Постанова

від 18.08.2023 по справі 638/4433/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 648/4433/20

провадження № 61-11921св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Ковчег»

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року в складі судді Семіряд І. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року в складі колегії суддів Обідіної О. І.,Бутенко С. Б., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березі 2020 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Ковчег», про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування його державної реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що будинок АДРЕСА_1 , в якому вона є власником квартири № 50 , побудований за кошти співвласників та не є об`єктом комунальної власності. Тобто позивачу та іншим співвласникам будинку належить право на спільне сумісне майно багатоквартирного будинку, разом з допоміжними приміщеннями.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року в справі № 40-356/07 позовні вимоги ФОП ОСОБА_2 до Харківської міської ради про визнання права власності задоволені; визнано право власності ФОП ОСОБА_2 на нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 1-29) загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_1 ; зобов`язано комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «ХМ БТІ») здійснити державну реєстрацію права власності на ці нежитлові приміщення за ОСОБА_2 ; визнано право власності ФОП ОСОБА_2 на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10», загальною площею 265,8 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_1 та зобов`язано КП «ХМ БТІ» здійснити реєстрацію права власності на ці нежитлові приміщення за ОСОБА_2

19 грудня 2007 року ФОП ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 частину зазначених нежитлових приміщень, а саме, нежитлових приміщень підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 9-11, 14-16,24) загальною площею 137,6 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до укладеного між ними договору купівлі-продажу від 19 грудня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною С. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 839.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ФОП ОСОБА_2 про визнання права власності на вказані нежитлові приміщення.

Cпірні приміщення підвалу є складовими частинами житлового будинку АДРЕСА_1 та за функціональним призначенням є допоміжними приміщеннями. Спірні приміщення підвалу як складові частини житлового будинку, які є його невід`ємними допоміжними приміщеннями, протиправно належать на праві власності ОСОБА_3 . Перебування цих приміщень у власності ОСОБА_3 перешкоджає співвласникам житлового будинку (у тому числі і позивачу) належним чином володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Належність ОСОБА_3 права власності на нежитлові приміщення підвалу є порушенням прав власності осіб (у тому числі і позивача), які є власниками квартир та співвласниками нежитлових приміщень загального користування в будинку.

Позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, а саме, нежитлових приміщень підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 9-11, 14-16, 24) загальною площею 137,6 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 грудня 2007 року, який укладений між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 839, з скасуванням його державної реєстрації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Позивач, вважаючи, що її права, права інших співвласників будинку порушені незаконним відчуженням спірних допоміжних приміщень їх багатоквартирного будинку, та які незаконно перебувають у власності ОСОБА_3 . Позивач звернулася до суду з вимогами про визнання договору купівлі-продажу цих приміщень недійсним.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд дійшов висновку щодо неправильно обраного позивачем способу захисту своїх прав та зазначив, що позивач мала звертатися до суду з позовом про витребування спірного майна. Одночасно, суд взяв до уваги як преюдиційно встановлений судовим рішенням Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року в справі № 40/356-07 факт, що в житловому будинку АДРЕСА_1 приміщення технічного поверху та приміщення підвалу (до яких належать спірні приміщення) є допоміжними приміщеннями цього житлового будинку, та належать на праві власності усім співвласникам житлових (квартир) та нежитлових приміщень цього будинку.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення; апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, а саме, підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 9-11, 14-16,24) загальною площею 137,6 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 грудня 2007 року, який укладений між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 839.

Постанова мотивована тим, що обираючи спосіб захисту свого цивільного права у вигляді визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, позивач вказувала на те, що як власник квартири в багатоквартирному будинку не може реалізувати своє право власності на спірне майно у зв`язку з існуванням документів, що посвідчують таке право за іншою особою - відповідачем ОСОБА_3 , яка набула таке право на підставі оспорюваного правочину, у зв`язку з чим її права та інтереси підлягають захисту саме в такий спосіб. Зважаючи, що технічний поверх та приміщення підвалу, в якому на праві власності ОСОБА_3 належить частина приміщень, є допоміжними приміщеннями житлового будинку, а позивач як і інші власники квартир в цьому будинку мають право на спільне сумісне майно багатоквартирного будинку, висновки суду першої інстанції щодо неправильного обраного позивачем способу захисту своїх прав, шляхом визнання договору купівлі-продажу недійсним є помилковими.

За вказаних обставин спірних правовідносин, апеляційний суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання договору купівлі-продажу недійсним є належним (ефективним), оскільки сприяє відновленню прав та інтересів позивача як власника квартири в багатоквартирному будинку володіти та користуватись його допоміжними приміщеннями. Тому апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення заявлених вимог, а саме, в частині визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним. При цьому суд визнав необґрунтованими позовні вимоги в частині скасування держаної реєстрації спірного правочину.

Апеляційний суд відхилив доводи відповідача ОСОБА_3 про наявність підстав для відмови в задоволенні позову внаслідок спливу позовної давності. Суд вказав, що позивач по справі стороною оспорюваного правочину не була, про його укладення не знала і не могла знати. Матеріали справи не місять фактичних даних про те, коли саме позивач дізналась про порушення її прав як власника квартири багатоквартирного житлового будинку внаслідок укладення оспорюваного нею правочину. При цьому, з тексту постанови Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року вбачається, що апеляційна скарга ОСОБА_1 та інших мешканців будинку була подана у вересні 2017 року, а з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним позивач звернулась в березні 2020 року. Разом із цим, протоколом загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку від 21 вересня 2017 року не підтверджується, що позивач дізналась чи могла достовірно дізнатись про порушення своїх прав у 2016 році.

Апеляційний суд відхилив як безпідставні аргументи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_3 щодо скасування рішення суду в частині, того, що у постанові Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року у справі № 40/356-07 від 05 грудня 2017 року встановлені преюдиційні обставини для цієї справи. Так, встановлені даною постановою обставини, що в житловому будинку АДРЕСА_1 технічний поверх та приміщення підвалу (до яких належать спірні приміщення, які є предметом оспорюваного правочину) є допоміжними приміщеннями житлового будинку, які належать на праві власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень цього будинку, та стосуються осіб, які приймали участь в її розгляді - позивача ОСОБА_2 як сторони спірного правочину, який оспорюється в даній справі та ОСОБА_1 , яка є позивачем по даній справі, а тому є преюдиційними при розгляді даної справи. При цьому, належних доказів, які б спростували вказаний статус нежитлових приміщень та підтверджували, що такі не належать до допоміжних приміщень відповідного житлового багатоквартирного буднику (є самостійними об`єктами цивільних прав) відповідачі при розгляді справи суду не надали.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У листопаді 2022 року представник ОСОБА_3 - адвокат Бєлих Я. Є. (далі також - заявник) звернувся до Верховного Суду через систему «Електронний суд» з касаційною скаргою на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року.

У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року, та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 та постановах Верховного Суду: від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 523/1993/18, від 07 квітня 2021 року у справі № 214/1814/15, від 24 листопада 2021 року у справі № 752/8410/19, від 21 лютого 2022 року у справі № 280/1199/18. Крім того, зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази.

Касаційна скарга подана за пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників справи

У січні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пекаренін А. А. надіслав відзив на касаційну скаргу, в якій вказував на необґрунтованість та безпідставність її доводів, зазначав про законність оскаржуваної постанови апеляційного суду. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 .

Житловий будинок АДРЕСА_1 не є об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Харкова та на балансі КП «Жилкомсервіс» не обліковується, що підтверджується відповіддю заступника директора департаменту житлового господарства від 23 листопада 2017 року № 7240/0/90-17.

Цей житловий будинок знаходиться на балансі обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Ковчег» (далі - ОК «ЖБК «Ковчег»), про що свідчить реєстраційна справа ОК «ЖБК «Ковчег».

За рішенням загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку, які мешкають за адресою АДРЕСА_1 , оформленим протоколом від 21 вересня 2017 року № 21/09/17 надано, у тому числі, ОСОБА_1 повноваження представляти їх інтереси перед фізичними та юридичними особами з питань захисту прав та інтересів, які стосуються власності на допоміжні приміщення будинку.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року в справі № 40/356-07позовні вимоги ФОП ОСОБА_2 до Харківської міської ради про визнання права власності задоволено. Визнано право власності ФОП ОСОБА_2 на нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 1-29) загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_1 . Зобов`язано КП «ХМ БТІ» здійснити державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення за ФОП ОСОБА_2 . Визнано право власності ФОП ОСОБА_2 на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10», загальною площею 265,8 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_1 . Зобов`язано КП «ХМ БТІ» здійснити реєстрацію права власності на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10», загальною площею 265,8 кв. м за ФОП ОСОБА_2 .

На підставі договору купівлі-продажу від 19 грудня 2007 року, укладеного між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , остання придбала нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 9-11, 14-16, 24) загальною площею 137,6 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 839.

Державна реєстрація права власності придбаного нерухомого майно була здійснена за покупцем ОСОБА_3 КП «ХМ БТІ» 16 січня 2008 року згідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено. Рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ФОП ОСОБА_2 до Харківської міської ради про визнання права власності відмовлено. Харківським апеляційним господарським судом встановлено, що нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу: № 1-29) загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та на нежитлові приміщення технічного поверху в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29-43), загальною площею 265,8 кв. м, за вказаною адресою, право власності на які було визнано за ФОП ОСОБА_2 , є допоміжними приміщеннями житлового будинку та за функціональним призначенням відносяться до приміщень для обслуговування житлового будинку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У даній справі апеляційний суд встановив, зокрема, наступні обставини.

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 .

Житловий будинок АДРЕСА_1 не є об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Харкова та знаходиться на балансі ОК «ЖБК «Ковчег».

За рішенням загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку, які мешкають за адресою АДРЕСА_1 , оформленим протоколом № 21/09/17 надано, зокрема і ОСОБА_1 повноваження представляти їх інтереси перед фізичними та юридичними особами з питань захисту прав та інтересів, які стосуються власності на допоміжні приміщення будинку.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року в справі № 40/356-07 визнано, зокрема, право власності ФОП ОСОБА_2 на нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 1-29) загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу від 19 грудня 2007 року, укладеного між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , остання придбала нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 9-11, 14-16, 24) загальною площею 137,6 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено. Рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ФОП ОСОБА_2 відмовлено.

Харківським апеляційним господарським судом у постанові від 05 грудня 2017 року в справі № 40/356-07 встановлено, зокрема, що нежитлові приміщення підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу: № 1-29) загальною площею 814,8 кв. м, розташовані у будинку АДРЕСА_1 , право власності на які було визнано за ФОП ОСОБА_2 , є допоміжними приміщеннями житлового будинку та за функціональним призначенням відносяться до приміщень для обслуговування житлового будинку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

За частиною другою статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

В своїй усталеній судові практиці Верховний Суд неодноразово зазначав, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

У постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 914/554/19 вказано, що «допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим. У даній справі при визначенні статусу спірних приміщень суди попередніх інстанцій керувалися преюдиційними обставинами, встановленими судовим рішенням у справі №461/4181/18, у якій брали участь Львівська міська рада, ОК "Площа Ринок, 43" та ОСББ "Площа Ринок, 43". Так, рішенням Галицького районного суду міста Львова від 02.04.2019 у справі №461/4181/18, яке залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, було встановлено, що спірні приміщення є саме допоміжними та належать та належать на праві спільної сумісної власності співвласникам квартир у багатоквартирному будинку».

У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 521/6366/14-ц зазначено, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Згідно зі статтею 12, частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 761/29966/16-ц).

Апеляційним судом при вирішенні даного спору (позову) обґрунтовано взято до уваги встановлені постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року в справі № 40/356-07 обставини, які мають преюдиційне значення при розгляді даної справи проте, що в житловому багатоквартирному будинку АДРЕСА_1 технічний поверх та приміщення підвалу є допоміжними приміщеннями житлового будинку, які належать на праві власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень цього будинку, а відтак не відносяться до нежитлових приміщень, які призначені для торгівельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і не можуть розглядатись як самостійні об`єкти цивільно-правових відносин.

В даному випадку, обираючи спосіб захисту свого цивільного права у вигляді визнання оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, позивач вказувала на те, що як власник квартири в багатоквартирному будинку не може реалізувати своє право власності на спірне майно у зв`язку з існуванням документів, що посвідчують таке право за іншою особою - відповідачем по справі ОСОБА_3 , яка набула таке право на підставі оспорюваного правочину, у зв`язку з чим її права та інтереси підлягають захисту саме в такий спосіб.

Так, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту згідно до статті 16 ЦК України, за частиною третьою якої суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Зважаючи, що технічний поверх та приміщення підвалу, в якому на праві власності ОСОБА_3 належить частина приміщень, є допоміжними приміщеннями житлового будинку АДРЕСА_1 , а позивач ОСОБА_1 , як і інші власники квартир в цьому будинку мають право на спільне сумісне майно багатоквартирного будинку, висновки суду першої інстанції щодо неправильнообраного позивачем способу захисту своїх прав, шляхом визнання договору купівлі-продажу недійсним є помилковими.

За вказаних обставин, Верховний Суд погоджується із позицією апеляційного суду, яка визнала обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним належним (ефективним), оскільки сприяє відновленню прав та інтересів позивача як власника квартири в багатоквартирному будинку володіти та користуватись його допоміжними приміщеннями.

Аналогічний висновок у подібних спірних правовідносинах викладений Верховним Судом у постанові від 15 червня 2022 року при розгляді справи № 638/3867/18 (провадження № 61-1948св21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу в літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення № 9-11, 14-16, 24) загальною площею 137,6 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 грудня 2007 року, укладений між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною С. В.і зареєстрований в реєстрі за № 839.

При цьому апеляційний суд правильно визнав необґрунтованими позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації спірного правочину. Разом із цим, касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності постанови апеляційного суду в цій частині.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється

в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,

є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним.

Апеляційний суд правильно відхилив доводи ОСОБА_3 про наявність підстав для відмови в задоволенні позову внаслідок спливу позовної давності. Суд зазначив, що позивач стороною оспорюваного правочину не була, про його укладення не знала і не могла знати. Матеріали справи не місять фактичних даних про те, коли саме позивач дізналась про порушення її прав як власника квартири багатоквартирного житлового будинку внаслідок укладення оспорюваного нею правочину. При цьому, з тексту постанови Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року вбачається, що апеляційна скарга ОСОБА_1 та інших мешканців будинку була подана у вересні 2017 року, а з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним позивач звернулась в березні 2020 року. При цьому, протоколом загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку № 191-А від 21 вересня 2017 року не підтверджено, що позивач дізналась чи могла достовірно дізнатись про порушення своїх прав в 2016 році. Інших належних доказів на підтвердження пропуску позивачем позовної давності стороною відповідача не надано.

Апеляційний суд обґрунтовано відхилив як безпідставні аргументи апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо скасування рішення суду в частині, того, що у постанові Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року у справі № 40/356-07 від 05 грудня 2017 року встановлені преюдиційні обставини для цієї справи. Так, встановлені цією постановою обставини, що в житловому будинку АДРЕСА_1 технічний поверх та приміщення підвалу (до яких належать приміщення, які є предметом оспорюваного правочину) є допоміжними приміщеннями житлового будинку, які належать на праві власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень цього будинку, та стосуються осіб, які приймали участь в її розгляді - позивача ОСОБА_2 як сторони спірного правочину, який оспорюється в даній справі та ОСОБА_1 , яка є позивачем у даній справі. Тому є преюдиційними при розгляді даної справи. Разом із цим, апеляційний суд врахував, що належних доказів, які б спростували вказаний статус нежитлових приміщень та підтверджували, що такі не належать до допоміжних приміщень житлового багатоквартирного буднику (є самостійними об`єктами цивільних прав) відповідачі при розгляді справи не надали.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Судом апеляційної інстанції, зважаючи на встановлені ним належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, зроблено правильний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним спірного правочину (договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 19 грудня 2007 року).

Верховний Суд вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною, що відповідно свідчить про правомірність скасування рішення місцевого суду апеляційним судом у цій справі та вказує на відсутність правових підстав для його перегляду по суті в касаційному порядку.

Щодо доводів касаційної скарги.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17; постановах Верховного Суду: від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 523/1993/18, від 07 квітня 2021 року у справі № 214/1814/15, від 24 листопада 2021 року у справі № 752/8410/19 від 21 лютого 2022 року у справі № 280/1199/18, оскільки підстави та предмети позовів, висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-17цс17 Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення (про визнання недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, та витребування вказаної квартири із незаконного володіння ОСОБА_4) та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав, зокрема, таке. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, стало відомо ОСОБА_1 лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, то із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності. Однак, приймаючи до уваги зазначені пояснення ОСОБА_1 та застосовуючи положення частини першої статті 261 ЦК України, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено 04 липня 2006 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише у січні 2015 року, тобто зі спливом 8 років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала ОСОБА_1 об`єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Крім того, необхідно встановити, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа - контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі № 6-2407цс15 Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення (про визнання незаконним та скасував рішення Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 року в частині передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею S_1 АДРЕСА_1; визнання недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнання недійсним державного акта про право власності на цю земельну ділянку від 27 листопада 2009 року ОСОБА_1 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, та скасування його державної реєстрації; повернення земельної ділянки до комунальної власності) та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав, зокрема, таке. З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України з урахуванням тієї обставини, що у справі, яка переглядається, прокурор не обґрунтував правових підстав для захисту інтересів Держсільгоспінспекції, зважаючи на те, що власником спірної земельної ділянки є відповідна міська рада, суди повинні були з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції з позовом про визнання недійсним спірного рішення міської ради, яке (право) пов`язано з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Ураховуючи, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, суди не з`ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, тобто, коли почався перебіг позовної давності. Отже, ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суди не врахували положення закону та дійшли помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного та містобудівного законодавства під час здійснення перевірки.

У справі № 464/5089/15 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору іпотеки та зобов`язання вчинити дії), погодився із ними, вказавши таке. Тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Тому колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивачем пропущено позовну давність про застосування якої просив відповідач у своїй заяві від 22 липня 2015 року.

У справі № 575/476/169-ц Верховний Суд, змінюючи мотивувальні частини судових рішень (про відмову в позові про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки) та викладаючи їх в редакції цієї постанови, вказав, зокрема, таке. Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п`ятирічного строку після укладення договору позивач погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України № 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри «1» у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п`ятирічного строку дії договору оренди землі. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв`язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було. При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачу.

У справі № 504/2864/13-ц Верховний Суд, скасовуючи судові рішення (про відмову в задоволенні позову про визнання недійсними протоколу аукціону з продажу об`єкта земельних торгів, договорів купівлі-продажу, міни та повернення земельної ділянки за недоведеністю) та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав, зокрема, таке. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). З огляду на вказане та на наведені вище висновки щодо юрисдикції суд касаційної інстанції питання про застосування позовної давності не вирішуватиме. У випадку підтвердження під час нового розгляду справи підставності заявлених позовних вимог суд апеляційної інстанції має дослідити питання перебігу позовної давності за кожною вимогою і щодо кожного з відповідачів, які заявили про її застосування.

У справах № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц, № 522/2210/15-ц Верховний Суд, скасовуючи судові рішення (про відмову у задоволенні позову про скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору правочину, визнання недійсним акта прийому-передачі нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння та встановлення порядку виконання рішення суду) та направляючи справи на новий розгляду до суду першої інстанції, вказав, зокрема, таке. Оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси. З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-1491-1/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством. Відтак, у цій справі є помилковими висновки судів про вибуття земельної ділянки за волею Одеської міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване.

У справах № 6-178цс15, № 369/6892/15-ц, № 367/6105/16-ц, № 183/1617/16, № 907/50/16, № 2004/1979/12, № 914/3324/16, 761/29666/16-ц, № 523/1993/18, № 214/814/15 та у справі, яка переглядається,різні підстави та предмети позовів. Зокрема, у справі № 369/6892/15-ц - про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння; у справі № 367/6105/16-ц - про визнання недійсними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, витребування земельних ділянок із незаконного володіння; у справі № 183/1617/16 - провизнання неправомірним та скасування рішенняоргану місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки; у справі № 907/50/16 - про витребування майна з незаконного володіння; у справі № 2004/1979/12 - про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними свідоцтва про право власності на квартиру і запису у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; у справі № 914/3324/16 - про витребування земельної ділянки; у справі № 761/29666/16-ц - про відшкодування матеріальної шкоди, завданої залиттям приміщення магазину; у справі № 523/1993/18 - про витребування земельної ділянки; у справі № 214/1814/15 - про стягнення суми боргу (за первісним позовом); про визнання добросовісним набувачем, визнання права власності, стягнення грошової суми (за зустрічним позовом); про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння(за об`єднаним позовом); у справі № 6-178цс15 - про стягнення відновної вартості зелених насаджень.

У справі № 752/8410/19 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду (про часткове задоволення позову Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та витребування майна) та змінюючи мотивувальну частину суду першої інстанції (про відмову в задоволенні позову Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради), вказав, зокрема, таке. Встановивши, що Київська міська ради могла довідатись про порушення свого права як власника з моменту першої державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто 18 грудня 2014 року, Верховний Суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що станом на час пред`явлення позову прокурором (22 квітня 2019 року) строк давності сплинув. Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування строку позовної давності у цій справі з огляду на те, що Київська міська рада могла та повинна була довідатися про порушення своїх прав раніше ніж у 2018 році, коли ТОВ «Техмонтажплюс» звернулося із заявою про передачу в оренду на 15 років земельної ділянки, площею 0,2085 га, кадастровий номер 8000000000:72:219:0010, для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1. Враховуючи, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, Верховний Суд дійшов висновку про те, що позов Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради не підлягає задоволенню у зв`язку із пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем. Доводи прокурора про наявність підстав для поновлення строку позовної давності відхиляються судом як необґрунтовані, оскільки очевидна бездіяльність органу місцевого самоврядування не може бути підставою для поновлення строку прокурору, який звертається до суду в інтересах такого органу. Застосовуючи позовну давність, Верховний Суд враховує, що ЄСПЛ у багатьох справах визнає, що застосований у тій або іншій справі строк позовної давності дійсно має легітимну мету. Такою метою визнається забезпечення правової визначеності. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено змісту речових прав на спірне майно, обставин послідовного набуття і оформлення такого права; не доведено цивільно-правових підстав набуття права власності на приміщення, яке є предметом спору у цій справі; обставин утримання спірної будівлі (ким, за чий рахунок); вчинення/невчинення юридично значимих дій шляхом оформлення за територіальною громадою права власності на спірну будівлю, у тому числі станом на час прийняття оспорюваних правочинів. При цьому суд зазначив, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом. Проте, відмовляючи у задоволенні позову прокурора з двох підстав, а саме у зв`язку із недоведеністю наявністю прав у територіальної громади на спірне майно, а також у зв`язку з пропуском строку позовної давності, суд першої інстанції не врахував, що застосування позовної давності можливе лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Усупереч цьому, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову як за недоведеністю вимог, так і у зв`язку з пропущення прокурором строку позовної давності.

У справі № 280/1199/18 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду (про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним державний акта на право приватної власності на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації, визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом), погодився із ним, вказавши таке. Встановивши, що ОСОБА_1 стало відомо про існування оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку під час оформлення спадщини після смерті батька ОСОБА_7 у 2003 році, оскільки зазначений державний акт був підставою для набуття позивачем права власності на спадкове майно, а з позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину недійсним він звернувся у 2018 році, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави і предмети позовів, встановлені фактичні обставини.

Верховний Суд не приймає до уваги посилання в касаційній скарзі на неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 372/266/15-ц, оскільки таке судове рішення відсутнє в Єдиному державному реєстрі судових рішень станом на день розгляду цієї справи Верховним Судом.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішення суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідачів та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та підстав вийти за їх межі судом не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судом апеляціної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук