Постанова

від 16.05.2023 по справі 367/6690/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 травня 2023 року

місто Київ

справа № 367/6690/20

провадження № 61-12129св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ІНТЕРВІАМОНТ»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у жовтні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНТЕРВІАМОНТ»

(далі - ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ»), у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ», предметом купівлі якого були прості векселі від 21 лютого 2011 року: АА 2285601, АА 2285607, АА 22856.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що 18 березня 2011 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» укладено договір купівлі-продажу цінних паперів № Б249-1, відповідно до якого ОСОБА_2 придбав у ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» цінні папери, а саме прості векселі: АА 2285601, АА 2285607, АА 22856 від 21 лютого 2011 року, на загальну суму 2 139 000, 00 грн.

В подальшому у зв`язку із невиконання ОСОБА_2 умов договору від 18 березня 2011 року № Б249-1 ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» звернулося до суду із позовом до нього про стягнення коштів у розмірі 7 760 000, 00 грн на сплату боргу за укладеним договором купівлі-продажу цінних паперів (справа № 761/27515/13-ц).

Рішенням від 19 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 09 червня 2020 року, Шевченківський районний суд міста Києва задовольнив позов ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» у справі № 761/27515/13-ц.

Суд стягнув із ОСОБА_2 суму боргу за договором купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1 у сумі 2 139 000, 00 грн,

пеню - 3 084 350 ,00 грн, 3 % річних - 363 220, 00 грн, інфляційні втрати -2 169 782, 00 грн. У зв`язку із цим відкрито виконавче провадження з примусового стягнення грошових коштів із боржника, що призвело до порушення її права власності.

Позивачка ОСОБА_1 зазначила, що із 14 березня 2010 року вона разом із ОСОБА_2 проживають однією сім`єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, ведуть спільне господарство та мають спільний бюджет (цей факт підтверджено рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 травня 2011 року та рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року).

Враховуючи, що сторони проживають однією сім`єю як чоловік та дружина, при укладенні договору купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1 ОСОБА_2 повинен був отримати згоду позивачки як своєї фактичної дружини, яка володіє спільною сумісною часткою в сімейному бюджеті.

ОСОБА_1 зазначила, що договір купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1 ОСОБА_2 уклав на власний розсуд. Вона як співвласник майна згоди на розпорядження спільним майном подружжя, як того вимагає стаття 65 СК України, не надавала.

Вважаючи, що такими неправомірними діями порушене її право власності, просила суд позов задовольнити.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» заперечувало проти задоволення позову, зазначило, що на момент вчинення оспорюваного правочину цьому відповідачу не було відомо про наявність сімейних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Також відповідач просив застосувати до спірних правовідносин правила позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 20 серпня 2021 року Ірпінський міський суд Київської області задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ», предметом купівлі якого були прості векселі від 21 лютого 2011 року: АА 2285601, АА 2285607, АА 22856.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав за доцільне застосувати до цих правовідносин презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу (врахувавши, що факт проживання однією сім`єю встановлено рішенням суду). Суд врахував, що тягар доказування обставин, потрібних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Суд першої інстанції застосував правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, відповідно до яких укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Суд першої інстанції констатував, що ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ»не ставило під сумнів факт перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі та ведення спільного побуту.

Також суд першої інстанції критично оцінив доводи ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ»щодо застосування позовної давності у справі № 367/6690/20 з моменту укладення договору купівлі-продажу цінних паперів, яку, на переконання суду, потрібно застосовувати саме з моменту ухвалення Верховним Судом рішення у справі № 761/27515/13-цта відкриття виконавчого провадження щодо його виконання.

Постановою від 13 вересня 2022 року Київський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ», рішення Ірпінського міського суду Київської області від 20 серпня 2021 року скасував, ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Суд здійснив розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції помилково зробив висновок про те, що ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» діяло недобросовісно, зокрема, що знало чи за обставинами справи не могло не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір ( ОСОБА_2 ), не отримав згоди на це другого з подружжя ( ОСОБА_1 ). Враховуючи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебували у зареєстрованому шлюбі, ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ не могло знати про факт їхнього проживання однією сім`єю та переконатися у можливості безперешкодного укладення спірного правочину.

Враховуючи, що апеляційний суд відмовив у позові за недоведеністю, тому суд позовну давність не застосовував.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 02 грудня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 20 серпня 2021 року залишити в силі.

Визначення заявницею підстав касаційного оскарження та узагальнений виклад доводів касаційної скарги

Наполягаючи на тому, що оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, заявниця визначила як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених, зокрема у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у

справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), відповідно до яких майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, при його поділі ділиться у рівних частках між ними, якщо шлюбним договором або домовленістю не визначено іншого;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правового висновку, викладеного, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), щодо обов`язковості отримання згоди другого із подружжя на розпорядження спільним майном;

- суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 24 січня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою відкриття касаційного провадження у справі, Верховний Суд зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 18 березня 2011 року ОСОБА_2 та ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» уклали договір купівлі-продажу цінних паперів № Б249. Згідно з цим договором ОСОБА_2 придбав у ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» цінні папери, а саме прості векселі: АА 2285601, АА 2285607, АА 22856 від 21 лютого 2011 року на загальну суму 2 139 000, 00 грн.

В подальшому ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2 , у якому просило стягнути з нього суму боргу за договором купівлі-продажу цінних паперів в розмірі 7 760 000, 00 грн (справа № 761/27515/13-ц).

Рішенням від 19 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 09 червня 2020 року, Шевченківський районний суд міста Києва у справі № 761/27515/13-ц задовольнив позов ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ».

Суд стягнув із ОСОБА_2 суму боргу за договором купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1 у розмірі 2 139 000, 00 грн,

пеню - 3 084 350, 00 грн, 3 % річних - 363 220, 00 грн, інфляційні

втрати - 2 136 782, 00 грн.

Договір купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1 ОСОБА_2 уклав на власний розсуд та без згоди ОСОБА_1 .

Також суди встановили, що рішенням Калуського міськрайонного суду

Івано-Франківської області від 27 травня 2011 року у справі № 2-о-65/11 та рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року у справі № 367/6689/20 встановлено факт перебування у фактичних шлюбних відносинах та проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Право, застосоване судом

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивачка, звертаючись до суду з позовом, зазначила, що оспорюваний нею договір купівлі-продажу цінних паперів вчинений без її письмової згоди як другого з подружжя.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України.

Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Зазначені приписи закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доведення обставин, потрібних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц

(провадження № 61-2446св18),від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя та жінки і чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60, стаття 74 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя на відчуження спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна у залежність від наявності належно оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Ненадання такої згоди свідчить про брак повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.

Тобто факт ненадання згоди одним із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у разі пред`явлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1 з тих підстав, що оспорюваний правочин вчинений без її, як співвласника майна, згоди на розпорядження спільним майном подружжя.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов переконання про недоведеність позивачкою недобросовісності дій ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» та його обізнаності про те, що майно належить фактичному подружжю на праві спільної сумісної власності.

Верховний Суд погоджується з наведеними висновками судів з таких підстав.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, заявник визначила підставою касаційного оскарження судового рішення те, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржену постанову без урахування правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Відповідно до цього висновку брак нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, потрібних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. Водночас закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ані з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ані третьої особи ? контрагента за таким договором - і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Втім, Верховний Суд врахував, що зазначена правова позиція Великої Палати Верховного Суду нині не є актуальною та застосовною, оскільки Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), переглянула згаданий правовий висновок, сформулювала інший правовий висновок щодо застосування тих самих норм права у подібних правовідносинах. З урахуванням конкретизації цього правового висновку Велика Палата Верховного Суду визначила таке:

«8.63. Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16. Водночас відповідно до зазначеної постанови для визнання договору недійсним суду потрібно також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16.

8.67. Сформульовані висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ані з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ані третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оспорення договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором».

Отже, суди під час розгляду спорів про недійсність договору у зв`язку з ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна мають з`ясовувати, чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором).

На момент вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу покупець повинен був повідомити продавцю, що він проживає однією сім`єю із позивачем без реєстрації шлюбу, діючи як доброчесний і розсудливий учасник договірного процесу, який повинен був дотриматися певного стандарту порядної поведінки та розумну обачність, укладаючи договір купівлі-продажу цінних паперів без згоди ОСОБА_1 , втім доказів виконання цього обов`язку матеріали справи не містять.

За обставинами справи, встановленими судом апеляційної інстанції, ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» не могло знати про те, що майно належить фактичному подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебували у зареєстрованому шлюбі, будь-яких доказів на підтвердження факту проживання однією сім`єю під час укладення договору купівлі-продажу цінних паперів ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» не надавали, самостійно дізнатися про цей факт товариство не мало можливості. Верховний Суд констатував, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження недобросовісності поведінки відповідача ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ».

Верховний Суд стверджує, що обов`язок доказування наявності недобросовісної поведінки контрагента лежить на позивачеві. Оскільки касаційна скарга та матеріали справи № 367/6690/20 не містять належних доводів та доказів недобросовісної поведінки ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ», тому не існують підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б249-1.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов переконання, що контрагент ТОВ «ІНТЕРВІАМОНТ» позбавлене можливості отримати інформацію щодо наявності сімейних стосунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Наведене підтверджує добросовісність контрагента за оспорюваним договором

купівлі-продажу цінних паперів, а тому обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), щодо презумпції спільності майна подружжя та рівності часток при його поділі, які не суперечать висновкам апеляційного суду, зробленим у справі, що переглядається, оскільки суд відмовив у позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів через недоведеність недобросовісності контрагента, а не через недоведеність віднесення майна до об`єктів права спільної власності.

Резюмуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися. Інші доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з ухваленим судом апеляційної інстанції судовими рішеннями, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених апеляційним судом доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах, а також врахував, що від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17

(провадження № 14-325цс18), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), якій оскаржуване судове рішення відповідає повністю

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак