Постанова
від 01.08.2023 по справі 352/1827/17
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 352/1827/17

Провадження № 22-ц/4808/810/23

Головуючий у 1 інстанції Струтинський Р.Р.

Суддя-доповідач Луганська

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2023 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Луганської В.М.

суддів - Бойчука І.В., Мальцевої Є.Є.

за участю секретаря - Возняк В.В.

учасники справи

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідачі - ОСОБА_3 , Єзупільська селищна рада Івано-Франківського району Івано-Франківської області,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 ,

на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2023 року, ухвалене судом у складі судді Струтинського Р.Р.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним заповіту, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 про визнання права власності

в с т а н о в и в:

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогами до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсними та скасування заповіту і свідоцтва про право на спадщину за заповітом, в обґрунтування яких вказав, що на підставі рішення виконавчого комітету Поберізької сільської ради народних депутатів від 22 грудня 1993 року №35 ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок від 24.02.1994 року, в рішенні зазначено, що остання було головою колгоспного двору в АДРЕСА_1 . Позивач зазначив, що на момент вступу в дію Закону України «Про власність» від 15.04.1991 року, в колгоспному дворі проживали його баба ОСОБА_5 - голова господарства, його баба ОСОБА_6 та його мати ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою, виданою Поберезькою сільською радою від 11.04.2017 року №266.

Відповідно до ст.ст. 121, 123 ЦК України (в редакції 1963 року) до набрання чинності Закону України «Про власність», станом на 15.04.1991 року ніхто з вище зазначених осіб, не втратив право на частку в майні колгоспного двору.

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 були співвласниками спірного будинковолодіння, як члени колишнього колгоспного двору, їм належало кожній по 1/3 частці у майні. У 1996 році його мати вибула із домоволодіння однак не втратила права на належну, згідно закону, їй частку в цьому домоволодінні.

ІНФОРМАЦІЯ_1 його тітка, ОСОБА_5 , яка була останнім членом колгоспного двору, померла, після смерті якої відкрилася спадщина на належну їй 1/3 частку в будинковолодінні в АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що є спадкоємцем за законом другої черги, за правом представлення, та спадкує ту частку, яка б належала його батькові ОСОБА_7 (рідному братові ОСОБА_5 ), який ІНФОРМАЦІЯ_2 помер - до відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

У шестимісячний строк з часу відкриття спадщини, позивач звернувся до приватного нотаріуса Тисменицького районного нотаріального округу, із заявою про прийняття спадщини після смерті тітки. Вважає, що відповідно до ст.ст. 1262,1266,1269, 1270 ЦК України є таким, що прийняв спадщину після померлої ОСОБА_5

Проте, приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак H.M. було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно та було повідомлено про наявність заповіту ОСОБА_5 від 20.08.2004 року за №135 та наявність інших спадкоємців.

У зв`язку з викладеним просив суд визнати за ним право власності на 1/3 частку будинковолодіння в АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 .

У лютому 2018 року позивач ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, в обґрунтування якої зазначив, що підставою для отримання ОСОБА_3 свідоцтв про право на спадщину є заповіт від 20.08.2004 року посвідчений ОСОБА_8 , секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, згідно якого ОСОБА_5 заповіла своїй племінниці ОСОБА_3 все належне їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право, а також земельну ділянку біля житлового будинку 0,32 га, приватизований земельний пай 0,72 га, грошові вклади.

Вважає, що є підстави для визнання заповіту недійсним, при посвідчені вказаного заповіту, секретарем Поберезької сільської ради Стефаниши М.С. не було дотримано вимог Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільської, селищних, міських рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25.08.1994 року №22/5 та ст. 37 Закону «Про нотаріат», в заповіті не вказано про особисте ознайомлення заповідача з текстом заповіту, прочитання та підписання та/або прочитання його їй в голос, не роз`яснено права та вимоги передбачені чинним на час складання заповіту ЦК України в редакції 2003 року ст.ст.1241, 1307 ЦК України, в посвідчувальному написі не вказано на підставі якого документу встановлено особу. Крім того, позивач зазначив, що заповіт не підписано ОСОБА_9 , що може бути підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи.

Просив суд визнати недійсним та скасувати заповіт, посвідчений 20.08.2004 року ОСОБА_8 , секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, зареєстрованого в реєстрі №135 від імені ОСОБА_5 .

Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарським будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 , ОСОБА_3, видане 11.10.2017 року приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М., судові витрати покласти на ОСОБА_3 .

У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 про визнання права власності, в якій зазначила, що позовні вимоги ОСОБА_1 визнає в повному обсязі.

ОСОБА_5 виконавчим комітетом Поберезької сільської ради народних депутатів було видано свідоцтва про право власності на житловий будинок від 24.02.1994 року, на підставі рішення від 22.12.1993 року №35 виконкому цієї ради, яка була головою колгоспного двору в АДРЕСА_1 . На момент вступу в дію Закону України «Про власність» від 15.04.1991 року, в колгоспному дворі проживали її свекруха ОСОБА_6 - голова господарства, дочка останньої ОСОБА_5 та вона ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою, виданою Поберезькою сільською радою від 11.04.2017 року №266.

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , були співвласниками спірного будинковолодіння, як члени колишнього колгоспного двору, їм належало кожній по 1/3 частці у майні. Позивачці як члену колгоспного двору належить 1/3 частка в спірному будинковолодінні.

Позивачка зазначила, що 14 грудня 1982 року її свекруха - ОСОБА_6 , при житті, склала заповіт який було посвідчено в секретарем Поберезької сільської ради, зареєстрованого в реєстрі за №8, згідно якого, все належне їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право заповіла половину їй. На даний час, вказаний заповіт не скасовано.

ІНФОРМАЦІЯ_4 її свекруха померла, після смерті якої відкрилася спадщина на все належне їй майно в т.ч. належну їй 1/3 частку в будинковолодінні у АДРЕСА_1 .

Позивачка є спадкоємцем за заповітом, спадкоємцем за законом першої черги була її дочка ОСОБА_5 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 також померла. Інших спадкоємців за законом або заповітом після померлої ОСОБА_6 немає.

Відповідно до вимог ст. ст. 535, 549 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), позивачка прийняла спадщину після смерті ОСОБА_6 , в порядку спадкування за заповітом, шляхом вступу в її володіння, управління та розпорядження спадковим майном. Заяву про відмову від спадщини вона до нотаріальної контори не подавала, тому їй належить право власності на 2/3 частки будинковолодіння з підстав належності 1/3 на праві спільної сумісної власності, як члену колишнього колгоспного двору, та 1/3 - в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6

25.02.2015 року Державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на будинковолодіння, що підтверджується постановою нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних лій від 25.02.2015 року №107/02-31.

У зв`язку з викладеним просила суд об`єднати в одне провадження її позов із позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М. про визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Просила визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 , видане 11 жовтня 2017 року ОСОБА_10 , приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу, Нікітіній М.В. на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Поберезькою сільською радою 24.02.1994 року, зареєстрованого в реєстрі за №1801, спадкова справа №27/2017 та визнати за нею право власності на 2/3 частки будинковолодіння в АДРЕСА_1 .

У грудні 2022 року позивачкою було подано заяву про збільшення позовних вимог, в обґрунтування яких вказала, що 28 листопада 2022 року на виконання ухвали Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 06.04.2022 року надійшла спадкова справа 3237/2001, заведеної Тисменицькою районною державною нотаріальною конторою після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 , з якої вбачається, що померла ОСОБА_6 була власником права на земельну ділянку частку (пай) розміром 0 73 га та в подальшому ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на право на земельну частку (пай).

Вважає, що вказане свідоцтво про право на спадщину також підлягає скасуванню, оскільки 14.12.1982 року її свекруха ОСОБА_6 , при житті, склала заповіт який було посвідчено секретарем Поберезької сільської ради, зареєстрований в реєстрі за №8, згідно якого, все належне їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право заповіла половину їй.

Позивачка зазначила, що у зв`язку з тим, що спадкоємець ОСОБА_5 та Поберезька сільська рада приховала факт складання спадкодавцем ОСОБА_6 на її користь заповіту, нотаріус помилково видав ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно земельну частку (пай) чим порушено її право на спадкування. Поросила суд поновити їй строки звернення до суду. Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С.В., 20 березня 2001 ОСОБА_5 на право на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 , номер спадкової справи 237, зареєстровано в реєстрі за №1-638.

Визнати за нею право власності на частку права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області (село Побережжя Івано-Франківського району Івано-Франківської області) після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 , вирішити питання про судові витрати.

Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 25 квітня 2019 року первісний позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження.

Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 28 жовтня 2021 року замінено відповідача Поберезьку сільську раду Тисменицького району правонаступником Єзупільську селищну раду.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування заповіту і свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та про визнання права власності задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_2 строки позовної давності, визнано недійсним та скасовано заповіт, посвідчений 20 серпня 2004 секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрований в реєстрі за №135 від імені ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 .

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 , видане 11 жовтня 2017 ОСОБА_10 приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу, ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Поберезькою сільською радою 24.02.1994, зареєстрованого в реєстрі за №1801, спадкова справа №27/2017.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку будинковолодіння в АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_5 .

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С.В., 20 березня 2001 ОСОБА_5 на право на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 , номер спадкової справи 237, зареєстровано в реєстрі за №1-638.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на частку будинковолодіння в АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на частку права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області (село Побережжя Івано-Франківського району Івано-Франківської області) після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2369, 60 грн судового збору, 2250, 24 грн витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи, стягнуто на користь ОСОБА_11 витрати по сплаті судового збору у розмірі 3394, 40 грн.

В задоволенні решти зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2023 року та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги,скаржниця зазначила, що спадкодавець по даній справі ОСОБА_5 разом зі своєю матір`ю ОСОБА_6 протягом тривалого часу проживали у АДРЕСА_1 . Мати спадкодавиці працювала в колгоспі, господарство їх рахувалось «колгоспним двором», яка мала площу приблизно 0,5 га.

На початку 80-х років рідний брат спадкодавиці ОСОБА_7 , що на той час проживав у м. Ружин Житомирської області разом з дружиною ОСОБА_2 , відповідачкою за первинним позовом та позивачкою за зустрічним позовом та двома неповнолітніми синами, і працював керівником рибгоспу вирішив побудувати будинок на ділянці, що була біля батьківського будинку.

Мати спадкодавиці ОСОБА_6 стала забудівником нового будинку, оформивши будівництво на себе, хоч фактично будували ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 . У другій половині 80-х років у співзабудівники було введено ОСОБА_2 , дружину ОСОБА_7 , та прописано її у дворі де проживали ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , але не як невістку, а як онуку.

Згідно з погосподарськими книгами сільської ради ОСОБА_2 була прописана у господарстві разом з ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а з 1989-91 року на ОСОБА_2 було відкрито окремий погосподарський номер, за яким стало рахуватись нове будинковолодіння, що було збудовано як там же значиться у 1989 році, тобто нове господарство, що стало відокремленим від господарства спадкодавиці, якому було присвоєно і інший погосподарський номер у відповідній книзі і інший номер будинку.

По АДРЕСА_1 у попередньому господарстві залишились прописаними та фактично далі проживали ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .

Зазначає, що згідно чинного законодавства, що діяло на той час мав місце поділ колгоспного двору, оскільки було створено, юридично і фактично окремі два двори, а ОСОБА_2 , вийшовши з попереднього двору стала головою іншого двору, у який перейшло і нове будинковолодіння, земля.

Позивачі зазначають, що станом на 15 квітня 1991 року у дворі було зареєстровано троє вказаних ними осіб і всі вони мають право на третю частину будинковолодіння, але станом на той час було вже нове будинковлодіння, яке відповідно до погосподарських рахувалося за господарством як 1989 року побудови. Отже було не один, а два будинки, що судом не враховано.

Після смерті ОСОБА_6 у 1998 році, у будинку залишилась проживати та була зареєстрована тільки ОСОБА_5 яка на підставі рішення виконкому сільської ради від 1993 року у 1994 році стала одноосібним власником цього будинку за згодою і відповідною заявою ОСОБА_6 .

Сільська рада подала після її смерті довідку до нотаріуса про те що вона була останнім членом колгоспного двору, про що знали позивачі, але при житті ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не ставили жодних претензій ні до кого.

Коли ОСОБА_2 було відкрито окремий погосподарський номер, то в ньому була прописана тільки вона і за її господарством рахувався будинок 1989 року побудови та відповідна земельна ділянка. ОСОБА_7 , брат спадкодавиці, помер як зазначено у первинному позові. В січні 2017 року померла ОСОБА_5 , яка при житті у 2004 році у сільській раді склала заповіт у користь ОСОБА_3 на все належне їй майно.

На підставі заповіту ОСОБА_3 у жовтні 2017 року отримала свідоцтво про право на спадщину по заповіту на будинковолодіння, а у серпні того ж року отримала свідоцтво про право на спадщину на земельний пай.

Після смерті ОСОБА_5 позивачі стали претендувати на спадкове будинковолодіння.

Посилається на те, що судом першої інстанції порушено таємницю нарадчої кімнати, оскільки головуючий суддя по справі, перебуваючи у нарадчій кімнаті з 19 год 12 хв 19 квітня 2023 року по даній цивільній справі, розглянув ряд справ, зокрема: 20 квітня 2023 року розглянув декілька справ про адміністративне правопорушення, 24 квітня 2023 року о 11 год 00 хв розглянув цивільну справу про розірвання шлюбу, а о 12 год 00 хв виніс вирок у кримінальній справі, після чого 24 квітня 2023 року о 13 год суддя вийшов з нарадчої кімнати та ухвалив вступну та резолютивну частини оскаржуваного рішення. За таких обставин вважає, що рішення суду підлягає скасуванню на підставі п. 4 ч, 1 ст. 376 ЦПК України.

Зазначає про те, що рішення суду ухвалене суддею, якому було заявлено відвід, оскільки представником позивачки було подано заяву, де було наведено факти, що можуть свідчити про неупередженість судді, та просив суддю заявити самовідвід, але суддею не було прийнято відповідного рішення, тому було подано заяву про відвід на підставі п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України.

Заява про відвід була обґрунтована тим, що на той час справа у провадженні суду перебувала понад чотири з половиною роки та була досі на стадії підготовчого провадження, за цей період відбулося лише три судових засідання, судові засідання по справі постійно відкладалися. Зазначив, що суддя надавав перевагу іншій стороні, а інтереси позивачки ОСОБА_3 порушувались.Ухвалою судді від 19 квітня 2023 року у задоволенні заяви було відмовлено, суд послався лише на норму закону, на підставі якої відмовлено в задоволенні такого відводу, не обґрунтувавши дану ухвалу. Вважає, що наведені у заяві про відвід обставини підтверджують наявну упередженість судді по відношенню до відповідачки ОСОБА_3 та до представника ОСОБА_4 , що свідчить про те, що судове рішення ухвалено суддею, якому заявлено відвід і підстави обґрунтовані.

Скаржниця посилається на те, що судом була надана неправильна оцінка висновку судової почерковознавчої експертизи та неправильні висновки в частині визнання недійсним заповіту та свідоцтва про праву на спадщину.

У висновку почеркознавчої експертизи, експертом вказується, що ті чи інші підписи на тих чи інших документах вчинені тією ж особою, що і підпис на заповіті, а ряд інших підписів на інших документах іншою особою. В той же час експерт зазначив, що не може надати висновку про те чи саме ОСОБА_5 підписано заповіт. Вважає, що при таких протиріччях цей висновок не може бути доказом того, що заповіт підписано не ОСОБА_5 .

Станом на час призначення експертизи судом ще не було витребувано документів на яких зафіксовано підписи саме спадкодавця у справі ОСОБА_5 , а лише одночасно з призначенням експертизи витребував з відповідних установ оригінали документів на яких могли б бути підписи саме покійної ОСОБА_5 та отримані після документи надіслав експерту для дачі висновку.

Вважає, що суд повинен був спершу отримати документи з підписами які вважаються такими, що виконані саме ОСОБА_5 і потім ставити на вирішення експерта питання про те, а чи саме ОСОБА_12 виконано підпис на заповіті, у порівнянні з підписами які вважаються вчинені саме спадкодавцем. Суд не вказав які саме документи мають підписи, що достовірно слід вважати саме такими, що були вчинені ОСОБА_5 .

Висновок експертизи може бути доказом коли експерт без всяких сумнівів, прийшов до того чи іншого відповідно вмотивованого висновку. Вважає, що суд першої інстанції не вмотивував свого висновку про те, що підпис на заповіті вчинено не ОСОБА_5 .

Щодо форми заповіту, скаржником зазначено, що суд першої інстанції не врахував правові позиції Верховного Суду в яких зазначається, що різні несуттєві недотримання тих чи інших не по суті даних, не може потягти за собою визнання з таких підстав заповіту недійсним. У постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі №692/1164/18 зазначено, якщо при складанні заповіту дотримана його форма, що виражає вільне волевиявлення заповідача, а допущені недоліки є несуттєвими, це не свідчить про нікчемність заповіту.

Оспорюваний заповіт, складений в письмовій формі із зазначенням дати та часу, особисто підписаний заповідачем, посвідчений секретарем сільської ради як уповноваженою на вчинення такої нотаріальної дії особою органу місцевого самоврядування.

Зазначає, що чинне законодавство не містить визначення поняття «колгоспний двір». 3 прийняттям Закону України «Про власність» від 07.02.1991, який втратив чинність 20.06.2007 року, колгоспний двір припинив своє існування, з ЦК України вилучено статті, що встановлювали його статус

У разі смерті одного з членів колгоспного двору, спадщина на спільне майно господарства за наявності інших його членів, не відкривалася. це було можливим лише після смерті останнього члена двору.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі - Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі - Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 року №5-24/26, а згодом - Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 року №69.

Згідно п. 9 зазначених Вказівок, окремим господарством є особи, що проживають разом та ведуть спільне домашнє господарство.

На витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 року, поширюється загальний трирічний строк позовної давності. Розгляд позову про право на майно колишнього колгоспного двору не залежить від вирішення питань землекористування. Право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберігалося після припинення його існування мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні.

Спадкодавиця була останнім членом колгоспного двору, 1993 року визнано право власності. Не відповідає фактичним обставинам висновок суду в частині задоволення заяви про збільшення позовних вимог ОСОБА_2 щодо земельного паю в частині визнання за нею права власності на земельний пай. Твердження ОСОБА_2 про те, що про наявність свідоцтва, виданого після смерті ОСОБА_6 на ім?я ОСОБА_5 довідалась тільки у грудні 2022 року, при отриманні судом відповідних документів з архіву, не відповідає дійсності, оскільки дана обставина вказується у первинному позові і те, що цей пай успадкувала саме ОСОБА_3 .

Приватним нотаріусом Угорчак на вимогу суду надіслано копії всіх документів спадкової справи, і серед них також і свідоцтво про право на спадщину на вказаний земельний пай на ім?я ОСОБА_3 , але свідоцтво про право на спадщину щодо паю ОСОБА_3 не оскаржено. Позивачкою оспорюється свідоцтво про право на пай видане на ім`я ОСОБА_5 , тоді як це свідоцтво уже втратило свою чинність, оскільки дане майно по заповіту перейшло у власність ОСОБА_3 . Вказане свідоцтво, що було видано ще у 2001 році поширюється строк позовної давності, пропуск якого є підставою для відмови у позові за відсутності клопотання, а поновити строк давності у 22 роки суд може лише за наявності поважні причини, а такі причини відсутні.

Вважає, що суд, порушивши вимоги ст. 227, 228, 229 ЦПК України, не дослідив жодних доказів, в той же час зробив посилання на ті з них на які йому вигідно було послатись. Також в ході підготовчого провадження суд не визначався які докази і в якому порядку досліджувати, що підтверджує текст відповідної ухвали.

Зазначає, що судом залишено поза увагою витребувані за його клопотанням у Поберезької сільської ради письмові докази та які були долучені до матеріалів справи, а саме копії сторінок з по господарських книг сільської ради які підтверджують, що з 1989 року і приблизно до 1991, ОСОБА_2 була прописана у дворі де теж були прописані і ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . З вказаного року і надалі, як це зазначається у по господарській книзі, було проведено поділ двору і ОСОБА_2 була вже прописана у іншому дворі (в якому ніколи не проживала фактично ), де з нерухомості значився житловий будинок 1989 року побудови, земельна ділянка.

При цьому саме у по господарській книзі за 1989-91 роки, а не у послідуючих сторінках, зазначається, що проведено поділ, а вже з 1991 року ОСОБА_2 проживала в окремому господарстві.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що факт її перебування в складі колгоспного двору та головування в дворі ОСОБА_6 , а не ОСОБА_5 станом на 01.01.1991 року підтверджується довідкою виконкому Побережської сільської ради від 11.04.2017 року №266, яка наявна в матеріалах справи.

Щодо доводів скаржниці про порушення таємниці нарадчої кімнати, зазначила, що вона була присутня на засіданнях суду першої інстанції 19.04. 2023 року та 24.04.2023 року та стверджує про відсутність ознак паралельного проведення декількох судових засідань.

Зазначила про безпідставність та необґрунтованість доводів апеляційної скарги.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що рішення суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги безпідставні та необґрунтовані.

У судовому засіданні представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримав в межах її доводів, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_13 проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У судовому засіданні позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_2 проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У судове засідання представник Єзупільської селищної ради не з`явився, про час, дату та місце судового засідання повідомлені у відповідності до закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без позивача та відповідача по справі, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Задовольняючи заявлені вимоги позивача ОСОБА_1 та частково вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що спірне домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відносилось до колгоспного двору і станом на день набрання чинності Закону України «Про власність» 15 квітня 1991 року в ньому були зареєстровані та проживали троє осіб: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 . Вони набули частку в ньому і в подальшому, вибувши із спірного будинковолодіння, ОСОБА_2 не втратила права на частку в ньому.

Суд встановив, що на користь ОСОБА_2 від імені ОСОБА_6 посвідчувався 14.12.1982 року заповіт, який не відмінявся, ОСОБА_2 як спадкоємець за заповітом, успадкувала частку від належної спадкодавцю ОСОБА_6 1/3 частини в спірному будинковолодінні в порядку встановленому ст.549 ЦК УРСР.

Суд першої інстанції встановив, що померла ОСОБА_6 була власником права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області. ОСОБА_2 згідно заповіту ОСОБА_6 від 14.12.1982 року набула право власності на земельну частку (пай) та дійшов висновку, що ОСОБА_2 про порушення її прав не було відомо і вона не могла в установлені строки звернутися в суд за захистом порушеного права, а тому підлягають поновленню строки позовної давності у зв`язку з тим, що про порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів, що виникли після померлої ОСОБА_14 їй не було відомо і вона не могла звернутися в суд з позовом про захист своїх прав.

Суд першої інстанції виходив з того, що при складанні та посвідченні 20.08.2004 року оспорюваного заповіту, посвідченого ОСОБА_8 секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, зареєстрованого в реєстрі за №135 від імені ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 не було дотримано вимог нормативно-правових актів, що регламентую порядок його оформлення. В заповіті не вказано час посвідчення, не вказано про особисте ознайомлення заповідача з текстом заповіту, прочитання та підписання та/або прочитання його їй вголос посадовою особою, яка посвідчує заповіт (п.9 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419). Не роз`яснено права та вимоги передбачені чинним на час складання заповіту Цивільним кодексом України (в редакції 2003 року) в т.ч. ст.1241, 1307 ЦК України (п.16 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 № 419). В посвідчувальному написі заповіту не вказано на підставі якого документу встановлено особу громадянина (п.17-18 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419). Суд дійшов висновку, що перелічені вище обставини є достатньою підставою для визнання оспорюваного заповіту недійсним.

Крім того, іншим аргументом для визнання оспорюваного заповіту недійсним суд першої інстанції виходив з того, що хоч згідно висновку експерта Івано-Франківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 14 квітня 2020 №СЕ-19/109/8/7-104ПЧ/20 не дано відповідь на питання: «Чи виконаний підпис у графі «підпис» у заповіті складеному від імені ОСОБА_5 , посвідчений 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрований в реєстрі за №135 - ОСОБА_15 однак експертом вказано, що підписи в графі: «Підпис» у двох примірниках заповіту від 20 серпня 2004 року, посвідчених секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстровані в реєстрі за №135, виконані не особою, яка виконала підписи у заяві про призначення / перерахунок/ пенсії від 17.02.2003 року (пенсійна справа №33849 ОСОБА_5 ), у договорі про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома від 10.08.2014 року - 10.08.2016 року (особова справа №739АРХ №26 ОСОБА_5 , у заяві про прийняття на обслуговування відділенням соцдопомоги вдома від 10.08.2012 року (особова справа №739 АРХ №26 ОСОБА_5 ), у книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 2001-2005 роки, а іншою особою.

Проте, із даних книги погосподарського обліку Поберезької сільської ради 2001-2005 роки, книги погосподарського обліку Поберезької сільської ради за 1996-2000 роки, погосподарської книги №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки в будинковолодінні була зареєстрована та проживала ОСОБА_5 і вона зазначена головою господарства і нею проставлено підписи під особовим рахунком. Суд дійшов висновку, що сторона позивача довела суду, що підписи в погосподарських книгах Поберезької сільської ради за 1996-2010 роки належать саме спадкодавцю ОСОБА_5 , а не іншій особі, і відповідно ця особа не підписувала оспорюваний заповіт. Та дійшов висновку про недійсність заповіту та зазначив, що вказаний заповіт не може створювати юридичних наслідків при спадкуванні спадщини, що відкрилася після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 . Позивач ОСОБА_1 є племінником померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 , тому за правилом представлення спадкує все належне їй майно, яке б міг успадкувати за законом його батько ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_7 , до часу відкриття спадщини після померлої ОСОБА_5 . Позивач прийняв спадщину після померлої ОСОБА_5 , в межах заявлених вимог позивача ОСОБА_1 суд дійшов висновку про задоволення заявлених вимог позивача.

Колегія суддів вважає, що такі висновки суду не в повній мірі відповідають вимогам закону та встановленим по справі обставинам, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть ( т.с.1 а.с.5).

Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на майно померлої, зокрема на будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 24 лютого 1994 року , будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_1 належить до колгоспного двору, головою якого була ОСОБА_5 (т.с.1 а.с.18-19).

Згідно технічного паспорта та довідки ОКП «Івано-Франківське ОБТІ» виданої 23.02.2016 №00315 будинковолодіння в АДРЕСА_1 складається із житлового будинку «А» , загальною площею 60,4 кв м, житловою площею 15,5 кв м, літньої кухні «Б», сараїв «Б» і «Г», погребу «Д», воріт «№1», огорожі «№2» і «№3». Право власності на спірне будинковолодіння зареєстровано за ОСОБА_5 як головою колгоспного двору, на підставі свідоцтва про право власності виданого 24.02.1994. Рішення про реєстрацію прийнято 24.02.1994, реєстровий запис №414, книга №3.

Відповідно до довідок, які видані Поберезькою сільською радою від 30.12.14 №680, 11.04.2017 №266, 13.04.2017 №269, станом на 01.01.1991 року у колгоспному дворі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований наступний склад сім`ї: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 - голова двору; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_9 -дочка; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_10 - внучка (невістка).

Заповіт від імені ОСОБА_6 в Поберезькій сільській раді посвідчувався за реєстровим №8 від 14.12.1982 року та не відмінявся (т.с.1 а.с.17).

ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 батько позивача ОСОБА_1

ОСОБА_5 та ОСОБА_7 є рідні брат і сестра

Позивач ОСОБА_1 є племінником спадкодавця ОСОБА_5 .

Відповідачка ОСОБА_3 є племінницею ОСОБА_5 .

20.08.2004року ОСОБА_8 , секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, від імені ОСОБА_5 посвідчено заповіт, зареєстрований в реєстрі за №135. Згідно якого, ОСОБА_5 заповіла своїй племінниці ОСОБА_3 все належні їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право, а також земельну ділянку біля житлового будинку 0,32 га, приватизований земельний пай 0,72 га, грошові вклади, які знаходяться в ощадній касі №6340 м. Івано-Франківська по рахунках НОМЕР_1 , грошові вклади по рахунках № НОМЕР_2 , які знаходяться в ощадній касі №7327/025 с. Побережжя. Крім того, в заповіті зазначено, що заповідачу зміст ст.534-535 Цивільного Кодексу України роз`яснено.

Відповідно до інформації викладеній в довідці Поберезької сільської ради виданій 13.04.2017 №269 та від 27.03. 2017 №211, померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 на час смерті проживала одна, заповіт від її імені в Поберезькій сільській раді посвідчувався 20.08.2004 року, зареєстрований в реєстрі за №135, і не відмінявся.

ОСОБА_3 20 квітня 2017 року прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5 , подавши заяву приватному нотаріусу Тисменицького районного нотаріального округу Івано-Франківської області Угорчак Н.М, що підтверджується письмовими доказами (т.с 1 а.с.45).

Позивач ОСОБА_1 30.05.2017 також подав в нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 (т.с.1 а.с.60).

11 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М. видано відповідачці ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 .

17.10.2017 позивачу ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальних дій про що свідчить постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 25.02.2015 за №107/02-31.

Згідно висновку експерта Івано-Франківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 14 квітня 2020 №СЕ-19/109/8/7-104ПЧ/20 підписи в графі: «Підпис» у двох примірниках заповіту від 20 серпня 2004 року, посвідчених секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстровані в реєстрі за №135, виконані не особою, яка виконала підписи у заяві про призначення / перерахунок/ пенсії від 17.02.2003 року (пенсійна справа №33849 ОСОБА_5 ), у договорі про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома від 10.08.2014 року - 10.08.2016 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), у заяві про прийняття на обслуговування відділенням соцдопомоги вдома від 10.08.2012 року (особова справа №739 АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), у книзі погосподарського обліку Поберезьскої сільської ради 2001-2005 роки, а іншою особою.

Підписи в графі: «Підпис» у двох примірниках заповіту від 20 серпня 2004 року, посвідчених секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстровані в реєстрі за №135, виконані особою, яка виконала підписи у заяві про призначення /перерахунок/ пенсії від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_5 ), у поданні №68 від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 ОСОБА_5 ).

Відповісти на питання: «Чи виконаний підпис у графі «підпис» у заповіті складеному від імені ОСОБА_5 , посвідчений 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрований в реєстрі за №135 - ОСОБА_5 ?» не є можливим по причині несумісності для порівняння досліджуваних підписів з підписами ОСОБА_5 у зразках (індивідуальному плані надання соціальної послуги догляду вдома від 29.04.2014 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 1996-2000 роки, погосподарській книзі №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки).

Підпис під реєстраційним №135 на аркуші №36 у реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених Поберезької сільської ради 2003-2004р. виконані не особою, яка виконала підписи - у заяві про призначення/перерахунок/ пенсії від 17.02.2003 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_5 ), у договорі про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома від 10.08.2014 року - 10.08.2016 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), у заяві про прийняття на обслуговування відділенням соцдопомоги вдома від 10.08.2012 року (особова справа №739 АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), у книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 2001-2005 роки, а іншою особою.

Відповісти на питання: «Чи виконаний підпис заповідача у реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, який ведеться Поберезькою сільською радою підчас реєстрації заповіту, посвідченого 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрованого в реєстрі за №135 - ОСОБА_5 чи іншою особою?» не є можливим по причині несумісності для порівняння досліджуваних підписів з підписами ОСОБА_5 у зразках (індивідуальному плані надання соціальної послуги догляду вдома від 29.04.2014 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 1996-2000 роки, погосподарській книзі №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки).

Згідно дублікату заповіту ОСОБА_6 від 14 грудня 1982 року, який було посвідчено секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, ОСОБА_16 , зареєстровано в реєстрі за №8, все належне ОСОБА_6 майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй належатиме на день смерті і на що за законом матиме право заповіла половину ОСОБА_2 (т.с.1 а.с.124).

ОСОБА_5 08 травня 2002 року було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, що розташована на території Поберезької ради площею 0,7219 га для ведення селянського господарства та 12грудня 2016 року зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку (т.с.1 а.с.68, 69).

Що стосується заявлених вимог за первісним позовом ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на 2/3 частки спірного будинковолодіння, колегія суддів виходить з наступного.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, всі або частина яких є членами колгоспу, брали участь у суспільному виробництві колгоспу та спільно вели підсобне господарство на присадибній ділянці.

Згідно з частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, а частина друга статті 123 цього Кодексу визначала, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Частиною другою статті 123 ЦК УРСР передбачено, що розмір частки члена двору встановлюється, виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Частку працездатного члена двору в майні двору може бути зменшено або в її виділенні зовсім відмовлено у зв`язку з недовгочасним його перебуванням у складі двору або незначною участю своєю працею чи коштами в господарстві двору.

Закон Української РСР «Про власність», який набув чинності 15 квітня 1991 року, не містив поняття «колгоспний двір» і закріпив загальні положення щодо права власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї.

Відповідно до статті 17 цього Закону майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників.

Подібні правовідносини проаналізовані Верховним Судом України у постанов від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Відповідно до довідки, яка видана Поберезькою сільською радою від 14 листопада 2019 року №1192 (тс.2 а.с.114) згідно із записами в по господарських книгах з 1986 року по лютий 2017 року у господарстві (колгоспному дворі) за адресою: АДРЕСА_1 були прописані (зареєстровані): ОСОБА_6 , 1909 року народження (голова сімї); ОСОБА_5 , дочка; ОСОБА_2 , 1945 року народження , згідно запису погосподарських книги 09.11.1993 року вибула під №601.

Згідно запису по господарської книги у господарстві (колгоспному дворі) за адресою: АДРЕСА_1 станом на 01 січня 1991 року зареєстровані: ОСОБА_6 , 1909 року народження, голова сімї; ОСОБА_5 , дочка; ОСОБА_2 , 1945 року народження, онука, 09.11.1993 другий номер, т.2 а.с.115-131).

Отже, колгоспний двір належав їм у рівних частках, тобто по 1/3 частині кожному. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 не втратила право на частку в колгоспному дворі, вибувши із будинковолодіння.

Доводи апеляційної скарги в частині того, що ОСОБА_5 була власнком всього будинку і з 1993 року за нею рішенням сільської ради визнано право власності на цілий будинок та те, що з 1989 року у ОСОБА_2 вибула у свій будинок і втратила право на частку у колгоспному дворі не заслуговують на увагу враховуючи вищевикладене, крім того, як вбачається із записів погосподарської книги господарства (колгоспному двір) за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 вибула з 09.11.1993 року.

Судом встановлено, що ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 . ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно заповіту ОСОБА_6 від 14 грудня 1982 року, який було посвідчено секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, ОСОБА_16 , зареєстровано в реєстрі за №8, все належне ОСОБА_6 майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй належатиме на день смерті і на що за законом матиме право заповіла половину ОСОБА_2 (т.с.1 а.с.124).

ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на час смерті матері ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 проживала та була зареєстрована з померлою за однією адресою.

Відповідно до статті 563 ЦК УРСР у разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається. Якщо після смерті члена колгоспного двору інших членів двору не залишається, до майна двору застосовуються правила цього розділу. Особисте майно членів колгоспного двору після їх смерті переходить до спадкоємців на загальних підставах.

Правила статті 563 ЦК УРСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 01 липня 1990 року. При припиненні колгоспного двору з інших підстав (перетворення колгоспу у радгосп, виходу з колгоспу членів двору тощо), а також в разі смерті члена двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору (майна, що збереглося), відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.

Загальні правила спадкування щодо частки члена колгоспного двору в майні двору застосовуються з 01 липня 1990 року. При спадкуванні після смерті останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати, частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору, але не втратила на неї права на час смерті останнього члена двору, не входить до спадкового майна.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі, коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина перша статті 529 ЦК УРСР).

Згідно із статтею 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Частиною другою статті 549 ЦК УРСР передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив у володіння або управління спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Якщо позивач вступив в управління та володіння спадковим майном або його частиною, суд із цих підстав вирішує питання про визнання права на спадкове майно.

Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 14 червня 1994 року № 18/5, яка була зареєстрована в Міністерстві юстиції України 07 липня 1994 року за № 152/361, та була чинна до 03 березня 2004 року, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу або квитанції про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК УРСР прийняття спадщини могло підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном.

Також доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців правовстановлюючих документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього.

Подібні висновки вкладено у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 448/754/18.

Звертаючись до суду із зустрічними позовними вимогами, ОСОБА_2 зазначила, що вона прийняла спадщину після смерті ОСОБА_6 в порядку спадкування за заповітом, шляхом вступу в її володіння, управління та розпорядженням майном, спільно з її дочкою проводили похорон, забрала та використовує речі побутового вжитку покійної. Вказані обставини підтверджені показами свідка ОСОБА_17 та не спростовуються представником відповідачки.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 фактично вступила в управління та володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, тобто вчинила дії щодо виконання вимог статті 549 ЦК УРСР, а отже, прийняла спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 .

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 набула право власності на частку спірного будинковолодіння, з яких 1/3 частини як частка колишнього колгоспного двору і 1/6 в порядку спадкування за заповітом після померлої ОСОБА_6 .

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч.3 ст.1266 ЦК України племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Згідно із положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Статтею 1234 ЦК України встановлено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

Виходячи зі змісту статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено такі вимоги: зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Заповіт, як односторонній правочин, має відповідати загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.

Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником тощо).

Як на підставу позову про визнання недійсним та скасування заповіту, посвідченого 20 серпня 2004 року ОСОБА_8 , секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від імені ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 посилався на те, що в заповіті не вказано час посвідчення, не вказано про особисте ознайомлення заповідача з текстом заповіту, прочитання та підписання та/або прочитання його їй в голос посадовою особою, яка посвідчує заповіт, не роз`яснено права та вимоги передбаченіст.счт.1241, 1307 ЦК України, в посвідчу вальному написі не вказано на підставі якого документу встановлено особу, заповіт не підписано ОСОБА_9 .

Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 15 жовтня 2019 року у справі було призначено судову почеркознавчу експертизу на вирішення якої поставленні наступні запитання: чи виконаний підпис у графі «підпис» у заповіті, складеному від імені ОСОБА_5 , посвідчений 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрований в реєстрі за №135 - ОСОБА_5 чи іншою особою? Чи виконано підпис заповідача в реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, який ведеться Поберезькою сільською радою під час реєстрації заповіту, посвідченого 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрованого в реєстрі за №135 - ОСОБА_5 чи іншою особою?

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частині другій статті 77 ЦПК України зазначено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Колегія суддів вважає, що висновок почеркознавчої експертизи, проведеної у справі за клопотанням позивача, не містить категоричного твердження про те, що ОСОБА_5 не підписувала заповіт, а тому не може бути визнаний судом як належний та допустимий доказ відсутності волевиявлення ОСОБА_5 на підписання заповіту.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що сторона позивача довела суду, що підписи в погосподарських книгах Поберезької сільської ради за 1996-2010 роки належить саме спадкодавцю ОСОБА_5 , а не іншій особі та дійшов висновку, що ОСОБА_5 не підписувала оспорюваний заповіт.

Між тим, як вбачається із висновку експерта Івано-Франківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 14 квітня 2020 №СЕ-19/109/8/7-104ПЧ/20 об`єктом дослідження експерта були також підписи, які містяться в погосподарських книгах Поберезької сільської ради за 1996-2010 роки, за 2006-2010 роки та встановлено несумісність підписів по загальному виду, розміру, транскрипції та згідно вказаного висновку експерта відповісти на питання: «Чи виконаний підпис у графі «підпис» у заповіті складеному від імені ОСОБА_5 не є можливим по причині несумісності для порівняння досліджуваних підписів з підписами ОСОБА_5 у зразках (індивідуальному плані надання соціальної послуги догляду вдома від 29.04.2014 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_5 ), книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 1996-2000 роки, погосподарській книзі №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки)

Апеляційний суд зазначає, що, виходячи з положень ст. 81 ЦПК України про те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, суд першої інстанції, порушивши вимоги ст. ст.103, 76, 77, 80, 81 ЦПК України дійшов помилкового висновку, що оспорюваний заповіт не підписувала ОСОБА_5 .

Як вбачається із матеріалів справи стороною позивача ОСОБА_1 клопотань про проведення додаткової судової почеркознавчої експертизи в суді першої інстанції не заявлялося. Інших беззаперечних, належних та допустимих доказів з точки зору ст. 81,76 ЦПК України, які б свідчили, що ОСОБА_5 не підписувала заповіт, стороною позивача не надано. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в цій частині є слушними.

20.08.2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, ОСОБА_8 , від імені ОСОБА_5 посвідчено заповіт, зареєстрований в реєстрі за №135. Згідно якого, ОСОБА_5 заповіла своїй племінниці ОСОБА_3 все належні їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право, а також земельну ділянку біля житлового будинку 0,32 га, приватизований земельний пай 0,72 га, грошові вклади, які знаходяться в ощадній касі №6340 м. Івано-Франківська по рахунках НОМЕР_1 , грошові вклади по рахунках № НОМЕР_2 , які знаходяться в ощадній касі №7327/025 с. Побережжя.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); Так, відповідно до частини другої статті 37 Закону України «Про нотаріат» у сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють, зокрема, такі нотаріальні дії як посвідчення заповітів (крім секретних).

При вчиненні наведених нотаріальних дій посадові особи органу місцевого самоврядування діють відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5.

Недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.

Крім того, визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17.

З урахуванням викладеного, висновок суду першої інстанції про те, що при складанні та посвідчені 20.08.2004 року оспорюваного заповіту не було дотримано вимог нормативно-правових актів, що регламентують порядок його оформлення не відповідає вимогам закону та встановленим по справі обставинам. За таких підстав рішення суду в частині задоволення заявлених вимог позивача ОСОБА_1 підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Оскільки відсутні підстави для визнання заповіту недійсним, то вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на частку спірного будинку після смерті ОСОБА_5 в порядку спадкування відсутні.

Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статтею 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

В даному випадку судом першої інстанції правильно встановлено порушення прав позивачки ОСОБА_2 видачею ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки порушується її право власності на частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 , однак суд, дійшов помилкового висновку про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 жовтня 2017 року в цілому, оскільки ОСОБА_3 , яка прийняла спадщину після померлої ОСОБА_5 має право на спадкування спірного будинку за заповітом, тому рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Що стосується зустрічних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2001 року, колегія суддів зазначає наступне.

Як зазначалося вище, судом встановлено, що ОСОБА_2 прийняла спадщину після померлої, ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_6 . Згідно заповіту ОСОБА_6 від 14 грудня 1982 року, який було посвідчено секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, ОСОБА_16 , зареєстровано в реєстрі за №8, все належне ОСОБА_6 майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй належатиме на день смерті і на що за законом матиме право заповіла половину ОСОБА_2 (т.с.1 а.с.124).

21 березня 2001 року ОСОБА_5 Тисменицькою державною нотаріальною конторою видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно якого спадкове майно на яке видане свідоцтво, складається з права на земельну ділянку, яка перебуває в колективній власності АТФ «Придністровя» розміром 0, 73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, що посвідчується сертифікатом РН №318146 виданий Тисменицькою райдержадміністрацією 17 березня 2000 року, зареєстровано в Книзі реєстрації сертифікатів на прао на земельну частку (пай) за №47. (т.с.3 ас. 214).

Тобто, померлій ОСОБА_6 на праві власності належала земельна ділянка яка перебувала в колективній власності АТФ «Придністровя» розміром 0, 73 умовних кадастрових гектарах.

ОСОБА_5 08 травня 2002 року отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, що розташована на території Поберезької ради площею 0, 7219 га для ведення селянського господарства та 12грудня 2016 року за нею було зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку (т.с.1 а.с.68, 69).

Позивачка згідно заповіту ОСОБА_6 від 14 грудня 1982 року мала право на спадкування вказаної спірної ділянки.

Згідно з пунктами 4, 5, 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у редакції від 16 січня 2003 року, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Правовідносини, що є предметом розгляду у цій частині, виникли до набрання чинності ЦК України, отже для вирішення цієї справи підлягають застосуванню норми ЦК УРСР.

Відповідно до положень статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

У статті 527 ЦК УРСР зазначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.

Згідно статті 529 ЦК УРСР діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого при спадкоємстві за законом є спадкоємцями першої черги в рівних частках.

Стаття 548 ЦК УРСР визначає, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до положень статті 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

За правилами статті 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до положень статті 74 ЦК УРСР вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, арбітражем або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.

Згідно із статтею 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Статтею 80 ЦК УРСР передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц від 27 січня 2021 року у справі № 332/4629/15 від 10 вересня 2021 року у справі № 441/688/18, від 16 лютого 2022 року в справі № 711/4004/19 викладено правові висновки, відповідно до яких до правовідносин у справах за позовом спадкоємця, який прийняв спадщину, про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним застосовується трирічний строк для звернення до суду за захистом порушеного права, який розпочинає свій відлік з моменту видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину. Момент, з якого особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, пов`язується з датою видачі нотаріусом відповідного свідоцтва.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі №385/321/20 зазначено «що початок перебігу позовної давності за позовами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину пов`язується з тим моментом, коли спадкоємець дізнався або за усіма об`єктивними обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. У визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту його і прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об`єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій».

Оскаржуючи свідоцтво про право на спадщину за законом від 20 березня 2001 року ОСОБА_2 просила суд поновити строки звернення до суду і як на поважність причин пропуску строку зазначила, що спадкоємець ОСОБА_5 та Поберезька сільська рада приховала факт складання спадкодавцем ОСОБА_6 на її користь заповіту та про порушення її прав стало відомо в грудні 2022 року з матеріалів спадкової справи, які були отримані судом з Івано-Франківського обласного державного нотаріального архіву, раніше їй не було відомо, що на земельну частку (пай)було видане свідоцтво про право на спадщину за законом.

Разом з ти, з матеріалів справи вбачається, позивачці ОСОБА_2 про заповіт стало відомо 25 січня 2006 року про, що свідчить дублікат заповіту (т.с.1 а.с.124). У 2015 році позивачка зверталася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності в порядку спадкування за заповітом на будинок (т.с.1 а.с.127) та отримала відмову. Позивачка не надала суду доказів, які б їй перешкоджали здійснити дії по виявленню спадкового майна після смерті ОСОБА_6 . Крім того, в суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснила, що у 2015 році при спілкуванні з ОСОБА_18 та їй повідомила, що оформила документи на пай. Тобто, позивачка з січня 2006 року була обізнана про заповіт, у 2015 року від ОСОБА_19 довідалася, що остання після смерті ОСОБА_6 оформила право власності на земельний пай. Між тим, до суду в межах строку позовної давності за захистом порушеного права не звернулася та поважних причин, які б унеможливлювали або перешкоджали їй звернутися до суду з позовною заявою суду не надано. Причини пропуску строку, які зазначила позивачка у позовній заяві, спростовуються матеріалами справи та поясненнями, які надала в суді апеляційної інстанції.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що позивачка має право на спадкування частки земельного паю, однак вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2001 року та визнання за нею про власності на частку земельного паю задоволенню не підлягають у зв`язку з пропуском строку позовної давності для звернення із заявленими вимогами, а висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 про порушення її прав, що виникли після померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 не було відомо і вона не могла в установлений законом строк звернутися із позовом не відповідає встановленим по справі обставинам та вимогам закону.

Відповідно до ч.2 ст.245 ЦПК України під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші справи. Доводи апеляційної скарги про те, що під час перебування в нарадчій кімнаті з 19 год 12 хв 19 квітня 2023 року і до 13 год 24 квітня 2023 року судом розглянуто ряд інших справ, колегія судів вважає слушними.

Доводи апеляційної скарги про те, що наведені у заяві про відвід судді а також у заяві представника скаржниці про самовідвід судді обставини які підтверджують, що суддя мав ту чи іншу упередженість до відповідачки ОСОБА_3 та до її представника, в ухвалені судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Підстави відводу (самовідводу) судді визначено ст.36 ЦПК України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.

Статтею 40 ЦПК України регламентовано порядок вирішення заяви про відвід судді, відповідно до частин другої та третьої якої питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість. Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід. Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.

Як вбачається із матеріалів справи представником ОСОБА_3 15 березня 20203 року та 19 квітня 2023 року було подано заяви , в якій представник відповідачки просив суд заявити по даній справі собі відвід та про відвід судді.

Вказана заява була розглянута судом і 19 квітня 2023 року судом постановлено ухвалу про відмову у задоволенні відводу судді.

Надаючи оцінку підставам на які посилається представник скаржника в апеляційній скарзі щодо упередженості судді до відповідачки та її представника, колегія суддів виходить з того, що у рішенні ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» (№ 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року) зазначено, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд, як такий, та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, допоки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими.

Як зазначає ЄСПЛ у рішенні від 24 травня 1989 року у «Справі Гаусшильдта», найголовніше- це довіра, яку в демократичному суспільствіповинні мати суди у громадськості (Hauschildt Case, заява № 11/1987/134/188, § 48). На думку Суду, наявність безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції визначається за допомогою суб`єктивного критерію, тобто оцінювання особистого переконання конкретного судді у конкретній справі, а також за допомогою об`єктивного критерію, тобто з`ясування того, чи надав цей суддя достатні гарантії для виключення будь-якого легітимного сумніву з цього приводу (рішення від 24 травня 1989 року у «Справі Гаусшильдта» (Hauschildt Case), заява № 11/1987/134/188, § 46)).

Згідно із Бангалорськими принципами поведінки суддів, схваленими резолюцією 2006/23 Економічної і Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, об`єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов`язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя заявляє самовідвід від участі в розгляді справи в тому випадку, якщо для нього не є можливим винесення об`єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в неупередженості судді.

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях ЄСПЛ, для визначення неупередженості суду належить виходить не тільки з суб`єктивного критерію, але й об`єктивного підходу, який визначає, чи були забезпечені достатні гарантії, аби виключити будь-які законні сумніви з цього приводу (рішення у справі «Ферантелі та Сантанжело проти Італії» (Ferrantelli and Santangelo v. Italy), від 7 серпня 1996 року, п. 58)).

Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з`являться докази на користь протилежного.

Згідно з об`єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді. Вирішальним при цьому є те, чи можуть бути побоювання учасників справи щодо відсутності безсторонності у певного судді об`єктивно виправдані.

Таким чином, аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що підставами для відводу судді є існування суб`єктивного та/або об`єктивного критеріїв.

На думку колегії суддів, у справі, яка переглядається, існування суб`єктивного та/або об`єктивного критеріїв для відводу судді Струтинського Р.Р. матеріалами справи не підтверджено, а підставою заявленого судді відводу є виключно незгода сторони позивача із процесуальними рішеннями судді. Обставин, які б свідчили про упередженість судді Струтинського Р.Р. стосовно ОСОБА_3 та її представника, зацікавленість суду у певному рішенні у цій справі чи про необ`єктивне ставлення до сторін у справі заявник не навів, а суд цього не встановив. Отже, обставини, наведені скаржником на обґрунтування неупередженості судді в заяві про відвід, не знайшли свого підтвердження, а заява за своєю суттю зводиться до помилкового тлумачення заявником пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішення суду першої інстанції, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, на підставі п.п.1, 3, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України, рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2023 року суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні заявлених вимог ОСОБА_1 та часткового задоволення заявлених вимог зустрічного позову ОСОБА_2 . Визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 11 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М., зареєстроване в реєстрі за №1801, видане на ім`я ОСОБА_3 , а саме в частині визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині заявлених вимог ОСОБА_2 відмовити.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подання позовної заяви позивачем ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 1344, 80 грн (т.с.1 а.с.1, 154), ним за проведення судової почеркознавчої експертизи сплачено 2250, 24 грн. Оскільки у задоволенні заявлених вимог позивачу ОСОБА_1 відмовлено, то судові витрати по сплаті судового збору та проведення експертизи позивачу не компенсуються. Позивачкою сплачено судовий збір на загальну суму 3394, 40 грн. (тс.1 а.с.117, т.с.3 а.с.239).

ОСОБА_3 за подання апеляційної скарги сплачено судовий збір у розмірі 8646, 00 грн.

З урахуванням часткового задоволення заявлених вимог ОСОБА_2 , відмови у задоволенні заявлених вимог ОСОБА_1 і часткового задоволення апеляційної скарги, враховуючи положення ч.1, 10 ст.141 ЦПК України з ОСОБА_1 користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3074, 40 грн. З ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1919, 80 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні заявлених вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним, скасування заповіту, свідоцтва про право на спадщину за заповітом відмовити.

Заявлені зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 про визнання нейдісним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на 2/3 частини житловий будинок, поновлення строку, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на частку земельного паю задовольнити частково.

Визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 11 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М., зареєстроване в реєстрі за №1801, видане на ім`я ОСОБА_3 , а саме в частині визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В іншій частині заявлених вимог ОСОБА_2 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 реєстраційний номер облікованої картки платника податків НОМЕР_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікованої картки платника податків НОМЕР_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3074, 40 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікованої картки платника податків НОМЕР_5 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікованої картки платника податків НОМЕР_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1919, 80 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 03 серпня 2023 року.

Головуючий В.М. Луганська

Судді І.В. Бойчук

Є.Є. Мальцева


Суд	Івано-Франківський апеляційний суд
Дата ухвалення рішення	01.08.2023
Оприлюднено	04.08.2023
Номер документу	112600901
Судочинство	Цивільне
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них

СТРУТИНСЬКИЙ Р. Р.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 01.08.2023 по справі 352/1827/17ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —352/1827/17

Постанова від 01.08.2023

Постанова
від 01.08.2023 по справі 352/1827/17
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД