Постанова

від 15.03.2024 по справі 161/6100/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2024 року

м. Київ

справа № 161/6100/22

провадження № 61-311св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватне акціонерне товариство «Луцьксантехмонтаж № 536»,

третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Наталія Анатоліївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ліпкевич Іван Володимирович, на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року у складі судді Присяжнюк Л. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Данилюк В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного акціонерного товариства «Луцьксантехмонтаж № 536» (далі - ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536») про визнання недійсним договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 29 серпня 2004 року до 02 лютого 2022 року позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час якого

ними було набуто майнові права на квартиру

АДРЕСА_1 на підставі укладеного між її чоловіком та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536» договору про будівництво житла від 21 січня 2019 року. На підставі акту прийому-передачі від 14 лютого 2020 року вказана квартира була передана ОСОБА_3 .

Зазначає, що 14 лютого 2020 року без її згоди як співвласника майнових прав на спірну квартиру між ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір уступки прав та обов`язків, відповідно до якого право вимоги за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року перейшло до ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що зазначений договір уступки прав та обов`язків

від 14 лютого 2020 року порушує її права як співвласника спірного майна, позивач просила визнати цей договір недійсним.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 10 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року між ОСОБА_3 та

ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536», який укладений 14 лютого 2020 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536», стосовно квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Судові рішення мотивовані тим, що майнові права на квартиру належали на праві спільної сумісної власності позивачці та ОСОБА_3 , оскільки набуті під час перебування їх у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому останній не мав права без згоди позивачки відступати свої майнові права на цю квартиру на користь ОСОБА_2 , а тому оспорюваний договір слід визнати недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

До Верховного Суду 29 грудня 2023 року від імені ОСОБА_2 - адвокат Ліпкевич І. В. подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року справа № 127/7029/15-ц, від 19 вересня 2023 року справа № 910/19668/21, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що майнові права на спірну квартиру були придбані ОСОБА_3 за кошти, які він позичив у ОСОБА_2 , а тому є його особистою приватною власністю. Позивач не довела, що це майно вони набули з чоловіком за спільні кошти. Зазначає, що позивач обрала неналежний спосіб захисту прав.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Встановлені судами фактичні обставини справи

З 29 серпня 2004 року до 02 лютого 2022 року позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час якого

ними було набуто майнові права на квартиру

АДРЕСА_1 .

Зазначені майнові права були набуті на підставі укладеного 21 січня 2019 рокуміж ОСОБА_3 та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» договору про будівництво житла.

Згідно із довідкою ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536» від 14 лютого 2020 року розрахунки за наведеним договором були проведені ОСОБА_3 у повному обсязі.

Відповідно до акту прийому-передачі квартири від 14 лютого 2020 року збудована квартира передана ОСОБА_3 від ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536».

14 лютого 2020 року між ОСОБА_3 (цедент), ОСОБА_2 (набувач) та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536» (боржник) укладено договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року, укладеного між ОСОБА_3 та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж № 536». За умовами цього договору цедент передав, а набувач прийняв на себе права і обов`язки ОСОБА_3 за договором про будівництво житла від 21 січня

2019 року, укладеного між цедентом та боржником.

22 листопада 2021 року була проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_2 , який є рідним братом ОСОБА_3 , на згадану квартиру. Підставою для реєстрації вказаної квартири саме за ОСОБА_2 був договір уступки прав і обов`язків від 14 лютого 2020 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина першастатті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Конструкція вказаних норм права свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Судом установлено, що майнові права на квартиру

АДРЕСА_1 набуті під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому належали їм на праві спільної сумісної власності.

Цим спільним сумісним майном ОСОБА_3 розпорядився на власний розсуд, без згоди ОСОБА_1 відступив майнові права на квартиру своєму брату ОСОБА_2 на підставі укладеного між ними 14 лютого 2020 року договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла.

Отже зазначеним правочином порушуються майнові права позивачки як співвласника спірного майна, яким без її згоди одноосібно розпорядився колишній чоловік ОСОБА_3 .

Установивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 14 лютого 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Зазначене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14.

Доводи касаційної скарги про те, що спірні майнові права набуті ОСОБА_3 за позичені у ОСОБА_2 кошти є помилковими, оскільки таких доказів матеріали справи не містять, як і не містять доказів, які б свідчили про набуття майна за особисті кошти ОСОБА_3 . Тобто відповідачі не спростували презумпцію спільності майна подружжя, а тому висновки судів про порушення прав позивача укладеним між відповідачами договором від 14 лютого 2020 року є правильним.

Суди попередніх інстанцій також правильно виходили із того, що наведені обставини у сукупності дають підстави обґрунтовано стверджувати, що ОСОБА_2 як рідний брат продавця майнових прав на квартиру був обізнаний про те, що ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 під час укладення спірного договору від 14 лютого 2020 року, а тому дійшли правильного висновку, що укладаючи оспорюваний правочин сторони діяли недобросовісно.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року справа № 127/7029/15-ц, від 19 вересня 2023 року справа № 910/19668/21, є помилковими.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 127/7029/15 Верховний Суд погодився із висновками судів про поділ майна подружжя, виходячи із рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, тобто зроблений судами висновок у справі, яка переглядається, не суперечить висновку Верховного Суду у справі № 127/7029/15.

У справі № 910/19668/21 позивач просив визнати недійсним договори про надання послуг та про публічні закупівлі посилаючись на невідповідність змісту правочинів вимогам законодавства, фіктивність укладених договорів та відсутності виконання зобов`язань за оспорюваними договорами. Отже, у зазначеній справі, порівняно зі справою, яка переглядається, є різні предмети та підстави позову та, відповідно, встановлено інші фактичні обставини, отже правовідносини не є подібними.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню інших обставин ніж ті, що були встановлені судами попередніх інстанцій, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанції забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ліпкевич Іван Володимирович, залишити без задоволення.

Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 листопада

2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара