Рішення

від 28.06.2023 по справі 910/3992/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

28.06.2023Справа № 910/3992/23

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Осьмаку Ю.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛАЙБРІДЖ"

вул. Верхній Вал 72, м. Київ 70,0 4070

до Акціонерного товариства "Українська залізниця"

вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03680

про заборону вчиняти дії та зобов`язання внести зміни до бази даних, стягнення упущеної вигоди

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛАЙБРІДЖ" до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про заборону відповідачу та/або його структурним підрозділам та/або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску вагону № 95204889 для курсування на шляхах загального користування залізницями України у навантаженому стані з 01.02.2023; зобов`язання відповідача внести до Автоматизованої бази даних парку вантажних вагонів дані щодо вагону № 95204889 у частині граничного строку (дати) експлуатації цього вагону на коліях загального користування, який вказаний у технічному рішенні від 03.10.2019 № 747.

Ухвалою суду від 20.03.2023 позовну заяву залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.

22.03.2023 від позивача надійшла заява про усунення недоліків на виконання ухвали суду від 20.03.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.04.2023 відкрито провадження у справі № 910/3992/23 в порядку розгляду за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання, встановлено строк для подання відзиву на позов та відповіді на відзив.

У відзиві на позовну заяву відповідач наголосив, що оскільки наказ Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 674 не визнано не чинним та він не посилює відповідальність особи, останній підлягає обов`язковому виконанню. Щодо вимог про стягнення упущеної вигоди, то позивачем на підтвердження цих вимог жодного доказу не надано.

Протокольною ухвалою суду від 03.05.2023 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 640/4396/22 за позовом Об`єднання підприємств "УКРМЕТАЛУРГПРОМ" до Міністерства інфраструктури України про визнання протиправним та скасування наказу від 30.11.2021 № 647.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Разом із цим, відповідачем не доведено неможливості встановити та оцінити обставини у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі про оспорювання наказу Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647.

При цьому судом ураховано, що відповідно до частини 2 статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Суд зауважує, що положеннями пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України прямо передбачено, що суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Більш того, сама собою взаємопов`язаність двох справ не свідчить про неможливість розгляду однієї справи до прийняття рішення в іншій справі.

Окрім того, протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.05.2023 судом прийнято до розгляду заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог.

Згідно приписів п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

В той же час, ч. 2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

З огляду на те, що заява позивача про збільшення розміру позовних вимог відповідає вимогам, встановленим ст.ст. 46, 170 Господарського процесуального кодексу України, зокрема до неї додано докази направлення примірника такої заяви відповідачу, а також зважаючи на те, що вказана заява подана до суду до початку розгляду справи по суті, суд вважає за необхідне прийняти до розгляду відповідну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛАЙБРІДЖ".

Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2023 закрито підготовче провадження у справі № 910/3992/23 та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні 28.06.2023 надав пояснення суду та просив задовольнити позовні вимоги повністю із урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог.

Представник відповідача в судовому засіданні 28.06.2023 надав пояснення суду та просив в задоволені позову відмовити.

У судовому засіданні 28.06.2023 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

14.03.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю "ФЛАЙБРІДЖ" (надалі - «Позивач») звернулось до суду з позовною заявою, в якій просить: і) заборонити АТ «УКРЗАЛІЗНИЦЯ» (надалі - «Відповідач») та/або його структурним підрозділам та/або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску вагонів для курсування на шляхах загального користування залізницями України у навантаженому стані №№: і) 95204889 з 01.02.2023; іі) 95112777 - з 01.03.2023; іі) зобов`язати Відповідача внести до Автоматизованої бази даних парку вантажних вагонів (надалі - «АБД ПВ») дані щодо граничного строку (дати) експлуатації на коліях загального користування, який для вагону: і) № 95204889 вказаний у технічному рішенні від 3.10.2019 № 747; іі) № 95112777 - у рішенні від 17.10.2019 № 794; ііі) стягнути з Відповідача суму упущеної вигоди у розмірі 0,01 грн.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ФЛАЙБРІДЖ" є власником в т.ч. вагонів №№ 95204889 і 95112777 моделі 19-752, що побудовані 1.02.1979 і 1.03.1979. Даними вагонами Позивач володіє з 28.12.2019 на підставі договору купівлі-продажу № 2019-12-28/ЮС/01 від 28.12.2019. Останній деповський ремонт по вагону № 95204889 був проведений 9.01.2017, капітальний - 22.10.2019; по вагону № 95112777 - деповський 9.01.2017, а капітальний - 17.10.2019. На дані вагони був в т.ч. виданий технічний паспорт форми ВУ-4М. За даними технічними рішеннями від 3.10.2019 № 747 і від 17.10.2019 № 794, 30.11.20212 з боку Міністерства інфраструктури України був прийнятий наказ № 6473 (надалі - «Наказ»), в якому вказувались строки продовження експлуатації вантажних вагонів, які, як виявиться пізніше, ігнорували строки, передбачені в наведеному вище технічному рішенні.

Окремо до Наказу з боку Відповідача в т.ч. була випущена телеграма № Ц-4-86/30-22 від 21.02.2022 про порядок реалізації Наказу.

Як вказує Позивач, станом на день подачі позову з боку Відповідача чиняться дії щодо недопуску вказаних вище вагонів для їх використання на шляхах загального користування в навантаженому стані.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).

Статтею 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".

Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.

Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.

Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).

Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп).

Водночас цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.

Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.

Із положень наказу Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647 слідує, що останній набирає чинності з 01.01.2022, але не раніше ніж через один місяць з дня його офіційного опублікування.

Беручи до уваги, що даний наказ Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647 набрав законної сили 01.01.2022 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/z1677-21), та в ньому прямо не встановлено застосування його положень зі зворотною силою, суд дійшов висновку про не поширення дії даного наказу на спірні правовідносини.

Зі змісту Порядку проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником, який затверджений Наказом, слідує, що він (порядок) встановлює механізм проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником.

Отже, вказаний порядок застосовується з метою продовження строку експлуатації вантажного вагона для вагонів, строк експлуатації яких закінчується.

При цьому Наказ не містить будь-яких посилань на те, що продовжені до його прийняття строки експлуатації вагонів із прийняттям Наказу зменшуються, а відповідні технічні рішення, якими були продовжені такі строки, є недійсними/незаконними та/або не підлягають застосуванню.

Отже, те що до прийняття Наказу на законодавчому рівні не існувало порядку продовження строку експлуатації вантажних вагонів, які належать власникам на території України, а відповідні технічні рішення на продовження строку служби вантажних вагонів із прийняттям вказаного Наказу фактично перестали відповідати вимогам нормативів, встановленим таким наказом, не впливає на правовідносини сторін.

Таким чином, оскільки відповідно до технічних рішень строк служби спірних вагонів, перелік котрих визначений позивачем у заяві про збільшення розміру позовних вимог від 20.0.42023 продовжено, що також відображено в технічних паспортах спірних вагонів, відповідач не мав правових підстав для зміни строку використання вагону зі встановленням такого строку на підставі наказу Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647.

Вказане спростовує твердження відповідача про те, що дія Наказу поширюються на спірні правовідносини, а відтак, він мав правові підстави для зміни строку використання спірного вагону із скороченням такого строку.

Положеннями ч. 1 ст. 2 ГПК України до завдань господарського судочинства віднесено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням уважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді із застосуванням способів захисту, які передбачені частиною другою статті 16 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 20 ГК України визначено способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19, пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 40)).

Частиною 1 ст. 5 ГПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом ч. 2 ст. 5 ГПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14) та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 42).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (такий висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним".

Таким чином, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

В свою чергу, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Оцінюючи ефективність способу захисту, суд встановлює чи в межах відповідної вимоги може бути захищене право або інтерес позивача та чи відповідне рішення призведе до того, що заявнику не потрібно буде додатково звертатися до суду із позовом.

Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статей 317 і 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 320 ЦК України встановлено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до пункту 1.2 Правил експлуатації власних вантажних вагонів, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 29.01.2015 № 17 (далі Правила), зареєстрованих у Міністерстві юстиції України від 14.02.2015 № 168/26613, заборона курсування - неможливість вагона рухатися коліями загального користування у порожньому і навантаженому станах за наявності перешкод, зазначених в Автоматизованому банку даних парку вантажних вагонів.

Згідно з пунктом 3.2 Правил не допускається випуск на колії загального користування власних вантажних вагонів, не занесених до АБД ПВ, крім випадків, передбачених пунктом 4.14 розділу IV цих Правил.

Як встановлено вище, відповідач у листах вказав, що експлуатація спірних вагонів після 01.02.2023 не передбачена та визначив граничний термін експлуатації спірних вагонів.

Водночас, суд приходить до висновку, що, оскільки відповідно до технічних рішень строк служби спірних вагонів, згідно визначеного у заяві про збільшення позовних вимог від 20.04.2023 переліку, продовжений та підстави для застосування положень Наказу щодо зміни граничного строку використання вагону відсутні, обраний позивачем у цій справі спосіб захисту є ефективним та спрямований на реальне відновлення порушеного права позивача використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

За таких обставин суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача щодо заборони відповідачу та/або його структурним підрозділам та/або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску спірних вагонів, відповідно до визначеного у заяві про збільшення позовних вимог від 20.04.2023 переліку для курсування на шляхах загального користування залізницями України у вантажному стані, та зобов`язати відповідача внести до АБД ПВ дані щодо спірних вагонів, відповідно до визначеного у заяві про збільшення позовних вимог від 20.04.2023 переліку у частині граничного строку (дати) експлуатації цього вагону на коліях загального користування, який вказаних у технічних рішеннях.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача упущеної вигоди в сумі 600959,59 грн., суд зазначає про таке.

За змістом частини 2 статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є заподіяння майнової шкоди.

Відповідно до частини 1 статті ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способами захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Аналогічні норми містяться також в статті 20 ГК України, якою встановлено, що кожний суб`єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів, зокрема шляхом відшкодування збитків.

Відповідно до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено; під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно зі ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Згідно зі ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно статті 623 ЦК України:

- боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (ч. 1);

- розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором;

- збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ч. 3);

- при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання (ч. 4).

Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка; збитки; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданими збитками; вина.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Відповідно до ст. 623 ЦК України розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором, а при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Крім того, слід врахувати заходи, вжиті кредитором щодо одержання упущеної вигоди.

Збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

Відповідно до статті 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України) до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається, серед іншого, неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною.

Тобто, у даному випадку упущеною вигодою є неодержаний прибуток, на який мав право розраховувати позивач, у якого було вилучено обладнання, у разі використання цього обладнання.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які підтверджують реальну можливість отримання певних грошових сум, якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

Відповідно до ч. 1 статті 142 ГК України прибуток (доход) суб`єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб`єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.

Отже, покладення на особу обов`язку відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди можливе тільки за умови реальної можливості одержання доходу особою, яка вважає, що їй завдано шкоди. У такому разі пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

Суд звертає увагу, що вимоги про відшкодування упущеної вигоди не можуть обґрунтовуватися гіпотетично та базуватися на прогнозах, а повинні мати чітке документальне обґрунтування. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення.

Позивач повинен довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (аналогічний висновок сформовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц).

Водночас, позивачем жодних доказів на підтвердження пред`явлених позовних вимог про стягнення упущеної вигоди в розмірі 600 959,59 грн. не надано, у зв`язку з чим суд дійшов висновку в задоволенні відповідної позовної вимоги відмовити.

Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1 статті 76 ГПК України).

Відповідно до ч. 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до положень ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 ГПК України.

Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

З приводу висвітлення всіх доводів сторін суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

Аргументи та заперечення проти задоволення позовних вимог відповідача, що наведені у відзиві, суд розглянув та відхилив, як такі що не спростовують заявлених позовних вимог.

Інші доводи і твердження сторін не приймаються судом до уваги як такі, що не спростовують встановлених судом обставин та не можуть вплинути на результат вирішення даного спору і прийняте судом рішення.

Приймаючи рішення, суд зобов`язаний керуватись наданими сторонами доказами.

Позивач належним чином довів порушення його прав зі сторони відповідача.

Обставини, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, належним чином доведені і відповідачем не спростовані, а тому позовні вимоги позивача до останнього підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати згідно з вимогами статті 129 ГПК України покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Заборонити АТ «УКРЗАЛІЗНИЦЯ» (вул. Єжи Ґедройця, буд. № 5, м. Київ, 03150; код в ЄДРПОУ № 40075815) та/або його структурним підрозділам та/або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску для курсування на шляхах загального користування залізницями України у навантаженому стані вагонів №№: 95204889 з 1.02.2023; 95112777 - з 1.03.2023; 95106522 - з 31.12.2023; 95072658 - з 31.12.2023; 95238879 - з 31.12.2023; 95167623 - з 01.09.2023; 95266870 - з 31.12.2023; 95092888 - з 01.09.2023; 95103446 - з 31.12.2023; 95096319 - з 31.12.2023; 95195764 - з 31.12.2023; 95387106 - з 31.12.2023; 95013611 - з 31.12.2023; 95114955 - з 31.12.2023; 95150249 - з 31.12.2023; 95269353 - з 31.12.2023; 95264602 - з 31.12.2024; 95157970 - з 31.12.2024; 95118535 - з 31.12.2024; 95090551 - з 31.12.2024; 95262408 - з 31.12.2024; 95099859 - з 31.12.2024; 95219077 - з 31.12.2024; 95091070 - з 31.12.2024; 95101986 - з 31.12.2024; 95107769 - з 31.12.2024; 95118253 - з 31.12.2024; 95135836 - з 31.12.2024; 95165502 - з 31.12.2024; 95182556 - з 31.12.2024; 95211082 - з 31.12.2024; 95276606 - з 31.12.2024; 95288668 - з 31.12.2024; 95322723 - з 31.12.2024; 95088936 - з 31.12.2024; 95217089 - з 31.12.2024; 95056933 - з 31.12.2024; 95251948 - з 31.12.2024; 95080313 - з 31.12.2024; 95204905 - з 31.12.2024; 95233151 - з 31.12.2024; 95188462 - з 31.12.2024; 95291779 - з 31.12.2024; 95264206 - з 31.12.2024; 95187522 - з 31.12.2024; 95130001 - з 31.12.2024; 95120325 - з 01.04.2024; 95217121 - з 01.06.2024; 95135901 - з 31.12.2024; 95167425 - з 31.12.2024; 95206512 - з 01.02.2024; 95138053 - з 31.12.2024; 95108007 - з 31.12.2024; 95142659 - з 01.01.2024; 95270187 - з 01.09.2024; 95264800 - з 31.12.2024; 95113908 - з 31.12.2024; 95128955 - з 01.03.2024; 95250767 - з 31.12.2024; 95156055 - з 31.12.2024; 95275053 - з 31.12.2024; 95258083 - з 31.12.2024; 95121059 - з 01.08.2024; 95009338 - з 31.12.2024; 95217337 - з 31.12.2024; 95224903 - з 31.12.2024; 95011581 - з 31.12.2024; 95201174 - з 01.08.2024; 95222253 - з 31.12.2024; 95262614 - з 01.09.2024; 95252136 - з 01.09.2024; 95141925 - з 01.08.2024; 95345617 - з 31.12.2024; 95081162 - з 31.12.2024; 95144150 - з 31.12.2024; 95206181 - з 31.12.2024; 95289633 - з 31.12.2024; 95105326 - з 31.12.2024; 95000477 - з 31.12.2024; 95148524 - з 31.12.2024; 95213674 - з 01.02.2024; 95056107 - з 01.10.2024; 95235750 - з 31.12.2024; 95161782 - з 31.12.2024; 95092367 - з 01.01.2024; 95093928 - з 31.12.2024; 95293742 - з 31.12.2024; 95007142 - з 31.12.2024; 95084315 - з 31.12.2024; 95074571 - з 01.07.2024; 95265666 - з 31.12.2024; 95056172 - з 01.02.2024; 95187852 - з 01.06.2024; 95285854 - з 31.12.2024; 95287850 - з 31.12.2024; 95092573 - з 31.12.2024; 95091740 - з 01.02.2024; 95243143 - з 31.12.2024; 95082103 - з 01.01.2024; 95126868 - з 31.12.2024; 95092623 - з 31.12.2024; 95148425 - з 31.12.2024; 95161022 - з 01.02.2024; 95287264 - з 31.12.2024; 95227443 - з 31.12.2024; 95110680 - з 01.01.2024; 95097051 - з 01.03.2024; 95096004 - з 31.12.2024; 95105359 - з 31.12.2024; 95268579 - з 31.12.2024; 95241816 - з 31.12.2024; 95206363 - з 31.12.2024; 95061867 - з 01.02.2024; 95281481 - з 31.12.2024; 95381158 - з 31.12.2024; 95177986 - з 01.04.2024; 95112470 - з 31.12.2024; 95170569 - з 31.12.2024; 95637708 - з 31.12.2024; 95108940 - з 31.12.2024; 95111225 - з 01.03.2024; 95261780 - з 31.12.2024; 95240982 - з 31.12.2024; 95130506 - з 31.12.2024; 95262556 - з 31.12.2024; 95142261 - з 01.03.2025; 53224986 - з 01.04.2025; 95932265 - з 01.04.2025; 95202230 - з 01.12.2025; 95331500 - з 01.06.2025; 95273371 - з 01.12.2025; 95276358 - з 01.03.2025.

3. Зобов`язати АТ «УКРЗАЛІЗНИЦЯ» (вул. Єжи Ґедройця, буд. № 5, м. Київ, 03150; код в ЄДРПОУ № 40075815) внести до Автоматизованої бази даних парку вантажних вагонів дані щодо граничного строку (дати) експлуатації на коліях загального користування, який для вагонів № 95204889 вказаний у технічному рішенні від 03.10.2019 № 747; № 95112777 - у рішенні від 17.10.2019 № 794; № 95120325 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95135901 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95138053 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95167425 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95187522 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95206512 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95217121 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95264206 - у рішенні від 24.05.2019 № 373; № 95099859 - у рішенні від 24.05.2019 № 369; № 95157970 - у рішенні від 24.05.2019 № 369; № 95219077 - у рішенні від 24.05.2019 № 369; № 95262408 - у рішенні від 24.05.2019 № 369; № 95264602 - у рішенні від 24.05.2019 № 369; № 95090551 - у рішенні від 24.05.2019 № 371; № 95118535 - у рішенні від 24.05.2019 № 371; № 95056933 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95080313 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95088936 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95091070 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95101986 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95107769 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95118253 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95135836 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95165502 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95182556 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95188462 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95204905 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95211082 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95217089 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95233151 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95251948 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95276606 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95288668 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95291779 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95322723 - у рішенні від 24.05.2019 № 372; № 95130001 - у рішенні від 27.05.2019 № 375; № 93224986 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95009338 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95092367 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95108007 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95113908 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95121059 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95128955 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95142261 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95142659 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95156055 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95217337 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95224903 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95250767 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95264800 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95270187 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95275053 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95932265 - у рішенні від 30.07.2019 № 540; № 95222253 - у рішенні від 08.08.2019 № 560; № 95258083 - у рішенні від 08.08.2019 № 560; № 95011581 - у рішенні від 14.08.2019 № 596; № 95201174 - у рішенні від 14.08.2019 № 596; № 95202230 - у рішенні від 14.08.2019 № 596; № 95144150 - у рішенні від 16.08.2019 № 597; № 95331500 - у рішенні від 16.08.2019 № 597; № 95345617 - у рішенні від 16.08.2019 № 597; № 95081162 - у рішенні від 27.08.2019 № 612; № 95105326 - у рішенні від 27.08.2019 № 612; № 95206181 - у рішенні від 27.08.2019 № 612; № 95289633 - у рішенні від 27.08.2019 № 612; № 95056172 - у рішенні від 27.08.2019 № 613; № 95141925 - у рішенні від 27.08.2019 № 613; № 95252136 - у рішенні від 27.08.2019 № 613; № 95262614 - у рішенні від 27.08.2019 № 613; № 95161782 - у рішенні від 27.08.2019 № 619; № 95000477 - у рішенні від 29.08.2019 № 625; № 95148524 - у рішенні від 29.08.2019 № 625; № 95213674 - у рішенні від 29.08.2019 № 625; № 95007142 - у рішенні від 03.09.2019 № 643; № 95056107 - у рішенні від 04.09.2019 № 655; № 95093928 - у рішенні від 04.09.2019 № 655; № 95235750 - у рішенні від 04.09.2019 № 655; № 95170569 - у рішенні від 05.09.2019 № 662; № 95084315 - у рішенні від 11.09.2019 № 680; № 95092573 - у рішенні від 11.09.2019 № 680; № 95187852 - у рішенні від 17.09.2019 № 696; № 95285854 - у рішенні від 17.09.2019 № 696; № 95287850 - у рішенні від 17.09.2019 № 696; № 95293742 - у рішенні від 17.09.2019 № 696; № 95072658 - у рішенні від 19.09.2019 № 704; № 95074571 - у рішенні від 19.09.2019 № 704; № 95091740 - у рішенні від 19.09.2019 № 704; № 95265666 - у рішенні від 19.09.2019 № 704; № 95097051 - у рішенні від 26.09.2019 № 730; № 95105359 - у рішенні від 26.09.2019 № 730; № 95126868 - у рішенні від 26.09.2019 № 730; № 95148425 - у рішенні від 30.09.2019 № 738; № 95287264 - у рішенні від 30.09.2019 № 740; № 95195764 - у рішенні від 30.09.2019 № 740; № 95082103 - у рішенні від 02.10.2019 № 750; № 95161022 - у рішенні від 02.10.2019 № 750; № 95243143 - у рішенні від 02.10.2019 № 750; № 95177986 - у рішенні від 03.10.2019 № 748; № 95112470 - у рішенні від 03.10.2019 № 747; № 95130506 - у рішенні від 03.10.2019 № 747; № 95276358 - у рішенні від 03.10.2019 № 747; № 95387106 - у рішенні від 03.10.2019 № 747; № 95268579 - у рішенні від 09.10.2019 № 765; № 95092623 - у рішенні від 09.10.2019 № 765; № 95227443 - у рішенні від 09.10.2019 № 767; № 95110680 - у рішенні від 10.10.2019 № 775; № 95167623 - у рішенні від 10.10.2019 № 775; № 95238879 - у рішенні від 10.10.2019 № 775; № 95273371 - у рішенні від 10.10.2019 № 775; № 95061867 - у рішенні від 11.10.2019 № 793; № 95206363 - у рішенні від 11.10.2019 № 793; № 95281481 - у рішенні від 11.10.2019 № 793; № 95381158 - у рішенні від 11.10.2019 № 793; № 95092888 - у рішенні від 17.10.2019 № 794; № 95096004 - у рішенні від 17.10.2019 № 794; № 95266870 - у рішенні від 17.10.2019 № 795; № 95111225 - у рішенні від 18.10.2019 № 796; № 95637708 - у рішенні від 18.10.2019 № 798; № 95096319 - у рішенні від 24.10.2019 № 804; № 95103446 - у рішенні від 24.10.2019 № 804; № 95114955 - у рішенні від 24.10.2019 № 804; № 95240982 - у рішенні від 24.10.2019 № 804; № 95241816 - у рішенні від 24.10.2019 № 804; № 95261780 - у рішенні від 24.10.2019 № 804; № 95013611 - у рішенні від 30.10.2019 № 815; № 95108940 - у рішенні від 30.10.2019 № 815; № 95150249 - у рішенні від 21.11.2019 № 893; № 95269353 - у рішенні від 21.11.2019 № 893; № 95262556 - у рішенні від 28.11.2019 № 932; № 95106522 - у рішенні від 11.09.2019 № 678.

4. Стягнути з Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5; ідентифікаційний код 40075815) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛАЙБРІДЖ" (04070, м. Київ, вул. Верхній Вал, 72; ідентифікаційний код 39552411) судового збору у розмірі 359 656,00 грн.

5. В іншій частині в позові відмовити.

6. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 07.07.2023

Суддя М.О. Лиськов