Ухвала

від 26.06.2023 по справі 569/2400/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

26 червня 2023року

м. Київ

справа № 569/2400/17

провадження № 61-8205ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

розглянувши касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Твердого Миколи Кузьмовича на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області, Товариства з додатковою відповідальністю «Рівненський домобудівний комбінат», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Мале приватне підприємство «АПМ», Товариство з обмеженою відповідальністю «АПМ ПЛЮС», Рівненська міська рада, Служба у справах дітей Виконавчого комітету Рівненської міської ради, про визнання договору купівлі-продажу державного майна недійсним та скасування свідоцтва про власність,

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 звернулися до суду з указаним позовом, в якому, з урахуванням уточнених вимог, просили: визнати недійсним договір купівлі-продажу державного майна від 30 червня 1993 року № 11, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській області (далі - Регіональне відділення Фонду державного майна) та Організацією орендарів «Рівненський ДБК» в частині продажу квартир № 112 , 150 , 151 , 65 , 174 , 49 , 163 , 21 , АДРЕСА_9 у складі цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Рівненський ДБК»; скасувати свідоцтво про власність від 09 липня 1993 року № 9 в частині підтвердження права власності на гуртожиток за адресою: АДРЕСА_10 .

Позов мотивовано тим, що в 1993 році позивачі перебували на обліку громадян які, потребують поліпшення житлових умов і надання жилих приміщень, у зв`язку з чим в подальшому адміністрацією було ухвалено відповідні рішення та видано їм ордери на вселення в займані ними житлові приміщення в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_10 . Адміністрацією було роз`яснено позивачам, що їм буде виділено інше житло з більшою площею, для чого потрібні будуть інші ордери, і позивачі повернули свої ордери на вселення. Однак жодних ордерів та документів на вселення в інші приміщення вони не отримали, тому по цей час проживають у приміщеннях гуртожитку на АДРЕСА_10 . 30 червня 1993 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна та Організацією орендарів «Рівненський ДБК» з метою приватизації було укладено договір купівлі-продажу державного майна № 11, згідно з яким Організація орендарів «Рівненський ДБК» придбала державне майно цілісного майнового комплексу. На підставі вказаного договору було видано свідоцтво про власність від 09 липня 1993 року № 9. За зазначеним договором Фондом державного майна України було передано Організації орендарів «Рівненський ДБК» майно цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Рівненський ДБК», до якого входила земельна ділянка площею 0,33 га під гуртожиток на АДРЕСА_11 (на час розгляду справи судом - АДРЕСА_11. Передане за договором № 11 майно в подальшому було внесено до статутного капіталу Закритого акціонерного товариства «Рівненський домобудівний комбінат» (далі - ЗАТ «Рівненський домобудівний комбінат»), правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю «Рівненський домобудівний комбінат» (далі - ТдВ «Рівненський домобудівний комбінат»). 26 травня 1998 року між ЗАТ «Рівненський домобудівний комбінат» та Приватним підприємством «АПМ» (далі - ПП «АПМ») було укладено договір № 5, за умовами якого ПП «АПМ» придбало у ЗАТ «Рівненський домобудівний комбінат» об`єкти соціального побуту: гуртожиток для сімейних на АДРЕСА_10 , гуртожиток для сімейних на АДРЕСА_12 та цілісний майновий комплекс на АДРЕСА_13 . На день пред`явлення позову ПП «АПМ» було ініційовано питання щодо звільнення займаних позивачами приміщень в гуртожитку. Спірний гуртожиток було фактично побудовано за державні кошти, тобто він є об`єктом державного житлового фонду, який позивачі мали право приватизувати.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 03 травня 2023 року, в задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що до укладення договору купівлі-продажу державного майна 30 червня 1993 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна та Організацією орендарів «Рівненського ДБК», ЗАТ «Рівненський домобудівний комбінат» вже був правомірним власником будівлі гуртожитку для малосімейних на АДРЕСА_14 , тому оспорений договір не стосується прав позивачів. На момент укладення оспореного позивачами договору купівлі-продажу спірний гуртожиток не відносився до об`єктів державного житлового фонду, які підлягали приватизації громадянами України чи передачі у комунальну власність відповідних Рад, і могли бути включені до майна підприємств, які підлягали приватизації, оскільки законодавчої заборони не існувало. Крім цього, рішенням Рівненського міського суду від 16 січня 2021 року у справі № 569/11995/18, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду від 31 травня 2022 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування розпоряджень Міської управи Рівненської міської ради народних депутатів від 20 липня 1992 року № 839-р в частині пункту 4 - переведення жилого будинку для малосімейних № АДРЕСА_15 в гуртожиток для малосімейних та від 01 жовтня 1992 року № 1182-р «Про затвердження акта державної комісії про прийняття в експлуатацію 180-квартирного гуртожитку для малосімейних № 103, мікрорайон № 4 «Північний». Вказаним рішенням суду встановлено, що у Рівненської міської адміністрації (управи) Рівненської міської ради народних депутатів до початку будівництва Орендним підприємством «Рівненський ДБК»будинку для малосімейних № 103, мікрорайон № 4 «Північний», нульовий цикл якого належав Міській управі, були всі законні повноваження для прийняття рішення про переведення вказаного будинку для малосімейних в гуртожиток для малосімейних.

05 червня 2023 року представник ОСОБА_1 , - адвоката Твердого Миколи Кузьмовича подав засобами електронного та поштового зв`язку до Верховного Суду касаційні скарги на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 травня 2023 року, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційні скарги подані на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з яким підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційні скарги мотивовані тим, що спірний будинок ніколи не набував статусу гуртожитку ні з правових підстав, ні за фактом його використання. Цей будинок не міг бути переданим у власність Орендного підприємства «Рівненський ДБК» після завершення його будівництва комунальним підприємством на підставі розпорядження виконавчого органу міської ради. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 січня 2021 року у справі № 569/11995/18 навпаки було встановлено правову нікчемність розпорядження міської управи як правової підстави зміни статусу спірного будинку з житлового в гуртожиток. Суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19, від 22 вересня 2021 року у справі № 759/14973/17.

Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Судами встановлено, що розпорядженням міської адміністрації (управи) Рівненської міської ради народних депутатів від 20 липня 1992 року № 839-р «Про передачу у власність Орендному підприємству «Рівненський ДБК» незавершеного будівництва житлового будинку для малосімейних №103 МКР № 4 «Північний» вирішено передати Державно-комунальному підприємству «Рівнеміськзамовник» у власність Орендному підприємству «Рівненський ДБК» незавершений будівництвом житловий будинок станом на 01 січня 1992 року та зобов`язано Орендне підприємство «Рівненський ДБК» виконати його будівництво у III кварталі 1992 року за рахунок власних коштів і здати його в експлуатацію у встановленому порядку (пункт 2 вказаного розпорядження). Після завершення будівництва власність розподіляється: Орендному підприємству «Рівненський ДБК» - 135 квартир, міській управі - 45 квартир (пункт 3 зазначеного розпорядження).

Згідно з пунктом 4 розпорядження міської адміністрації (управи) Рівненської міської ради народних депутатів від 20 липня 1992 року №839-р вирішено перевести житловий будинок для малосімейних № АДРЕСА_15 в гуртожиток для малосімейних і після прийняття державною приймальною комісією дозволити його експлуатацію житлово-побутовій конторі Орендного підприємства «Рівненський ДБК».

20 липня 1992 року між Рівненською міською управою та Орендним підприємством «Рівненський ДБК» було укладено договір-зобов`язання № 839-р до вищевказаного розпорядження, згідно з яким Управа через Державно-комунальне підприємство «Рівнеміськзамовник» передало у власність підприємства незавершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_15 станом на 01 січня 1992 року.

Розпорядженням Міської управи Рівненської міської ради народних депутатів від 01 жовтня 1992 року № 1182-р затверджено акт державної комісії від 30 вересня 1992 року про прийняття в експлуатацію 180-квартирного гуртожитку для малосімейних № 103, мікрорайон № 4 «Північний».

30 червня 1993 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській області (продавець) та Організацією орендарів «Рівненський ДБК» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу державного майна № 11, за умовами якого продавець продав, а покупець купив державне майно цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Рівненський ДБК», розташованого за адресою: 266006 місто Рівне, вулиця Будівельників, 1, на земельній ділянці загальною площею 16,91 га, з яких 14,68 га - під виробничу базу (в тому числі коридор інженерних мереж других підприємств 2,08 га), згідно з рішенням виконкому Рівненської обласної ради депутатів трудящих від 27 грудня 1971 року № 614-б, згідно з рішенням виконкому Рівненської міської ради народних депутатів від 03 липня 1991 року № 262 під гуртожиток на вулиці Студентській, 14, 0,33 га, згідно з розпорядженням міської адміністрації (управи) від 20 липня 1992 року № 839-р під гуртожиток на вулиці Якіра, 16 (дім №103), покупець викупає державне майно, здане йому в оренду з правом викупу, згідно з додатковою угодою до договору оренди від 30 грудня 1992 року.

Актом передачі державного майна Орендного підприємства «Рівненський ДБК» від 09 липня 1993 року, укладеним між Фондом державного майна України в особі начальника Регіонального відділення по Рівненській області (продавець) та Організацією орендарів «Рівненський ДБК» (покупець) продавець передав, а покупець прийняв продане 30 червня 1993 року шляхом викупу державне майно Орендного підприємства «Рівненський ДБК» згідно з відомістю інвентаризації вартістю 16 019 255 карбованців, в тому числі незавершене виробництво. В акті передбачено, що згідно з договором купівлі-продажу від 30 червня 1993 року, посвідченим Першою Рівненською державною нотаріальною конторою 08 липня 1993 року № 3-4076 та зареєстрованим у Фонді державно-комунального майна Рівненської міської Ради від 09 липня 1993 року № 398, право власності на відчужуваний об`єкт переходить до покупця з моменту підписання сторонами Акта передачі державного майна Орендним підприємством «Рівненський ДБК».

На підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 1993 року, акта передачі від 09 липня 1993 року Регіональним відділенням Фонду державного майна 09 липня 1993 року було видано свідоцтво про власність на майно цілісного майнового комплексу Орендного підприємства «Рівненський ДБК», реєстраційний № 9.

26 травня 1998 року між ЗАТ «Рівненський домобудівний комбінат» та ПП «АПМ» було укладено договір № 5, за умовами якого ПП «АПМ» придбало у ЗАТ «Рівненський домобудівний комбінат» об`єкти соціального побуту: гуртожиток для сімейних на АДРЕСА_10 , гуртожиток для сімейних на АДРЕСА_12 та цілісний майновий комплекс на АДРЕСА_13 .

Згідно з витягом про державну реєстрацію прав, виданим Комунальним підприємством Рівненське міське бюро технічної інвентаризації 15 червня 2012 року, квартири в гуртожитку для сімейних за адресою: АДРЕСА_10 належать Товариству з обмеженою відповідальністю «АПМ ПЛЮС» на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 , виданого Виконавчим комітетом Рівненської міської ради 15 червня 2012 року.

Із свідоцтва про право власності НОМЕР_1 , виданого Виконавчим комітетом Рівненської міської ради 15 червня 2012 року Товариству з обмеженою відповідальністю «АПМ ПЛЮС», вбачається, що вказаному товариству на праві приватної власності належать квартири в гуртожитку для сімейних за адресою: АДРЕСА_10 , в їх числі квартири, в яких проживають позивачі: №№ 112, 150, 151 , 65 , 174 , 49 , 163 , 21 , 63 .

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 січня 2021 року у справі № 569/11995/18, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду від 31 травня 2022 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування розпоряджень Міської управи Рівненської міської ради народних депутатів від 20 липня 1992 року № 839-р в частині пункту 4 - переведення жилого будинку для малосімейних № АДРЕСА_15 в гуртожиток для малосімейних та від 01 жовтня 1992 року № 1182-р «Про затвердження акта державної комісії про прийняття в експлуатацію 180-квартирного гуртожитку для малосімейних № 103, мікрорайон № 4 «Північний».

Вказаним рішенням суду встановлено, що у Рівненської міської адміністрації (управи) Рівненської міської ради народних депутатів до початку будівництва Орендним підприємством «Рівненський ДБК» будинку для малосімейних № АДРЕСА_15, нульовий цикл якого належав Міській управі, були всі законні повноваження для прийняття рішення про переведення вказаного будинку для малосімейних в гуртожиток для малосімейних.

В постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 2/2218/1309/11 викладено такі правові висновки.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» (далі - Закон № 697-ХІІ), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право колективної власності виникає на підставі: добровільного об`єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об`єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Об`єктами права власності колективу орендарів є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не забороне6них законом. У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом (стаття 22, частина перша статті 23 Закону № 697-ХІІ).

Статтею 1 Закону України від 04 березня 1992 року № 2163-ХІІ «Про приватизацію майна державних підприємств» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2163-ХІІ) встановлено, що приватизація майна державних підприємств України - це відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 2163-ХІІ до об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, належить майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами.

Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 2163-ХІІ дія цього Закону не поширюється на приватизацію об`єктів державного земельного та житлового фондів, а також об`єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

Одним із способів приватизації є викуп майна державного підприємства, зданого в оренду (частина перша статті 15 Закону № 2163-ХІІ).

В силу частини першої статті 17 Закону № 2163-ХІІ викуп державного майна, договір оренди якого укладено з правом його викупу, провадиться відповідно до Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій».

За змістом частин першої та другої статті 28 Закону України від 10 квітня 1992 року № 2269-ХІІ «Про оренду майна державних підприємств та організацій», орендар має право на викуп об`єкта оренди, якщо це передбачено договором відповідно до законодавства України. Організація орендарів (орендар) має право на укладення договору оренди з викупом орендованого майна не пізніше трьох років з дня укладення (приведення у відповідність з цим Законом) договору оренди, якщо орендоване майно не віднесено до об`єктів, приватизацію яких заборонено законодавчими актами України, та якщо це не суперечить Державній програмі приватизації.

Пунктом 42 Методики оцінки вартості об`єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 717 від 08 вересня 1993 року (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що вартість майна цілісного майнового комплексу зменшується, зокрема, на вартість майна державного житлового фонду, який приватизується відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а також на вартість об`єктів, що не підлягають приватизації.

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 1, частини другої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) до державного житлового фонду, який підлягав приватизації на користь громадян України, відносився житловий фонд місцевих рад та житловий фонд, який знаходився у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, крім кімнат в гуртожитках.

В разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебував державний житловий фонд, останній (крім гуртожитків) підлягав передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів (частина друга пункту 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Частиною другою статті 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що товариству покупців, створеному працівниками підприємства згідно з статтею 8 цього Закону, яке стало власником свого підприємства в результаті викупу підприємства, купівлі його на аукціоні, за конкурсом, придбання 51 і більше відсотків акцій, за його згодою відповідний державний орган приватизації безоплатно передає об`єкти соціально-побутового призначення, створені за рахунок коштів фонду соціального розвитку (аналогічних фондів) зазначеного підприємства із зменшенням ціни, за яку було придбано майно підприємства, на суму початкової ціни зазначеного майна.

На момент укладення оспорюваного позивачами договору купівлі-продажу спірний гуртожиток не відносився до об`єктів державного житлового фонду, які підлягали приватизації громадянами України чи підлягали передачі у комунальну власність відповідних Рад, і могли бути включені до вартості майна підприємств, які підлягали приватизації, оскільки законодавчої заборони не існувало.

Аналогічний висновок у подібних правовідносинах щодо відсутності законодавчої заборони на включення приміщення гуртожитку до вартості майна підприємств, які підлягали приватизації, викладено у постанові Верховного Суду України від 22 жовтня 2012 року в справі № 3-33гс12.

Встановивши вищевказані обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу державного майна від 30 червня 1993 року № 11 в частині продажу квартир №№ 112 , 150 , 151 , 65 , 174 , 49 , 163 , 21 , 63 та скасування свідоцтва про власність від 09 липня 1993 року № 9 в частині підтвердження права власності на гуртожиток за адресою: АДРЕСА_10 ( АДРЕСА_11 , оскільки позивачі не довели належними та допустимими доказами невідповідності оспорюваного договору нормам цивільного законодавства, яке діяло на момент його укладення.

Такі висновки судів попередніх інстанцій в цій справі узгоджуються з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду.

Доводи касаційних скарг про те, що спірний будинок ніколи не набував статусу гуртожитку ні з правових підстав, ні за фактом його використання, не заслуговують на увагу, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 січня 2021 року у справі № 569/11995/18, яке набрало законної сили, встановлено, що у Рівненської міської адміністрації (управи) Рівненської міської ради народних депутатів до початку будівництва Орендним підприємством «Рівненський ДБК» будинку для малосімейних № АДРЕСА_15, нульовий цикл якого належав Міській управі, були всі законні повноваження для прийняття рішення про переведення вказаного будинку для малосімейних в гуртожиток для малосімейних.

Аргументи касаційних скарг про те, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 січня 2021 року у справі № 569/11995/18 навпаки було встановлено правову нікчемність розпорядження міської управи як правової підстави зміни статусу спірного будинку з житлового на гуртожиток, є неспроможними, оскільки, як зазначено в постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 569/11995/18, якою було залишено без змін рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 16 січня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року, зазначено, що вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів порушення своїх прав оскарженими розпорядженнями міської адміністрації (управи) Рівненської міської ради народних депутатів від 20 липня 1992 року № 839-р та від 01 жовтня 1992 року № 1182-р. Вказані розпорядження прийняті у межах компетенції.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду: від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, про те, що небажання сторони реалізувати її процесуальні права не позбавляє суд обов`язку здійснити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, оскільки заявником не обґрунтовано наявності відповідного небажання сторони щодо реалізації процесуальних прав; від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19, - про те, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та від 22 вересня 2021 року у справі № 759/14973/17, - про те, що оскільки відповідачі вселилися в кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордера, проявляють інтерес до спірного жилого приміщення, зареєстровані за його адресою, не мають іншого житла на момент подання позову, то відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, так як в цій справі предметом позову було визнання договору купівлі-продажу державного майна недійсним та скасування свідоцтва про власність, а не виселення позивачів із жилих приміщень.

В цілому аргументи касаційних скарг зводяться до незгоди заявника з установленими судами обставинами справи і оцінкою доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Із змісту касаційних скарг та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарги є необґрунтованими, Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.

В постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року у справі «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), пункти 37, 38 рішення Європейського суду з прав людини від 19 грудня 1997 року у справі «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)).

Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Твердого Миколи Кузьмовича на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області, Товариства з додатковою відповідальністю «Рівненський домобудівний комбінат», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Мале приватне підприємство «АПМ», Товариство з обмеженою відповідальністю «АПМ ПЛЮС», Рівненська міська рада, Служба у справах дітей Виконавчого комітету Рівненської міської ради, про визнання договору купівлі-продажу державного майна недійсним та скасування свідоцтва про власність.

Копію ухвали та додані до скарг матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко