Постанова

від 04.09.2024 по справі 500/504/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 500/504/17

провадження № 61-13975св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Горлан», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Ізмаїльська міська рада, ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року у складі судді Жигуліна С. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Сєвєрової Є. С., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який згодом був уточнений та остаточно поданий до Товариства з обмеженою відповідальністю «Горлан» (далі - ТОВ «Горлан»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Ізмаїльська міська рада, ОСОБА_4 , про визнання права власності на квартиру і нежилі приміщення, витребування майна та припинення права власності.

Позовну заяву обґрунтував тим, що 25 травня 2011 року він уклав з ОСОБА_2 договір № 6В/6 про участь у спільному будівництві житлового будинку з 28 квартирами, за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаному будинку в подальшому присвоєна поштова адреса: АДРЕСА_2 , а надалі - АДРЕСА_2 . Цей договір передбачав будівництво трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 109,1 кв. м, на першому поверсі будинку.

Відповідно до пункту 3.1 вказаного договору позивач передав ОСОБА_2 511 115,00 грн, а після додаткового заміру площі квартири, яка склала 115,9 кв. м, він доплатив ще додатково 30 000,00 грн, загалом 541 115,00 грн.

16 серпня 2012 року між ним та ТОВ «Горлан» в особі ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомості - трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , на загальну суму 541 115,00 грн. Між тим ОСОБА_2 відмовився надавати йому другий екземпляр договору, через що він володіє лише копією вказаного документа. Акт прийому-передачі квартири АДРЕСА_2 складений 23 січня 2015 року, між тим другий екземпляр акта відповідач ОСОБА_2 відмовився надати. Цей акт складений відповідно до пункту 6 договору після повної оплати. Вказані документи позивачеві були надані комунальним підприємством «Ізмаїльське МБТІ». У квартирі АДРЕСА_2 , позивач проживає з 2012 року, за адресою вказаної квартири укладені договори на комунальні послуги. Право власності на квартиру підлягає державній реєстрації, а сам будинок АДРЕСА_2 прийнятий до експлуатації на підставі декларації про готовність об`єкта. Відповідно до пункту 3.2 договору від 16 серпня 2012 року в акті прийому-передачі майнового права визначається дата і факт передачі, разом із тим у наданому ним акті не визначено, що ТОВ «Горлан» передає позивачеві документи, які необхідні для реєстрації права власності на новостворене майно в якості нерухомості. Через відсутність оригіналу договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна від 16 серпня 2012 року та акта прийому-передачі квартири державний реєстратор прав на нерухоме майно зупинив розгляд його заяви про державну реєстрацію квартири. Позивач вважав доведеним той факт, що після підписання акта прийому-передачі від 16 серпня 2021 року між ним та ТОВ «Горлан» він отримав право власності на майнові права на квартиру АДРЕСА_2 .

Також зазначив, що 25 травня 2011 року між позивачем та фізичною особою ОСОБА_2 укладений договір № 3В/4/П про участь у спільному будівництві об`єкта підземний паркінг за адресою: кут АДРЕСА_1 , предметом якого було будівництво місця для стоянки автомобіля за № 3, розміром 6,0 на 3,0 метри. За вимогами пункту 2.1 вказаного договору паркувальне місце йому повинно бути передано у власність до 30 листопада 2012 року, а за вимогами пункту 3.1 договору позивач сплатив еквівалент 8 000,00 дол. США, що становило 64 000,00 грн. Позивач отримав від ОСОБА_2 брелок від ролетних воріт та користувався визначеним місцем і сплачував за утримання паркінгу. Між тим 09 грудня 2016 року ОСОБА_2 повідомив його про те, що паркувальне місце у вигляді 3/100 часток нежилих приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , продано ОСОБА_4 , який в подальшому подарував його ОСОБА_5 . Між тим за даними плана-схеми паркінгу паркомісце позивача визначено римськими цифрами XIII та між ним та ОСОБА_2 не було розірвано договір, укладений 25 травня 2011 року.

З огляду на викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд:

- визнати його право власності на майнове право на квартиру АДРЕСА_2 ;

- витребувати від ОСОБА_5 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , яке складається з приміщення № XIII, загальною площею 18,0 кв. м;

- припинити право власності ОСОБА_5 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , яке складається з приміщення № XIII, загальною площею 18,0 кв. м;

- визнати за ним право власності на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , яке складається з приміщення № XIII, загальною площею 18,0 кв. м.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано право власності ОСОБА_1 на майнове право на квартиру АДРЕСА_2 . У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач виконав свої зобов`язання щодо оплати за будівництво квартири, об`єкт нерухомості набув реєстрації, що у свою чергу є підставою для задоволення позовних вимог в частині визнання права власності ОСОБА_1 на майнове право на квартиру АДРЕСА_2 , проти чого відповідач не заперечує. Між тим вказані обставини є такими, що не позбавляють позивача з боку відповідача ОСОБА_2 на визнання права позивача на майнове право на вказану квартиру, а є відповідною підставою для державної реєстрації права власності.

Водночас, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині витребування, припинення та визнання права власності за ОСОБА_1 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , яке складається з приміщення № XIII, загальною площею 18,0 кв. м, суд першої інстанції виходив із того, що договори дарування від 06 грудня 2016 року та 19 січня 2017 року не визнані недійсними та не скасовані, що у свою чергу позбавляє позивача права витребувати майно у належного власника та позбавляє його права на вказане майно, тому позовні вимоги в частині спору про вказане майно є передчасними та не підлягають задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Воронков В. О., задоволено частково. Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року в частині визнання права власності на майнові права скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на майнові права на квартиру АДРЕСА_2 залишено без задоволення. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що докази, надані позивачем на підтвердження цих вимог, які суд першої інстанції вважав допустимими та належними, подані в копіях, оригінали яких відсутні, про що зазначає сам позивач.

Також апеляційний суд, пославшись, зокрема, на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 30 січня 2013 року № 6-168цс12, зазначив про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту з підстав того, що не можна визнавати право власності на майнові права, тобто право власності на право. Чинним законодавством передбачено спеціальний порядок набуття права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна. Судове рішення не може собою підміняти правовстановлюючі документи.

Водночас, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про витребування, припинення та визнання права власності за ОСОБА_1 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення в цій частині ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а також не спростовують правильності висновку суду першої інстанції по суті спору і значною мірою зводяться до переоцінки доказів. Передбачених законом підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в указаній частині та ухвалення нового судового рішення не встановлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

25 вересня 2023 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позовних вимог, скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду в цілому та ухвалити нове судове рішення, яким повністю задовольнити вимоги його позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Також заявник вказує на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував тим, що апеляційний суд:

- безпідставно не взяв до уваги надані заявником документи, які підтверджують факт передачі коштів за спірне майно генпідряднику ТОВ «Горлан» в особі директора ОСОБА_2 на виконання договірних умов;

- апеляційний суд не врахував, що наразі оригінали акта прийому-передачі квартири АДРЕСА_2 від 23 січня 2015 року та договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна від 16 серпня 2012 року генпідрядником передані до Комунального підприємства НБТІ, де і знаходяться в інвентаризаційній справі будинку: АДРЕСА_2 ;

- проігнорував доводи заявника про те, що директор ТОВ «Горлан» відмовляється надити йому оригінали документів для реєстрації спірної квартири;

- не звернув увагу на те, що в Овідіопольському районному суді Одеської області за фактом шахрайства ОСОБА_2 , слухається кримінальна справа № 500/8049/18.

Також касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково вважали, що заявник самостійно відмовився від паркінгу за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , та не дав згоди на передачу цього об`єкту нерухомості, оскільки не врахували, що заявнику ніхто не пропонував оформити на його ім`я це майно.

Разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року та постанови Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року, обґрунтовуючи тим, що вперше він звернувся з касаційною скаргою на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в межах строку на касаційне оскарження, яку ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2023 року повернуто з підстав, визначених пунктом 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України. Після отримання цієї ухвали заявником без зайвих зволікань подано касаційну скаргу повторно, з урахуванням зауважень щодо обґрунтування підстав касаційного оскарження.

26 грудня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання про розгляд справ за його участю.

05 січня 2024 року ОСОБА_2 , інтереси якого представляє ОСОБА_6 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив суд касаційну скаргу задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину постанови Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині мотивів відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , доповнивши мотиви такої відмови відповідно до змісту відзиву, в решті - залишити без змін.

18 січня 2024 року ТОВ «Горлан» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року -без змін.

18 березня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду додаткові пояснення.

26 березня 2024 року ОСОБА_2 , інтереси якого представляє ОСОБА_6 , подав до Верховного Суду заяву про залишення касаційної скарги без розгляду у зв`язку із зловживанням скаржником процесуальними правами.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 27 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року передано на розгляд судді-доповідачу ОСОБА_7 .

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року та постанови Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано заявнику строк для усунення недоліків, зокрема для сплати судового збору, у розмірі 12 102,30 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 із підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 500/504/17 із Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2023 року матеріали справи № 500/504/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи № 500/504/17 за його участю; справу № 500/504/17 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу набув право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 цільове призначення якої - будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.

25 травня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як фізичними особами укладено договір № 6В/6 про участь у спільному будівництві об`єкта «Житловий будинок з 28-ю квартирами» за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з умовами вказаного договору ОСОБА_1 є замовником будівництва об`єкта нерухомості, а ОСОБА_2 - є виконавцем за вказаним договором.

Договором від 25 травня 2011 року № 6В/6 у розділі головних понять визначено, що будівництво здійснюється на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_2 на правах приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу.

Умовами договору передбачено будівництво трикімнатної квартири АДРЕСА_2 .

На виконання умов договору, відповідно до пункту 3.1 договору, ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 511 115, 00 грн, а після додаткового заміру площі квартири, яка склала 115,9 кв. м, він доплатив ще додатково 30 000,00 грн, а всього на загальну суму 541 118,00 грн, що підтверджується розписками, які не оспорюються сторонами.

Однак житловий будинок з 28-ма квартирами за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , побудований не був.

Водночас 25 листопада 2004 року між Ізмаїльською міською радою та ТОВ «Горлан» укладено договір оренди земельної ділянки, площею 0,2091 га за адресою: АДРЕСА_2 .

16 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Горлан» в особі ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомості трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 115,9 кв. м, на загальну суму 541 115,00 грн.

ТОВ «Горлан», єдиним засновником, якого на той час був ОСОБА_2 , здійснено будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованим Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області 27 травня 2014 року визначено, що замовником будинку за адресою: АДРЕСА_2 , є ТОВ «Горлан».

В подальшому будинку, за адресою: АДРЕСА_2 , присвоєна поштова адреса - АДРЕСА_2 .

Згідно з актом прийому-передачі від 23 січня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна від 16 серпня 2012 року ТОВ «Горлан» передало, а ОСОБА_1 прийняв трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , вартістю 541 115,00 грн.

Користування позивачем вказаною квартирою підтверджено договорами про надання комунальних послуг та показаннями свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 .

ОСОБА_1 , звернувшись до державного реєстратора із заявою для проведення реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 , надав копії договору купівлі-продажу майнових прав від 16 серпня 2012 року, а також акт прийому-передачі квартири від 23 січня 2015 року.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно від 24 січня 2017 року № 33541386 розгляд заяви про державну реєстрацію прав, яку подав ОСОБА_1 для проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 , зупинено через відсутність оригіналів купівлі-продажу майнових прав та акта прийому-передачі.

Також суди попередніх інстанцій встановили, що 25 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_14 , як фізичними особами, укладено договір № 3В/4/П про участь у сумісному будівництві об`єкта «підземний паркінг» за адресою: кут АДРЕСА_1 .

Предметом договору є будівництво місця для стоянки автомобіля за № 3 розмірами 6,0 на 3,0 метри.

Відповідно до умов пункту 3.1 договору позивач сплатив еквівалент 8 000,00 дол. США, що становило 64 000,00 грн.

25 травня 2011 року ОСОБА_2 , на виконання умови пункту 3.1 договору отримав 64 000,00 грн, що в еквіваленті 8 000,00 дол. США, від ОСОБА_1 .

Проте, через зміни до державних будівельних норм та правил об`єкт нерухомості за назвою паркінг відсутній, у зв`язку із чим відповідач ОСОБА_2 як забудовник отримав право на підвальне приміщення, яке передав особам на підставі договору.

За актом прийому-передачі, укладеним між МПП «Джерело» та ОСОБА_2 на підставі договору про сумісну діяльність від 11 січня 2011 року, ОСОБА_2 прийняв від МПП «Джерело» підвальне приміщення, розташоване за адресою: кут АДРЕСА_1 .

14 грудня 2012 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1, видане виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради Одеської області, на нежитлове приміщення за адресою: кут АДРЕСА_1 .

За договором дарування, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , від 06 грудня 2016 року 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: кут АДРЕСА_1 , приміщення № 28 подаровано ОСОБА_4 .

За договором дарування від 19 січня 2017 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 належні йому 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: кут АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Щодо позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру

- підстави відмови у задоволенні позовних вимог

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положеннями статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у цій справі в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що докази, надані позивачем на підтвердження цих вимог, які суд першої інстанції вважав допустимими та належними, подані в копіях, оригінали, яких відсутні, про що зазначає сам позивач, а тому вважав позовні вимоги недоведеними.

Водночас апеляційний суд, пославшись, зокрема, на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, як підставу для відмови у задоволенні позову зазначив про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, з підстав того, що не можна визнавати право власності на майнові права, тобто право власності на право. Чинним законодавством передбачено спеціальний порядок набуття права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна. Судове рішення не може собою підміняти правовстановлюючі документи.

Отже, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з двох підстав, які є взаємовиключними, а саме: у зв`язку з недоведеністю позовних вимог та у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту.

Верховний Суд у своїх судових рішеннях неодноразово наголошував на тому, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, проігнорував наведені висновки Верховного Суду та виніс оскаржувану постанову без їх урахування, тому оскаржувана постанова апеляційного суду не може вважатись законною та обґрунтованою.

- щодо належного способу захисту прав позивача на об`єкт інвестування

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.

Крім того, вказане питання було предметом дослідження Верховного Суду України та Верховного Суду.

Так, у постанові від 30 січня 2013 року в справі № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 4 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Правовідносини сторін договору про фінансування будівництва, порядок управління цими коштами регулюються Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі - Закон № 978-IV) та Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» (далі - Закон № 1560-ХІІ).

Відповідно до частини п`ятої статті 7 та статті 4 Закону № 1560-ХІІ інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).

У статті 2 Закону № 978-IV вказано, що об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Тобто після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об`єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об`єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

Нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

При розгляді справи колегія суддів враховує, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зміст статті 392 ЦК України свідчить про те, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України, є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права. Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

У випадку коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Саме такий висновок щодо ефективності способу захисту права інвестора на проінвестоване майно викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20), в якому відступлено від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-318-15.

Водночас у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14?435цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Натомість апеляційний суд, здійснюючи розгляд позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на майнові права на квартиру та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, на вказане уваги не звернув, не врахував висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) щодо ефективного способу захисту у подібних правовідносинах, а послався на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від яких Велика Палата Верховного Суду на момент розгляду справи вже відступила.

Апеляційний суд проігнорував доводи позивача про те, що у цій справі спірний об`єкт нерухомості - трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , вже збудована та прийнята в експлуатацію, використовувалась позивачем, вартість майна сплачена покупцем в повному обсязі, однак продавець ТОВ «Горлан» не виконав взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на спірну квартиру.

Тому оскаржувана постанова апеляційного суду не може бути визнаною законною та обґрунтованою із цих підстав.

- щодо доведеності позовних вимог

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у цій справі в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, зокрема, виходив із того, що докази, надані позивачем на підтвердження цих вимог, які суд першої інстанції вважав допустимими та належними, подані в копіях, оригінали, яких відсутні, а тому вважав позовні вимоги недоведеними.

Однак апеляційний суд не звернув увагу на те, що у справі, яка переглядається, позивач сам вказував на те, щоТОВ «Горлан» на надало йому оригіналів договору купівлі-продажу майнових прав від 16 серпня 2012 року, а також акта прийому-передачі квартири від 23 січня 2015 року, та просив суд їх витребувати у відповідачів.

У ході розгляду справи апеляційний суд не встановив чи наявні у відповідача чи інших осіб оригінали вказаних документів, не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та витребуванню вказаних документів і долученню їх до матеріалів справи, а лише формально зазначив про те, що позивач не надав їх суду.

Без з`ясування вказаних обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, оскаржувану постанову апеляційного суду не можна вважати обґрунтованою та такою, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед формальним розумінням права.

Тому оскаржувана постанова апеляційного суду в частині розгляду позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру підлягає скасуванню із передачею справи в цій частині на новий розгляд.

Наведені заявником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, та відповідні доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження.

Щодо позовних вимог про витребування нежитлових приміщень, припинення права власності та визнання права власності на нежилі приміщення

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язано з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягає встановленню, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

Згідно з положеннями частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині витребування у ОСОБА_5 , припинення та визнання права власності за ОСОБА_1 на 3/100 часток нежитлових приміщень за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , яке складається з приміщення № XIII, загальною площею 18,0 кв. м, суд першої інстанції, з висновками якого у нескасованій частині судового рішення погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що договори дарування від 06 грудня 2016 року та 19 січня 2017 року не визнані недійсними та не скасовані, що у свою чергу позбавляє позивача права витребувати майно у належного власника та позбавляє його права на вказане майно, тому позовні вимоги в частині спору про вказане майно є передчасними.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково вважали, що заявник самостійно відмовився від паркінгу за адресою: приміщення АДРЕСА_1 , та не дав згоди на передачу цього об`єкту нерухомості, оскільки не врахували, що заявнику ніхто не пропонував оформити на його ім`я це майно, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, які обґрунтовано викладені у їх мотивувальній частині.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішенням позовних вимог про витребування нежитлових приміщень, припинення права власності та визнання права власності на нежилі приміщення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Тому наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішенням позовних вимог про витребування нежитлових приміщень, припинення права власності та визнання права власності на нежилі приміщення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішенням позовних вимог про витребування нежитлових приміщень, припинення права власності та визнання права власності на нежилі приміщення - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

У частині першій статті 410 ЦПК України, визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково, скасування постанови Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; залишення без змін рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року, у нескасованій за результатом апеляційного перегляду частині, та постанови Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині вирішенням позовних вимог про витребування нежитлових приміщень, припинення права власності та визнання права власності на нежилі приміщення.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, ухвалити законне та справедливе судове рішення по суті спору відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо заяви ОСОБА_2 про залишення касаційної скарги без розгляду у зв`язку зі зловживанням скаржником процесуальними правами

У заяві про залишення касаційної скарги без розгляду у зв`язку із зловживанням скаржником процесуальними правами, ОСОБА_2 , інтереси якого представляє ОСОБА_6 , вказує на те, що у клопотанні від 18 грудня 2023 року про залучення до справи та додаткових поясненнях від 10 березня 2024 року позивач ОСОБА_1 неодноразово надає особисті негативні характеристики йому та членам його сім`ї; використовує образливі слова щодо нього та членів його сім`ї; висловлює неповагу до суду загалом. Ці дії позивача на думку заявника суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства, а також його завданню, яке превалює на будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Тому заявник просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року у цій справі без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Тобто цивільне процесуальне законодавство містить застереження щодо заборони учасникам судового процесу зловживати наданими їм процесуальними правами.

Відповідно до частин першої, другої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема: 1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Отже, на осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Зловживання процесуальними правами як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення полягає в тому, що при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб`єктивних цивільних процесуальних прав.

Це положення відповідає загальнотеоретичним розробкам конструкції зловживання правом, в яких воно нерідко визначається як поведінка, що перевищує (або порушує) межі здійснення суб`єктивних прав.

Суб`єкт цивільного судочинства свої цивільні процесуальні права має здійснювати відповідно до їх призначення, яке або прямо визначено змістом того чи іншого суб`єктивного права, або вочевидь випливає з логіки існування того чи іншого суб`єктивного процесуального права.

Зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій.

При цьому наведений у частині другій статті 44 ЦПК України перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер. Вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 757/61850/18-ц (провадження № 61-22707св19), від 15 липня 2021 року у справі № 420/698/21 (провадження № К/9901/18953/21).

Перевіривши доводи заяви ОСОБА_2 ,детально вивчивши матеріали справи та касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки не встановив в діях ОСОБА_1 ознак зловживання процесуальними правами і, як наслідок, необхідності для залишення його касаційної скарги без розгляду у зв`язку зі зловживанням скаржником процесуальними правами.

Щодо судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 400, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 , інтереси якого представляє ОСОБА_6 , про залишення касаційної скарги без розгляду у зв`язку зі зловживанням скаржником процесуальними правами.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на майнові права на квартиру скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 02 грудня 2021 року у нескасованій за результатом апеляційного перегляду частині та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в частині вирішенням позовних вимог про витребування нежитлових приміщень, припинення права власності та визнання права власності на нежилі приміщення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець