Постанова

від 16.08.2023 по справі 161/13650/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 161/13650/22

провадження № 61-9697св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Комунальне підприємство «Луцький клінічний пологовий будинок»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Комунального підприємства «Луцький клінічний пологовий будинок» на ухвалу Волинського апеляційного суду від 08 червня 2023 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позову та судових рішень судів попередніх інстанцій

У жовтні 2022 року Комунальне підприємство «Луцький клінічний пологовий будинок» (далі - КП «ЛКПБ») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 15 травня 2020 року директор КП «ЛКПБ» ОСОБА_1 видав наказ № 303-ОС, яким звільнено ОСОБА_2 з посади завідувача пральні на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 травня 2021 року у справі № 161/19210/20 скасовано наказ від 15 травня 2020 року № 303-ОС, поновлено ОСОБА_2 на посаді завідувача пральні (структурний підрозділ - апарат управління) КП «ЛКПБ» з 16 травня 2020 року. Стягнено з КП «ЛКПБ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16 травня 2020 року до 27 травня 2021 року в розмірі 59 897,28 грн, а також 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У справі № 161/19210/20 суд встановив, що при звільненні ОСОБА_2 із займаної посади директором КП «ЛКПБ» ОСОБА_1 порушені норми трудового законодавства. На виконання ухваленого судового рішення КП «ЛКПБ» сплатило на користь ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 64 801,10 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі 840,80 грн, виконавчий збір у розмірі 6 178,72 грн та 84,08 грн, витрати виконавчого провадження у розмірі 169,00 грн. 05 січня 2022 року від Луцького міського центру зайнятості надійшло повідомлення про повернення коштів у розмірі 31 852,42 грн, які виплачені ОСОБА_2 як допомога по безробіттю, КП «ЛКПБ» провело відповідне відшкодування.

Враховуючи наведені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 103 926,12 грн на відшкодування майнової шкоди в порядку регресу та витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 481,00 грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2023 року позов КП «ЛКПБ» задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь КП «ЛКПБ» 97 494,32 грн на відшкодування майнової шкоди в порядку регресу. В іншій частині вимог КП «ЛКПБ» відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент винесення наказу (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) від 15 травня 2020 року № 303-ОС, яким завідувача пральні ОСОБА_2 звільнено із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату працівників та який у подальшому скасований судовим рішенням, відповідач перебував на посаді директора КП «ЛКПБ», а тому на нього як на вину особу покладається обов`язок покрити шкоду, заподіяну позивачу. За таких обставин суд вважає обґрунтованою регресну вимогу КП «ЛКПБ» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним звільненням працівника, в сумі, яка відповідає стягненим з позивача коштів у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, відкритих на підставі судового рішення у цивільній справі № 161/19210/20, які стосуються сплати на корись ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди (загальна сума сплачених коштів 60 097,28 грн), а також стягнення судового збору (на суму 840,80 грн).

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 08 червня 2023 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 січня 2023 року скасовано. Апеляційне провадження у справі за позовом КП «ЛКПБ» до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу закрито.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір стосується відшкодування майнової шкоди, завданої підприємству незаконним звільненням та виплатою поновленому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, і стосуються дій відповідача під час здійснення ним своїх повноважень як посадової особи - керівника юридичної особи. Вказані правовідносини за своєю суттю є господарськими, хоч і виявлені після звільнення ОСОБА_1 з посади директора КП «ЛКПБ».

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2023 року КП «ЛКПБ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Волинського апеляційного суду від 08 червня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

У касаційній скарзі заявник зазначає про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а.

У липні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу КП «ЛКПБ», у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу апеляційного суду - без змін. ОСОБА_1 зазначає, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, є нерелевантною до спірних правовідносин, оскільки з 15 грудня 2017 року (із набранням чинності нової редакції Господарського процесуального кодексу України) змінилося правове регулювання в частині визначення юрисдикції належного суду.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження,Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції - скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Обставини, встановлені судами

15 травня 2020 року директор КП «ЛКПБ» ОСОБА_1 видав наказ № 303-ОС (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту), яким завідувача пральні ОСОБА_2 звільнено із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 травня 2021 року в справі № 161/19210/20, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, позов ОСОБА_2 до КП «ЛКПБ» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати і відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Скасовано наказ № 303-ОС (розпорядження) директора КП «ЛКПБ» від 15 травня 2020 року «Про припинення трудового договору (контракту)», поновлено ОСОБА_2 на раніше займаній посаді у КП «ЛКПБ» з 16 травня 2020 року, стягнено з КП «ЛКПБ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16 травня 2020 року до 27 травня 2021 року в розмірі 59 897,28 грн, стягнено з КП «ЛКПБ» на користь ОСОБА_2 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

На виконання судового рішення у цивільній справі № 161/19210/20 Луцьким міськрайонним судом Волинської області 24 грудня 2021 року видано виконавчий лист про стягнення з КП «ЛКПБ» на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 64 897,28 грн, який пред`явлено до примусового виконання до Першого відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - Перший ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів)).

28 грудня 2021 року Луцький міський центр зайнятості звернувся до КП «ЛКПБ» із повідомленням про повернення виплаченої ОСОБА_2 допомоги по безробіттю у розмірі 31 852,42 грн.

КП «ЛКПБ» перерахувало на рахунок Луцького міського центру зайнятості грошові кошти у розмірі 31 852,42 грн, які були сплачені ОСОБА_2 як допомога по безробіттю, що підтверджується платіжним дорученням від 12 січня 2022 року № 21.

Постановою головного державного виконавця Першого ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів) від 05 січня 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 та визначено розмір виконавчого збору, який підлягає стягненню з боржника, у розмірі 6 489,72 грн.

13 травня 2022 року головний державний виконавець Першого ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів) Голод Н. П. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_2 про примусове стягнення з КП «ЛКПБ» у дохід держави 840,80 грн судового збору, присудженого відповідно до судового рішення у цивільній справі № 161/19210/20, у межах якого також 13 травня 2022 року визначено розмір виконавчого збору та мінімальних витрат виконавчого провадження.

У межах відритих виконавчих проваджень № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 КП «ЛКПБ» сплачено на користь ОСОБА_2 кошти на загальну суму 64 801,10 грн, у дохід держави - судовий збір у розмірі 840,80 грн, на користь Першого ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ (м. Львів) - виконавчий збір та витрати виконавчого провадження на загальну суму 6 431,80 грн.

Правове обґрунтування

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частиною першою статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду постає два питання: чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.

Пунктом 12 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Згідно зі статтею 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.

Отже, чинне законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (касаційне провадження № 11-720апп18) викладений правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суди встановили, що КП «ЛКПБ» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди в порядку регресу, заподіяної підприємству внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 , у зв`язку із чим на виконання судового рішення підприємство сплатило грошові кошти у розмірі 103 926,12 грн.

Позов заявлений у зв`язку з тим, що на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 травня 2021 року в справі № 161/19210/20, залишеного без змін постановою Волинського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, ОСОБА_2 відшкодовано середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 59 897,28 грн, а також стягнуто 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції у порушення вказаних положень законодавства дійшов помилкового висновку про те, що спір у цій справі стосується дій відповідача під час здійснення ним своїх повноважень як посадової особи - керівника юридичної особи, оскільки предметом розгляду у цій справі є відшкодування шкоди в порядку регресу.

Апеляційний суд помилково послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 638/15118/16-ц (провадження № 14-329цс19), від 14 квітня 2020 року у справі № 910/12217/19 (провадження № 12-24гс20), оскільки правовідносини у цих справах та у справі, яка є предметом касаційного перегляду, не є подібними. У наведених як приклад справах вирішувалося питання про відшкодування шкоди, завданої підприємству безпосередніми діями посадових осіб, в той час, як у розглядуваній справі підставами відшкодування шкоди є регресі вимоги підприємства відповідно до статті 237 КЗпП України.

Так, у справі № 638/15118/16-ц спір виник у зв`язку з неповерненням відповідачем як керівником підприємства автомобіля, наданого йому в користування, чим підприємству заподіяно майнову шкоду; у справі № 910/12217/19 - у зв`язку з відшкодуванням збитків, завданих відповідачем як посадовою особою підприємству безпідставним нарахуванням та виплатою заробітної плати.

Тобто у вказаних справах предметом спорів є стягнення збитків, заподіяних юридичним особам діями їх посадових осіб, такі спори стосуються дій або бездіяльності відповідачів під час здійснення ними своїх повноважень як посадовими особами.

Водночас у справі, яка переглядається у касаційному провадженні, предметом розгляду є відшкодування шкоди в порядку регресу, яка заподіяна позивачу внаслідок ухвалення судового рішення про стягнення із підприємства на користь працівника, звільненого з роботи за наказом відповідача, середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Зазначене свідчить про нерелевантне застосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що такий спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, не врахувавши близький за змістом висновок про застосування норм процесуального права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а у справі, де вирішувався спір про відшкодування збитків в порядку регресу.

Верховний Суд зазначає, що спори щодо покладення на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язку покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наведене відповідає усталеній практиці Верховного Суду (див. постанови від 22 червня 2019 у справі № 462/8925/14, від 22 січня 2021 року у справі № 332/832/18, від 08 вересня 2021 року у справі № 235/6519/17, від 12 січня 2022 року у справі № 161/10391/21, від 03 травня 2022 року у справі № 676/2149/20, від 19 грудня 2022 року у справі № 686/11075/21).

Ураховуючи викладене, апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, оскільки за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції у резолютивній частині оскаржуваної ухвали помилково зазначив про закриття апеляційного провадження, незважаючи на те, що мотивував своє рішення наявністю підстав для закриття провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а.

У зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду викладено правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства.

Отже, доводи заявника, викладені в касаційній скарзі, знайшли своє підтвердження.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частин четвертої та шостої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскільки судом апеляційної інстанції допущено порушення норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, то оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із направленням справи до апеляційного суду для продовження розгляду.

Керуючись статтями 141, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального підприємства «Луцький клінічний пологовий будинок» задовольнити.

Ухвалу Волинського апеляційного суду від 08 червня 2023 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

В. В. Яремко