Постанова

від 13.09.2023 по справі 520/15205/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/518/23

Справа № 520/15205/17

Головуючий у першій інстанції Луняченко В.О.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.09.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Дришлюка А.І., Драгомерецького М.М.,

за участю секретаря Триколіч І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за відсутністю учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 (правонаступником якої є ОСОБА_2 ) на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Труд-1» до Публічного акціонерного товариства «Фінростбанк», ОСОБА_1 (правонаступником якої є ОСОБА_2 ), треті особи на боці відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Інформаційні технології», про визнання недійсним договору відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності договору,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви.

Позивачі просять суд визнати недійсним договір №59 про відступлення прав вимоги від 25.07.2017 року, укладений між Публічно акціонерним товариством « Фінростбанк» та ОСОБА_1 та визнати недійсним результати відкритих електронних торгів (аукціону), оформлених Протоколом електронних торгів №UA-EA-2017-06-20-000023-с в частині, що стосується продажу активів (майна) лоту (складу лоту): Право вимоги за кредитним договором №55-К від 04.02.2011 року із забезпеченням (нерухоме майно нежитлове приміщення гуртожиток, загальною площею 2 492,3 кв.м., літ A-V, який розташований в АДРЕСА_1 ), а також скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в державному реєстрі іпотек в розділі «Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки» номер запису про іпотеку: 105245, стосовно нерухомого майна: будинку АДРЕСА_1 , в частині «Відомості про суб`єктів» - «іпотекодержатель: ОСОБА_1 ».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після того як іпотекодержатель ПАТ « Фінростбанк» набув право власності на іпотечне майно припинено зобов`язання по кредитному договору , однак банком було відступлено право вимоги по кредитному договору та згідно протоколу електронних торгів ОСОБА_1 отримала право вимоги за кредитним договором та за іпотечним договором, незважаючи на те, що не має правосуб`єктну дієздатність по даним правовідносинам, а форма договору не відповідає вимогам закону.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 року задоволено позов ОСОБА_4 , ТОВ «Труд-1». Визнано недійсним договір №59 про відступлення прав вимоги від 25.07.2017 року, укладений між Публічно акціонерним товариством «Фінростбанк» та ОСОБА_1 та визнано недійсним результати відкритих електронних торгів (аукціону), оформлених Протоколом електронних торгів №UA-EA-2017-06-20-000023-с в частині, що стосується продажу активів (майна) лоту (складу лоту): Право вимоги за кредитним договором №55-К від 04.02.2011 року із забезпеченням (нерухоме майно нежитлове приміщення гуртожиток, загальною площею 2 492,3 кв.м., літ A-V, який розташований в АДРЕСА_1 ). Скасовано запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в державному реєстрі іпотек в розділі «Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки» номер запису про іпотеку: 105245, стосовно нерухомого майна: будинку АДРЕСА_1 , в частині «Відомості про суб`єктів» - «іпотекодержатель: ОСОБА_1 ». Стягнено в рівних частках з ПАТ «Фінростбанк», ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору: на користь ОСОБА_3 640,00 грн., на користь ТОВ «Труд 1» 1600 грн.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись при цьому на порушення норм процесуального та матеріального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи та зроблено помилкові висновки про задоволення позовних вимог.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29 травня 2023 року залучено доучасті усправі замістьпомерлої ОСОБА_1 в якості процесуального правонаступника ОСОБА_2 .

Сповіщення сторін та заяви у справі.

Про судове засідання, призначене на 13 вересня 2023 року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи, у судове засідання не з`явились.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Повний текст судового рішення виготовлено 25 вересня 2023 року.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що 04 лютого 2011 року ОСОБА_3 уклав кредитний договір №55-К з ПАТ «Фінростбанк» отримавши у кредит 437500 доларів США строком до 03.02.2021 року зі сплатою 18% річних (т.1 а.с. 13).

У забезпечення виконання вказаного кредитного договору між ПАТ «Фінростбанк» та ТОВ «Труд1» 09.02.2011 року укладено іпотечний договір, згідно із якого передано в іпотеку нежитлове приміщення гуртожиток, загальною площею 2492,3 кв.м, літ. А-V, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 ( т.1 а.с. 10). Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Таранушич В.В. та зареєстровано в реєстрі за №391.

Згідно із письмової вимоги від 11.12.2012р. за №1792 ПАТ «Фінростбанк» попередив позивачів про звернення стягнення про предмет іпотеки у разі невиконанні вимоги у 30-ти денний строк на підставі іпотечного застереження (т.1 а.с. 24).

15.12.2012 року позичальник та іпотекодавець повідомили Банк про неможливість сплати заборгованості (т.1 а.с. 26, 27).

Згідно із протоколу електронних торгів №UA-EA-2017-06-20-000023-c (т.1 а/с 20), договору №59 про відступлення прав вимоги від 25.07.2017 року (т.1 а.с. 17) акту прийому-передачі до договору про відступлення прав вимоги (т.1 а.с. 21) Банк передав Новому кредитору ОСОБА_1 , яка є переможцем електронних торгів з придбання прав вимоги за кредитним договором із забезпеченням, оригінал кредитного договору, оригінал іпотечного договору, копії виконавчого листа Тернопільского міськрайонного суду виданого 10.08.2016 року у справі №607/20767/14ц, постанови про відкриття виконавчого провадження та інше (т.1, а.с. 21).

Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Правовідносини пов`язані із визнання недійними правочинів та кредитних зобов`язань врегульовані Цивільним кодексом України.

Частинами першою та другою статті 16 ЦК визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3, 5 та 6 ст.203 Цивільного кодексу.

Згідно з чч.1, 2 ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

У п.1 ч.1 ст.512 та ст.514 ЦК вказано, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У ст.350 Господарського кодексу закріплено, що банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом, цим кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно зі ст.1077 ЦК за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Визначення факторингу міститься у ст.49 закону «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої факторинг це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 6.02.2014 №352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.99 №231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Відповідно до ч.3 ст.1079 ЦК фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно з п.1 ч.1 ст. 1, чч.1, 2 ст.7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

Отже, аналіз стст.512, 1077 ЦК свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб`єктним складом правочинів, за метою їх укладення.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі ст.1078 ЦК може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

При розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст.513 ЦК). Оскільки факторинг згідно з п.3 ч.1 ст.49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у ст.6 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відмінність зазначених договорів за суб`єктним складом полягає в тому, що відповідно до ст.2, 512518 ЦК за договором відступлення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-які фізичні або юридичні особа.

Аналіз ч.1 ст.1077 ЦК, ст.350 ГК, ч.5 ст.5 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», п.1 ч.1 ст.1 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» свідчить про те, що суб`єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч.2 ст.1079 ЦК), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч.3 ст.1079 ЦК) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з п.5 ч.1 ст.1 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні п.11 ч.1 ст.4 вказаного закону факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч.3 ст.656 ЦК).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Зазначений правовий висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 04.09.2019 року у справі №906/1174/18 та аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 13.04.2016 у справі №910/8670/15-г (3-226гс16), у постанові Великої палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №909/968/16, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №910/6659/17 та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3.04.2019 у справі №591/4552/17.

Крім того згідно положенню ч.1 ст. 513 ЦК правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Постановою Вищого Господарського суду України від 22.11.2017 року по справі №922/992/17 також зроблено правовий висновок про те, що Стаття 11 ЦК України встановлює підстави виникнення цивільних прав та обов`язків, якими, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

У даному випадку відповідач набула право вимоги за договором банківського кредиту, який забезпечений заставою майна боржника та фінансовою порукою, тобто мала місце заміна кредитора у зобов`язанні (ст. 512 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

З огляду на вимоги ст. 514 ЦК України, оскільки відповідачами набуто право вимоги за договором банківського кредиту (ст. 1054 ЦК України), то такі особи, як нові кредитодавці, повинні мати дозвіл (ліцензію) на надання фінансових послуг з кредитування. Отже, особа, яка набуває прав кредитора у кредитних правовідносинах повинна мати тотожну правосуб`єктність з особою, від якої таке право набуто (наявність дозволу на здійснення діяльності, ліцензії тощо).

При цьому у даному випадку для визначення характеру спірних правовідносин вирішальним є саме зміст та сутність набутого відповідачами зобов`язання (повернення кредиту), а не шлях (правові підстави), за яким це зобов`язання такими кредиторами набуто (за допомогою укладення договорів доручення, комісії, цесії тощо).

Предметом даного розгляду є вимоги про визнання недійним договору про відступлення права вимоги на підставі ст. 203, 215 ЦК, а також похідні вимоги, які пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочинів, про скасування запису в реєстрі іпотек відомостей щодо іпотекодержателя.

Як встановлено у судовому засіданні договір відступлення права вимоги по кредитному та іпотечному договору відбулось внаслідок проведення електронних торгів та укладення договору з фізичною особою, яка стала переможцем торгів у простої письмової формі.

У відзиві відповідачів визначено, що право фізичної особи на участь у відповідних торгах про відступлення право вимоги з`явилось у зв`язку із тим, що Міністерство юстиції України затвердило зміни до положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, відповідно до яких знято обмеження щодо переліку осіб, яка можуть брати участь в аукціонах з продажу прав вимоги за кредитами.

Однак будь-яке Положення, навіть затверджене Міністерством юстиції України не може змінювати Закон України, а саме положення вимог ст. 514, 1054 Цивільного кодексу України та Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідно до яких право на надання фінансових послуг з кредитування , в тому числі особа яка таке прав набуває повинна мати тотожну правосуб`єктність з особою, від якої таке право набуто (наявність дозволу на здійснення діяльності, ліцензії тощо), а тому правочин стосовно придбання права вимоги за кредитним договором відповідно до якого стороною правочину є особа яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності достатньою для отримання прав кредитодавця, а тому такий правочин повинен бути визнано недійсним з підстав ст. 203,215 ЦК.

Також судом першої інстанції правильно враховано той факт, що до прав вимоги які отримані ОСОБА_1 від ПАТ «Фінростбанк» відносяться і право вимоги за іпотечним договором нерухомого майна, яке відповідно до вимог ст. 577 ЦК підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню. Однак у даному випадку договір відступлення прав вимоги у порушенні ст. 513 ЦК не було нотаріально посвідчено, що у відповідності до вимог 219 ЦК визначає нікчемність правочину.

Крім того аналіз здійснення порядку відступлення прав вимоги за суб`єктним складом, змісту правовідносин та предметом правочину надає суду можливість прийти до висновку що даний правочин фактично є договором факторингу а ні договором цесії а тому, також у відповідності до вимог ст.. 203,215 ЦК такий правочин є недійсним у зв`язку із відсутністю у фактора ( ОСОБА_1 ) правосуб`єктності сторони такого правочину яка визначена у ч.3 ст. 1079 ЦК.

Визнання недійним правочину договору №59 про відступлення прав вимоги від 25.07.2017 року, укладеного між Публічно акціонерним товариством «Фінростбанк» та ОСОБА_1 та визнання недійсним результатів відкритих електронних торгів (аукціону), оформлених Протоколом електронних торгів №UA-EA-2017-06-20-000023-с в частині, що стосується продажу активів майна) лоту (складу лоту): Право вимоги за кредитним договором №55-К від 04.02.2011 року із забезпеченням (нерухоме майно нежитлове приміщення гуртожиток, загальною площею 2 492,3 кв.м., літ A-V, який розташований в АДРЕСА_1 ), є підставою для скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в державному реєстрі іпотек в розділі « Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки» номер запису про іпотеку: 105245, стосовно нерухомого майна: будинку АДРЕСА_1 , в частині «Відомості про суб`єктів» - «іпотекодержатель: ОСОБА_1 », у зв`язку із тим, що згідно вимог ч.1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних насідків (в тому числі щодо його реєстрації), крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Що стосується заяви позивачів про припинення зобов`язань по кредитному договору у зв`язку із отриманням у власність іпотечного майна ПАТ « Фінростбанк», то суд першої інстанції правильно вважав недоведеним факт переходу права власності на дане нерухоме майно за Банком у порядку позасудового стягнення на предмет іпотеки. З наданих сторонами доказів не вбачається що Банк, який заявив про початок такої процедури, здійснив таке стягнення та оформив право власності на себе у порядку іпотечного застереження, а тому судом не визначається про наявність доказів припинення зазначеного зобов`язання, що не перешкоджає стороні при наявності таких доказів звернутись із суд із окремим позовом, так як саме дані обставини не були предметом позовних вимог у прохальної частині.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 (правонаступником якої є ОСОБА_2 ) залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 25 вересня 2023 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк