Постанова

від 13.06.2023 по справі 500/504/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2460/23

Справа № 500/504/17

Головуючий у першій інстанції Жигулін С. М.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.06.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

Головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Сєвєрової Є.С., Цюри Т.В.,

з участю секретаря Виходець А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року, постановленого під головуванням судді Жигуліна С.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Горлан», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Ізмаїльська міська рада, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру і нежилі приміщення, витребування майна та припинення права власності, -

в с т а н о в и в:

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який згодом був уточнений та остаточно поданий до товариства з обмеженою відповідальністю «Горлан» (далі ТОВ «Горлан»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Ізмаїльська міська рада, ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру і нежилі приміщення, витребування майна та припинення права власності, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати право власності ОСОБА_1 на майнове право на квартиру АДРЕСА_1 ;

- витребувати від ОСОБА_6 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 , яке складається з приміщення № XIII загальною площею 18,0 кв.м.;

- припинити право власності ОСОБА_6 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_3 / АДРЕСА_4 , яке складається з приміщення № XIII загальною площею 18,0 кв.м.;

- визнати право власності ОСОБА_1 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_2 , яке складається з приміщення № XIII загальною площею 18,0 кв.м.;

- судові витрати покласти на відповідачів.

В обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначає, що 25 травня 2011 року він уклав з ОСОБА_3 договір № 6В/6 про участь у спільному будівництві житлового будинку з 28 квартирами за адресою АДРЕСА_5 . Вказаному будинку в наступному надана поштова адреса АДРЕСА_6 , а в подальшому АДРЕСА_6 . Договір передбачав будівництво трьохкімнатної квартири АДРЕСА_7 загальною площею 109,1 кв.м. на першому поверсі будинку

У відповідності до вимог п.3.1 вказаного договору позивач передав 511115 грн., а після додаткового заміру площі квартири, яка склала 115,9 кв.м., він доплатив ще додатково 30000 грн., чим передав ОСОБА_3 загальну суму 541115 грн.

16 серпня 2012 року між позивачем та ТОВ «Горлан» в особі ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомості трьохкімнатну квартиру загальною площею 115,9 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 на загальну суму 541115 грн. Між тим ОСОБА_3 відмовився надавати йому другий екземпляр договору, через що він володіє лише ксерокопією вказаного документу. Акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_1 був складений 23 січня 2015 року, між тим другий екземпляр акту відповідач ОСОБА_3 відмовився надати. Вказаний акт складений у відповідності до п.6 договору після повної оплати. Вказані документи позивачеві були надані комунальним підприємством «Ізмаїльське МБТІ». У вказаній квартирі позивач проживає з 2012 року, за адресою вказаної квартири укладені договори на комунальні послуги. Право власності на квартиру підлягає державній реєстрації, сам будинок АДРЕСА_6 прийнятий до експлуатації на підставі декларації про готовність об`єкта. У відповідності до п. 3.2. договору від 16 серпня 2012 року в акті прийому-передачі майнового права визначається дата і факт передачі, разом із тим у наданому ним акті не визначено, що ТОВ «Горлан» передає позивачеві документи, які необхідні для реєстрації права власності на новостворене майно в якості нерухомості. Через відсутність оригіналу договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна від 16 серпня 2012 року та акту прийому-передачі квартири державний реєстратор прав на нерухоме майно зупинив розгляд його заява про державну реєстрацію квартири. Позивач вважає доведеним той факт, що після підписання акта прийому-передачі від 16 серпня 2021 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Горлан» позивач отримав право власності на майнові права на квартиру АДРЕСА_1 .

Також зазначив, що 25 травня 2011 року між позивачем та фізичною особою ОСОБА_3 був укладений договір № 3В/4/П про участь у спільному будівництві об`єкта підземний паркінг за адресою: АДРЕСА_8 , предметом якого було будівництво місця для стоянки автомобіля за № 3 розмірами 6,0 на 3,0 метри. За вимогами п. 2.1 вказаного договору паркувальне місце йому повинно бути передано у власність до 30 листопада 2012 року, а за вимогами п.3.1 договору позивач сплатив еквівалент 8000 доларів США, що складало 64000 грн. Позивач отримав від ОСОБА_3 брелок від ролетних воріт та користувався визначеним місцем і сплачував за утримання паркінгу. Між тим 09 грудня 2016 року ОСОБА_3 повідомив його про те, що паркувальне місце у вигляді 3/100 часток нежилих приміщень за адресою АДРЕСА_9 продано ОСОБА_5 , який в подальшому подарував його ОСОБА_6 . Між тим за даними плана-схеми паркінгу паркомісце позивача визначено римськими цифрами XIII та між ним та ОСОБА_3 не було розірвано договір, укладений 25 травня 2011 року.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволений частково.

Визнано право власності ОСОБА_1 на майнове право на квартиру АДРЕСА_1 .

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги, апелянт зазначає, що суд зробив невірний висновок про те, що ОСОБА_1 відмовився від паркінгу та не дав згоду на передачу підвального приміщення, оскільки йому ніхто не пропонував оформити на його ім`я 3/100 частин нежитлових приміщень.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 , представник ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким в частині задоволених позовних вимог відмовити, в інший частині рішення залишити без змін, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги, апелянт зазначає, що рішення суду ґрунтується на висновках, що не відповідають фактичним обставинам справи та постановлено при помилковому застосуванні ст. 190 ЦК України, ст.ст. 331, 328, 392 ЦК України.

ОСОБА_2 , представник ОСОБА_3 у своєму відзиві на апеляційну скаргу, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводівапеляційної скарги просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити, рішення суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасувати, ухвалити в цій частині нове, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволені позову про визнання права власності на майнове право на квартиру.

ОСОБА_1 у своєму відзиві на апеляційну скаргу просить рішення суду в частині відмови у задоволені позовних вимог скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, в інший частині рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтовані доводи ОСОБА_3 .

В судове засідання призначене на 13 червня 2023 року ОСОБА_4 , представник Ізмаїльської міської ради, а також ОСОБА_5 не з`явилися, були сповіщені належним чином.

Заяв, або клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності нез`явившихся осіб, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , його представника - адвоката Воронкова В.О., представника ТОВ «Горлан» - адвоката Носенко І.П., перевіривши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає до часткового задоволення, за наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду зазначеним вимогам відповідає не в повній мірі, з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги та визнаючи право власності за ОСОБА_1 на майнове право на квартиру АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач виконав свої обов`язки щодо оплати за будівництво квартири, об`єкт нерухомості набув реєстрації, що у свою чергу є підставою для задоволення позовних вимог в частині визнання права власності ОСОБА_1 на майнове право на квартиру АДРЕСА_1 , проти чого відповідач не заперечує. Між тим вказані обставини є такими, що не позбавляють позивача з боку відповідача ОСОБА_3 на визнання права позивача на майнове право на вказану квартиру, а є відповідною підставою для державної реєстрації права власності.

Однак, з таким висновком суду колегія суддів не погоджується, за наступних підстав.

Частиною третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» закріплено порядок інвестування та фінансування об`єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва.

Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Згідно з пунктом 6 статті 7 цього Закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Статтею 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» вказано, що об`єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об`єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.

Згідно зі статтею 177 ЦК України до об`єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше. Майном як особливим об`єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України). За правилами статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За правилом статті 527 ЦК України, боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Судом встановлено, та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу набув право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_10 цільове призначення якої будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.

25 травня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , як фізичними особами укладено договір № 6 В/6 про участь у спільному будівництві об`єкту «Житловий будинок з 28-ю квартирами» за адресою: АДРЕСА_5 . Згідно умов вказаного договору ОСОБА_1 є замовником будівництва об`єкта нерухомості, а ОСОБА_3 є виконавцем по вказаному договору (а.с. 17-20 т. 1).

Договором № 6В/6 від 25 травня 2011 року у розділі головних понять визначено, що будівництво здійснюється на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_3 на правах приватної власності у відповідності до договору купівлі-продажу.

Умовами договору передбачено будівництво трьохкімнатної квартири АДРЕСА_7 загальною площею 109,1 кв.м. на першому поверсі будинку.

На виконання умов договору, відповідно до п.3.1, ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 511115 грн., а після додаткового заміру площі квартири, яка склала 115,9 кв.м., він доплатив ще додатково 30000 грн., а всього на загальну суму 541118 грн., що підтверджується розписками, які не оспорюються сторонами (а.с. 22-26 т. 1).

Однак, житловий будинок з 28-ю квартирами за адресою: АДРЕСА_5 ОСОБА_3 , побудований не був.

Судом встановлено, та матеріалами справи також підтверджується, що 25 листопада 2004 року, між Ізмаїльською міською радою та ТОВ «Горлан» укладено договір оренди земельної ділянки, площею 0,2091 га за адресою: АДРЕСА_6 (а. 47-49 т. 4).

ТОВ «Горлан», єдиним засновником, якого на той час був ОСОБА_3 , було здійснено будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_6 (а.с. 39-41 т. 4).

Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої в інспекції ДАБК в Одеській області 27 травня 2014 року визначено, що замовником будинку за адресою по АДРЕСА_6 є ТОВ «Горлан» (а.с. 42-46 т. 4).

ОСОБА_1 звернувшись до державного реєстратора з заявою для проведення реєстрації права власності на спірну квартиру, надав копії договору купівлі-продажу майнових прав від 16 серпня 2012 року, а також акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_1 від 23 січня 2015 року, (а.с. 10-15 т. 1).

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно за № 33541386 від 24 січня 2017 року розгляд заяви про державну реєстрацію прав, яку подав ОСОБА_1 для проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , зупинено через відсутність оригіналів купівлі-продажу майнових прав та акту прийому-передачі (а.с. 35 т. 1).

Відповідно до ст.95 ЦПК України, письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу.

Однак, суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності на майнові права не звернув увагу, на те, що докази, які суд вважає допустимими та належними, подані в копіях, оригінали, яких відсутні, про що зазначає сам ОСОБА_1 .

Колегія суддів, зазначає, що між сторонами виникли правовідносини щодо захисту права замовника на новозбудований об`єкт нерухомості.

За правилами передбаченими ст. ст. 177, 190, 331, 334, 392 ЦК України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Майном, як особливим об`єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки будівлі, споруди тощо), виникає з моменту завершення будівництва.

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності. Якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує право власності.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , посилаючись на укладення з відповідачем договорів про участь у будівництві об`єкту нерухомості, просив визнати за ним право власності на майнові права на спірну квартиру.

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право на набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Аналогічне визначення майнового права як «права очікування» та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16,від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до частини першої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Колегія суддів виходячи з принципу диспозитивності вважає, що позивач самостійно обрав невірний спосіб захисту, з підстав того, що не можна визнавати право власності на майнові права, тобто право власності на право.

Діючим законодавством передбачено спеціальний порядок набуття права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна. Судове рішення не може собою підміняти правовстановлюючі документи.

Більш того, відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), зазначено, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої на підставі договору був споруджений об`єкт інвестування є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що задовольняючи позовні вимоги на майнові права, суд залишив сторони за договором №6 В/6 від 25.95.2011 року в стані правової невизначеності, колегія суддів вважає такими, що задоволенню не підлягають з підстав того, що колегія суддів прийшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за невірно обраним позивачем способу захисту.

Колегія суддів звертає увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

За таких підстав, колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на майнові права на квартиру АДРЕСА_7 задоволенню не підлягають.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині витребування, припинення та визнання права власності за ОСОБА_1 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 , яке складається з приміщення № XIII загальною площею 18,0 кв.м., суд першої інстанції виходив з того, що договори дарування від 06 грудня 2016 року та 19 січня 2017 року не визнані недійсними та не скасовані, що у свою чергу позбавляє позивача права витребувати майно у належного власника та позбавляє його права на вказане майно. Тому суд першої інстанції прийшов висновку про те, що позовні вимоги в частині спору про вказане майно є передчасними та не підлягають задоволенню.

З таким висновком колегія суддів погоджується, за наступних підстав.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 25.05.2011 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , як фізичними особами укладено договір № 3В/4/П про участь у сумісному будівництві об`єкта «підземний паркінг» за адресою: АДРЕСА_9 (а.с. 27 т. 1).

Предметом договору є будівництво місця для стоянки автомобіля за № 3 розмірами 6,0 на 3,0 метри.

Відповідно до умов п.3.1 договору, позивач сплатив еквівалент 8000 доларів США, що складало 64000 грн.

25.05.2011 року ОСОБА_3 на виконання умов п. 3.1. договору отримав 64000 грн., що еквівалентно 8000 доларів США від ОСОБА_1 (а.с. 32 т. 1).

Між тим, через зміни до державних будівельних норм та правил об`єкт нерухомості за назвою паркінг відсутній, у зв`язку із чим відповідач ОСОБА_3 в якості забудовника отримав право на підвальне приміщення, яке передав особам на підставі договору.

З матеріалів справи вбачається, що за актом прийому-передачі, укладеним між МПП «Джерело» та ОСОБА_3 на підставі договору про сумісну діяльність від 11.01.2011 року, ОСОБА_3 прийняв від МПП «Джерело» підвальне приміщення, розташоване в АДРЕСА_9 (а.с. 31 т. 3).

14.12.2012 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 , виданим виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради Одеської області на нежитлове приміщення в АДРЕСА_9 (а.с. 220 т. 1).

За договором дарування укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 від 06 грудня 2016 року 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 подаровано ОСОБА_5 (а.с. 220 т. 1).

За договором дарування від 19 січня 2017 року ОСОБА_5 подарував ОСОБА_6 належні йому 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_9 (а.с. 219 т. 1).

Згідно ч.2 ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку встановлених законом (ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України).

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності, зокрема вимогою ст. 387 ЦК України, яка надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Виходячи з положень зазначених статей право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-327цс15, яка відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою до застосування усіма судами.

З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів звертає увагу на те, що правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних прав на це майно, з матеріалів справи вбачається, що первинне право власності ОСОБА_1 не оскаржує, а тому витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України не може бути ефективним способом захисту.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд зробив неправильний висновок про те, що він відмовився від отримання та не надав згоду на передачу частки підвального приміщення, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав того, що ОСОБА_1 при витребуванні майна, не оскаржує право власності, яке виникло на підставі правочинів.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ст. 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційних скарг скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з неповним встановленням обставин, які мають значення длясправи, порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, апеляційна скарга ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково, а рішення в частині визнання права власності на майнові права скасуванню, з залишенням в цій частині позовних вимог ОСОБА_1 без задоволення.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року в частині визнання права власності на майнові права - скасувати.

Прийняти постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на майнові права на квартиру АДРЕСА_1 - залишити без задоволення.

В решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 23 червня 2023 року.

Головуючий

---

О.С. Комлева

Судді

---

Є.С. Сєвєрова

---

Т.В. Цюра