Постанова

від 30.11.2023 по справі 161/6100/22

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/6100/22 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М. Провадження № 22-ц/802/1102/23 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Данилюк В. А.,

за участю:

секретаря судового засідання - Губарик К. А.,

відповідача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , Приватного акціонерного товариства «Луцьксантехмонтаж № 536», третя особа на стороні відповідачів приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Наталія Анатоліївна, про визнання недійсним договору уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 , поданою його представником ОСОБА_2 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2022 року ОСОБА_3 звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що у період з серпня 2004 року по лютий 2022 року вона з ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Позивач зазначала, що за час перебування у шлюбі, а саме - з 21 січня 2019 року, сторонами, як подружжям, були придбані майнові права на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка будувалася на той час Приватним акціонерним товариством «Луцьксантехмонтаж № 536».

Вказувала, що даний договір був оформлений між її чоловіком ОСОБА_4 та ПАТ «Луцьксантехмонтаж № 536». Актом прийому-передачі від 14 лютого 2020 року вказана квартира була передана ОСОБА_4 .

В ході розгляду справи про поділ спільної сумісної власності подружжя їй стало відомо, що 14 лютого 2020 року між ОСОБА_4 та його братом ОСОБА_1 , і ПАТ «Луцьксантехмонтаж № 536» був укладений договір уступки прав та обов`язків, відповідно до умов якого право вимоги за договором про будівництво житла перейшло до ОСОБА_1 .

Позивачка вважає вказаний договір неправомірним, оскільки фактично за ним було відчужене дороговартісне майно (майнові права), що перебувало у спільній сумісній власності, без її згоди.

З огляду на наведене, позивач просила суд визнати недійсним договір, що був укладений 14 лютого 2020 року між ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536», ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла відносно майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року позов задоволено.

Ухвалено визнати недійсним договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року між ОСОБА_4 та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536», який укладений 14 лютого 2020 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , Приватним акціонерним товариством «Луцьксантехмонтаж №536», стосовно квартири за адресою АДРЕСА_2 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Волинського апеляційного суду від 23 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року - без змін.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25 вересня 2023 року заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення у даній справі залишено без задоволення.

Не погодившись із даним рішенням суду, 24 жовтня 2023 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вважає його незаконним та таким, що підлягає до скасування, оскільки ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідачем ОСОБА_1 зазначено, що при вирішенні даного спору про визнання недійсним договору щодо майнових прав, відчужених під час шлюбу, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці, а також факт необізнаності іншого з подружжя із умовами оспорюваного договору. Вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині. Також вказує на те, що в даному випадку визнання недійсним договору уступки є неналежним способом захисту прав позивачки, оскільки порушує права добросовісного набувача нерухомого майна, а саме ОСОБА_1 , в той же час ОСОБА_3 не позбавлена права вимагати від ОСОБА_4 виплати грошової компенсації вартості її частки майнових прав на квартиру згідно з п. 3.4. договору будівництва. Тобто обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Просить скасувати дане рішення суду та ухвалити нове - про відмову у задоволенні вимог позивачки в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_5 , вказуючи на те, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити - без змін. Покликався на те, що в суді доведено відсутність згоди позивачки як одного із подружжя на укладення під час шлюбу спірного безоплатного договору її чоловіком в користь свого брата, а тому вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про фраудаторність договору та визнав його недійсним, беручи до уваги наявність спору між бувшим подружжям про поділ майна. Також зазначав про те, що вказані обставини були встановлені апеляційним судом при перегляді даного рішення за скаргою другого відповідача - ОСОБА_4 , якому в задоволенні скарги було відмовлено.

Згідно із ч. 1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Позивач та її представник в судове засідання не з`явилися, будучи судом апеляційної інстанції належно повідомленими про час та місце розгляду даної справи. Представник позивача просив розгляд справи відкласти, однак колегія суддів ухвалила відмовити у задоволенні такого клопотання і розглянути справу за відсутності сторони позивача, оскільки представником не було наведено достатньо обгрунтованих доказів неможливості явки до суду, враховуючи можливість участі в цій чи в іншій справі в режимі відеоконференції.

Заслухавши пояснення відповідача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки за оспорюваним договором ОСОБА_4 фактично відчужив майнові права на квартиру, які є спільною сумісною власністю подружжя, без вільного волевиявлення та згоди на те іншого з подружжя, зважаючи, що такий договір є безоплатним та укладеним не в інтересах сім`ї, між близькими особами, які є рідними братами, суд дійшов висновку, що такий правочин є недійсним у силу вимог ч.2 ст.65 СК України, ч.3 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України, а тому позовні вимоги задовольнив повністю.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується у повному обсязі з огляду на таке.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає даним вимогам закону.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Як установлено судом, у період з 29 серпня 2004 року по 02 лютого 2022 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.8 т.1).

За час перебування у шлюбі, а саме - з 21 січня 2019 року, між ОСОБА_4 (замовник) та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» (виконавець) був укладений договір, предметом якого є участь сторін у будівництві житлового фонду на взаємовигідних умовах. За цим договором виконавець зобов`язується збудувати із власних матеріалів і передати замовнику житло, а саме - однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Замовник забезпечує внесення 100% вартості приміщення, що становить 622 300,00 грн. (а.с.10-12).

Згідно із довідкою ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» від 14 лютого 2020 року №22/1-1 розрахунки за наведеним договором були проведені ОСОБА_4 у повному обсязі (а.с.13 т.1).

Відповідно до акту прийому-передачі квартир від 14 лютого 2020 року збудована квартира передана ОСОБА_4 від ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» (а.с.15 т.1).

Судом також встановлено, що 22 листопада 2021 року була проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 , який є рідним братом ОСОБА_4 , на згадану квартиру. Підставою для реєстрації вказаної квартири саме за ОСОБА_1 був договір уступки прав і обов`язків від 14 лютого 2020 року (а.с.16 т.1).

Отже, 14 лютого 2020 року між ОСОБА_4 (цедент), ОСОБА_1 (набувач) та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536» (боржник) укладено договір уступки прав і обов`язків за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ПрАТ «Луцьксантехмонтаж №536». За умовами цього договору цедент передав, а набувач прийняв на себе права і обов`язки ОСОБА_4 за договором про будівництво житла від 21 січня 2019 року, укладеного між цедентом та боржником (а.с.57т.1).

Суд у своєму рішенні правильно зазначив, що даний договір не містить у собі відомостей про його оплатність, а тому по суті є безоплатним.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

На підставі статті 190 ЦК України майном, як особливим об`єктом, вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а і майнові права та обов`язки.

Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Майновими визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Зазначене відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 520/4355/17 (провадження № 61-5773св18).

Верховний Суд у постанові від 05 липня 2023 року у справі № 750/24141/19 (провадження № 61-227св23) зробив висновок, що саме по собі укладення договору купівлі-продажу майнових прав не породжує права власності на майнові права на квартиру. Для отримання права власності саме на майнові права на квартиру необхідна наявність ряду правопороджуючих фактів. Згідно з умовами договору до того, як продавець не здійснить передачу майнових прав згідно з актом приймання-передачі, не виникає права спільної власності подружжя, а один із подружжя стає лише учасником зобов`язальних правовідносин згідно зі статтею 509 ЦК України.

Судом встановлено, що довідка за № 22/1-1 про повну сплату внесків у сумі 622300 грн та акт приймання-передачі майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 складені і видані ОСОБА_4 14.02.2020 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У відповідності до ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності має свої особливості.

Згідно із вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

Відсутність згоди одного із співвласників на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню статті 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено частковий відступ від висновків у вищевикладеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), та зазначено, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для позбавлення майна, що є предметом оспорюваного правочину, одного з подружжя, який в установленому законом порядку володіє ним на праві спільної сумісної власності.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наведені обставини у сукупності дають підстави обґрунтовано стверджувати, що, оскільки ОСОБА_1 як рідний брат продавця майнових прав на квартиру був обізнаний про те, що ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 під час укладення спірного договору від 14.02.2020, а тому суд дійшов правильного висновку, що, укладаючи оспорюваний правочин, сторони діяли недобросовісно, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 523/12959/18 від 07 грудня 2022 року.

Таким чином, майнові права на об`єкт інвестування набуто в період шлюбу, а тому це є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з чим розпорядження такими майновими правами необхідно здійснювати за взаємною згодою подружжя.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, що укладення спірного правочину між відповідачами спрямоване на порушення цивільних прав та інтересів позивачки як іншого з подружжя однієї сторони договору та на уникнення в майбутньому прав на дане майно.

Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_1 про те, що майнові права на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 були придбані за особисті кошти його брата ОСОБА_4 , оскільки вказані обставини не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду справи.

Отже, позивач у цій справі не зобов`язана доводити, що інвестування відбулось за спільні кошти сторін, оскільки тягар спростування презумпції спільної власності подружжя лежить на відповідачеві ОСОБА_4 .

Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що кошти, які були внесені на оплату об`єкта інвестування, належали на праві особистої власності відповідачам.

Безпідставними є також доводи апеляційної скарги щодо неефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Отже, визнання недійсним оскарженого договору є належним та ефективним способом захисту у цій справі, оскільки на підставі даного рішення суду будуть внесені відповідні зміни до Державного реєстру.

За наведених обставин колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що доводи апеляційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження, а суд першої інстанції вирішив справу при повному з`ясуванні обставин справи, дав їм належну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заявлених позовних вимог.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, рішення суду в даній справі слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382,384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді