Постанова

від 20.06.2023 по справі 907/731/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 907/731/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Баранець О. М., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря судового засідання - Охота В.Б.,

представників учасників справи:

позивача - ОСОБА_2, Бухтоярова О. В.,

відповідача 1 - не з`явився,

відповідача 2 - не з`явився,

відповідача 3 - не з`явився,

третьої особи 1- не з`явився,

третьої особи 2 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Закарпатської області

у складі судді Пригари Л. І.

від 28.05.2021 та

на постанову Західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Матущак О. І., Бойко С. М., Бонк Т. Б.

від 09.12.2021

за позовом ОСОБА_2

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит", Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіліс Ужгород", Приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Хребтань Наталії Методіївни

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_3 , ОСОБА_1

про визнання недійсним договору купівлі - продажу незавершеного будівництва; скасування державної реєстрації права власності,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 звернулась до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит", Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіліс Ужгород", Приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Хребтань Наталії Методіївни про: - визнання недійсним договору купівлі - продажу незавершеного будівництва, укладеного 25.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кіліс Ужгород"; - скасування державної реєстрації права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" незаконно, без погодження та згоди позивача, відчужило майно за значно заниженою вартістю, кошти за яке директор Товариства привласнив собі. Тобто, мало місце позбавлення позивача права на участь в товаристві, можливості отримання дивідендів та отримання частки в майні товариства в натуральній формі. При цьому, ОСОБА_2 зазначає, що з нею досі не розрахувались за її частку в товаристві. Крім того, ОСОБА_2 зазначила, що як учасник товариства та зацікавлена особа, ніколи б не погодилася продати об`єкт нерухомості за такою заниженою ціною.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

25.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кіліс Ужгород" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу незавершеного об`єкту, за умовами якого продавець передає у власність покупцеві, а покупець приймає незавершене будівництво, об`єкт житлової нерухомості, 33% готовності, який розташований в АДРЕСА_1 на земельній ділянці кадастровий номер 2123210100:01:006:0155, площею 0,22га.

Об`єкт незавершеного будівництва, який є предметом договору, належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" на праві приватної власності.

Пунктом 2.1 договору сторони обумовили, що визначений договором об`єкт незавершеного будівництва продається за ціною 659 966, 40 грн. з врахуванням ПДВ, які повинні бути перераховані покупцем на рахунок продавця протягом шести місяців, з дня посвідчення цього договору, з правом дострокового виконання. Право власності на придбаний об`єкт незавершеного будівництва виникає у покупця з моменту нотаріального посвідчення договору, державної реєстрації.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 07.07.2020 року у справі № 910/10647/18, мотивовані тим, що:

- за договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство як сторона договору. При цьому, правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників цього товариства жодним чином не змінюється;

- згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від його імені. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства права не мають;

- підписання виконавчим органом товариства (директором) договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника;

- укладення Товариством з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" спірного договору не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном. Підписання оспорюваного договору Товариством з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" з порушенням, як стверджує позивач, вимог чинного законодавства, може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства, а не корпоративних прав його учасників;

- якщо позивач, який є учасником товариства, вважає свої корпоративні права порушеними внаслідок укладення оспорюваного договору, вона не позбавлена права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників товариства з метою належного реагування на факт укладення такого договору та розгляду питання щодо порушення або непорушення прав та законних інтересів товариства (його учасників). Якщо збори учасників товариства дійдуть висновку про порушення укладеним договором прав та законних інтересів товариства, останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом;

- належним способом захисту права учасника юридичної особи може бути подання ним (зокрема разом з іншими учасниками, яким належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства), позову в інтересах юридичної особи до її посадової особи про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи на підставі пункту 12 частини 1 статті 20, статті 54 Господарського процесуального кодексу України.

- якщо учасник товариства не може звернутися з позовом до посадової особи від імені товариства, бо розмір його частки є недостатнім для цього з огляду на вимоги частини 1 статті 54 Господарського процесуального кодексу України, то такий учасник вправі вийти з товариства і вимагати виплати йому вартості частки, а також подати позов до самого товариства та/або його учасників, якщо він вважає, що шляхом відчуження майна за договором йому було завдано збитків.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2021 у даній справі, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження судових рішень зазначив:

- пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: необхідність відступлення від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/19 та від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, в обґрунтування чого послалася на існування іншої правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, яка, на її думку, підлягала врахуванню у цій справі;

- суд не дослідив зібрані у справі докази: договір купівлі-продажу, протоколи зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит" від 25.08.2016 та від 12.09.2016, свідоцтво про право на спадщину, заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що є виключним випадком касаційного оскарження, передбаченим пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (пункт 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу).

ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2021 у даній справі, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Крім того, ОСОБА_2 подала заяву з процесуальних питань, в якій просить задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2021 у даній справі, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Подані ОСОБА_2 відзив на касаційну скаргу та заява з процесуальних питань не можуть бути прийняті до розгляду разом із касаційною скаргою, виходячи із наступного.

Відповідно до приписів частини 2 статті 295 Господарського процесуального кодексу України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.

Згідно із статтею 297 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (частина перша). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (частина третя).

Оскільки подані відзив та заява не містять обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а містять вимогу про скасування судових рішень, із зазначенням підстав для такого скасування, отже, за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак до відзиву та заяви не додано документів про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, тому подані відзив та заява залишаються без розгляду (такі висновки щодо застосування статей 295, 297 Господарського процесуального кодексу України викладено у постановах Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 916/875/20, від 09.05.2023 у справі № 910/158/22, від 11.04.2023 у справі № 924/793/21, від 25.01.2023 у справі № 903/933/21).

5. Позиція Верховного Суду

Імперативними приписами частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18 наведено наступні правові висновки:

"Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ця норма права визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

З огляду на положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із частинами 1, 2, 3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Тобто недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Звертаючись з позовом про визнання недійсними правочинів, позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 167 Господарського кодексу України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні.

Частинами 1, 3 статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За положеннями статті 98 Цивільного кодексу України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

З наведених норм права вбачається, що за договором, укладеним Товариством, права та обов`язки набуваються самим Товариством як стороною договору. При цьому сукупність прав та обов`язків безпосередньо учасників цього Товариства укладенням Товариством договору ніяк не змінюється.

Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 Цивільного кодексу України). Таке повноваження не належить до корпоративних прав учасника юридичної особи.

Підписання виконавчим органом Товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди учасників цього Товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого Товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника, оскільки директор діяв саме від імені Товариства, а не його учасника.

Отже, підписання оспорюваних договорів з порушенням, як стверджує позивач, вимог чинного законодавства може свідчити про порушення прав та інтересів самого Товариства, а не корпоративних прав його учасників".

Суд зазначає, що приймаючи оскаржувані судові рішення у даній справи, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції, врахували вищезазначені висновки Великої Палати Верховного Суду та, відповідно, обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.

Позивач, визначаючи підставою касаційного оскарження пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вказав на необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/19 та від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.

Згідно з частиною 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд зазначає, що у наведених скаржником постановах Велика Палата Верховного Суду послідовно та вже неодноразово висловлювала в подібних правовідносинах правові позиції щодо змісту прав та законних інтересів учасників господарського товариства та способів їх належного та ефективного захисту, підстав для звернення до суду учасника товариства з позовом в інтересах самого товариства, наслідків вчинення правочину органом юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідності уникати зайвого втручання в питання внутрішньої діяльності товариства, які вирішуються зборами учасників товариства.

З огляду на що, Суд не вбачає підстав для відступу від правових позицій, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 та від 21.01.2020 у справі № 910/5676/18, оскільки такі висновки є чіткими, зрозумілими і сприяють однозначному застосуванню норм права.

При цьому Суд бере до уваги, що ухвалою Верховного Суду від 12.07.2022 було зупинено касаційне провадження у справі, що переглядається, до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку судових рішень у справі № 522/22473/15-ц та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого розгляду.

В постанові від 01.03.2023 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16, від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.

Крім того, Суд враховує, що в ухвалах від 17.12.2019 у справі №916/1731/18, від 13.01.2020 у справі № 910/10734/18 та від 15.09.2020 у справі № 904/920/19 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що не вбачає підстав для відступу від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в вищезазначених постановах.

Разом з тим, Суд відхиляє доводи скаржника про те, що з урахуванням висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит", оформлені протоколом від 25.08.2016 №01/16 та протоколом від 12.09.2016 №02/16, є недійсними, оскільки дійсність/недійсність зазначених рішень загальних зборів не є предметом даного спору про визнання недійсним договору купівлі - продажу незавершеного будівництва та скасування державної реєстрації права власності. До того ж, ОСОБА_2 вже зверталася до суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит", оформлених протоколом від 25.08.2016 №01/16 та протоколом від 12.09.2016 №02/16, і Західний апеляційний господарський суд постановою від 03.08.2021 у справі №907/650/16 в позові відмовив.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій правильно врахували при вирішенні спору правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 та від 21.01.2020 у справі № 910/5676/18, що відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.

Щодо решти доводів, викладених ОСОБА_1 у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу, що умовою для застосування положень пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлена скаржником підстава для касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції з посиланням на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України визнана необґрунтованою.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, ОСОБА_1 у касаційній скарзі не зазначено.

При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на наведене Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2021 у справі № 907/731/19 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. М. Губенко

Судді О. М. Баранець

І. Д. Кондратова