Постанова

від 23.08.2023 по справі 161/6100/22

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/6100/22 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М. Провадження № 22-ц/802/858/23 Доповідач: Бовчалюк З. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 серпня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Бовчалюк З.А.,

суддів Здрилюк О.І., Карпук А.К.,

з участю секретаря судового засідання Ганжи М.І.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представників відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Приватного акціонерного товариства «Луцьксантехмонтаж №536», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Наталія Анатоліївна, про визнання недійсними договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 (далі відповідач-1), ОСОБА_6 (далі відповідач-2,) ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» (далі відповідач-3), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Н. А, про визнання недійсними договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що у період з серпня 2004 року по лютий 2022 року позивач та відповідач-1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Позивач зазначає, що за час перебування у шлюбі, а саме - 21 січня 2019 року ними, як подружжям, були придбані майнові права на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка будувалася на той час відповідачем-3.

Договір був оформлений між відповідачем-1 та відповідачем-3.

Актом прийому-передачі від 14 лютого 2020 року вказана квартира передана відповідачу-1.

В ході розгляду справи про поділ спільної сумісної власності подружжя позивачу стало відомо, що 14 лютого 2020 року між відповідачем-1, відповідачем-2, який є братом відповідача-1, та відповідачем-3 був укладений договір уступки прав та обов`язків відповідно до умов якого, право вимоги за договором про будівництво житла перейшло до відповідача-2.

Позивач вважає вказаний договір неправомірним, оскільки фактично за ним було відчужене майно, що перебувало у спільній сумісній власності, без її згоди.

З наведених мотивів та підстав, позивач просила суд визнати недійсним договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництва житла, що був укладений 14 лютого 2020 року між ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536», ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відносно майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Луцького міськрайоного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року позов задоволено.

Ухвалено визнати недійсним договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536», який укладений 14 лютого 2020 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Приватним акціонерним товариством «Луцьксантехмонтаж №536», стосовно квартири за адресою АДРЕСА_2 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 липня 2023 року заяву відповідача ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення у справі №161/6100/22 залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_5 просить рішення суду першої інстанції скасувати у зв`язку з неповним з`ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволені позову відмовити

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши представника позивача, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що у період з 29 серпня 2004 року по 02 лютого 2022 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.8).

За час перебування у шлюбі, а саме - 21 січня 2019 року між ОСОБА_5 (замовник) та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» (виконавець) був укладений договір, предметом якого є участь сторін у будівництві житлового фонду на взаємовигідних умовах. За цим договором виконавець зобов`язувався збудувати з власних матеріалів і передати замовнику житло, а саме - однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Замовник забезпечує внесення 100% вартості приміщення, що становить 622 300,00 грн. (а.с.10-12).

Згідно з довідкою ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» від 14 лютого 2020 року №22/1-1 розрахунки за наведеним договором були проведені ОСОБА_5 у повному обсязі (а.с.13).

Відповідно до акту прийому-передачі квартир від 14 лютого 2020 року збудована квартира передана ОСОБА_5 від ПрАТ «Луцьксантехмонтаж№536» (а.с.15).

Судом встановлено, що 22 листопада 2021 року була проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_6 , який є рідним братом ОСОБА_5 на згадану квартиру. Підставою для реєстрації вказаної квартири саме за ОСОБА_6 , слугував договір уступки прав і обов`язків від 14 лютого 2020 року (а.с.16).

14 лютого 2020 року між ОСОБА_5 (цедент), ОСОБА_6 (набувач) та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» (боржник) укладений договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року укладеного між ОСОБА_5 та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536». За умовами цього договору цедент передав, а набувач прийняв на себе права і обов`язки ОСОБА_5 за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року, укладеного між цедентом та боржником. Договір не містить у собі відомостей про його оплатність, а тому по суті є безоплатним (а.с.57).

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У відповідності до ст. 65 Сімейного кодексу України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності має свої особливості.

Так, за вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для позбавлення одного з подружжя майна, який в установленому законом порядку володіє ним на праві спільної сумісної власності, яке є предметом оспорюваного правочину.

Колегія суддів доходить до переконання, що оскільки сторони договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року, а саме: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були обізнані про те, що ОСОБА_4 перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 під час укладання договору від 21.01.2019 (предметом якого є діяльність сторін у будівництві житлового фонду), то укладаючи оспорюваний правочин сторони діяли недобросовісно, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 523/12959/18 від 07 грудня 2022 року.

Колегія суддів констатує, що оспорюваний договір, який не відноситься до дрібних побутових правочинів, не міг бути укладений без письмової згоди другого з подружжя, а тому суд першої інстанції прийшов до обґрунтованих висновків про наявність підстав для визнання даного правочину недійсним.

Майнові права на об`єкт інвестування набуто у період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з чим розпорядження такими майновими правами необхідно здійснювати взаємною згодою подружжя.

Бездоказовими є твердження ОСОБА_5 про те, що майнові права на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 були придбані за його особисті кошти, а відтак такі майнові права не є спільною сумісною власністю подружжя, а тому згода позивача на їх відчуження не була необхідною.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Отже, позивач у цій справі не зобов`язана доводити, що інвестування відбулось за спільні кошти сторін, оскільки тягар спростування презумпції спільної власності подружжя лежить на відповідачеві.

Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що кошти які були внесені на оплату об`єкту інвестування належали на праві особистої власності ОСОБА_5 .

Безпідставними є твердження апелянта, щодо неефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції чинній на день постановлення судового рішення у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Отже, визнання недійсним оскарженого договору є належним та ефективним способом захисту у цій справі, а на підставі відповідного рішення суду будуть внесені відповідні зміни до Державного реєстру.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 зазначила, що чинна нині редакція абзацу другого частини третьої статті 26 Закону № 1952-ІУ встановлює, що у разі якщо в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин. необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369. статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17 (провадження N 14-325цс18).

Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 червня 2020 року у справі N 430/1281/14-ц зробив висновок, що установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя етапі 65 CK України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.

При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається па підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного манна подружжя, укладений без згоди іншого і подружжя, є недійсним в цілому.

Аналізуючи встановлені обставини колегія суддів приходить до висновку, що укладення спірного договору було спрямоване виключно на виведення квартири з поділу майна подружжя між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 .. Відчуження майнових прав на квартиру відбулося незадовго до моменту, коли ОСОБА_4 подала позов до суду про його розподіл і такі майнові права відчужено на підставі безвідплатного правочину. Майно відчужене на користь рідного брата ОСОБА_5 .

Безпідставними є твердження скаржник про обмеження судом першої інстанції його права на отримання правової допомоги. ОСОБА_5 не навів поважних причини неможливості його представництва професійним адвокатом, оскільки судове засідання було призначено заздалегідь, відповідно ОСОБА_5 не позбавлений був можливості укласти угоду будь з яким представником , яким з`явився б судове засідання в час визначений судом.

Перебування представника за межами України у відпустці, не може вважатись поважною причиною не явки в судове засідання, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у справі № 910/12842/17 від 12 березня 2019 року.

Окрім того з моменту відкриття провадження у справі до винесення судом заочного рішення минуло 8 місяців. Ні відповідач, ні його представник не з`явилися на жодне з семи судових засідань у цій справі. Були подані численні клопотання про відкладення, які свідчать про те, що сторона відповідача знала про розгляд даної справи, та свідомо не подавала жодних документів, що свідчить про відкрите небажання брати участь в розгляді справи та зловживання своїми правами з метою штучно подовжувати строк розгляду даної справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «ІОніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

З врахуванням викладеного, задоволення вимог позовної заяви у повній мірі забезпечить права позивача гарантовані їй Конституцією України, з врахуванням норм права, які регулюють дані правовідносини, та встановлених судом обставин, при досліджені усіх доказів.

Виходячи з наведеного, повно та об`єктивно дослідивши всі обставини справи і давши їм вірну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Висновки суду ґрунтуються на повно і всебічно з`ясованих обставинах справи, перевірених належними доказами, на які є покликання в рішенні суду і яким суд дав правильну юридичну оцінку.

Доводи апеляційної скарги про підставність позовних вимог є власним тлумаченням встановлених обставин справи, були предметом дослідження суду першої інстанції і їм суд в сукупності з іншими доказами по справі дав правильну юридичну оцінку.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382,384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя:

Судді: