Постанова

від 10.10.2023 по справі 915/1416/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 915/1416/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.

та представників:

позивача - не з`явився,

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Миколаївської міської ради

на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 30.05.2023

та рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.12.2022

у справі № 915/1416/21

за позовом Миколаївської міської ради

до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Стів";

2) ОСОБА_1

про визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації та припинення права власності, зобов`язання усунути перешкоди,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2021 року Миколаївська міська рада звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовом про:

- визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05.10.2018, укладеного між ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Стів" (далі - ТОВ фірма "Стів"), посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іскрицькою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 2066.

- скасування державної реєстрації права власності та припинення права власності ТОВ фірми "Стів" на нежитлове приміщення торговельний кіоск загальною площею 6,3 кв. м на АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації права власності та припинення за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення торговельний кіоск загальною площею 6,3 кв. м на АДРЕСА_1

- зобов`язання ТОВ фірму "Стів" усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою загальною площею 14 кв. м (кадастровий номер 4810136300:01:005:0031) шляхом знесення (демонтажу) торговельного кіоску на АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами:

- між позивачем та ФОП ОСОБА_1., який у подальшому припинив підприємницьку діяльність, було укладено договір оренди землі від 03.07.2003, за умовами якого в користування відповідачу-2 була надана земельна ділянка площею 14 кв. м, серед іншого, для розміщення та обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_2 ; вказаний договір не передбачав права на забудову орендованої земельної ділянки; за закінченням строку дії договору відповідачем-2 не було повернуто Миколаївській міській раді орендовану земельну ділянку, натомість ОСОБА_1 , за яким рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.07.2008 у справі № 17/284/08 визнано право власності на торговельний кіоск, було відчужено цей кіоск на користь ТОВ фірми "Стів" за договором від 05.10.2018 № 2066;

- торговельний кіоск є тимчасовою спорудою, якій надано окрему адресу та на яку зареєстровано право власності всупереч ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", рішення Миколаївської міської ради від 10.03.2011 № 4/11 "Про затвердження Порядку надання та зміни адрес об?єктам нерухомості в місті Миколаєві"; крім того, земельна ділянка, на якій розміщено кіоск, належить до території вулиці в червоних лініях (ТР-2), використання якої не передбачає розміщення об?єктів нерухомості;

- Миколаївською міською радою було відмовлено відповідачу-1 у наданні в оренду земельної ділянки, на якій розміщено кіоск, а також зобов?язано ТОВ фірму "Стів" звільнити земельну ділянку та повернути її територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради згідно з актом приймання-передачі у стані, придатному для подальшого використання, що було проігноровано відповідачем-1.

Мотивує позов і тим, що зареєстрованість права на відповідну споруду за відповідачем фактично створює передумови набуття останнім права на земельну ділянку у позаконкурентному порядку, що свідчить про порушення прав Миколаївської міської ради. Посилаючись на принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, зазначає, що реальне поновлення порушених прав позивача у спорі можливе також шляхом задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації прав відповідачів на відповідний торговельний кіоск.

Вимога щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу кіоску обґрунтована тим, що кіоск "збудовано" з порушенням вимог чинного законодавства, на земельній ділянці, яка не відводилася для цієї мети та є самочинно збудованим. Договір суперечить вимогам ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, порушує інтереси відповідної територіальної громади.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19.12.2022 (суддя - Давченко Т. М.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.05.2023 (колегія судів у складі: Ярош А. І. - головуючий, судді - Колоколов С. І., Принцевська Н. М.) скасовано частково рішення суду першої інстанції.

Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги Миколаївської міської ради до ТОВ фірми "Стів" та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації та припинення права власності, зобов`язання усунути перешкоди задоволено частково.

Зобов?язано ТОВ фірму "Стів" усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою загальною площею 14 кв. м (кадастровий номер 4810136300:01:005:0031) шляхом демонтажу торговельного кіоску на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради від 13.06.2003 № 12/14 "Про вилучення, надання, передачу за фактичним землекористуванням, продовження строку користування земельним ділянкам юридичним особам, громадянам, зміну цільового призначення земельної ділянки та внесення змін до рішень міської ради та міськвиконкому по Заводському району м. Миколаєва" було затверджено проект відведення земельної ділянки загальною площею 14 кв. м, у тому числі 7 кв. м для встановлення споруди, 7 кв. м під проїздами та проходами, за рахунок земель населеного пункту, не наданих у власність або користування, зарахувавши її до земель комерційного використання, на АДРЕСА_2; надано Приватному підприємцю ОСОБА_1. на 5 років земельну ділянку загальною площею 14 кв. м, у тому числі 7 кв. м для розміщення та обслуговування торговельного кіоску, 7 кв. м під проходами та проїздами, на АДРЕСА_2.

На підставі зазначеного рішення ради, 03.07.2003 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ПП ОСОБА_1. (орендар) було укладено договір оренди землі № 1814, за умовами якого Миколаївська міська рада зобов`язувалася надати, а ПП ОСОБА_1. - прийняти в оренду земельну ділянку загальною площею 14 кв. м, серед іншого, 7 кв. м для розміщення та обслуговування торговельного кіоску, 7 кв. м під проїздами та проходами, зарахувавши її до земель комерційного використання, на АДРЕСА_2 /Заводський район/ згідно з планом земельної ділянки.

У п. п. 2.1, 2.2, 4.1 договору сторони погодили, що земельна ділянка передається в оренду без права передачі її у суборенду, строком на 5 років з дати прийняття рішення; договір набуває чинності з дати його державної реєстрації. Земельна ділянка передається в оренду для розміщення та обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_2

У подальшому рішенням Миколаївської міської ради від 18.09.2008 № 27/69 продовжено ФОП ОСОБА_1. на 3 роки термін оренди земельної ділянки площею 14 кв. м, у тому числі, 7 кв. м для обслуговування кіоску, 7 кв. м під проходами та проїздами, залишивши її в землях комерційного використання, яка була надана рішенням міської ради від 13.06.2003 № 12/14, для подальшого обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_2.

На підставі зазначеного рішення ради, 11.11.2008 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ФОП ОСОБА_1. (орендар) було укладено договір, зареєстрований в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі за номером 6068, відповідно до п. 1.1 якого Миколаївська міська рада на підставі рішення від 18.09.2008 № 27/69 продовжила ФОП ОСОБА_1. оренду земельної ділянки, яка була надана рішенням міської ради від 13.06.2003 № 12/14, для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску на АДРЕСА_2 без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно /Заводський район.

У п. п. 2.1, 2.2, 2.3, 3.1 договору від 11.11.2008 сторони досягли згоди, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 14 кв. м, серед іншого, 7 кв. м для обслуговування кіоску та 7 кв. м під проходами та проїздами, без права передачі її в суборенду; на земельній ділянці знаходиться торговельний кіоск; земельна ділянка передається в оренду без будівель, споруд та інших об?єктів. Договір діє протягом 3 років з 13.06.2008. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору письмово звернутися до орендодавця з клопотанням про продовження строку оренди.

Згідно з п. 5.1 договору від 11.11.2008 земельна ділянка передається в оренду для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску.

Рішенням Миколаївської міської ради від 09.06.2011 № 6/23 продовжено ФОП ОСОБА_1. на 3 роки термін оренди земельної ділянки площею 14 кв. м, яка була надана рішенням міської ради від 18.09.2008 № 27/69, залишивши земельну ділянку в землях комерційного використання, для обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_2.

На підставі указаного рішення ради, 05.03.2012 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ФОП ОСОБА_1. (орендар) було укладено договір № 239-11 про зміни до договору оренди землі, за яким право оренди ФОП ОСОБА_1. на земельну ділянку для обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_2 продовжено на 3 роки до 13.06.2014, без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Рішенням Миколаївської міської ради від 19.11.2014 № 44/44 продовжено ФОП ОСОБА_1. на 3 роки термін оренди земельної ділянки (кадастровий номер 4810136300:01:005:0031) загальною площею 14 кв. м, яка була надана рішенням міської ради від 18.09.2008 № 27/69, залишивши її в землях комерційного використання, для обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_2.

30.12.2014 між Миколаївською міською радою та ФОП ОСОБА_1. було укладено договір № 342-14 про зміни до договору оренди землі, за яким право оренди ФОП ОСОБА_1. на земельну ділянку загальною площею 14 кв. м (кадастровий номер 4810136300:01:005:0031) продовжено на 3 роки до 13.06.2017, без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

У договорі від 30.12.2014 сторони досягли згоди, що він діє до 13.06.2017. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язувався письмово повідомити про це орендодавця за 6 місяців до закінчення строку договору оренди землі.

Судами встановлено, що рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.07.2008 у справі № 17/284/08 визнано за ФОП ОСОБА_1. право власності на торговельний кіоск літ. А загальною площею 6,3 кв. м, який знаходиться за адресою: м. Миколаїв, АДРЕСА_2.

Також з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна від 13.09.2021 № 274463840 вбачається, що 03.07.2018 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 26892523 про право власності ОСОБА_1. на нежитлове приміщення - торговельний кіоск загальною площею 6,3 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1590546848101).

05.10.2018 між ОСОБА_1. (продавець) і ТОВ фірмою "Стів" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іскрицькою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 2066, за умовами якого продавець передає у власність (продає) покупцю належне йому на праві приватної власності, а покупець - приймає у власність (купує) нежитлове приміщення торговельний кіоск, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (нежитлове приміщення) та зобов`язується сплатити продавцю обумовлену цим договором грошову суму за продане йому нежитлове приміщення.

Згідно з п. п. 1.3, 1.4 договору його предмет складається з: торгівельного кіоску за літ. А загальною площею 6, 30 кв. м; вказане нежитлове приміщення торговельний кіоск розташоване на земельній ділянці, яка має площу 0,0014 га та кадастровий номер: 4810136300:01:005:0031, що підтверджується відомостями зазначеними у витязі із Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-4804899872018, виданому 06.07.2018 державним реєстратором Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області Гордієнко І. В. Земельна ділянка перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що право власності на торгівельний кіоск (реєстраційний номер 1590546848101) 05.10.2018 було зареєстровано за ТОВ фірмою "Стів".

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 27.08.2020 у справі № 915/775/20, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.11.2020, відмовлено у задоволенні позову ТОВ фірми "Стів" до Миколаївської міської ради про визнання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі від 11.11.2008, зареєстрованого у Миколаївській міській раді 25.11.2008 за номером 6068 та у Миколаївський філії ДП "Центр ДЗК", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 25.11.2008 № 040800101325 укладеною в редакції, викладеній у позовній заяві.

Суд першої інстанції у справі № 915/775/20, з яким погодився апеляційний господарський суд, відмовив у позові через те, що договір оренди землі від 11.11.2008 припинив свою дію 13.06.2017, а тому відповідно до ТОВ фірма "Стів" не перейшло право оренди в силу положень ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України у зв`язку з відчуженням йому кіоску.

13.11.2020 ТОВ фірма "Стів" звернулося до Миколаївської міської ради із заявою про виділення йому земельної ділянки для обслуговування об`єкта нерухомості.

Миколаївська міська рада вирішила відмовити ТОВ фірмі "Стів" у наданні в оренду земельної ділянки площею 14 кв. м (кадастровий номер 4810136300:01:005:0031) для обслуговування торговельного кіоску на АДРЕСА_1 (підстава: висновок Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 24.11.2020 № 1448/12.01-19) та зобов`язала ТОВ фірму "Стів" звільнити земельну ділянку та повернути територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки у стані, придатному для подальшого використання", про що прийняла відповідне рішення (рішення від 09.06.2021 № 5/65 "Про відмову ТОВ фірмі "Стів" у наданні в оренду земельної ділянки на АДРЕСА_1 у Заводському районі м. Миколаєва").

09.07.2021 ТОВ фірма "Стів" звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою про визнання протиправним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 09.06.2021 № 5/65 "Про відмову ТОВ фірмі "Стів" у наданні в оренду земельної ділянки на АДРЕСА_1 у Заводському районі м. Миколаєва".

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.09.2022 у справі № 915/1046/21, яка набрала законної сили, відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 09.06.2021 № 5/65 "Про відмову ТОВ фірмі "Стів" у наданні в оренду земельної ділянки на АДРЕСА_1 у Заводському районі м. Миколаєва".

Апеляційний господарський суду у справі № 915/1046/21 дійшов висновку, що земельна ділянка, на якій розміщено відповідний кіоск, надавалася попередньому землекористувачу для обслуговування тимчасово розміщеного кіоску. Сам по собі факт визнання за ФОП ОСОБА_1. права власності на цей кіоск, подальше його відчуження та реєстрація права власності на цей кіоск за позивачем (ТОВ фірма "Стів") у Державному реєстрі речових прав як нежитлового приміщення, жодним чином не змінює статусу належного позивачеві кіоску, як тимчасової споруди та не є підтвердженням того, що вказаний кіоск є об`єктом нерухомості в розумінні діючого законодавства, тому прийняте Миколаївською міською радою у справі рішення про відмову у наданні позивачу в оренду земельної ділянки та її звільнення не є втручанням у право власності ТОВ фірми "Стів", оскільки рада, як власник земельної ділянки розпорядилася нею в межах своєї компетенції, а позивач при цьому не позбавлений права демонтувати належну йому тимчасову споруду.

ТОВ фірмою "Стів" проігноровано вимоги ради звільнити земельну ділянку та повернути її територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки у стані, придатному для подальшого використання.

Відмовляючи у задоволенні позову у справі, яка переглядається суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 4810136300:01:005:0031 надавалася у користування ФОП ОСОБА_1. не для здійснення на ній будь-якого будівництва, однак останнім на відповідній земельній ділянці було здійснено самочинне будівництво, яке (об`єкт будівництва) в подальшому відчужене на користь ТОВ фірми "Стів". Суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивача як власника земельної ділянки є саме вимога про усунення перешкод в користуванні нею (земельною ділянкою) шляхом знесення самочинно збудованого об`єкту. Разом з тим, зазначив, що позов про знесення самочинного будівництва може бути пред?явлено лише до особи, яка здійснила це будівництво, якою ТОВ фірма "Стів" не є.

Переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд врахував встановлені у справах № 915/775/20, № 915/1416/21 обставини, які є преюдиційними при розгляді цієї справи відповідно до норм ч. 4 ст. 75 ГПК України, зокрема, що договір оренди землі був припинений 13.06.2017 та, що до ТОВ фірми "Стів" не перейшло право оренди земельної ділянки відповідно до положень ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України через відчуження кіоску та, що відсутні підстави для поновлення договору оренди.

За встановлених фактичних обставин, на підставі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, апеляційний господарський суд погодився із висновком суду першої інстанції, що вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05.10.2018, скасування державної реєстрації права власності та припинення за ТОВ фірмою "Стів" права власності на торговельний кіоск (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1590546848101, державна реєстрація від 05.10.2018 № 28266461), а також про скасування державної реєстрації права власності та припинення за ФОП ОСОБА_1. права власності на торговельний кіоск (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1590546848101, державна реєстрація від 03.07.2018 № 26892523), задоволенню не підлягають, адже ефективним способом захисту прав позивача як власника земельної ділянки є саме вимога про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого об?єкту.

Врахувавши ст. 391 ЦК України, 152 ЗК України, Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 (далі - Порядок від 21.10.2011 № 244), встановивши, що станом на момент пред`явлення позову і розгляду справи належна ТОВ фірма "Стів" споруда, розміщена на спірній земельній ділянці, фактично є тимчасовою спорудою та, що саме ТОВ фірма "Стів" чинить перешкоди позивачу у користуванні земельною ділянкою комунальної власності, апеляційний господарський суд дійшов висновку про правомірність звернення позивача з цією вимогою саме до ТОВ фірма "Стів" та задовольнив позов шляхом зобов`язання ТОВ Фірма "Стів" усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою загальною площею 14 кв. м (кадастровий номер 4810136300:01:005:0031) шляхом демонтажу торговельного кіоску на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, Миколаївська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про їх задоволення.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення судових рішень в оскаржуваній частині без урахування висновку щодо застосування ч. 3 ст. 215 ЦК України, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц; без урахування висновків щодо застосування ст. 120 ЗК України, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, Верховним Судом у постанові від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, Верховним Судом України - у постанові від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16.

Посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування ст. ст. 376, 391 ЦК України та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" щодо ефективності/неефективності обраного способу захисту, а саме скасування судом державної реєстрації права власності та правовстановлюючих документів на об`єкт самочинного будівництва, серед іншого, у випадку встановлення в ході судового розгляду справи, що такий об`єкт не є об`єктом нерухомого майна в розумінні приписів ЦК України (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

Скаржником також було подано додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.08.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою Миколаївської міської ради з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 22.09.2023.

Заслухавши доповідь головуючого судді, переглянувши в касаційному порядку судові рішення в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Оскільки скаржником судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволенні позову, то Верховним Судом вони переглядаються саме в цій частині вирішення спору з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України.

У касаційній скарзі позивач посилається на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування ст. ст. 376, 391 ЦК України та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" щодо ефективності/неефективності обраного способу захисту, а саме скасування державної реєстрації права власності та правовстановлюючих документів на об`єкт самочинного будівництва, серед іншого, у випадку встановлення в ході судового розгляду справи, що такий об`єкт не є об`єктом нерухомого майна в розумінні приписів ЦК України.

Щодо вказаної підстави касаційного оскарження необхідно зазначити таке.

Згідно із п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

За змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Аналогічні положення містяться і у ч. 2 ст. 20 ГК України.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення (узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справа № 466/8649/16-ц). Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340).

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи, та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19).

Частиною 2 ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

За ст. 215 цього Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину зумовлена наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У постанові Верховного Суду у складі об?єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 зазначено, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що ФОП ОСОБА_1. було здійснено самочинне будівництво на земельній ділянці, яка належить позивачу, та яке (об`єкт такого будівництва) в подальшому було відчужене на користь ТОВ фірми "Стів", а отже, що до цих правовідносин, в частині вирішення питання обрання ефективного способу захисту прав позивача, підлягають застосуванню і спеціальні норми права - зокрема норми ЗК України.

Відповідно до ч. 2, п. "б" ч. 3 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

У ч. 2 ст. 212 ЗК України встановлено, що приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Надаючи оцінку вказаним нормам права, Верховного Суду у постанові від 20.01.2021 у справі № 442/302/17 дійшов висновку, що задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна.

Також у постанові Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 509/11/17 сформульовано висновок, що визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

Верховний Суд у постанові від 24.03.2021 у справі № 200/2192/18 зазначив, що враховуючи, що об?єкт незавершеного будівництва за відповідною адресою, який є предметом спору у цій справі, є об?єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування ст. 376 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 дійшла висновку, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

Верховний Суд у постанові від 21.01.2021 у справі № 910/27779/14 здійснив оцінку норм ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та дійшов висновку, що законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Верховний Суд зазначив і те, що системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. При цьому формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів ч. 2 ст. 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень ч. 4 цієї статті (узгоджується також із висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13).

Врахувавши вказані вище норми матеріального права, висновки, викладені у постановах Верховного Суд, Великої Палати Верховного Суд, в частині в яких вони є подібними із спірними правовідносинами, обставини, встановлені у справах № 915/775/20, № 915/1416/21, які є преюдиційними при розгляді цієї справи згідно з ст. 75 ГПК України та за встановлених фактичних обставин у цій справі - самочинного будівництва ФОП ОСОБА_1. об?єкта на земельній ділянці з кадастровим номером 4810136300:01:005:0031, яка належить позивачеві та відчуження відповідного об`єкту в подальшому на користь ТОВ фірми "Стів", яке продовжує використовувати належну територіальній громаді міста Миколаїв в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку, вчиняючи тим самим перешкоди позивачу у реалізації ним свого права власності, господарський суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшли правильного висновку, що у відносинах, які є предметом цього спору, вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05.10.2018, скасування державної реєстрації права власності та припинення за ТОВ фірмою "Стів" права власності на торговельний кіоск (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1590546848101, державна реєстрація від 05.10.2018 № 28266461), а також про скасування державної реєстрації права власності та припинення за ФОП ОСОБА_1. права власності на торговельний кіоск (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1590546848101, державна реєстрація від 03.07.2018 № 26892523), задоволенню не підлягають. Встановили, що ефективним способом захисту прав позивача як власника земельної ділянки в цьому випадку є саме вимога про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу відповідного кіоску.

Верховний Суд зазначає, що скаржник, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо необхідності застосування ст. ст. 376, 391 ЦК України та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" у спірних правовідносинах фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до неправильного розуміння вказаних норм прав та незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про скасування судових рішень в оскаржуваній частині з огляду на підставу касаційного оскарження, передбачену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке.

За п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб`єктивних прав та обов`язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах (такий висновок викладений у п. 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

Щодо подібності правовідносин, необхідно зазначити, що зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (подібний висновок викладений в п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

У касаційній скарзі скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених Верховним Судом, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 03.03.2021 у справі № 915/161/20 та Верховним Судом України - у постанові від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16.

Скаржник, посилаючись на постанову від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц за позовом Спільного агрохімічного підприємства "Родючисть" до Пугач Марії Максимівни, державного реєстратора виконавчого комітету Лебединської міської ради Сумської області Глушак Марії Василівни, Фермерського господарства "Натон" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування рішення про державну реєстрацію прав, зазначив, що у ній Велика Палата Верховного Суду відхилила доводи касаційної скарги про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту та не міг звертатися з позовом про визнання недійсним оскарженого договору, стороною якого він не був; також дійшла висновку, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Господарські суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається не ухвалювали судові рішення (в оскаржуваній частині) всупереч висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц. Суди зазначили, що заявлені вимоги (у задоволенні яких було відмовлено), з огляду на встановлені фактичні обставини, не призведуть до ефективного захисту прав позивача. При цьому, господарські суди дійшли висновку, що у відносинах, які є предметом цього спору, ефективним способом захисту прав позивача як власника земельної ділянки є вимога про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих об?єктів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 міститься висновок, що правомірне розміщення на земельній ділянці одного власника об`єкта рухомого майна (зокрема, малої архітектурної форми) іншого власника, наприклад, на умовах оренди, не обмежує прав власника після того, як строк користування землею власника рухомого майна закінчиться (зокрема, після закінчення строку договору оренди). Натомість знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі. Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

Верховний Суд у постанові від 03.03.2021 у справі № 915/161/20 за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Магазин № 301" про скасування запису в Державному реєстрі речових прав та знесення об`єкту нерухомості зазначено, що оскільки в ході розгляду цієї справи суди установили, що міська рада, як власник земельної ділянки, заперечує проти визнання права власності Товариства на самочинно збудовані приміщення, то задоволення її позовних вимог щодо зобов`язання відповідача знести такі приміщення узгоджується з наведеними положеннями ЗК України та приписами ч. 4 ст. 376 ЦК України. Верховний Суд зазначив, що факт існування реєстрації права власності на майно, яке за судовим рішенням має бути знесено як самочинне, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, якого не існує.

Верховний Суд України у постанові від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16 зазначив, що ст. 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

Здійснивши аналіз змісту судових рішень в оскаржуваній частині, Верховний Суд дійшов висновку, що ці рішення жодним чином не суперечить висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20 та у постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі № 6-2225цс16. Суди відмовили у задоволенні у позові (в оскаржуваній частині) з огляду на встановлені фактичні обставини справи; крім того, вирішуючи спір у справі, яка переглядається суд апеляційної інстанції врахував Порядок від 21.10.2011 № 244, відповідно до якого пересувні тимчасові споруди не відносяться до нерухомих речей, можуть бути відділені від земельної ділянки і переміщені без їх знецінення та зміни призначення; встановив, що демонтаж пересувної тимчасової споруди є фактично її перенесення з місця розташування, не завдає її шкоди та не припиняє право власності на нею. Фактичні обставини у справах № 916/1608/18, № 915/161/20, № 6-2225цс16 і справі, яка переглядається не є подібними.

Господарські суди у справі, яка переглядається врахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 442/302/17, дійшли висновку, що ефективним способом захисту прав позивача є саме вимога про усунення перешкод в користуванні майном шляхом демонтажу відповідного торговельного кіоску.

Щодо посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, то необхідно зазначити, що підстави позову та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у цій справі і справа, яка переглядається не є подібними.

Постанова апеляційного господарського суду в оскаржуваній частині не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду України, а доводи скаржника про їх неврахування зводяться до неправильного їх розуміння, на свою користь.

Отже, підстав для скасування постанови апеляційного господарського суду в оскаржуваній частині з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України немає.

За п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права не отримали підтвердження. Верховний Суд, переглянувши судові рішення (в оскаржуваній частині) в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанову апеляційного господарського суду в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для її зміни чи скасування в цій частині немає, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а постанова апеляційного господарського суду в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.

Оскільки суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду в оскаржуваній частині - без змін, судовий збір відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Миколаївської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 30.05.2023 в оскаржуваній частині у справі № 915/1416/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О.В.