Рішення

від 18.09.2023 по справі 344/3311/20

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 344/3311/20

Провадження № 2/344/229/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2023 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого-судді Домбровської Г.В.

секретаря Маланія Ю.А.,

за участі представника Позивача (Відповідача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 , Відповідача (Позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_2 , представника Відповідача (Позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі Івано-Франківського міського суду цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації права власності на квартиру, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 (надалі - «Позивач») звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_2 (надалі - «Відповідач 1»), ОСОБА_5 (надалі - «Відповідач 2»), в якому просила визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 по 1/2 за кожним 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 ; визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Павлінським В.Д.27 квітня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за №1345; скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 , номер запису про право власності 25934467.

Позовні вимоги за первісним позовом мотивовані тим, що вказане майно (квартира АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 ) є спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_6 , а у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 відчужив дану квартиру на ім`я Відповідача 2 ОСОБА_5 , згоди на що Позивач не надавала, ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між відповідачами, визнання майна (квартири та паркомісця) спільною сумісною власністю подружжя та його поділ порівну між сторонам, визнавши за кожним по 1/2 їх часток.

В судових засіданнях представник Позивача позовні вимоги підтримувала в повному обсязі та просила їх задовольнити з підстав, викладених в позовній заяві та письмових поясненнях.

ОСОБА_7 подано до суду Відзив на позов, в якому він заперечив проти позовних вимог первісного позову та просив відмовити в їх задоволенні.

Зокрема, заперечуючи проти позову, Відповідач 1 у відзиві на позов покликався на те, що спірні квартира та паркомісце по АДРЕСА_2 не відноситься до переліку спільного майна подружжя, оскільки попередньо вказану квартиру на підставі договору доручення придбавалося за особисті кошти матері ОСОБА_2 - ОСОБА_8 , а в подальшому, у зв`язку зі станом її здоров`я, за домовленістю з ОСОБА_8 та за її заявою, а також за згодою ТОВ «ВАШ СТАТУС» було замінено сторону укладеного договору доручення: а саме замість ОСОБА_8 замінено на ОСОБА_2 ; інші умови договору доручення залишено без змін.

Крім того, посилався на те, що спірні квартира та паркомісце придбавалися в період припинення шлюбних відносин з ОСОБА_4 , а тому вказані об`єкти є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

В судових засіданнях Відповідач 1 та його представник проти первісного позову заперечили, просили відмовити в його задоволенні.

Відповідач 2 ОСОБА_9 в судове засідання не з`явилася, відзиву на позов не направляла. Про дату та час судових засідань повідомлялася належним чином.

Представник ОСОБА_5 в судових засіданнях проти первісного позову заперечував.

ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , за змістом якого, з урахуванням уточнених позовних вимог та кола учасників справи, просив в порядку поділу майна поділити між ними квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м., визнавши за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку даної квартири, залишивши у власності ОСОБА_4 1/2 її частку.

В обґрунтування зустрічного позову посилався на те, що квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м., є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки її було придбано на час шлюбу між сторонами, а тому вона підлягає поділу між ними.

Представник Відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_4 на адресу суду надала Відзив на зустрічний позов, за змістом якого не заперечила тієї обставини, що вказана квартира по АДРЕСА_5 є спільною сумісною власністю подружжя, однак заперечила проти задоволення зустрічного позову у зв`язку з тим, що нею не чиняться перешкоди ОСОБА_2 у реалізації прав співвласника даної квартири.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 липня 2020 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до сумісного розгляду та об`єднано з позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 .

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 17.06.2022 року було задоволено клопотання представника ОСОБА_4 про призначення комплексної судово-почеркознавчої та технічної експертизи в даній цивільній справі; призначено по справі комплексну судово-почеркознавчу та технічну експертизу, на вирішення якої поставлено наступні питання:

- чи відрізняються договір доручення №1607/06-17-2 від 7 червня 2016року, акт прийому-передачі №26 від 01.08.2017р., акт прийому-передачі № 111-11 від 12.12.2017року, що в оригіналі долучені ОСОБА_2 до клопотання від 20.04.2021р., від договору доручення №1607/06-17-2 від 7 червня 2016року та акту прийому-передачі №26 , акту прийому-передачі № 111-11, що маються в реєстраційній справі № 1294374426101 та №1410992526101?

- чи виготовлені договір доручення №1607/06-17-2 від 7 червня 2016року, акт прийому-передачі №26 від 01.08.2017р., акт прийому-передачі № 111-11 від 12.12.2017року, договір дорученнях»1607/06-17-2 від 11 квітня 2016року, квитанція до прибуткового касового ордеру №214/16-01 від 05.05.2016р., що в оригіналі долучені ОСОБА_2 до клопотання від 20.04.2021р., в цілому чи в частині шляхом монтажу ?

- яка давність виконання друкованих та рукописних текстів, печаток та підписів в договорі доручення №1607/06-17-2 від 7 червня 2016року, акті прийому-передачі №26 від 01.08.2017р., акті прийому-передачі № 111-11 від 12.12.2017року, договорі дорученнях»1607/06-17-2 від 11 квітня 2016року, квитанції до прибуткового касового ордеру №214/16-а від 05.05.2016р., квитанції до прибуткового касового ордеру №418/16-01 від 23.10.2017року, довідки про здійснення розрахунку згідно договору доручення вих№2820 від 05.05.2016, довідки про здійснення розрахунку згідно договору доручення вих.№ від 04.07.2017, довідки про здійснення розрахунку згідно договору доручення вих.№2310 від 23.10.2017р., що в оригіналі долучені ОСОБА_2 до клопотання від 20.04.2021р.?

-чи виконано рукописний підпис на договорі дорученнях»1607/06-17-2 від 11 квітня 2016року ОСОБА_8 чи іншою особою?

Проведення комплексної судової експертизи доручено Львівському інституту судових експертиз.

08.08.2022 року на адресу суду Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз надіслано клопотання експертів про надання додаткових матеріалів, необхідних для виконання досліджень та усунення недоліків, які мають місце при їх призначенні, а також копію рахунку вартості проведення експертиз, надісланого платникові ОСОБА_4 , де зазначено, що у разі відсутності відповіді на клопотання чи несплати вартості проведення експертизи протягом 45 календарних днів матеріали справи будуть повернуті без виконання.

13.10.2022 року через канцелярію суду надійшов лист від Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз про неможливість надання висновку судової експертизи №2155-Е від 05.10.2022 за матеріалами цивільної справи №344/3311/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 .

Зокрема, в частині проведення технічної експертизи експерт у повідомленні про неможливість надання висновку судової експертизи №2155-Е від 05.10.2022 посилається на те, що відповідь на окреме питання технічної експертизи не потребує спеціальних знань, а також на те, що питання щодо встановлення абсолютної давності виконаня друкованих та рукописних текстів, печаток та підписів у Львівському НДІСЕ не вирішуються через відсутність необхідної для цього приладної бази.

Отже, в частині проведення технічної експертизи документів за ухвалою суду від 17.06.2022 року експертом було надано повідомлення про неможливість надання висновку експерта №2155-Е від 05.10.2022 року.

У зв`язку з цим, Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 17.10.2022 року провадження у справі було поновлено та продовжено розгляд справи, зокрема, вчинення процесуальних дій з метою здобуття порівняльних взірців підписів ОСОБА_8 для проведення іншої частини експертизи - судово-почеркознавчої.

20.06.2023 року через канцелярію суду надійшов Висновок експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз МЮУ (ЛНДІСУ) від 06.06.2023 року №888-Е.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 12.07.2023 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про призначення судової технічної експертизи документів в цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації права власності на квартиру, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_10 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності, - відмовлено.

Проаналізувавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Судом встановлено наступне.

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 з 1984 року перебували у зареєстрованому у шлюбі, який зареєстровано Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області 20.10.1984 року, про що зроблено відповідний актовий запис за № 1349.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2017 року у справі № 344/1845/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/65843964), яке набрало законної сили 04.04.2017 року, шлюб між сторонами розірвано.

Як вказує ОСОБА_4 у первісному позові, за час перебування у шлюбі сторонами було набуте майно, зокрема, квартира АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 , які відносяться до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим просить поділити дані об`єкти нерухомості порівну між нею та Відповідачем 1, визнавши недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , нотаріально посвідченої згоди на укладення якого вона, як дружина, не надавала.

За вимогами зустрічного позову ОСОБА_2 посилається на те, що за час шлюбу з ОСОБА_4 ними було придбано квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м., яка відноситься до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, а тому просить поділити дану квартиру в частках по 1/2 між ним та ОСОБА_4 .

Принагідно Суд зауважує, що в ході судового розгляду з пояснень сторін в судовому засіданні Судом вставлено відсутність між сторонами розбіжностей у питанні самого факту віднесення квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м. до об`єктів спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_6 .

Відповідно до частини 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу Україниобставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

На підставі вищенаведеної норми, за відсутності у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, Суд вважатиме встановленою обставину того, що квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м. відноситься до об`єктів спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_6 . З даного приводу між сторонами спір відсутній.

Стосовно квартири АДРЕСА_1 , та нежитлового приміщення паркомісця № НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_4 просить визнати дану квартиру та паркомісце об`єктами спільної сумісної власності та поділити їх порівну між сторонами.

Заперечуючи проти первісного позову в частині віднесення даної квартири та паркомісця до спільної сумісної власності подружжя та їх поділу, ОСОБА_2 посилається на те, що спірні квартира та паркомісце по АДРЕСА_2 не відноситься до переліку спільного майна подружжя, оскільки попередньо вказану квартиру на підставі договору доручення придбавалося за особисті кошти матері ОСОБА_2 - ОСОБА_8 , а в подальшому, у зв`язку зі станом її здоров`я, за домовленістю з ОСОБА_8 та за її заявою, а також за згодою ТОВ «ВАШ СТАТУС» було замінено сторону укладеного договору доручення: а саме замість ОСОБА_8 замінено на ОСОБА_2 ; інші умови договору доручення залишено без змін.

Зокрема, як встановлено Судом з матеріалів реєстраційної справи, 07 червня 2016 року між ОСОБА_2 (довіритель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» (повірений) укладено Договір доручення №1607/06-17-2 (том 2, а.с.62-64), за умовами якого довіритель доручає, а повірений зобов`язується за винагороду здійснити від імені та за рахунок довірителя юридичні дії по організації будівництва об`єкта, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 і після введення в експлуатацію багатоквартирного житлового будинку передати довірителю об`єкт та всі необхідні документи для оформлення права власності на нього (пункт 2.1 договору).

Об`єкт - квартира площею 125,05 на 7 поверсі в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_6 .

Згідно з пунктом 5.4 Договору доручення №1607/06-17-3 від 07.06.2016 року договірну ціну довіритель зобов`язаний вносити відповідно до нижченаведеного графіку:

844 087 грн. 50 коп. - 07.06.2016 року.

13 березня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» та ОСОБА_2 підписано Акт прийому-передачі №26 (том 2, а.с.65), за умовами якого на виконання договору виконавець передав, а замовник прийняв 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_3 , розташовану на сьомому поверсі, загальною площею 119,00 м.кв.

05.07.2017 року ОСОБА_2 звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності на вищевказану квартиру (том 2, а.с.69).

07.07.2017 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Попович В.В. прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (том 2, а.с.73), яким проведено державну реєстрацію права власності, форма власності: приватна на квартиру, що розташована АДРЕСА_7 за ОСОБА_2 .

07 червня 2016 року між ОСОБА_2 (довіритель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» (повірений) укладено Договір доручення №1607/06-17-3 (том 2, а.с.32-34), за умовами якого довіритель доручає, а повірений зобов`язується за винагороду здійснити від імені та за рахунок довірителя юридичні дії по організації будівництва об`єкта, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 і після введення в експлуатацію багатоквартирного житлового будинку передати довірителю об`єкт та всі необхідні документи для оформлення права власності на нього (пункт 2.1 договору).

Об`єкт - паркомісце №ІІІ площею 17.2 кв.м., що знаходиться в цокольному приміщенні в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_6 .

Згідно з пунктом 5.4 Договору доручення №1607/06-17-3 від 07.06.2016 року договірну ціну довіритель зобов`язаний вносити відповідно до нижченаведеного графіку:

200 000 грн. 00 коп. - 07.06.2016 року.

27 жовтня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» та ОСОБА_2 підписано Акт прийому-передачі №ІІІ-І (том 2, а.с.65), за умовами якого на виконання договору виконавець передав, а замовник прийняв паркомісце №ІІІ по АДРЕСА_2 , розташованеу цокольному приміщенні, загальною площею 17,2 м.кв.

17.11.2017 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Калуської міської радиІльчишин Д.В. прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (том 2, а.с.53), яким проведено державну реєстрацію права власності, форма власності: приватна на нежитлове приміщення, паркомісце ІІІ, що розташоване АДРЕСА_2 , за ОСОБА_2 .

Вищевказані документи, наведені Судом вище, містяться в реєстраційних справах на спірні об`єкти (паркомісце: том 2, а.с. 23-55; квартира: том 2, а.с.26-76), копії яких надано на виконання ухвали суду про витребування доказів.

В ході судового розгляду справи, стверджуючи про те, що укладенню ОСОБА_2 з ТОВ «ВАШ СТАТУС» вищенаведених договорів від 07.06.2016 року передувало переуступлення права вимоги на спірні об`єкти, ОСОБА_2 було надано Суду наступні документи:

- Договір доручення №1607/06-17-2від 11 квітня 2016 року(том 2, а.с.146-148), укладений між ОСОБА_8 (довіритель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» (повірений), за умовами якого довіритель доручає, а повірений зобов`язується за винагороду здійснити від імені та за рахунок довірителя юридичні дії по організації будівництва об`єкта, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 і після введення в експлуатацію багатоквартирного житлового будинку передати довірителю об`єкт та всі необхідні документи для оформлення права власності на нього (пункт 2.1 договору).

Об`єкт - квартира площею 125,05 на 7 поверсі в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_6 .

Згідно з пунктом 5.4 Договору доручення №1607/06-17-3 від 11.04.2016 року договірну ціну довіритель зобов`язаний вносити відповідно до нижченаведеного графіку:

844 087 грн. 50 коп. - 07.06.2016 року.

Відповідачем 1 також надано довідку про здійснення розрахунку згідно договору доручення №2820 від 05.05.2016 року (том 2, а.с.144), за змістом якої ОСОБА_8 05 травня 2016 року було сплачено гривневий еквівалент 844 087,50 грн.; квитанцію до прибуткового касового ордера від 05.05.2016 року (том 2, а.с.143) на суму 844 087,50 грн.

- довідка від 04.07.2016 року про здійснення розрахунку згідно Договору доручення №1607/06-17-2 від 07.06.2016 року (том 2, а.с.152) згідно якої ОСОБА_2 04 липня 2017 року проведено розрахунок у повному обсязі.

- довідка від 23.10.2017 року про здійснення розрахунку згідно договору доручення (том 2, а.с.154), згідно якої ОСОБА_2 23 жовтня 2017 року було сплачено гривневий еквівалент 7000 доларів США.

- акт прийому-передачі №ІІІ-ІІ від 12.12.2017 року (том 2, а.с.155) щодо прийому-передачі паркомісця.

Наявність вказаних документів, на думку Відповідача 1, свідчить про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 щодо спірної квартири та паркомісця, оскільки дані об`єкти первинно придбавалися його матір`ю за її власні кошти, а в подальшому відбулося переуступлення права вимоги (матір переуступила своє право вимоги ОСОБА_2 ).

Так, щодо питання переуступлення матір`ю Відповідача 1 права вимоги ОСОБА_2 , Суд зауважує таке.

Підстави заміни кредитора у зобов`язанні визначено статтею 512 Цивільного кодексу України (надалі - «ЦК України»).

Зокрема, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини 1 статті 512 ЦК України).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (частина 1 статті 513 ЦК України).

Статтею 516 ЦК України визначено порядок заміни кредитора у зобов`язанні.

Так,заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

В той же час, Суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутній належним чином укладений договір між матір`ю Відповідача 1 - ОСОБА_8 (первісний кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) про відступлення останньому права вимоги за відповідними договорами доручення щодо спірних об`єктів нерухомого майна.

Укладений між ОСОБА_2 (довіритель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» (повірений)Договір доручення №1607/06-17-2 від 07.06.2016 року договором відступлення права вимоги не є, оскільки його укладено не з первісним кредитором ( ОСОБА_11 ) і/або без участі всіх трьох сторін.

Таким чином, в матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження того, що у спірних правовідносинах мало місце будь-яке відступлення права вимоги щодо спірних об`єктів.

Аналогічно в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що кошти, які оплачувалися за спірні об`єкти нерухомості були особистими коштами матері ОСОБА_2 - ОСОБА_8 , а надані ОСОБА_2 довідка про здійснення розрахунку згідно договору доручення №2820 від 05.05.2016 року (том 2, а.с.144 (за змістом якої ОСОБА_8 05 травня 2016 року було сплачено гривневий еквівалент 844 087,50 грн.) та квитанція до прибуткового касового ордера від 05.05.2016 року (том 2, а.с.143) на суму 844 087,50 грн. юридично не мають відношення до спірних правовідносин.

Відтак, Суд відхиляє доводи сторони відповідача за первісним позовом про первинне відступлення матір`ю ОСОБА_2 йому права вимоги щодо спірної квартири, оскільки такі обставини не підтверджуються належними та допустимими доказами.

При цьому, Суд зауважує, що в матеріалах реєстраційних справ на спірні квартиру та паркомісце містяться договори доручення від 07.06.2016 року та відповідні акти приймання-передачі, і виключно дані документи враховуються Судом як належні під час розгляду даної справи.

Частиною 1 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній станом на час реєстрації права власності на спірні об`єкти) визначено, щодержавний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.

Згідно з частиною 5 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяжень, зареєстрованих у Державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей про речові права, обтяження речових прав, що містяться в цьому реєстрі.

Отже, зміст наявних в матеріалах реєстраційних справ документів свідчить про те, що право власності на спірні квартиру та паркомісце реєструвалися за ОСОБА_2 на підставі договорів доручень від 07.06.2016 року (том 2, а.с.62-64, а.с. 32-34).

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2017 року у справі № 344/1845/17, яке набрало законної сили 04.04.2017 року.

Тобто станом на час укладення договорів 07.06.2016 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.

За змістом обох договорів доручення (том 2, а.с.62-64, а.с. 32-34) його сторонами було визначено строк оплати за договорами - термін внесення - 07.06.2016 року.

Доказів на підтвердження того, що між сторонами договорів доручень ( ОСОБА_2 та ТОВ «ВАШ СТАТУС») існували будь-які спори щодо несвоєчасної оплати за договорами доручень матеріали справи не містять.

Отже, в питанні оплати вартості спірних об`єктів за договорами доручення Суд виходить зі змісту пунктів 5.4 цих договорів (щодо термінів оплати), а також часу оформлення акту приймання-передачі - стосовно квартири - 13.03.2017 року.

Так, 13 березня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» та ОСОБА_2 підписано Акт прийому-передачі №26 (том 2, а.с.65), за умовами якого на виконання договору виконавець передав, а замовник прийняв 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_3 , розташовану на сьомому поверсі, загальною площею 119,00 м.кв.

Зміст вказаного акту приймання-передачі свідчить про те, що станом на 13.03.2017 року (рішення суду про розірвання шлюбу ще не набрало законної сили, тобто шлюб ще вважався зареєстрованим) сторони засвідчили факт виконання усіх зобов`язань за договором доручення, в тому числі і щодо повної оплати.

При цьому, спростовуючи презумпцію спільної сумісної власності подружжя на спірні об`єкти, ОСОБА_2 в ході судового розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оплачені за договорами доручення кошти за спірні об`єкти нерухомого майна були його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя. При цьому згідно вимог чинного законодавства саме ОСОБА_2 , як той із подружжя, хто спростовує презумпцію спільної сумісної власності подружжя, повинен надавати докази на спростування цієї презумпції.

Так, для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України (далі - «СК України»).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Такі ж положення містить й норма статті 368 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить істаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у Постанові від 22.02.2021 року у справі №756/2527/16, виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Пунктами 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Як вбачається із змісту правової позицій викладеної у постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 61-36178св18, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15:

«норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя».

У іншій справі № 711/2302/18 Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 року зазначив, що:

«…, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного і з подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя»;

«конструкція норми статті 22КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя».

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 17.02.2021 року у справі №295/6213/19.

В ході розгляду даної справи відповідачем ОСОБА_2 , який спростовував презумпцію спільності сумісної власності на спірні квартиру та паркомісце, не надано Суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували поширення на спірні об`єкти режиму особистої приватної власності Позивача.

Доводи щодо відступлення прав вимоги на спірні об`єкти його матір`ю є юридично не підтвердженими.

Пояснення допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_12 (сусід ОСОБА_2 ) та ОСОБА_13 (виконував ремонтні роботи в квартирі по АДРЕСА_2 , які вказали, що в окремі періоди часу, коли вони гостювали (перебували) за місцем проживання ОСОБА_2 , вони не бачили його дружини, не свідчать про режим роздільного проживання сторін у відповідний період часу, як і не підтверджують факт витрачання ОСОБА_2 особистих коштів на спірні об`єкти.

Інших доказів на спростування презумпції спільної сумісної власності на спірні об`єкти Суду надано не було.

Отже, за висновком Суду, квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 119 кв.м, та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 - є об`єктами спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

В цій частині вимоги первісного позову є обґрунтованими.

Натомість, як встановлено Судом, 27 квітня 2018 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) було укладено Договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Павлінським В.Д., зареєстрований в реєстрі за №1345 (том 1, а.с.22), за змістом якого продавець зобов`язувався передати у власність покупця (продає), а покупець зобов`язується прийняти у власність (купує) квартиру трьохкімнатну АДРЕСА_2 , і сплатити за неї обговорену грошову суму.

На підставі вищевказаного договору 27 квітня 2018 року державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Павлінським В.Д. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №40865314, та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності запис про право власності №25934467 (том 2, а.с.85-86).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя визначено статтею 65 СК України.

Так, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Крім того, згідно зі статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 4 статті 369 Цивільного кодексу України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_4 , як співвласник спірної квартири, надавала письмову нотаріальну згоду ОСОБА_2 на укладення Договору купівлі-продажу квартири від 27 квітня 2018 року з ОСОБА_5 .

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено статтею 203 ЦК України.

Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підстави недійсності правочину визначено статтею 215 ЦК України.

Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відтак, на підставі вищевикладеного, враховуючи те, що ОСОБА_4 , як співвласник спірної квартири, не надавала ОСОБА_2 нотаріальної згоди на її відчуження ОСОБА_5 , Суд приходить до висновку про те, що договір купівлі-продажу квартири, укладений 27 квітня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Павлінським В.Д., зареєстрованого в реєстрі за №1345, підлягає визнанню недійсним.

Щодо вимоги про скасування державної реєстрації права власності.

Так, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право.

Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначається, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Постанова ВП ВС від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц вказує, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (також пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

Статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» врегульоване питання внесення відомостей до Державного реєстру прав, в т.ч. скасування державної реєстрації прав на підставі рішення суду. Дану норму слід застосовувати в редакції на час звернення до суду за захистом порушених прав та час ухвалення даного рішення.

Відповідно до абзацу 3 ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому пп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Оскільки оскаржуваний договір купівлі-продажу став підставою для реєстрації за ОСОБА_5 права власності на квартиру, Суд, визнаючи даний правочин недійсним, вважає обґрунтованою позовну вимогу про скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 , номер запису про право власності 25934467.

В цій частині позовних вимог про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації права власності первісний позов підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог первісного і зустрічного позову про поділ майна.

Встановлений Судом обсяг спільно нажитого майна подружжя Угринів, з приводу якого вони бажають поділу, становлять:

- квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м.

- квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 119 кв.м, та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 .

В ході судового розгляду справи встановлено, що відповідно до існуючого станом на час звернення до суду та на час розгляду справи порядку, відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 вже протягом кількох років проживає разом зі своєю новою сім`єю у квартирі АДРЕСА_3 , де ними зроблено ремонт та обладнано квартиру для проживання.

Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_4 , зі слів її представника в судовому засіданні, перед подачею цієї позовної заяви до суду, а саме 12.02.2020 року зареєструвала своє місце проживання у квартирі АДРЕСА_4 (відповідний запис про реєстрацію місця проживання міститься в паспорті Позивача (том 1, а.с.6).

За первісним та зустрічними позовами позовні вимоги заявлено про поділ майна в ідеальних частках по 1/2 щодо кожного об`єкту.

Щодо доводів ОСОБА_4 у відзиві на зустрічний позов про відмову в задоволенні вимоги ОСОБА_2 про поділ квартири по АДРЕСА_2 на тій підставі, що нею, як іншим співвласником, не чиняться йому будь-які перешкоди, Суд зауважує, що саме звернення до суду з позовом про поділ мана є правом будь-якої особи-співвласника, і є підставою для здійснення такого поділу. Тому заперечення ОСОБА_4 щодо зустрічного позову в частині відсутності підстав для поділу даної квартири Суд не приймає.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно,

що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від03 серпня 2022 рокуу справі №756/13997/15:

«Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункту 27 постанови Великої Палати Верховного Судувід 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20).

Частиною другою статті 71 СК України передбачено, що неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема (але не виключно) на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України).

Оскільки майно подружжя складається, як правило, з різних за призначенням та вартістю речей, розподіл здійснюється таким чином, щоб в остаточному підсумку кожен одержав у натурі таку кількість речей, вартість яких була б тотожна величині частки дружини та чоловіка. У випадку, коли такої натуральної точності досягти неможливо, виходом із ситуації є доплата одному з подружжя грошової компенсації.

…

При цьому обрання судом варіанту поділу спільного майна, зокрема того, який найбільше відповідає інтересам обох сторін, враховує установлений між сторонами порядок користування цим майном, не є виходом за межі позовних вимог, оскільки позов пред`явлено саме про поділ спільного майна подружжя і суд вирішив спір саме в межах цих вимог із застосуванням комбінації способів поділу майна, передбачених законом, та визначив спосіб, який, за установлених у цій справі обставин, є найбільш прийнятним та дієвим, а також відповідає засадам розумності і справедливості».

Так, оскільки розгляд даної цивільної справи відбувався тривалий період часу (щобуло пов`язано з проведенням експертизи), в судовому засіданні 02 серпня 2023 року Судом було поставлено на обговорення сторін питання щодо вартості спірного майна станом на час прийняття рішення.

Представник Позивача ОСОБА_4 повідомила про те, що вартість майна за первісним позовом (квартири та паркомісця по АДРЕСА_2 ) ними визначалася з вартості, за якою ці об`єкти придбавалися за договорами доручення від 07.06.2016 року, і саме з величини такої вартості розраховувався та сплачувався судовий збір.

За договором доручення №1607/06-17-2 від 07 червня 2016 року, укладеним між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» вартість квартири становить 844 087 грн. 50 коп.

За договором доручення №1607/06-17-3 від 07 червня 2016 року, укладеним між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШ СТАТУС» вартість паркомісця становить 200 000 грн. 00 коп.

Вказані кошти в загальній сумі 1 044 087,50 грн. (відповідно до курсу валют станом на 07.06.2016 року - еквівалент 41 796,9 доларів США), за висновком Суду, було потрачено сім`єю Угринів на придбання вказаних об`єктів.

ОСОБА_2 надано суду Звіт №027/09-23 про незалежну оцінку, складену оцінювачем ОСОБА_14 , відповідно до якого вірогідна ринкова вартість квартири станом на 04.09.2023 року складає 2 618 184,0 грн. (відповідно до курсу НБУ станом на дату оцінки 04.09.2023 року -71 613,35 доларів США).

Крім того, як встановлено Судом в ході розгляду справи, після розірвання шлюбу сторони ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не залишилися в доброзичливих відносинах, добровільно вирішити майновий спір щодо поділу майна не можуть.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 438/1311/18:

«Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі:

договору подружжя;

рішення суду при наявності спору між подружжям.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина друга статті 71 СК України).

У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (див. пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

У мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику (частина четверта статті 265 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

апеляційний суд не врахував, що: вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання; при вирішенні питання про визнання за відповідачем права власності на спірний автомобіль визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи».

Отже, враховуючи усталену на даний час правову позицію Верховного Суду щодо обрання судом найбільш ефективного способу поділу майна між подружжям з метою остаточного вичерпання будь-яких подальших спорів між ними, Суд звертає увагу на те, що запропоновані у первісному та зустрічному позовах варіанти поділу майна в частках по 1/2 щодо кожного об`єкту, не буде вважатися ефективним способом поділу за тих обставин, які склалися між Позивачем та Відповідачем 1 за первісним позовом, оскільки не вичерпає спірних питань між сторонами, які не перебувають у приязних відносинах.

При цьому Суд враховує висновок Верховного Суду щодо обрання судом варіанту поділу спільного майна, зокрема того, який найбільше відповідає інтересам обох сторін, враховує установлений між сторонами порядок користування цим майном (постанова Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі №756/13997/15).

Усталений порядок між сторонами користування майном, яке підлягає поділу, полягає у наступному:

Відповідач 1за первісним позовом ОСОБА_2 разом зі своєю новою сім`єю тривалий час проживає в квартирі АДРЕСА_3 , де ними зроблено ремонт та обладнано квартиру для проживання.

Позивач запервісним позовом ОСОБА_4 перед зверненням до суду з даним цивільним позовом 12.02.2020 року самостійнозареєструвала своє місце проживання у квартирі АДРЕСА_4 .

Доказів на спростування вищевказаного Судом не встановлено.

Вартість квартири по АДРЕСА_2 на момент її придбання у вигляді сирець становила в доларовому еквіваленті 41 796,9 доларів США.

Вартість квартири по АДРЕСА_2 станом на 04.09.2023 року відповідно до курсу НБУ станом на дату оцінки 04.09.2023 року складає - 71 613,35 доларів США.

Суд враховує і ту обставину, що стороною Позивача за первісним позовом ОСОБА_4 в судовому не надано суду доказів щодо вартості квартири по АДРЕСА_2 на час винесення рішення, як і не клопотала перед судом про надання часу для визначення вартості даної квартири та приєднання до матеріалів справи відповідного звіту.

Відповідно до частини 3 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина2 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

Суд також зауважує, що відповідно до частини 4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 105 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров`я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

При цьому, Суд зауважує, що об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_6 фактично є квартира-сирець, яку вони придбавали 07.06.2016 року, а станом на даний час вказана квартира перебуває в іншому стані (з ремонтом і всіма обладнаннями), де проживає нова сім`я ОСОБА_2 .

Одним із принципів цивільного судочинства та цивільних правовідносин є принцип справедливості.

Так, Верховний Суд у своїй Постанові від 16 червня 2022 року у справі №344/17277/20, зазначив:

«Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю».

На думку Суду, проявом справедливості у спірних відносинах буде такий поділ майна між сторонами спору, який відповідатиме усталеному порядку користування ними майном, яке підлягає поділу, а також унеможливить подальші спори між ними щодо даного майна.

Поділ майна в частках по 1/2 щодо кожного об`єкту, на думку Суду, породить подальший стан невизначеності між сторонами, та зумовить наступні спори щодо володіння, користування та розпорядження майном.

Відтак, Суд вважає, що справедливим варіантом поділу майна буде поділ майна в натурі між сторонами, а саме:

в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ,визнати право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 119 кв.м, та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 .

в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ,визнати право власності на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м.

Можливість та ефективність такого варіанту поділу підтверджується висновком Верховного Суду в аналогічній справі, де в постанові від 03 серпня 2022 року у справі №756/13997/15 Суд зазначив:

«Склад та обсяг майна, яке є спільною сумісною власністю та підлягало поділу, дозволяло суду здійснити його поділ шляхом передачі кожному з подружжя окремого об`єкта нерухомого майна та провести поділ рухомого майна (автомобіля та грошових коштів). При цьому суд врахував фактичний порядок користування спільним сумісним майном, який склався щодо цього майна між сторонами, за яким ОСОБА_6 користується квартироюАДРЕСА_7 та зняв кошти, які знаходились на мультивалютному рахунку, а ОСОБА_2 користується квартирою АДРЕСА_8 та автомобілем марки BMW, модель Х5, 2014 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 .

У справі, яка переглядається, кожна сторона запропонувала свій спосіб поділу спільного майна в натурі з виплатою або отриманням грошової компенсації від іншого з подружжя.

Запропонований у зустрічному позові ОСОБА_2 варіант поділу майна подружжя передбачає поділ, за яким відбудеться виділення конкретних часток кожному зі співвласників у квартирі АДРЕСА_6(за ОСОБА_1 - 49/100 частини, за ОСОБА_1 - 51/100). При цьому квартира АДРЕСА_8 та автомобіль марки BMW в цілому залишаються у власності ОСОБА_2 .

За таким варіантом поділу ОСОБА_1 не буде одноосібним власником житла, а належність йому у власності 51/100 частину квартирі АДРЕСА_6 породжуватиме стан невизначеності у відносинах сторін і вимагатиме від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту, зокрема зумовлюватиме у співвласників потребу після судового рішення вирішувати питання про встановлення порядку користування квартирою або домовлятися про порядок поділу цього ж майна (стаття 365 ЦК України) у спосіб виплати одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання.

У пункті 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182 цс21) зазначено, що якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача - іншого із подружжя - та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника.

Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником, усупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України за відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.

З урахуванням установлених у цій справі обставин, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про необхідність застосування варіанту поділу майна подружжя, за яким відбудеться виділення конкретних часток кожному зі співвласників і спільне майно набуде статусу спільної часткової власності, та вважає, що застосований у цій справі судом апеляційної інстанції спосіб поділу є менш обтяжливим для сторін та відповідає засадам розумності і справедливості.

У справі, яка переглядається, суд застосовував поєднання способів поділу майна між подружжям, оскільки встановив можливість реального поділу майна між сторонами та поділив неподільні речі, з урахуванням суми грошових коштів, які знаходилися на банківському рахунку на момент розірвання шлюбу, і визначив розмір компенсації різниці у вартості часток кожного з подружжя у спільному майні, а також врахував фактичний порядок користування цим майном, який склався у сторін.

Жоден із подружжя, з урахуванням проведеного судом поділу майна (двох квартир - по одній для кожної із сторін, автомобіля та грошових коштів), не позбавлений нерухомого майна, майно зберегло цільове призначення».

Враховуючи вищевикладене, Суд дійшов висновку про те, що у спірних правовідносинах, виходячи з інтересів сторін, з метою уникнення між колишнім подружжям спорів щодо порядку користування майном, зважаючи на вартість кожного із об`єктів поділу, - слід обрати варіант реального поділу майна між подружжям, а саме:

квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 119 кв.м, та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 - виділити ОСОБА_2 ,

квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м. виділити ОСОБА_4 .

Отже, первісний і зустрічний позов в частині позовних вимог про поділ майна підлягає частковому задоволенню.

Частинами 1-4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - «ЦПК України») визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Так, статтею 81 ЦПК України встановлено правила обов`язку доказування і подання доказів в цивільній справі.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а частиною 5 вказаної статті визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

На підставі наведеного, відповідно до ст. 41 Конституції України, п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст. ст. 57, 60, 69 ч.1, 70 ч.1 Сімейного кодексу України, ст. ст. 16, 368 ч.3 Цивільного кодексу України,керуючись ст. ст. 4, 12, 76, 81, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації права власності на квартиру - задовольнити частково.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності - задовольнити частково.

Визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири, укладений 27 квітня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Павлінським В.Д., зареєстрованого в реєстрі за №1345.

Скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 , номер запису про право власності 25934467.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 119 кв.м, та нежитлове приміщення паркомісце НОМЕР_1 загальною площею 17,2 кв.м. по АДРЕСА_2 .

В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , право власності на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 93,3 кв.м.

В задоволенні решти вимог первісного позову - відмовити.

В задоволенні решти вимог зустрічного позову - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 18.09.2023 року.

Суддя Домбровська Г.В.