОБА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929629312101, номер запису про право власності: 33527465. Підставою виникнення права власності зазначено: договір дарування, серія та номер: б/н, виданий

18 квітня 1992 року, видавник: приватний нотаріус Гуніна В. І.

(а. с. 43-44, т. 1).

З договору дарування від 18 квітня 1992 року, укладеного між ОСОБА_5

та ОСОБА_2 , вбачається, що спірна квартира належить дарителю ОСОБА_5 на підставі довідки-характеристики № 3637, виданої 13 лютого 1992 року

БТІ міста Дніпропетровська та реєстраційного посвідчення, виданого

13 лютого 1992 року БТІ міста Дніпропетровська, записано в реєстрову книгу під № XXУII-72, договір посвідчено (відповідно до наявного відбитку печатки) приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В. І. 18 квітня 1992 року, зареєстровано в реєстрі за № 3632 (а. с. 27-28, т. 1).

Згідно з листами відділу реєстрації майнових прав управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 04 листопада 2020 року

№ 6/3662-01.1-19/1573 та від 18 грудня 2020 року № 6/4585-01.1-19/1786 документи щодо реєстраційних дій, вчинених 04 жовтня 2019 року,

від державного реєстратора Вусика М. О. на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер 1929629312101) на зберігання не надходили (а. с. 161, 163, т. 1).

У відповідь на запит адвоката Ільїна О. М. в інтересах ОСОБА_1

КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради у листі від 11 жовтня 2021 року № 13632 зазначило, що станом

на 31 грудня 2012 року державна реєстрація права власності на спірну квартиру КП «ДМБТІ» ДМР не проводилася, відповідно реєстрація права власності на нерухоме майно за даною адресою на ім`я ОСОБА_2

на підставі договору дарування від 18 квітня 1992 року підприємством також не проводилась. Крім цього, вказано, що інформаційна довідка

за вихідним № 2893 від 17 вересня 2019 року щодо спірного об`єкта нерухомості підприємством не надавалась, відповідно запит ОСОБА_2

до підприємства не надходив. За номером вихідної кореспонденції № 2893 підприємством підготовлено відповідь на запит іншої особи щодо іншого нерухомого майна (а. с. 14, т. 2).

Відповідно до листа Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 24 травня 2022 року № 411/01-21 щодо надання копії договору дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідченого державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори нотаріусом Гуніною В. І. 18 квітня 1992 року

за реєстровим № 3632, за вищевказаний період договір не посвідчувався, згідно з реєстрами для реєстрації нотаріальних дій держнотконтори - реєстраційний номер 3632 без індексу 1,2,3 відсутній, а приватну діяльність нотаріус Гуніна В. І. розпочала в Дніпропетровському міському нотаріальному окрузі з 1994 року (а. с. 64, т. 2).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна

на квартиру

АДРЕСА_1 , 19 грудня 2019 року о 12:42:18 приватним нотаріусом

Ричкою Ю. О. внесено запис про право власності № 34743498 ОСОБА_3 на підставі рішення приватного нотаріуса Рички Ю. О., Дніпровський міський нотаріальний округ від 19 грудня 2019 року 12:51:32, індексний номер: 50329009, підстава виникнення права власності: свідоцтво

про придбання нерухомого майна з електронних торгів, серія та номер: 3112, виданий 19 грудня 2019 року, видавник: приватний нотаріус Ричка Ю. О.

(а. с. 78-80, т. 1).

На виконання ухвали Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області (далі - приватний виконавець)

Бурхан-Крутоус Л. А. надала належним чином завірену копію виконавчого провадження № НОМЕР_1 (том 3 - додаток до справи).

На виконанні приватного виконавця Бурхан-Крутоус Л. А. перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису № 729, виданого 02 вересня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кохан Г. Л. про стягнення

з боржника ОСОБА_2 на користь стягувача ОСОБА_8 боргу в розмірі

1 502 400,00 грн.

Постановою приватного виконавця Бурхан-Крутоус Л. А. від 12 вересня

2019 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання указаного виконавчого напису.

У рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 приватним виконавцем Бурхан-Крутоус Л. А. винесено, у тому числі, постанову від 04 жовтня

2019 року про опис та арешт майна (коштів) боржника, а саме, квартири

АДРЕСА_1 .

11 жовтня 2019 року подано заявку на її реалізацію в ДП «Сетам».

Відповідно до протоколу № 446897 проведення електронних торгів

торги відбулися 21 листопада 2019 року, ціна продажу спірної квартири - 523 345,00 грн, переможцем торгів визначено учасника 2 - ОСОБА_3

27 листопада 2019 року приватним виконавцем Бурхан-Крутоус Л. А. був складений акт про проведені електронні торги на підставі якого приватним нотаріусом Ричкою Ю. О. 19 грудня 2019 року ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, зареєстроване в реєстрі за № 3112.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій у повній мірі не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон

або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,

яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги

такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя,

а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права

чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання

або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав

та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором,

та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право

або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду

та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права

чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження

№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі

№ 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року

у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити

до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом

або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним

та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення

про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня

2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19,

від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження

№ 12-61гс21 (пункт 148)).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 , як спадкоємець померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , звернувся до суду з позовом,

у якому просив:

- визнати недійсним із моменту вчинення правочину договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 квітня 1992 року

між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ;

- визнати за ним право власності на вказану квартиру в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- скасувати записи про проведену державну реєстрацію права власності

на дану квартиру за відповідачами;

- витребувати від ОСОБА_3 на його користь спірну квартиру.

У позові посилався на те, що його права порушені, оскільки належна йому

з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 спірна квартира вибула з його володіння, як власника, поза його волею через шахрайські дії невідомих осіб.

Переглядаючи судові рішення, та, надаючи оцінку відповідним доводам касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Щодо вимог про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 .

Позивач, звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору дарування від 18 квітня 1992 року, уважав указаний договір підробленим, оскільки приватний нотаріус Гуніна В. І. почала працювати лише

з 1994 року. Крім цього, у договорі дарування містяться невідповідності,

а саме: оформлення нотаріального бланку (герб з тризубом посилання

на типографію, яка з`явилася пізніше); посилання у тексті договору

на ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року,

а не на ЦК Української РСР 1963 року; по тексту договору зазначено державний нотаріус; неіснуючий номер реєстрової книги БТІ; договір начебто підписано особисто ОСОБА_2 , якій на дату укладення договору було лише 11 років і вона тоді мала прізвище « ОСОБА_2 ».

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх укладання. Це саме положення стосується й підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справ про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності вимогам законодавства, чинного на час його укладення. Тобто, на правочини, укладені до моменту набрання чинності ЦК України, тобто до 01 січня

2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема ЦК Української РСР 1963 року.

Отже, у даних правовідносинах підлягає застосуванню законодавство,

яке було чинним на момент укладення оспорюваного договору дарування, тобто ЦК Української РСР 1963 року.

Суди помилково застосували до вимоги про недійсність зазначеного договору статті 203, 215 ЦК України. З урахуванням принципу «суд знає право», Верховний Суд уточнює ці висновки судів.

Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

За змістом статей 243 та 244 ЦК Української РСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно

у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування на суму понад 500 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (стаття 45 ЦК Української РСР 1963 року).

Статтею 48 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що недійсною

є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою,

а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Для визнання судом договору недійсним на підставі статті 48

ЦК Української РСР 1963 року необхідно щоб такий договір суперечив вимогам закону в момент його укладення. Тобто підстава недійсності має існувати в момент вчинення, а не згодом.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, визнаючи недійсним із моменту вчинення правочину договір дарування від 18 квітня 1992 року, виходив із того, що оспорюваний договір державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори Гуніною В. І. 18 квітня 1992 року за реєстровим № 3632

не посвідчувався, реєстраційний номер 3632 без індексу 1,2,3 відсутній,

а приватну діяльність нотаріус Гуніна В. І. розпочала лише з 1994 року.

Разом із цим, суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки спірним правовідносинам, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування, оскільки у справі, яка переглядається, зазначена позовна вимога є неналежним способом захисту прав та інтересів, так як захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи,

яка незаконно володіє цим майном, з підстав, передбачених статтею 388

ЦК України.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження

№ 14-288цс18).

За таких обставин, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій

у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування слід скасувати та ухвалити нове судове рішення

про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно

є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності

на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України

«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень»).

Крім цього, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду судове рішення про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння саме по собі є підставою для внесення

до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, провадження № 14-212цс21). Вимоги про скасування рішень, записів

про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі

№ 488/5027/14-ц, провадження № 14-256цс18).

Більше того, державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Таким чином, підлягають скасуванню й судові рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині, оскільки вимоги про скасування запису не є необхідним для ефективного захисту прав та інтересів позивача.

Щодо вимоги про визнання права власності на спірну квартиру

Верховний Суд не погоджується з висновками судів про визнання

за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , з огляду на таке.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав

та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця),

до інших осіб (спадкоємців).

У статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями

за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право

на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно з частинами третьою та п`ятою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову

від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу,

що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду

про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння,

є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме

за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387

і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80),

від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (недоцільними

до застосування) та зайвими.

До подібних висновків саме про витребування майна за позовом спадкоємця дійшов Верховний Суд у постанові від 22 червня 2022 року

у справі № 335/8468/18, провадження № 61-8286св21, в якій, зокрема, зазначено, що ефективним способом захисту спадкоємця, що прийняв спадщину, є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірне майно.

Таким чином, у спірних правовідносинах задоволення віндикаційного позову є належним та ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 , як спадкоємця, що прийняв спадщину померлої ОСОБА_5 , тому задоволення вимоги про визнання за позивачем права власності

на спірну квартиру є зайвим.

Отже, судові рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення позовних вимог про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Щодо вимог про витребування спірної квартири та скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 .

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування спірної квартири від ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірне майно вибуло з володіння власника не з його волі, а тому порушене право позивача, як власника майна, підлягає судовому захисту відповідно

до положень статті 388 ЦК України шляхом витребування такого майна

у добросовісного набувача.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, виходячи з такого.

У статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається

на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає

із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності

на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно,

без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

Однією з підстав витребування майна від добросовісного набувача

є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно

у власність, не з їхньої волі іншим шляхом.

У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження

№ 14-208цс18) вказано, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна

і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладено у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року

у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі

№ 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

У пунктах 32, 36, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, провадження № 12-25гс21, серед іншого, вказано, що реалізація майна боржника на прилюдних торгах (аукціоні) полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів (аукціону). Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів (аукціону) особливості, проведення таких торгів (аукціону) є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655

і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах (аукціонах) і визначають,

що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункти 6.17-6.18) та від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц

(пункти 38-39))…Позивач, ураховуючи вимоги частин другої та третьої

статті 264 ЦК України, у цих спірних правовідносинах витребувати

в інтересах боржника заставне майно у переможця аукціону на підставі статті 1212 ЦК України (у разі, якщо це майно буде відчужене третій особі, - витребувати його від неї на підставі статей 387, 388 ЦК України). Для цього немає потреби окремо оскаржувати результати аукціону та договір купівлі-продажу, яким оформлений продаж заставного майна на аукціоні. Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону

та договору купівлі-продажу у спірних правовідносинах не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

У касаційній скарзі заявник указує на те, що він є добросовісним набувачем, так як правовстановлюючий документ, що підтверджує його право власності на спірну квартиру, у судовому порядку не скасовано, позовні вимоги про визнання недійсними електронних торгів позивачем

не заявлялися.

При цьому посилається на правовий висновок, викладений Верховним Судом у постановах: від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17, провадження № 61-38274св18 та від 26 вересня 2019 року у справі

№ 742/3490/16-ц, провадження № 61-36122св18, відповідно до якого, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те,

що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею,

і в добросовісного набувача.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено,

що ОСОБА_3 набув право власності на спірну квартиру, яка належала ОСОБА_2 , як боржнику у виконавчому провадженні, з електронних торгів, проведених за заявкою приватного виконавця на виконанні якого знаходився виконавчий напис № 729, виданий 02 вересня 2019 року приватним нотаріусом Кохан Г. Л. про стягнення з ОСОБА_2 боргу у розмірі 1 502 400,00 грн (а. с. 66, 78-80, т. 1).

Оскільки у даній справі майно придбавалося набувачем ( ОСОБА_3 )

не в порядку, встановленому для виконання судового рішення,

а на прилюдних (електронних) торгах у порядку здійснення виконавчого провадження за виконавчим написом нотаріуса про стягнення боргу,

то до спірних правовідносин положення частини другої статті 388

ЦК України не застосовуються.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження

№ 14-376цс18, пункти 48, 49), а також Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах: від 26 липня 2018 року

у справі № 902/389/16 та від 15 листопада 2022 року у справі

№ 914/2736/21.

Крім цього, правовідносини у справах, на які посилається заявник

у касаційній скарзі, та у справі, яка переглядається Верховним Судом,

є різними, оскільки у справах № 285/3414/17 та № 742/3490/16-ц реалізація нерухомого майна відбулася на підставі судових рішень, ухвалених судами господарської та цивільної юрисдикції, відповідно, тоді як, у цій справі реалізація спірного майна відбулася на підставі виконавчого напису, вчиненого нотаріусом.

Статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження» визначено перелік виконавчих документів, серед яких, у тому числі, є виконавчі листи (видані на виконання судових рішень) та виконавчі написи (видані нотаріусами). Указані документи є різними за підставами їх видачі. Суттєво відрізняються й форми захисту порушеного майнового права з огляду на ті процесуальні гарантії, що надаються сторонам.

Беручи до уваги й те, що ЦК України є спеціалізованим нормативно-правовим актом і містить в собі норму прямої дії, а саме - частину другу статті 388, в якій зазначено, що майно не може бути витребувано

від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, застосування цієї норми права до виконавчих написів є некоректним.

Таким чином, відповідні доводи касаційної скарги є безпідставними, а тому відхиляються Верховним Судом.

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня

2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу

до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання

у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном

(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235цс18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин

та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Верховний Суд уважає, що у цьому конкретному випадку за обставин справи, яка переглядається касаційним судом, витребування майна

є законним, пропорційним та виправданим заходом, який переслідує легітимну мету та необхідний у демократичному суспільстві, а тому

не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Разом із цим, відповідач ОСОБА_3 не позбавлений можливості на захист його прав відповідно до статей 22, 390, 661 ЦК України. Вказане відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 та Великою Палатою Верховного Суду

у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235цс18 та від 29 травня 2019 року у справі

№ 367/2022/15-ц, провадження № 14-376цс18.

Інших доводів касаційна скарга не містить, а наведені в обґрунтування касаційної скарги, були предметом дослідження у судах із наданням відповідної правової оцінки, й не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку

про наявність підстав для витребування спірної квартири від ОСОБА_3 .

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування квартири відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Разом із цим, скасовуючи запис про проведену державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 , суди виходили з того,

що набуття ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру внаслідок придбання її з прилюдних торгів, які проведено для задоволення вимог стягувача у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, де боржником

є ОСОБА_2 , не відбулося.

Проте, з огляду на вказану вище судову практику Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на спірне майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права, Верховний Суд уважає, що вимоги про скасування запису не є необхідним для ефективного захисту прав та інтересів позивача, а тому оскаржувані судові рішення

у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 підлягають скасуванню

з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову

в цій частині.

Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України

суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи

на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом, скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають скасуванню із ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 ,

а в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування квартири, - залишенню без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень в цій частині не впливають.

Такі висновки узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду,

яка є сталою та сформованою.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416

ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення

та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_3 й ухвалення нового судового рішення про відмову

у задоволенні позову ОСОБА_1 у частині вирішення позовних вимог

про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності

на квартиру в порядку спадкування за законом, скасування записів

про проведену державну реєстрацію права власності на нерухоме майно,

а тому, з урахуванням сплаченого ОСОБА_3 судового збору

за подання апеляційної й касаційної скарг у відповідних частинах, судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 5 044,80 грн, за подання апеляційної скарги у розмірі 3 405,00 грн (а. с. 94, т. 2), а всього 8 449,80 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 411, 415, 416 ЦПК України,

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня

2022 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом, скасування записів про проведену державну реєстрацію права власності на нерухоме майно скасувати та ухвалити нове судове рішення у цій частині.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гуніна Валентина Іванівна, державний реєстратор комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Дніпровської районної ради Дніпропетровської області Вусик Максим Олександрович, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Юлія Олександрівна, Друга дніпровська державна нотаріальна контора, Житлово-будівельний кооператив № 220, про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на квартиру в порядку спадкування

за законом, скасування записів про проведену державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, відмовити.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня

2022 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь

ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору

за подання апеляційної скарги у розмірі 3 405 (три тисячі чотириста п`ять) гривень 00 копійок та за подання касаційної скарги у розмірі 5 044 (п`ять тисяч сорок чотири) гривень 80 копійок, а всього 8 449 (вісім тисяч чотириста сорок дев`ять) гривень 80 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець