Рішення

від 24.04.2023 по справі 352/1827/17

ТИСМЕНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 352/1827/17

Провадження № 2/352/5/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2023 року м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

у складі: головуючого - судді Струтинського Р.Р.

з участю секретаря Гребінника В.М.

представника позивача-адвоката Марущака В.І.

представника відповідачки-адвоката Устінського А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження в приміщенні Тисменицького районного суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсними та скасування заповіту і свідоцтва про право на спадщину за заповітом, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 про визнання права власності,

в с т а н о в и в :

Позивач 23.10.2017 звернувся в суд з позовом до відповідачів, у якому, з урахуванням збільшення позовних вимог згідно заяви від 27.02.2018, просив визнати недійсним та скасувати заповіт від 20.08.2004, свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами від 11.10.2017, та визнати за ним право власності на 1/3 частку будинковолодіння в АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .

22.02.2018 ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Поберезької сільської ради про визнання права власності, у якому, з урахуванням збільшення позовних вимог згідно заяви від 13.12.2022, просила поновити їй строки позовної давності у даній справі, визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 від 11.10.2017, визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 20.03.2001, визнати за нею право власності на 2/3 частини будинковолодіння в АДРЕСА_1 , визнати за нею право власності на 1/ частину права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах на території Поберезької сільської ради після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 .

Ухвалою суду від 17.10.2018 у даній справі призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 25.04.2019 первісний позов та зустрічний об`єднані в одне провадження.

Ухвалою суду від 15.10.2019 провадження у справі зупинено у зв`язку з призначенням по справі судової почеркознавчої експертизи.

Ухвалою суду від 23.12.2019 провадження у справі поновлено.

Ухвалою суду від 30.01.2020 витребувано докази у Поберезькій сільській раді Тисменицького району Івано-Франківської області та зупинено провадження.

Ухвалою суду від 02.09.2020 провадження у справі поновлено.

Ухвалою суду від 10.06.2021 витребувано докази з Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області та Івано-Франківської обласної дирекції Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта».

Ухвалою суду від 28.10.2021 замінено первісного відповідача у справі- Поберезьку сільську раду Тисменицького району Івано-Франківської області, належним відповідачем, яким є Єзупільська селищна рада.

Ухвалою суду від 06.04.2022 витребувано докази з Івано-Франківського обласного державного нотаріального архіву.

Ухвалою суду від 16.06.2022 витребувано докази з Тисменицької державної нотаріальної контори.

Ухвалою суду від 15.03.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Заявлений ОСОБА_1 позов обґрунтовано тим, що відповідно до рішення виконавчого комітету Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області №35 від 22 грудня 1993 за його тіткою ОСОБА_4 як головою колгоспного двору, було визнано право власності на будинковолодіння в АДРЕСА_1 . 24 лютого 1994 ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок. У зв`язку з тим, що спірне будинковолодіння мало статус колгоспного двору станом на 15 квітня 1991 тому особи, які проживали в ньому на припинення колгоспних дворів, а саме: тітка позивача ОСОБА_4 - голова господарства, його баба, ОСОБА_5 , та мама ОСОБА_2 , тому ці особи стали співвласниками будинковолодіння в рівних долях, тобто їм належало на праві спільної сумісної власності по 1/3 частині домоволодіння, як членам колишнього колгоспного двору. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 він прийняв належну їй частку в спірному будинковолодінні шляхом подачі до приватного нотаріуса заяви про прийняття спадщини. Проте, нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно, що підтверджується листом про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 17.10.2017 за №507/02-14. Крім того, його було повідомлено про наявність заповіту від імені померлої ОСОБА_4 складеного 20.08.2004 за №135 та наявність інших спадкоємців, які прийняли спадщину та яким видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Вважає, що оспорюваний заповіт не відповідає вимогам ст. 1247 ЦК України, ст. 202-209 ЦК України, вчинений із порушенням і не по формі встановленій законом, такий заповіт є недійсним та не може створювати юридичних наслідків - спадкування ОСОБА_3 спадщини в порядку спадкування за заповітом, а помилково видане нотаріусом відповідачці свідоцтво про право на спадщину за заповітом та заповіт слід визнати недійсним і скасувати та визнати за ним право власності на частку в спірному майні.

Заявлений ОСОБА_2 зустрічний позов обґрунтовано тим, що спірне будинковолодіння мало статус колгоспного двору станом на 15 квітня 1991 року. Оскільки в колгоспному дворі, на час його припинення, проживали її свекруха ОСОБА_5 , сестра її чоловіка ОСОБА_4 та вона ОСОБА_2 , тому відповідно до чинних на той час нормативно-правових актів їй належить 1/3 частка у спірному будинковолодінні, як члену колишнього колгоспного двору. У зв`язку з тим, що 14 грудня 1982 ОСОБА_5 склала в її користь заповіт, згідно якого заповіла їй половину всього належного їй майна, тому вона успадкувала 1/3 частину спірного будинковолодіння та частину земельної частки (паю). Оскільки нотаріуси видали ОСОБА_4 свідоцтво про право на спадщину на цілу частку земельного паю, а відповідачці ОСОБА_3 на ціле спірне будинковолодіння без урахування того, що в її користь ОСОБА_5 склала заповіт , тому вважає, що помилково видані нотаріусом відповідачці свідоцтво про право на спадщину за заповітом та свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну частку (пай) видане спадкодавцю ОСОБА_4 слід визнати недійсним і скасувати.

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Марущак В.І. у судовому засіданні первісний позов підтримав в повному обсязі з підстав вказаних в позовній заяві та просив його задоволити, щодо задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 поклався на розсуд суду.

Позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_2 та її представник адвокат Устінський А.В. у судовому засіданні зустрічний позов підтримали в повному обсязі з підстав вказаних в позовній заяві та просили його задоволити. Крім того, не заперечували щодо задоволення первісного позову позивача ОСОБА_1 . Також, ОСОБА_2 додатково пояснила, що вона проводила похорон свекрухи, а за її життя постійно допомагала ОСОБА_5 , вели спільне господарство та поряд (на подвір`ї) побудувала інший будинок по АДРЕСА_1 . Після похорону забрала подушки та перини ОСОБА_5 , якими користується по даний час.

Відповідачка ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася, про час і місце розгляду справи була повідомлена в установленому законом порядку.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Попович С.С. в судове засідання не з`явився, про час і місце розгляду справи був повідомлений в установленому законом порядку, що також підтверджується розписками про повідомлення його про час і місце розгляду справи. Крім того, адвокат Попович С.С. в поданій до суду 19.04.2023 заяві про відвід судді Струтинського Р.Р. просив розгляд справи проводити без його участі.

Представник відповідачки ОСОБА_3 - адвокат Попович С.С. в поданих до суду відзивах на позов позивача ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 заперечив проти заявлених до ОСОБА_3 позовних вимог з підстав вказаних у відзивах.

Представник відповідача Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області в судове засідання не з`явився, про час і місце розгляду справи був повідомлений в установленому законом порядку. В поданій до суду заяві просив розгляд справи проводити без участі його представника (т.3 а.с. 137).

Заслухавши сторін та їхніх представників, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи по суті, встановивши фактичні обставини та відповідні їм правовідносини, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.12, ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків (частини перша, друга статті 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі -Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача).

Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду.

Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Судом встановлено, що 24 лютого 1994 року виконавчим комітетом Поберезької сільської ради народних депутатів Тисменицького району Івано-Франківської області ОСОБА_4 , як голові колгоспного двору, видано свідоцтво про право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 (т.1 а.с.18-19). Як зазначено в свідоцтві, воно видане ОСОБА_4 на підставі рішення виконкому Поберезької сільської ради від 22 грудня 1993 року №35.

Згідно технічного паспорта та довідки ОКП «Івано-Франківське ОБТІ» виданої 23.02.2016 №00315 (т.1 а.с.86-89) будинковолодіння в АДРЕСА_1 складається із житлового будинку «А» , загальною площею 60,4 кв м, житловою площею 15,5 кв м, літньої кухні «Б», сараїв «Б» і «Г», погребу «Д», воріт «№1», огорожі «№2» і «№3». Право власності на спірне будинковолодіння зареєстровано за ОСОБА_4 як головою колгоспного двору, на підставі свідоцтва про право власності виданого 24.02.1994. Рішення про реєстрацію прийнято 24.02.1994, реєстровий запис №414, книга №3.

Вартість об`єкта оцінки згідно висновку від 05.10.2017, реєстраційний номер звіту GP 171005-003, становить 59971 грн 05 коп. (т.1 а.с.90).

Згідно свідоцтв про смерть та актових записів про смерть вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 померла ОСОБА_5 , а 23 квітня 1996 року ОСОБА_6 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 є рідні брат і сестра.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 і відповідачки ОСОБА_2 , та племінником спадкодавця ОСОБА_4 . Відповідачка ОСОБА_3 також є племінницею ОСОБА_4 .

Як вбачається із дублікату заповіту, виданого Поберезькою сільською радою 25 січня 2006, 14 грудня 1982 року ОСОБА_5 склала заповіт, який було посвідчено Мойсишин М.І. , секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, зареєстровано в реєстрі за №8, згідно якого, все належне ОСОБА_5 майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй належатиме на день смерті і на що за законом матиме право заповіла половину відповідачці ОСОБА_2 (т.1, а.с.124).

Відповідно до інформації, викладеній в довідках Поберезької сільської ради від 30.12.14 №680, 11.04.2017 №266, 13.04.2017 №269 у спірному будинковолодінні в АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991 року були зареєстровані ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та мама позивача ОСОБА_2 . Крім того, в довідці зазначено, що заповіт від імені ОСОБА_5 в сільській раді посвідчувався за №8 14.12.1982 та не відмінявся.

З матеріалів спадкової справи №27/2017, наданої суду Угорчак Н.М. приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Івано-Франківської області вбачається, що 20.08.2004 Стефанишин М.С. , секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, від імені ОСОБА_4 посвідчено заповіт, зареєстрований в реєстрі за №135. Згідно заповіту, ОСОБА_4 заповіла своїй племінниці ОСОБА_3 все належні їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право, а також земельну ділянку біля житлового будинку 0,32 га, приватизований земельний пай 0,72 га, грошові вклади, які знаходяться в ощадній касі №6340 м. Івано-Франківська по рахунках НОМЕР_1 , грошові вклади по рахунках № НОМЕР_2 , які знаходяться в ощадній касі №7327/025 с. Побережжя. Крім того, в заповіті зазначено, що заповідачу зміст ст.534-535 Цивільного Кодексу України роз`яснено.

Відповідно до інформації викладеній в довідці Поберезької сільської ради виданій 13.04.2017 №269 та від 27.03. 2017 №211, померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 на час смерті проживала одна, заповіт від її імені в Поберезькій сільській раді посвідчувався 20.08.2004 року, зареєстрований в реєстрі за №135, і не відмінявся.

Крім того, з матеріалів спадкової справи №27/2017 вбачається, що 20.04.2017 відповідачка ОСОБА_3 подала до Угорчак Н.М. приватного нотаріуса Тисменицького районного нотаріального округу Івано-Франківської області заяву про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 .

Аналогічно, позивач ОСОБА_1 30.05.2017 також подав в нотконтору заяву про прийняття спадщини за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4

11 жовтня 2017 року Угорчак Н.М. , приватний нотаріус Тисменицького районного нотаріального округу видала відповідачці ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 .

17.10.2017 позивачу ОСОБА_1 нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальних дій- видачі свідоцтва про право на спадщину на спірне спадкове будинковолодіння. Крім того, Колтун С.В. державний нотаріус Тисменицької районної державної нотаріальної контори 25.02.2015 відмовила відповідачці за первісним позовом ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове будинковолодіння в АДРЕСА_1 після померлої ОСОБА_5 у зв`язку з тим, що правовстановлюючі документи на будинковолодіння, на час її звернення в нотконтору, були відсутні, про що свідчить постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 25.02.2015 за №107/02-31.

Як вбачається із матеріалів спадкової справи, наданої суду Івано-Франківським обласним державним нотаріальним архівом, спадкова справа №237/2001 була заведена Тисменицькою районною державною нотаріальною конторою після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 . Померла спадкодавець також була власником права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області. Це право посвідчувалося сертифікатом РН №318146 виданого Тисменицькою райдержадміністрацією 17 березня 2000р., зареєстрованого в Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №47.

20 березня 2001 державний нотаріус Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С.В., видала дочці спадкодавця ОСОБА_4 свідоцтво про право на спадщину за законом на право на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 , номер спадкової справи 237, зареєстровано в реєстрі за №1-638.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 20.03.2001 вартість земельної частки (паю) становить 4572, 58 грн.

Як вбачається із наявної в матеріалах справи №237/2001 довідки, виданої Поберезькою сільської радою 16 березня 2001 №232 в якій вказано, що заповіт від імені померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 в сільській раді не посвідчувався і не відмінявся.

Згідно висновку експерта Івано-Франківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 14 квітня 2020 №СЕ-19/109/8/7-104ПЧ/20 (т.3, а.с. 49-56) підписи в графі: «Підпис» у двох примірниках заповіту від 20 серпня 2004 року, посвідчених секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстровані в реєстрі за №135, виконані не особою, яка виконала підписи у заяві про призначення / перерахунок/ пенсії від 17.02.2003 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ), у договорі про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома від 10.08.2014 року - 10.08.2016 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), у заяві про прийняття на обслуговування відділенням соцдопомоги вдома від 10.08.2012 року (особова справа №739 АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), у книзі погосподарського обліку Поберезьскої сільської ради 2001-2005 роки, а іншою особою. Підписи в графі: «Підпис» у двох примірниках заповіту від 20 серпня 2004 року, посвідчених секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстровані в реєстрі за №135, виконані особою, яка виконала підписи у заяві про призначення /перерахунок/ пенсії від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ), у поданні №68 від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ). Відповісти на питання: «Чи виконаний підпис у графі «підпис» у заповіті складеному від імені ОСОБА_4 , посвідчений 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрований в реєстрі за №135 - ОСОБА_4 ?» не є можливим по причині несумісності для порівняння досліджуваних підписів з підписами ОСОБА_4 у зразках (індивідуальному плані надання соціальної послуги догляду вдома від 29.04.2014 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 1996-2000 роки, погосподарській книзі №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки).

Підпис під реєстраційним №135 на аркуші №36 у реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених Поберезької сільської ради 2003-2004р. виконані не особою, яка виконала підписи - у заяві про призначення/перерахунок/ пенсії від 17.02.2003 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ), у договорі про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома від 10.08.2014 року - 10.08.2016 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), у заяві про прийняття на обслуговування відділенням соцдопомоги вдома від 10.08.2012 року (особова справа №739 АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), у книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 2001-2005 роки, а іншою особою.

Підпис під реєстраційним №135 на аркуші №36 у реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених Поберезької сільської ради 2003-2004р. виконані особою, яка виконала підписи у заяві про призначення /перерахунок/ пенсії від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ), у поданні №68 від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ), у поданні №68 від 08.08.1986 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ).

Відповісти на питання: «Чи виконаний підпис заповідача у реєстрі для реєстрації заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, який ведеться Поберезькою сільською радою підчас реєстрації заповіту, посвідченого 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрованого в реєстрі за №135 - ОСОБА_4 чи іншою особою?» не є можливим по причині несумісності для порівняння досліджуваних підписів з підписами ОСОБА_4 у зразках (індивідуальному плані надання соціальної послуги догляду вдома від 29.04.2014 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 1996-2000 роки, погосподарській книзі №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки).

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 пояснили суду, що є колишніми сільськими головами Поберезької сільської ради. Їм відомо про те, що в спірному будинковолодінні в АДРЕСА_1 , яке належало до категорії «колгоспні двори» станом на 1991 рік проживали: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Їм відомо, що остання є невісткою ОСОБА_5 , а також те, що в дворі господарства ОСОБА_2 разом з своїм чоловіком ОСОБА_6 проводили будівництво іншого будинку - в даний час будинковолодіння в АДРЕСА_1 . Всі члени господарства жили дружно та допомагали один одному і вели спільно господарство.

Свідок ОСОБА_12 також пояснила, що вона була сільським головою до 2001року, відповідачку ОСОБА_3 не знає, ніколи не бачила господарстві і в селі. Вказала, що похорон ОСОБА_5 проводила її невістка ОСОБА_2 , яка забрала речі побутового вжитку покійної. Також вказала, що в спірне господарство постійно приїжджали діти ОСОБА_2 . На уточнююче запитання, чому в довідці сільської ради виданої 16 березня 2001 №232 не зазначено, що ОСОБА_5 посвідчувала в користь ОСОБА_2 заповіт, повідомила, що їй також не було відомо, що 14.12.1982 посвідчувався заповіт, так як він складався не за її каденції, вона не вчиняла нотаріальних дій, а секретар ради, тому могла бути допущена помилка в оформленні довідки.

Крім того, свідок ОСОБА_11 додатково пояснила, що з 2010 року вона на протязі 10 років була головою Поберезької сільської ради, а до 2000 року була секретарем цієї ради теж на протязі тривало часу. За час своєї роботи ОСОБА_3 бачила тільки один раз, коли остання приходила в сільську раду для того, щоб орган місцевого самоврядування побудував будинок ОСОБА_4 , так як він був в аварійному стані.

Жодної допомоги ОСОБА_3 своїй тітці ОСОБА_4 не надавала, остання була одинока і її обслуговувала соціальний працівник ОСОБА_13 . Соціальний працівник повідомила про смерть спадкодавця в сільську раду. Організацією похорону ОСОБА_4 займалася свідок з допомогою соціального працівника ОСОБА_13 . На похорон було потрачено більше 4000 грн, які після похорону були відшкодовані позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_3 . Про смерть спадкодавця вона особисто повідомляла позивача в телефонному режимі, так їй був відомий його номер телефону, оскільки він неодноразово відвідував тітку, допомагав їй і з цього приводу спілкувався з сільським головою та цікавився тіткою. ОСОБА_1 її сам попросив, щоб вона організовувала поховання, а він всі витрати відшкодує по приїзду на похорон. Крім того, сусіди також повідомили номер телефону відповідачки ОСОБА_3 , яку вона теж особисто повідомила про смерть тітки. Вважає, що заповіт посвідчений в користь відповідачки в 2004 році був сфальсифікований попередніми посадовими особами сільської ради, так як спадкодавець після смерті своєї матері була «хвора на голову», випивала, в неї постійно збиралися хлопці з села, які приносили алкоголь, а вона готувала для них їжу.

Суд, при розгляді первісного та зустрічного позовів виходить з того, що за загальним правилом цивільного судочинства закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріпленого в ч.1 ст.58 Конституції України та ст.5 ЦК України, за якою дію нормативно-правового акту в час треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події або факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, до даних правовідносин слід застосовувати нормативно-правові акти, які діяли під час отримання правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно та на час відкриття спадщини і регулювали порядок спадкування.

Статтею 86 ЦК України (в редакції 1963 року, чинній на час видачі свідоцтва про право власності на домоволодіння-первісного) законодавством було визначено наступні види права власності: приватна, колективна, державна.

У статті 100 ЦК УРСР у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин, визначено, що в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Частиною першою статті 112 ЦК УРСР було встановлено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК України (в редакції 1963 року, чинній на час видачі свідоцтва про право власності на домоволодіння) майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності.

Згідно частини другої статті 123 ЦК України (в редакції 1963 року, чинній на час видачі свідоцтва про право власності на домоволодіння), розмір долі члена двору встановлюється виходячи з рівності долей всіх членів двору, включаючи неповнолітніх та непрацездатних.

Колгоспні двори, виникнення та існування яких пов'язувалося зі спільним вкладом у створення даного майна членами колгоспного двору, належали до спільної сумісної власності членів колгоспного двору.

Як роз`яснено у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (далі - постанова ПВСУ від 22 грудня 1995 року № 20), спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Крім того, відповідно до приписів ст.524 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

За змістом ст.525 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Місцем відкриття спадщини (ст.526 ЦК УРСР) визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (стаття 17 цього Кодексу), а якщо воно невідоме -місцезнаходження майна або його основної частини.

Відповідно до вимог ст.527 ЦК УРСР спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.

Згідно приписів ч.1 ст.529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Частиною першою ст.534 ЦК УРСР визначено, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Відповідно до ч.1, 2 ст.548 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно ст.549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Частиною другою ст.549 ЦК УРСР визначено, що зазначені в цій статті дії (ч.1ст.549) повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

За ст.525 ЦК УРСР днем відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Відповідно до приписів с. 550 ЦК УРСР строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Право на прийняття спадщини не є безмежним, а визначається конкретно визначеним законом строком.

Спадкоємець, який не вступив в управління або володіння спадковим майном, протягом шести місяців з часу відкриття спадщини зобов`язаний був заявив про свої права на майно шляхом подання заяви про прийняття спадщини. Даний строк є присікальним і може бути продовжений тільки судом і виключно за наявності поважних причин пропуску встановленого законом строку, існування цих непереборних причин зобов`язаний довести позивач.

Відповідно до приписів с. 560 ЦК УРСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу.

Відповідно до ст.561 ЦК УРСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

Відповідно п.4 ч. 1 Прикінцевих положень Цивільного кодексу України до цивільних правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, які виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст.1218 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних

відносин (стаття 2 цього Кодексу).

Частиною першою ст. 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Статтею 1223 ЦК України (ч.2,3) передбачено, що у разі відсутності заповіту право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України та право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

До першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст.1261 ЦК України ).

Статтею 1262 ЦК України встановлено, що у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Відповідно до ч.3 ст.1266 ЦК України племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Згідно до ч.1 ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до вимог ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, який прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК України, він не заявив про відмову від спадщини.

Як передбачено ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Частина перша ст. 1269 ЦК України визначає, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах -уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (ст.1301 ЦК України).

За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (пункт 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Відповідно до п.17 Перехідних положень Земельного Кодексу України сертифікат є правовстановлюючим документом при реалізації права вимоги на виділення земельної частки (паю). Законодавець не ставить в залежність право громадянина на земельну частку (пай) від виділення земельної частки в натурі та отримання державного акта на земельну частку (пай).

Право власності на земельну ділянку набувається і здійснюється відповідно до закону (ст. 373 ч.2 ЦК України).

Згідно із ст.1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Стаття 81 ч.1 п.п. г) ЗК України визначає, що громадяни України набувають права власності на власності на земельну ділянку у випадку спадкування.

Згідно із вимогами ст. 152 ч.3 ЗК України захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання права.

Приписами ст. 386 ЦК України та 152 ч.1 ЗК України визначено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи в який передбачений законом спосіб особа набула права власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Отже, ст.392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах.

У відповідності з вимогами ч. 1-5 ст.203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно ч.ч.1,2 ст.1334 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Законодавчо встановленні загальні вимоги щодо форми заповіту визначені ст.1247 ЦК України, а саме: заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Згідно ст.1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч.1).

Частиною 2 ст.1248 УК України встановлено, що нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Відповідно до приписів вказаних в ст.1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Статтею 1254 ЦК України встановлене право заповідача на скасування та зміну заповіту.

Згідно ч.1 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч. 2 цієї ж статті кодексу). У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах (ч.4 ст.1257 ЦК України).

Відповідно до приписів ст.1, ч.2 ст. 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії: посвідчують заповіти; посвідчують доручення; засвідчують вірність копій документів і виписок з них; засвідчують справжність підпису на документах.

Згідно ст.39 Закону України «Про нотаріат» порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 №22/5 у відповідності зі статтею 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють також такі нотаріальні дії:1) посвідчують заповіти; 2) посвідчують доручення; 3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них; 4) засвідчують справжність підпису на документах (ч.2 п.1).

Пунктами 8, 9 Інструкції встановлено, що нотаріальні дії вчиняються в приміщенні виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів і вчиняються після їх оплати в день подачі всіх необхідних документів.

Пунктом 26 Інструкції передбачено, що посадові особи виконавчих комітетів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти і доручення, щодо яких законодавством встановлено обов`язкову нотаріальну форму. Відповідно до чинного законодавства обов`язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі угоди:1) заповіти (стаття 541 Цивільного кодексу та інші.

Відповідно до п. 28 Інструкції посадові особи виконавчих комітетів, зобов`язані роз`яснити громадянам зміст і значення поданих ними проектів заповітів та доручень і перевірити, чи відповідає їх зміст вимогам закону.

Згідно п. 33 Інструкції посадова особа виконавчого комітету посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог статей 541, 543 Цивільного кодексу і особисто подані ними посадовій особі виконавчого комітету.

Посвідчення заповітів через представників, а також заповіту від імені кількох осіб не допускається.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його складення, підписаний особисто заповідачем. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншим громадянином за правилами, викладеними в пункті 13 цієї Інструкції. Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача.

Крім того, п.35 Інструкції посадова особа виконавчого комітету перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству.

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини. Посадова особа виконавчого комітету при посвідченні заповіту зобов`язана роз`яснити заповідачу зміст статті 535 Цивільного кодексу.

Згідно п.9 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 N 419 перед посвідченням заповіту чи доручення особа, від імені якої вони посвідчуються, повинна особисто ознайомитися з текстом проекту документа або його має зачитати їй вголос посадова особа, яка посвідчує заповіт чи доручення.

Якщо заповідач або особа, яка видає доручення, згодні з проектом заповіту чи доручення, вони повинні підписати їх у присутності посадової особи, яка посвідчує заповіт чи доручення. У разі коли посадовій особі, яка посвідчує заповіт чи доручення, подано вже підписані проекти, заповідач або особа, яка видає доручення, повинні підтвердити, що документи підписані ними особисто.

Згідно п.11 Порядку заповіти і доручення повинні бути написані чисто і чітко від руки чорнилом або надруковані на друкарській машинці.

Відповідно до вимог встановлених в п.16 Порядку при зверненні громадянина з проханням посвідчити заповіт посадова особа повинна: 1) за бажанням заповідача ознайомити його з колом спадкоємців за законом, визначених цивільним законодавством; 2) роз`яснити заповідачу вимоги статті 535 Цивільного кодексу УРСР; 3) роз`яснити заповідачу його права: залишити за заповітом усе своє майно або частку його, не виключаючи предметів домашньої обстановки та вжитку; заповісти майно одній або кільком особам як тим, що входять так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, юридичним особам, а також державі; позбавити у заповіті права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом; у разі складення заповіту на користь кількох осіб зазначити в ньому, в яких частинах кожному із спадкоємців заповідається майно; у будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.

Також, п.17-18 Порядку встановлено, що заповіт складається і посвідчується у двох примірниках і заповіті повинно бути зазначено місце і час його складення. Прізвище, ім`я та по батькові заповідача вказуються повністю за паспортом або іншим документом, який встановлює особу громадянина.

При вирішення спору суд виходить із того, що за змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тому, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19).

Більш того, згідно вимог ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суддівський розсуд треба спрямовувати на оптимальний вибір варіанту розв`язання спірного питання, пошук необхідної юридичної норми, її розуміння й інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин конкретної справи (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.33) і від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 96)).

Позиція суду щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно.

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року), яка була чинною до 1991 року, майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності ( стаття 112 цього Кодексу ).

Згідно із частиною другою статті 120 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року), колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться у користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент.

Колгоспний двір визначався, як сімейно-трудове об`єднання осіб, всі або частина яких були членами колгоспу, брали участь у суспільному виробництві колгоспу та спільно вели підсобне господарство. Майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 308/3775/14-ц.

Частиною першою статті 112 ЦК Української РСР у редакції 1963 року передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і жодному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь у його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору в складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою

для зменшення його частини.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 688/21/17-ц.

Як роз`яснено у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» , спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц.

Судом встановлено, що спірне домоволодіння відносилось до колгоспного двору і станом на день набрання чинності Закону України «Про власність» 15 квітня 1991 року в ньому були зареєстровані та проживали троє осіб: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Отже, саме ці особи набули частку в ньому і навіть, в подальшому, вибувши із спірного будинковолодіння, ОСОБА_2 не втратила права на частку в ньому. Незважаючи на те, що в ОСОБА_2 були відсутні правовстановлюючі документи на частку домоволодіння її право власності не припинилось, оскільки виникло на підставі Закону України «Про власність» , який набрав чинності 15 квітня 1991 року.

Суд зауважує, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлює відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Отже, свідоцтво про право власності тільки фіксує факт його наявності і не породжує виникнення у особи відповідного права.

Оскільки в користь ОСОБА_2 від імені ОСОБА_5 посвідчувався 14.12.1982 року заповіт, який не відмінявся, що підтверджується зібраними в матеріалах справи доказами, тому відповідачка як спадкоємець за заповітом, успадкувала частку від належної спадкодавцю ОСОБА_5 1/3 частини в спірному будинковолодінні в порядку встановленому ст.549 ЦК УРСР, що підтверджується, в загальному контексті, зібраними в матеріалах справи письмовими доказами, показами свідків та поясненнями сторін.

При цьому, суд критично оцінює інформацію викладену в довідці Поберезької сільської ради виданої 16 березня 2001 №232 про те, що заповіт від імені ОСОБА_5 в сільській раді не посвідчувався і не відмінявся, оскільки це спростовується наявністю в справі дублікату заповіту від 14.12.1982 та іншими доказами: довідками Поберезької сільської ради від 13.04.2017 №269, 11.04.2017 №266 та 30.12.14 №680.

За таких обставин, ОСОБА_2 набула право на частину спірного будинковолодіння з підстав належності 1/3 частини, як частка в колишньому колгоспному дворі та 1/6 частина в порядку спадкування за заповітом після померлої ОСОБА_5 .

У зв`язку із тим, що перелічене вище не було враховано приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М. при видачі 11 жовтня 2017 відповідачці ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 , тому дане свідоцтво про право на спадщину за заповітом підлягає визнанню недійним і скасуванню в повному обсязі.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на частину права на земельну частку (пай) суд виходить із того, оскільки ОСОБА_5 згідно посвідченого 14.12.1982 заповіту, частину всього належного їй майна заповіла ОСОБА_2 , тому остання також має право на спадкування і права на земельну частку (пай).

Суд виходить з того, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Малахер та інші проти Австрії» від 19 грудня 1998 року, «Бурдов проти Росії» від 07 травня 2002 року, «Прессос Компанія Нав`єра С.А.» та інші проти Бельгії» від 28 жовтня 1995 року, «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» від 23 жовтня 1991 року визначив, що під поняттям «майно» розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути «активи», які можуть виникнути, «правомірні очікування»/«законні сподівання» особи.

Оскільки померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 була власником права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, дане право є майном, в контексті практики ЄСПЛ, тому може успадковуватися та бути предметом судового захисту.

У зв`язку із тим, що державний нотаріус Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С.В., при видачі 20.03.2001 ОСОБА_4 свідоцтва про право на спадщину за законом на право на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 не врахував, що остання в користь відповідача ОСОБА_2 склала 14.12.1982 року заповіт на частину всього належного їй майна, тому помилково видала ОСОБА_4 свідоцтво про право на спадщину на все майно, а не на половину, тому таке свідоцтво підлягає визнанню недійним і скасуванню.

Крім того, ОСОБА_2 підлягають поновленню строки позовної давності визначені ст. 71, 76, ч.1 ст.80 ЦК УРСР, ст. 256, 257, 261, ч.5 ст. 267 ЦК України у зв`язку з тим, що про порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів, що виникли після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 їй не було відомо і вона не могла в установленому законом строк звернутися в суд з позовом про захист своїх прав.

При розгляді позовних вимог ОСОБА_1 суд виходить із меж заявлених позивачем позовних вимог, ураховує вимоги ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме право на справедливий суд в такому його елементі як правова визначеність.

Адже із набранням чинності 15 грудня 2017 року змін до Цивільного процесуального Кодексу України було оновлено перелік основних засад (принципів) цивільного судочинства, в якому особливе місце посів основоположний принцип верховенства права. Принцип верховенства права неодноразово був розтлумачений Європейським судом з прав людини в контексті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які є джерелом права (стаття 3 ЦПК України).

Тому, при вирішенні справи, суд виходить із того, що не варто дотримуватися виключно рамок формальної законності як суворої відповідності букві закону, а слід тлумачити закон та вирішувати конкретну справу з точки зору сутнісних вимог верховенства права, таких як правова визначеність, пропорційність, пріоритетність прав людини, тощо.

Учасники відповідних правовідносин повинні мати можливість завбачати наслідки вчинення ними дій і бути впевненими у своїх правомірних очікуваннях стосовно того, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізовано у повному обсязі.

Саме така правова позиція щодо застосування ст.3 ЦПК України викладена в постанові Верховного Суду від 16.04.2021 року по справі №185/10173/16-ц та інших.

Згідно постанови Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 515/1104/17 заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) у яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання, тощо).

Із змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення щодо його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Так при складанні та посвідченні 20.08.2004 оспорюваного заповіту, посвідченого Стефанишин М.С. секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, зареєстрованого в реєстрі за №135 від імені ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 не було дотримано вимог нормативно-правових актів, що регламентую порядок його оформлення.

Так, в заповіті не вказано час посвідчення, не вказано про особисте ознайомлення заповідача з текстом заповіту, прочитання та підписання та/або прочитання його їй вголос посадовою особою, яка посвідчує заповіт (п.9 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. N 419).

Також, не роз`яснено права та вимоги передбачені чинним на час складання заповіту Цивільним кодексом України (в редакції 2003 року) в т.ч. ст.1241, 1307 ЦК України (п.16 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 N 419). При цьому, в оспорюваному заповіті зазначено про роз`яснення заповідачу вимог ст.534-535 ЦК України, які взагалі регулюють питання грошових зобов`язань в т.ч. черговість погашення вимог за грошовим зобов`язанням та збільшення суми, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов`язанням, і не стосуються питань складання заповітів та спадкування. В посвідчувальному написі заповіту не вказано на підставі якого документу встановлено особу громадянина (п.17-18 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. N 419).

Перелічені вище обставини є достатньою підставою для визнання оспорюваного заповіту недійсним.

Крім того, іншим аргументом для визнання оспорюваного заповіту недійсним є те, що хоч згідно висновку експерта Івано-Франківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 14 квітня 2020 №СЕ-19/109/8/7-104ПЧ/20 не дано відповідь на питання: «Чи виконаний підпис у графі «підпис» у заповіті складеному від імені ОСОБА_4 , посвідчений 20 серпня 2004 року секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрований в реєстрі за №135 - ОСОБА_4 однак експертом вказано, що підписи в графі: «Підпис» у двох примірниках заповіту від 20 серпня 2004 року, посвідчених секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстровані в реєстрі за №135, виконані не особою, яка виконала підписи у заяві про призначення / перерахунок/ пенсії від 17.02.2003 року (пенсійна справа №33849 гр. ОСОБА_4 ), у договорі про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з ІІІ групою рухової активності відділенням соціальної допомоги вдома від 10.08.2014 року - 10.08.2016 року (особова справа №739АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), у заяві про прийняття на обслуговування відділенням соцдопомоги вдома від 10.08.2012 року (особова справа №739 АРХ №26 гр. ОСОБА_4 ), у книзі погосподарського обліку Поберезької сільської ради 2001-2005 роки, а іншою особою.

Проте, згідно Інструкції з ведення погосподарського обліку в сільських (селищних) радах, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 17.07.2000 № 234 зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08.08.2000 за № 480/4701 із наступними змінами особовий рахунок кожного домогосподарства після його заповнення під час подвірних обходів як у період закладення нових погосподарських книг, так і під час суцільної перевірки та уточнень записів у раніше заведених погосподарських книгах обов`язково повинен бути підписаний членом домогосподарства, що записаний першим (головою домогосподарства), або в разі його відсутності дорослим членом домогосподарства, а також секретарем виконкому сільської ради (або особою, що проводить перевірку та запис).

Як вбачається із даних книги погосподарського обліку Поберезької сільської ради 2001-2005 роки, книги погосподарського обліку Поберезької сільської ради за 1996-2000 роки, погосподарської книги №2 Поберезької сільської ради 2006-2010 роки в будинковолодінні була зареєстрована та проживала ОСОБА_4 і вона зазначена головою господарства і нею проставлено підписи під особовим рахунком.

За таких обставин, суд, вираховуючи принцип змагальності сторін вважає, що сторона позивача довела суду, що підписи в погосподарських книгах Поберезької сільської ради за 1996-2010 роки належать саме спадкодавцю ОСОБА_4 , а не іншій особі, і відповідно ця особа не підписувала оспорюваний заповіт.

У зв`язку з тим, що суд приходить до переконання, що посвідчений 20.08.2004 оспорюваний заповіт, який посвідченого Стефанишин М.С. секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району, зареєстрований в реєстрі за №135, від імені ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 є недійсним і підлягає скасуванню, тому він не може створювати юридичних наслідків при спадкуванні спадщини, що відкрилася після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 .

Оскільки позивач ОСОБА_1 є племінником померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 , тому за правилом представлення спадкує все належне їй майно, яке б міг успадкувати за законом його батько ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_7 , тобто до часу відкриття спадщини після померлої ОСОБА_4 , що підтверджено зібраними в матеріалах справи доказами.

У зв`язку з тим, що позивачем заявлена вимога про визнання за ним права власності тільки на 1/3 частину спірного будинковолодіння в АДРЕСА_1 та не оспорювалися інші успадковані відповідачкою ОСОБА_3 об`єкти нерухомого майна, тому, виходячи із меж позовних вимог, принципів цивільного судочинства, розумності та справедливості, суд вважає, що дана вимога підлягає до задоволення в повному обсязі.

При цьому суд також враховує поведінку ОСОБА_3 під час розгляду судом даної справи, яка жодного разу не брала участь в судових засіданнях, її відносини із спадкодавцем ОСОБА_4 , яка не брала жодної участі в житті спадкодавця та догляді за нею, що було встановлено показами допитаних судом свідків, а також цінності для неї спірного будинковолодіння та значення розгляду справи для сторін.

З урахуванням вище викладеного також підлягає визнанню недійним і скасуванню свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 видане 11 жовтня 2017 відповідачці ОСОБА_3 приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н.М., зареєстрованого в реєстрі за №1801, спадкова справа №27/2017.

Оскільки судом позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, а зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково, тому з відповідачки ОСОБА_3 в користь позивачів підлягають стягненню понесені ними судові витрати пов`язані із розглядом справи судом, а саме: в користь позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - 2369,60 грн сплаченого судового збору (640 грн+320 грн за заяву про забезпечення позову+704,80 грн+704,80 грн) та 2250,24 грн- витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи; в користь позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_2 - 3394,40 грн (352,40 грн+1057,20 грн+ 1984,80 грн).

На підставі наведеного, відповідно до ст.58 Конституції України, Закону України «Про нотаріат», ст. 100, 112, 120, 123, 524, 525, 527, 529, 534, 548, 549, 550, 560, 561 ЦК УРСР (в редакції 1963), ст. 203, 261, 267, 386, 392, 1217, 1222, 1223, 1225, 1233, 1247, 1248, 1251, 1254, 1257, 1262, 1266, 1268, 1269, 1270, 1296, 1334 ЦК України, ст. 81 ЗК України, керуючись ст. 141, 263-265 ЦПК України, суд,

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування заповіту і свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та про визнання права власності задоволити частково.

Поновити ОСОБА_2 строки позовної давності у справі №352/1827/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування заповіту і свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Єзупільської селищної рада Івано-Франківської області про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та про визнання права власності.

Визнати недійсним та скасувати заповіт, посвідчений 20 серпня 2004 секретарем Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Стефанишин М.С., зареєстрованого в реєстрі за №135 від імені ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 .

Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 , видане 11 жовтня 2017 Угорчак Н.М. приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу, ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Поберезькою сільською радою 24.02.1994, зареєстрованого в реєстрі за №1801, спадкова справа №27/2017.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 (одну третю) частку будинковолодіння в АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .

Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С.В., 20 березня 2001 ОСОБА_4 на право на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_5 , номер спадкової справи 237, зареєстровано в реєстрі за №1-638.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на (одну другу) частку будинковолодіння в АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на (одну другу) частку права на земельну частку (пай) розміром 0,73 в умовних кадастрових гектарах на території Поберезької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області (село Побережжя Івано-Франківського району Івано-Франківської області) після померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_5 .

Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_1 2369 (дві тисячі триста шістдесят дев`ять) грн 60 коп сплаченого судового збору та 2250 (дві тисячі двісті п`ятдесят) грн 24 коп витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 3394 (три тисячі триста дев`яносто чотири) грн 40 коп сплаченого судового збору.

В задоволенні решти зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач за первісним позовом: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

Позивачка за зустрічним позовом: ОСОБА_2 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 .

Відповідачі: ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ;

Єзупільська селищна рада, вул. Бандери,50, селище Єзупіль, Івано-Франківського району Івано-Франківської області, код ЄДРПОУ 04356142.

Повне судове рішення складено 27.04.2023.

Суддя Руслан СТРУТИНСЬКИЙ