Постанова

від 22.01.2025 по справі 520/15205/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2025 року

м. Київ

справа № 520/15205/17

провадження № 61-15588св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , товариство з обмеженою відповідальністю «Труд-1»,

відповідачі: публічне акціонерне товариство «Фінростбанк», ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Інформаційні технології»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану адвокатом Кордюком Віталієм Петровичем, на рішення Київського районного суду міста Одеси від 16 червня 2020 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Дришлюка А. І., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 та товариство з обмеженою відповідальністю «Труд-1» (далі - ТОВ «Труд-1») звернулися до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Фінростбанк» (далі - ПАТ «Фінростбанк»), ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Інформаційні технології» (далі - ТОВ «НВП «Інформаційні технології»), про визнання недійсним договору відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності договору.

Позовну заяву мотивовано тим, що 04 лютого 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Фінростбанк» було укладено кредитний договір, згідно з яким позичальник отримав кредит в розмірі 437 500 доларів США під 18 % річних на строк до 03 лютого 2021 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 09 лютого 2011 року між ПАТ «Фінростбанк» та ТОВ «Труд1» було укладено іпотечний договір, згідно з умовами якого товариство передало в іпотеку банку нежитлове приміщення - гуртожиток загальною площею 2 492,3 кв. м, літера А-V, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначали, що банк звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за собою права власності на майно, тобто зобов`язання між сторонами припинилися, однак незважаючи на ці обставини, 25 липня 2017 року банк відступив права вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь ОСОБА_2 .

Посилалися на те, що договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки мав укладатись у нотаріальній, а не у простій письмовій формі.

Крім того, вважали, що право вимоги за кредитним договором не могло бути передано фізичній особі, оскільки у цьому випадку відбулася заміна кредитодавця, банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не є юридичною особою та фінансовою установою, а тому не може надавати фінансові послуги.

Враховуючи викладене, позивачі просили:

- визнати недійсним договір про відступлення прав вимоги від 25 липня

2017 року, укладений між ПАТ «Фінростбанк» та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсними результати відкритих електронних торгів (аукціону), оформлених протоколом електронних торгів № UA-EA-2017-06-20-000023-с в частині, що стосується продажу активів (майна) лоту (складу лоту): право вимоги за кредитним договором № 55-К від 04 лютого 2011 року із забезпеченням (нерухоме майно нежитлове приміщення - гуртожиток, загальною площею 2 492,3 кв. м, літ A-V, який розташований в АДРЕСА_1 );

- скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в державному реєстрі іпотек в розділі «Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки» номер запису про іпотеку: 105245, стосовно нерухомого майна: будинку АДРЕСА_1 , в частині «Відомості про суб`єктів» - «іпотекодержатель: ОСОБА_2 ».

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 16 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року, позов задоволено.

Визнано недійсним договір про відступлення прав вимоги від 25 липня

2017 року, укладений між ПАТ «Фінростбанк» та ОСОБА_2 , та визнано недійсними результати відкритих електронних торгів (аукціону), оформлених протоколом електронних торгів № UA-EA-2017-06-20-000023-с в частині, що стосується продажу активів (майна) лоту (складу лоту): право вимоги за кредитним договором № 55-К від 04 лютого 2011 року із забезпеченням (нерухоме майно нежитлове приміщення - гуртожиток загальною площею 2 492,3 кв. м, літ A-V, який розташований в АДРЕСА_1 ).

Скасовано запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в державному реєстрі іпотек в розділі «Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки» номер запису про іпотеку: 105245, стосовно нерухомого майна: будинку АДРЕСА_1 , в частині «Відомості про суб`єктів» - «іпотекодержатель: ОСОБА_2 ».

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідачка як фізична особа, яка не має право на надання фінансових послуг, не може набути право вимоги за кредитним договором, укладеним між банком та позивачем, а тому правочин стосовно придбання права вимоги за кредитним договором відповідно до якого стороною правочину є особа, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності достатньою для отримання прав кредитодавця, повинен бути визнано недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.

Також суди виходили із того, що до прав вимоги, які отримані ОСОБА_2 від ПАТ «Фінростбанк», відносяться і право вимоги за іпотечним договором на нерухоме майна, який відповідно до вимог статті 577 ЦК України підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню. Однак у даному випадку договір відступлення прав вимоги у порушення статті 513 ЦК України не було нотаріально посвідчено, що свідчить про його нікчемність.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2023 року від представника ОСОБА_3 - адвоката Кордюка В. П. до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Київського районного суду міста Одеси від 16 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20, від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19, від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 913/21/19, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц, від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13, від 23 червня 2020 року у справі № 536/1841/15-ц, від 06 березня 2021 року у справі № 906/1174/18.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій правильно встановивши, що оспорюваним договором не порушуються права позивачів, дійшли неправильного висновку про наявність підстав для розгляду спору по суті.

Судами зазначено відмінності цесії від факторингу, наведено визначення понять в законодавстві, однак жодним чином не вмотивовано, за яким саме ознаками суд відносить спірний договір до договорів факторингу, а не до відступлення прав вимоги.

Розглянувши позовні вимоги до ПАТ «Фінростбанк» суди попередніх інстанцій не врахували того, що діяльність банку припинена шляхом ліквідації за відсутності правонаступників.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами фактичні обставини

04 лютого 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Фінростбанк» було укладено кредитний договір, згідно з яким позичальник отримав кредит в розмірі

437 500 доларів США під 18 % річних на строк до 03 лютого 2021 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 09 лютого 2011 року між ПАТ «Фінростбанк» та ТОВ «Труд1» було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Таранушич В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 391, згідно з умовами якого товариство передало в іпотеку банку нежитлове приміщення - гуртожиток загальною площею 2 492,3 кв. м, літера А-V, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі письмової вимоги від 11 грудня 2012 року № 1792 ПАТ «Фінростбанк» попередило позивачів про звернення стягнення про предмет іпотеки у разі невиконанні вимоги у 30-ти денний строк на підставі іпотечного застереження.

15 грудня 2012 року позичальник та іпотекодавець повідомили Банк про неможливість сплати заборгованості.

Згідно із протоколом електронних торгів № UA-EA-2017-06-20-000023-c, договором № 59 про відступлення прав вимоги від 25 липня 2017 року, актом прийому-передачі до договору про відступлення прав вимоги, банк передав новому кредитору ОСОБА_2 , яка є переможцем електронних торгів з придбання прав вимоги за кредитним договором із забезпеченням.

З договору про відступлення прав вимоги від 25 липня 2017 року слідує, що договір укладений між ПАТ «Фінростбанк», що перебував у стані припинення, від імені якого діяла на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку, та ОСОБА_2 .

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правовий висновок щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом частини першої статті 4 Закону» Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.

У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.

Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Отже, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

Така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

Водночас, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).

У постанові від 08 листопада 2023 року в справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) Велика Палата Верховного Суду вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа в будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, в тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

Однак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) виснувала про відсутність підстав для відступу від своїх висновків у постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває в процедурі ліквідації.

У постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що попередній кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.

У наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду також зазначено, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама собою (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

На момент укладення оспорюваного договору від 25 липня 2017 року ПАТ «Фінростбанк» перебувало у процедурі ліквідації, а тому реалізація його активів здійснювалась на електронних торгах шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання відповідно до норм Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Предметом оспорюваного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами в процедурі ліквідації.

Оскільки за своєю правовою природою оспорюваний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладений на підставі договору про відступлення права вимоги від 25 липня 2017 року між банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, на виконання якого здійснена цесія, і його сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відступлення права вимоги суперечить закону, є помилковими.

Зазначений договір відступлення прав вимоги не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором у розпорядження кредитору за плату, тобто його умови не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за цим правочином не є відносинами у сфері факторингу. Цей правочин є купівлею-продажем прав вимоги і за правовою природою є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України, і суб`єктний склад на укладення яких не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, тому наявності у ОСОБА_2 як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу, не вимагається.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вказаного вище не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ТОВ «Труд-1» до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , з тих підстав, що стороною правочину є особа, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності достатньою для отримання прав кредитодавця, а укладений між сторонами договір відступлення прав вимоги є фактично договором факторингу.

Зазначене також узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 607/20767/14-ц (провадження № 61-5233св19), в якій суд касаційної інстанції, виходячи з правової природи договору про відступлення прав вимоги, дійшов висновків, що ОСОБА_2 є правонаступником позивача.

Також у зазначеній постанові Верховний Суд зазначив, про те, що договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 09 лютого 2011 року посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чапським А. Е. 25 липня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 1468, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про нікчемність договору про відступлення прав вимоги.

Зазначена постанова Верховного Суду, в якій викладені вищевказані обставини, має преюдиційне значення на підставі частини четвертої статті

82 ЦПК України.

Позовна вимога про скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в державному реєстрі іпотек є похідною від позовної вимоги про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги, тому також не підлягає задоволенню.

Щодо підстав для оспорювання правочину особою, яка не є його стороною

Верховний Суд погоджується із доводами касаційної скарги про те, що

позивачі не довели належними та допустимими доказами порушення їх прав внаслідок купівлі ОСОБА_2 права вимоги за кредитним та іпотечним договорами.

Так, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

У справі, що переглядається, позивачі не є стороною договору про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладених 25 липня 2017 року між ПАТ «Фінростбанк» та ОСОБА_2 . Отже, позивачі зобов`язані були довести, що оспорюваним договором порушуються їх певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.

Оспорюючи зазначений договір, позивачі у позовній заяві не зазначили, які саме їх права порушені цим договором. Позовна заява містить тільки доводи щодо неправомірності переходу права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи, що не має банківської ліцензії, які є помилковими з огляду на наведені у цій постанові мотиви. Крім того, позивачі зазначили про припинення зобовязання внаслідок звернення банком стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку», однак такі обставини в ході розгляду справи не підтвердилися, про що суди зазначили у судових рішеннях. При цьому заміна кредитора у зобов`язанні не змінює саме зобов`язання і позивачі мають ті ж самі права і обов`язки, визначені кредитним та іпотечним договорами, як перед первісним кредитором, так і, у разі переходу права вимоги, перед іншим кредитором, а тому сама по собі заміна кредитора не свідчить про порушення прав позивачів. Позивачі також не посилалися на належне виконання ними своїх зобов`язань за кредитним договором та повернення кредитору коштів у порядку та на умовах, визначених кредитним договором. Інших підстав недійсності оспорюваного договору позивачі не зазначили.

Верховний Суд наголошує, що ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 та ТОВ «Труд-1» до ПАТ «Фінростбанк»

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20) зазначено, що «суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі (крім суб`єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві), коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема не допускають заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні».

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Аналіз даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань свідчить, що ПАТ «Фінростбанк» припинено без правонаступництва 09 липня 2019 року.

Отже, як на час ухвалення рішення судом першої інстанції

(16 червня 2020 року, так і на час прийняття постанови судом апеляційної інстанції (13 вересня 2023 року), юридичну особу - ПАТ «Фінростбанк» вже було припинено, про що суди достовірно знали з матеріалів справи (а. с. 31-34, т. 2) і на що звертала увагу ОСОБА_2 у своїх клопотаннях про закриття провадження у справі (а. с. 35-48, т. 2), однак не вирішили питання про закриття провадження у справі за позовом до ПАТ «Фінростбанк», чим порушили норми процесуального права (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України).

За таких обставин провадження у справі в частині вимог до ПАТ «Фінростбанк» підлягає закриттю з підстави, передбаченої пунктом 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити заяву без розгляду у відповідній частині.

У частинах першій, третій стаття 414 ЦПК України визначено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті.

Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та ТОВ «Труд-1» до ПАТ «Фінростбанк» підлягають скасуванню, а провадження в частині означених позовних вимог - закриттю з підстави, передбаченої пунктом 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та ТОВ «Труд-1» до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, ТОВ «НВП «Інформаційні технології», про визнання недійсним договору відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності договору підлягають скасуванню з прийняттям в цій частині нової постанови про відмову в їх задоволенні із наведених вище підстав.

В частині позовних вимог до ПАТ «Фінростбанк» судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи те, що в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 відмовлено судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 16 800 грн підлягають стягненню з ТОВ «Труд-1» на користь ОСОБА_3 , а в загальному розмірі 6 720 грн - з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .

Керуючись статтями 141, 400, 412, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану адвокатом Кордюком Віталієм Петровичем, задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 16 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Труд-1» до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Інформаційні технології», про визнання недійсним договору відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності договору скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Труд-1» до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, товариство з обмеженою відповідальністю «Науково виробниче підприємство «Інформаційні технології», про визнання недійсним договору відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності договору відмовити із наведених у цій постанові підстав.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 16 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Труд-1» допублічного акціонерного товариства «Фінростбанк»скасувати.

Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Труд-1» допублічного акціонерного товариства «Фінростбанк» закрити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 6 720 грн.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Труд-1» на користь ОСОБА_3 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 16 800 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович