Постанова

від 18.10.2023 по справі 947/32389/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 947/32389/21

провадження № 61-7981 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Байдерін Олександр Анатолійович,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представника відповідача- адвокат Довбишев Дмитро Олександрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Довбишева Дмитра Олександровича, на заочне рішення Київського районного суду м. Одеси

від 08 серпня 2022 року, додаткове заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2022 року, ухвалених у складі судді

Калініченко Л. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 28 березня 2023 року у складі колегії суддів: Кутурланової О. В., Бездрабко В. О., Приходько Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості

за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 14 жовтня 2010 року він

та ОСОБА_2 уклали договір позики у формі розписки, за яким останній отримав від нього у борг грошові кошти у розмірі

108 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути на вимогу за наслідком настання обставин, зазначених у розписці.

10 березня 2021 року, після настання відповідних обставин, він направив позичальнику вимогу про повернення боргу, проте останній ухиляється

від отримання поштової кореспонденції, свої боргові зобов`язання

з повернення грошових коштів не виконує.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_3 просив суд стягнути

із ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики

від 14 жовтня 2010 року у розмірі 108 000,00 доларів США.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня

2022 рокупозов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість

за договором позики від 14 жовтня 2010 року у розмірі

108 000,00 доларів США.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, який належним чином повідомлявся районним судом про дату, час та місце розгляду справи способами, передбаченими нормами ЦПК України. Зокрема, у зв`язку з відсутністю інформації про зареєстроване місце проживання відповідача останній викликався до суду через оголошення

на офіційному вебпорталі судової влади України. Крім того, судом здійснювалися відповідні повідомлення за адресою його реєстрації

як фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) -

АДРЕСА_1 , яка зазначена

у розписці, а також за іншою можливою адресою його проживання -

АДРЕСА_2 , яка зазначалася ним

у поданій до суду заяві.

При цьому районний суд урахував, що ОСОБА_2 не бажає отримувати

судову кореспонденцію, у тому числі ухвали про витребування доказів,

які залишилися невиконаними, хоча ознайомлювався з матеріалами справи у квітні 2022 року. Із цих підстав районний суд визнав доведеними обставини, для з`ясування яких судом витребовувалися докази, - укладення договору оренди у лютому 2019 року між навчальним закладом

і відповідачем. Указана обставина знайшла своє підтвердження

й на підставі інших досліджених судом доказів.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції застосував відповідні норми

ЦК України, ГК України, надав оцінку поданим сторонами доказам, у тому числі розписці від 14 жовтня 2010 року, врахував преюдиційні обставини, встановлені судами під час розгляду справи № 520/11358/15-ц за позовом

ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 ,

до ОСОБА_2 про стягнення боргу та за зустрічним позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити певні дії, а також у справі № 520/11782/13-ц за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, і вважав, що розписка від 14 жовтня 2010 року, оригінал якої знаходиться у позивача, є чинною, вона підтверджує боргові правовідносини між сторонами.

Суд першої інстанції, надавши оцінку обставинам, із настанням яких позичальник зобов`язався повернути на вимогу позикодавця грошові кошти, встановив, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе боргові зобов`язання, строк виконання зобов`язань розпочався з 01 березня

2019 року.

Суд першої інстанції врахував судову практику Великої Палати Верховного Суду у даній категорії справ, прецедентну практику Європейського суду

з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Додатковим заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси

від 13 вересня 2022 року за клопотанням представника ОСОБА_1 стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати

на професійну правничу допомогу у розмірі 90 000,00 грн.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції надав оцінку доказам, наданим на підтвердження витрат на правничу допомогу, застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду

зі вказаного процесуального питання і зазначив про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат

на професійну правничу допомогу в суді у розмірі 90 000,00 грн,

які підтверджені та співмірні.

Відповідач указаний розмір не спростував, відповідні посилання про його зменшення суд визнав необґрунтованими.

У вересні 2022 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про перегляд заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня

2022 року.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2022 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня 2022 року залишено без задоволення.

Суд першої інстанції, врахувавши способи направлення судом кореспонденції відповідачу, вважав необґрунтованими його доводи

про неналежне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. Суд направляв судову кореспонденцію, у тому числі, за адресою: АДРЕСА_2 , проте ОСОБА_2 відмовлявся від її одержання.

Суд уважав безпідставними посилання відповідача про те,

що невстановлення зареєстрованого його місця проживання на території Київського району міста Одеси призвело до порушення судом територіальної юрисдикції розгляду справи, оскільки була відсутня інформація про його зареєстроване місце проживання, останнє відоме місце реєстрації відповідача було зареєстроване в Київському районі

міста Одеси, в останнього наявне на праві власності нерухоме майно, розташоване в Київському районі міста Одеси. Тобто справа підсудна Київському районному суду м. Одеси (частина дев`ята статті 28

ЦПК України) й розглянута належним судом, установленим законом

в розумінні прецедентної практики ЄСПЛ.

При цьому ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , був зареєстрований 29 жовтня 2021 року, а позовна заява ОСОБА_1 надійшла до суду 22 жовтня 2021 року.

Крім того, у квітні 2022 року на стадії підготовчого провадження відповідач ознайомлювався з матеріалами справи, тобто він був обізнаний

про наявність судового спору.

У листопаді 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат

Довбишев Д. О., подав до Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу на заочне рішення та додаткове рішення суду першої інстанції.

Постановою Одеського апеляційного суду від 28 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката

Довбишева Д. О.,залишено без задоволення.

Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня 2022 року залишено без змін.

Додаткове заочне рішення Київського районного суду м. Одеси

від 13 вересня 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не порушив правила територіальної юрисдикції (підсудності),

так як справа підсудна Київському районному суду м. Одеси, оскільки зазначене в розписці місце проживання відповідача та місце знаходження його нерухомого майна знаходяться на території Київського району

м. Одеси.

Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив

із зазначеного позивачем місця проживання відповідача, яке співпадало

з інформацією щодо місця проживання, зазначеною особисто

ОСОБА_2 у борговій розписці, - АДРЕСА_1 . Згідно з інформацією із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців

та громадських формувань відомості про місцезнаходження відповідача,

як про ФОП внесені за адресою його місцезнаходження:

АДРЕСА_1 .

Крім того, місцем знаходження нерухомого майна відповідача,

з відчуженням якого, чи початком експлуатації за призначенням якого залежало настання підстав для звернення позикодавця з вимогою

про повернення боргу, є АДРЕСА_3 .

При цьому враховано, що на момент звернення позивача до суду з позовом (22 жовтня 2021 року) відповідач не мав реєстрації місця проживання, оскільки 18 жовтня 2013 року був знятий з реєстрації у

АДРЕСА_1 , а зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , 29 жовтня 2021 року, тобто вже після пред`явлення до нього позову.

Відповідач був обізнаний про наявність даного судового спору, ознайомлювався з матеріалами справи й до моменту ухвалення судом заочного рішення не заявляв про непідсудність справи Київському районному суду м. Одеси.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ОСОБА_2 про його неналежне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, оскільки районний суд, з`ясувавши, що відповідач

не зареєстрований у місті Одесі та Одеській області, надсилав судову кореспонденцію за всіма відомими суду адресами проживання відповідача, проте останній відмовлявся її отримувати. При цьому оголошення про його виклик до суду розміщувалися на вебпорталі судової влади України (частина одинадцята статті 128 ЦПК України).

У цій частині апеляційний суд, як і суд першої інстанції, врахував відповідні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), прецедентну практику ЄСПЛ.

Переглядаючи спір по суті, суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, врахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у даній категорії справ, надав належну оцінку поданим сторонами доказам і погодився з висновками районного суду

про те, що відповідач отримав від позивача за договором позики

від 14 жовтня 2010 року у борг грошові кошти у сумі

108 000,00 доларів США, право на повернення яких настало з 01 березня 2019 року, - початку комерційного використання належного відповідачу об`єкта нерухомості, зазначеного у розписці, що визначено сторонами угоди як одна з самостійних умов права вимоги позикодавцем повернення отриманих позичальником у борг грошових коштів. Проте відповідач ухиляється від повернення грошових коштів.

Апеляційним судом надано оцінку обставинам, встановленим судам в інших судових спорах між сторонами (справа № 520/11782/13-ц, справа

№ 520/11358/15-ц) (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Апеляційним судом також установлено факт здійснення ОСОБА_2 , як ФОП, комерційної господарської діяльності стосовно нерухомого майна, визначеного у пункті 2 розписки від 14 жовтня 2010 року, складеної

в підтвердження суттєвих умов договору позики, що також підтверджує,

що, починаючи з лютого 2019 року (укладення договору оренди нерухомого майна), у позивача настало право вимоги повернення позичених за цим договором грошових коштів.

При цьому ОСОБА_2 не довів виконання взятих на себе боргових зобов`язань, хоча позивач направляв останньому відповідну вимогу

у березні 2021 року, проте, той відмовився її отримувати.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками районного суду, викладеними у додатковому заочному рішенні суду, яким вирішено питання розподілу витрат на правничу допомогу, оскільки позивач довів розмір

і обґрунтованість відповідних витрат.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача

та його представника, які належним чином повідомлені про дату, час

та місце розгляду справи, клопотань з цього приводу не подали.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року до Верховного Суду,

представник ОСОБА_2 - адвокат Довбишев Д. О., просить скасувати заочне рішення та додаткове заочне рішення суду першої інстанції, постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою територіальною юрисдикцією.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; справу розглянуто за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце розгляду справи; судове рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано дану цивільну справу

із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву

на касаційну скаргу.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2023 року клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Довбишева Д. О., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень задоволено частково. Зупинено виконання заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня

2022 року та додаткового заочного рішення Київського районного суду

м. Одеси від 13 вересня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Довбишева Д. О., в частині зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 28 березня 2023 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2023 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката

Довбишев Д. О., мотивована тим, що, з урахуванням реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , належним судом, який мав розглянути справу,

є Суворовський районний суд м. Одеси, а не Київський районний суд

м. Одеси, що є обов`язковою підставою для скасування судових рішень (стаття 411 ЦПК України).

ОСОБА_2 не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанції. Районний суд не надсилав йому судову кореспонденцію за адресою реєстрації його місця проживання.

Вказує, що на дату його ознайомлення з матеріалами справи суд

не повідомив йому дату наступного судового засідання. Суду першої інстанції було відомо про зареєстроване місце проживання відповідача

з 18 квітня 2022 року. Проте, суд не здійснював всі наступні його виклики

до суду шляхом направлення повісток за вказаною адресою.

Суд першої інстанції формально виконав обов`язок з`ясувати дійсну адресу місця проживання відповідача, направивши запит лише до відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області).

Вирішуючи спір по суті, судами не враховано, що ОСОБА_1 не долучив до позовної заяви належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. При цьому це вже третій судовий спір між сторонами з тих самих підстав (справа № 520/11782/13, справа № 520/11358/15). На підставі візуального огляду копії розписки, яка додана до позову, вважає, що вона складена не відповідачем. Хоча суд і оглянув оригінал розписки, однак відповідна судова експертиза не проводилася, а він був позбавлений можливості заявити таке клопотання, оскільки не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, як і не мав можливості подати власні докази на спростування позовних вимог. Крім того, позивач приховав від суду факт відступлення права вимоги за розпискою іншим особам.

Також указує на неспівмірність заявлених позивачем витрат на правничу допомогу, розмір яких підлягав зменшенню, що, на думку заявника касаційної скарги, є правом суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Байдеріна О. А., в якому вказується, що доводи касаційної скарги є безпідставними

та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідач був обізнаний про наявність даного судового спору, ігнорував участь у ньому, поводився недобросовісно, про непідсудність справи Київському районному суду м. Одеси не заявляв у суді першої інстанції.

При цьому до спору застосовується виключна підсудність, так як спір виник із приводу нерухомого майна (частина перша статі 30 ЦПК України).

Суд першої інстанції належним чином повідомляв відповідача про дату, час

і місце розгляду справи, останній не повідомляв суд про зміну адреси місця проживання/реєстрації, від отримання кореспонденції за місцем проживання та реєстрації відмовлявся.

Вирішуючи спір по суті, судами надано належну правову оцінку доказам

і доводам сторін, правильно встановлено фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги про неспівмірність витрат на правничу допомогу необґрунтовані.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 жовтня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики у формі розписки, в якій останній підтвердив факт отримання

від ОСОБА_1 у борг грошових коштів у розмірі 108 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути на вимогу останнього за наслідком настання наступного:

- після продажу земельної ділянки та розташованого на ній об`єкта нерухомого майна, які знаходяться за адресою:

АДРЕСА_3 , що належать ОСОБА_2 на праві приватної власності.

У розписці встановлено мінімальну вартість продажу майна на рівні

не нижче 750 000,00 доларів США, будь-яка інша сума продажу,

що є нижчою, не є підставою для продажу вказаного майна та підставою для повернення отриманих коштів.

- або у разі, коли ОСОБА_2 буде експлуатувати зазначене майно

за його цільовим призначенням (для проживання чи для комерційного використання).

Не вважається експлуатацією майна: проведення робіт з його реконструкції, ремонту, будівництва, відновлення, а також тимчасового мешкання осіб, пов`язанних з проведенням будівельних, ремонтних, відновлювальних робіт, охорони майна.

У разі будь-якого переходу права власності на нерухоме майно, визначене

в пункті 2 договору, від ОСОБА_2 на користь третіх осіб, у тому числі

в іпотеку, ОСОБА_2 зобов`язався на першу вимогу ОСОБА_1 здійснити повернення грошових коштів у сумі, визначеній у пункті 1 договору.

Пунктом 6 розписки визначено, що вона є дійсною виключно у тому разі, якщо ОСОБА_1 має в наявності письмові докази про відсутність майнових та немайнових вимог із боку ОСОБА_5 до ОСОБА_2

та ОСОБА_6 , які мають бути передані ОСОБА_1 ОСОБА_2

у триденний строк із дня підписання цієї розписки, про що ОСОБА_2 має надати письмовий документ.

Пунктом 7 розписки встановлено, що після повного розрахунку

ОСОБА_1 повертає ОСОБА_2 отримані правовстановлюючі документи на вищезазначене нерухоме майно.

У пункті 8 розписки визначено, що факт передачі грошових коштів здійснювався у присутності свідків у момент складення цієї розписки.

Розписка підписана ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та свідками

(а. с. 10, т. 1).

15 жовтня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складено акт приймання-передачі документів, відповідно до якого останній згідно

з пунктом 6 указаної розписки отримав:

- угоду від 26 лютого 2008 року, укладену між ОСОБА_5 , ОСОБА_6

та ОСОБА_2 ;

- додаткову угоду та основну угоду від 20 листопада 2008 року;

- договір передання прав вимоги від 14 жовтня 2010 року, укладений

між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 .

Сторонами засвідчено, що передання цих документів є доказом виконання ОСОБА_1 умов пункту 6 розписки (а. с. 11, т. 1).

У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року у розмірі 108 000,00 доларів США (справа

№ 520/11782/13-ц).

22 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір про відступлення права вимоги, згідно з яким ОСОБА_1 ,

як первісний кредитор, передав ОСОБА_4 , як новому кредитору, право вимоги повернення вищевказаних грошових коштів у сумі

108 000,00 доларів США від ОСОБА_2 (а. с. 89, т. 2).

Оригінал розписки та інші документи ОСОБА_1 були передані ОСОБА_4 за актом прийому-передачі від 22 квітня 2015 року.

Пунктом 1.2 зазначеного договору встановлено, що новий кредитор - ОСОБА_4 , одержує право (замість первісного кредитора) вимагати

від боржника - ОСОБА_2 , належного виконання всіх зобов`язань

за основним договором - договором позики від 14 жовтня 2010 року.

Згідно з пунктом 1.3 договору цей договір є відплатним та за ним новий кредитор передав, а первісний кредитор прийняв суму грошових коштів

у розмірі 60 000,00 доларів США.

Відповідно до пункту 2.1 договору первісний кредитор передав, а новий кредитор приймав усі документи, які засвідчують права, що передаються,

та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором,

а саме:

- оригінал боргової розписки на суму 108 000,00 доларів США від 14 жовтня 2010 року, укладеної між первісним кредитором та боржником;

- оригінал правовстановлюючих документів на дачний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_3 (рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2008 року у справі

№ 32-6842, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно

від 19 березня 2009 року № 22217210, реєстраційний номер 26750959).

Факт передання ОСОБА_1 указаних документів ОСОБА_4

на виконання пункту 2.1 договору про відступлення права вимоги

від 22 квітня 2015 року підтверджується актом прийняття-передачі

від 22 квітня 2015 року (а. с. 90, т. 2).

У зв`язку з відступленням права вимоги за договором позики

ОСОБА_4 ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про залишення його позову у вищевказаній справі № 520/11782/13-ц без розгляду.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року

у справі № 520/11782/13-ц прийнято відмову ОСОБА_1 від позову, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2

про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року закрито.

З метою повернення грошових коштів на підставі договору про відступлення права вимоги, ОСОБА_4 у серпні 2015 року звернувся

до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості

за договором позики від 14 жовтня 2010 року (справа № 520/11358/15-ц).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 січня 2017 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня

2015 року про закриття провадження у справі № 520/11782/13-ц та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалами Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2017 року

у вищевказаній справі залишено без розгляду заяву ОСОБА_1

про відмову від позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Задоволено заяву ОСОБА_1 про залишення

позову без розгляду, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу залишено без розгляду.

Указану ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня

2017 року про залишення позову без розгляду залишено без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2018 року.

Вищевказані судові рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати від 13 червня 2018 року у справі № 520/11782/13-ц (провадження

№ 61-20937св18).

10 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду про розірвання договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року.

Вказана обставина стала підставою для звернення ОСОБА_1 до суду

у справі № 520/11358/15-ц про заміну позивача за первісним позовом ОСОБА_4 на ОСОБА_1 , яка ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 червня 2017 року задоволена.

18 жовтня 2018 року Київським районним судом м. Одеси ухвалено рішення у вказаній справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_1

до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано недійсним договір про відступлення прав вимоги від 22 квітня

2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ,

про передання прав вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня

2010 року. У задоволені решти зустрічних вимог ОСОБА_2 відмовлено (а. с. 231-237, т. 1).

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року скасовано

та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, стягнуто із ОСОБА_2 на його користь борг за договором позики у розмірі 108 000,00 доларів США. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі

№ 520/11358/15-ц постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення боргу скасовано, залишено в силі рішення Київського районного суду м. Одеси

від 18 жовтня 2018 року у вказаній частині. В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року залишено без змін (провадження № 61-7539св21) (а. с. 102-110, т. 1).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 20 жовтня

2021 року виконавчим комітетом Одеської міської ради 25 липня 2005 року проведено державну реєстрацію ФОП ОСОБА_2 , номер запису 25560170000017121 (а. с. 27-31, т. 1).

ФОП ОСОБА_2 за зареєстрованими видами економічної діяльності займається, у тому числі, наданням в оренду й експлуатацію власного

чи орендованого нерухомого майна (код КВЕД 68.20).

Зареєстроване місцезнаходження ФОП ОСОБА_2 :

АДРЕСА_1 .

Згідно з листом Одеського навчального закладу середньої освіти І-ІІІ ступенів «Школа Мрії» від 17 травня 2019 року № 128 приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , орендується освітнім закладом, починаючи з 16 березня 2019 року, на підставі

договору оренди приміщення від 16 лютого 2019 року, укладеного

з ФОП ОСОБА_2 , яке використовується під розміщення закладу освіти (а. с. 17, т. 1).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 23 грудня

2021 року за критерієм пошуку за кодом ЄДРПОУ 42205392, останній присвоєний юридичній особі - Одеському ліцею з початковою школою

та гімназією «Школа Мрії», зареєстрована за адресою:

АДРЕСА_4 (а. с. 89-95, т. 1).

Згідно з листом акціонерного товариства комерційного банка

«ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») від 05 січня 2022 року

№ 20.1.0.0.0/7-220105/19528 на ім`я ОСОБА_2 відкрито особовий рахунок у банку за № НОМЕР_1 (а. с. 153, т. 1).

Відповідно до виписки по зазначеному рахунку за період із 16 лютого

2019 року по 23 грудня 2021 року на нього зараховувалися грошові кошти

за наслідком проведених транзакцій від кореспондента - ОНЗ «ШКОЛА МРІЇ», на ім`я ОСОБА_2 , призначення платежу - за оренду приміщення згідно з договором оренди, у відповідних розмірах (а. с. 154-208, т. 1).

Згідно з актом, складеним 28 січня 2022 року адвокатом Шевцовою Т. Р.

у присутності свідка ОСОБА_7 , за результатами огляду території

за адресою: АДРЕСА_3 , встановлено огородження території металевим парканом, а на фасаді будівлі розміщення вивіски

з інформацією про розміщення Одеського ліцею з початковою школою

та гімназією «Школа Мрії» Міністерства освіти і науки України. Під час огляду об`єкта в приміщенні будівлі зафіксовано наявність класів

для навчання дітей з партами та іншим навчальним приладдям

(а. с. 221-225, т. 1).

Судами, з урахуванням положень розписки від 14 жовтня 2010 року, встановлено, що з лютого 2019 року настали підстави, передбачені

пунктом 4 розписки, за наслідком яких із 01 березня 2019 року

у ОСОБА_2 виникло зобов`язання із повернення грошових коштів

у сумі 108 000,00 доларів США, за першою вимогою ОСОБА_1 .

У вимозі від 10 березня 2021 року ОСОБА_1 повідомив ОСОБА_2 про настання зобов`язань із повернення грошових коштів у розмірі

108 000,00 доларів США за договором позики від 14 березня 2010 року

та просив негайно повернути грошові кошти (а. с. 18-19, т. 1).

Указана вимога надіслана 12 березня 2021 року на адресу місця проживання ОСОБА_2 , яку він особисто вказав у розписці, як адресу свого місця проживання, та за якою зареєстрований як ФОП: АДРЕСА_1

(а. с. 10, 12-15, 20, 21, 23, 24, т. 1), яку ОСОБА_2 не отримано.

Зазначену вимогу надіслано також на вказану адресу кур`єрською службою «Спецкур`єр», відповідно до повідомлення якої 15 березня 2021 року

о 14 год 21 хв кур`єром засвідчено відмову отримувача - ОСОБА_2 , від отримання поштового відправлення (а. с. 22, т. 1).

У позові ОСОБА_1 у цій справі місцем проживання ОСОБА_2 зазначена адреса:

АДРЕСА_1 (а. с. 2, т. 1).

Місцезнаходження нерухомого майна ОСОБА_2 , з відчуженням якого чи початком експлуатації за призначенням якого залежало настання підстав для звернення позичальника з вимогою про повернення боргу,

є АДРЕСА_3 (а. с. 12-15, т. 1).

Зазначене у розписці місце проживання ОСОБА_2 та місце розташування його нерухомого майна відносяться до території Київського району міста Одеси.

На момент звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом

місце проживання ОСОБА_2 не було зареєстровано.

ОСОБА_2 18 жовтня 2013 року знятий з реєстрації у

АДРЕСА_1 (а. с. 85, т. 2).

29 жовтня 2021 року ОСОБА_2 зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_2

(а. с. 86, т. 2).

21 квітня 2022 року ОСОБА_2 ознайомився з матеріалами справи, отримав позов і додатки до нього (а. с. 145, т. 1).

ОСОБА_2 відмовлявся отримувати судову кореспонденцію,

яка надсилалася йому судом за всіма відомими місцями його проживання (а. с. 1-7, т. 2).

При вирішенні питання про відкриття провадження у справі ГУ ДМС України в Одеській області повідомило суд, що ОСОБА_2 не значиться зареєстрованим у місті Одесі та Одеській області (а. с. 75, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката

Довбишева Д. О., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

І. Щодо обов`язкових підстав для скасування судових рішень

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон

або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,

яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги

такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд

при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду

з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Касаційна скарга обґрунтовується, у тому числі, наявністю обов`язкових підстав для скасування судових рішень, зокрема: а) справу розглянуто

за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час

і місце розгляду справи (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України);

б) судове рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).

Крім того, заявник касаційної скарги зазначає про те, що це вже третя справа між сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав,

так як судами уже розглядалися справи № 520/11782/13 та № 520/11358/15, що є підставою для закриття провадження у справі (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України).

Суди попередніх інстанцій зробили відповідні висновки щодо територіальної юрисдикції спору та належного повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи, надали оцінку обставинам, встановленим судами при розгляді інших судових справ, із якими Верховний Суд погоджується.

а) щодо територіальної юрисдикції спору

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

ЄСПЛ у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко

і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду»,

але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно

з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим

у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 27 ЦПК України).

Частиною дев`ятою статті 28 ЦПК України визначено, що позови

до відповідача, місце реєстрації чи проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача

чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання

або перебування чи постійного його заняття (роботи).

Верховний Суд ураховує, що предметом спору у цій справі є стягнення заборгованості за договором позики й такі вимоги мають розглядатися

за зареєстрованим місцем проживання відповідача, який є стороною зобов`язання, тобто за місцем проживання боржника за договором позики (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі

№ 752/10126/19 (провадження № 61-21345св19).

Разом із цим, беручи до уваги всі обставини даного спору, суди попередніх інстанцій зробили обґрунтовані висновки про підсудність справи Київському районному суду м. Одеси.

Звернувшись до Київського районного суду м. Одеси з позовом,

ОСОБА_1 зазначив місцем проживання ОСОБА_2 адресу:

АДРЕСА_1

(а. с. 2, т. 1).

Зазначена адреса місця проживання відповідача вказана ним і в розписці від 14 жовтня 2010 року, за цією самою адресою ОСОБА_2 зареєстрований як ФОП (а. с. 10, 28, т. 1).

Судами також установлено, що місцезнаходження нерухомого майна ОСОБА_2 , з відчуженням якого чи початком експлуатації

за призначенням якого залежало настання підстав для звернення позикодавця з вимогою про повернення боргу за договором позики, -

АДРЕСА_3 (а. с. 12-15, т. 1).

З урахуванням наведеного, судами зроблено висновок про те, що вказане місце проживання ОСОБА_2 та місце розташування його нерухомого майна відносяться до території Київського району міста Одеси, тому справа підсудна Київському районному суду м. Одеси.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі та перевіряючи підсудність справи суду, районний суд направив запит до відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області щодо реєстраційного обліку відповідача (а. с. 45, т. 1).

У відповідь на вказаний запит суду повідомлено, що ОСОБА_2

не значиться зареєстрованим у місті Одесі та Одеській області (а. с. 75, т. 1).

Крім того, на момент звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом

місце проживання ОСОБА_2 не було зареєстровано.

18 жовтня 2013 року ОСОБА_2 був знятий з реєстрації у

АДРЕСА_1 (а. с. 85, т. 2).

29 жовтня 2021 року, після пред`явлення до нього позову, він зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 86, т. 2).

При цьому вірними є висновки судів про обізнаність відповідача щодо судового розгляду даного спору, оскільки останній 21 квітня 2022 року ознайомився з матеріалами справи (а. с. 145, т. 1).

Про непідсудність справи Київського районному суду м. Одеси відповідач

не заявляв, а в силу положень частини другої статті 378 ЦПК України справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи. Апеляційний суд зробив правильні висновки у цій частині, переглядаючи в апеляційному порядку заочне рішення суду першої інстанції.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо порушення судами правил територіальної юрисдикції спору.

б) щодо належного повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема брати участь

у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань,

які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб (стаття 43 ЦПК України).

Частиною першою статті 6 Конвенції, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено,

що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права

на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента.

ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право

на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі

не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином,

щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (§ 25, 27 рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2011 року у справі «Trudov v. russia», заява № 43330/09).

Частиною першою статті 8 ЦПК України визначено, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.

Згідно з частинами другою-п`ятою статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

Частиною восьмою статті 128 ЦПК України закріплено, що днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки

на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання

чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи,

що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа

не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою

у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно

від надходження до суду повідомлення про її доставлення.

Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі (частина п`ята статті 130 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання

або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи,

які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу

і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу

за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно

з протилежною стороною.

Загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу, вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було поінформовано про цей факт. Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, inter alia, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи. Тому на національні суди може покладатися обов`язок з`ясувати, чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами, та, у разі потреби, зафіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України», № 37666/13, § 6, 7 від 03 жовтня 2019 року).

Відповідач уважає, що його не було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанції.

Верховний Суд уважає безпідставними відповідні доводи ОСОБА_2 .

Як уже вказувалося вище, районний суд ужив достатніх заходів щодо встановлення місцезнаходження/реєстрації відповідача та належного його повідомлення про дату, час і місце розгляду справи всіма способами, визначеними процесуальним законом.

Переглядаючи заочне рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції вірно вказав, що на момент звернення позивача до суду з позовом (22 жовтня 2021 року) відповідач не був ніде зареєстрований, він знятий з реєстрації місця проживання у

АДРЕСА_1 ще 18 жовтня 2013 року, а зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , тільки 29 жовтня 2021 року, тобто вже після пред`явлення до нього позову (а. с. 85-86, т. 2).

Крім того, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі

ГУ ДМС України в Одеській області повідомило суд, що ОСОБА_2

не значиться зареєстрованим у місті Одесі та Одеській області (а. с. 75, т. 1).

У квітні 2022 року відповідач ознайомився з матеріалами справи, тобто йому було відомо про судовий розгляд указаного спору, проте зацікавленості у ньому останній не проявляв.

При цьому добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України)

Таким чином, у зв`язку з відсутністю інформації про зареєстроване місце проживання відповідача останній викликався до суду через оголошення

на офіційному вебпорталі судової влади України. Районним судом також здійснювалися відповідні повідомлення за вищевказаними адресами.

Однак, із урахуванням усіх обставин даного спору, суди попередніх інстанцій вірно вважали, що ОСОБА_2 не бажав отримувати судову кореспонденцію, яка надсилалася йому судом за всіма відомими суду адресами й поверталася без вручення, про що свідчать відповідні відмітки кур`єрської служби доставки поштової кореспонденції (а. с. 1-7, т. 2).

Отже, Верховний Суд уважає безпідставними посилання касаційної скарги про те, що справу розглянуто без належного повідомлення відповідача

про дату, час і місце розгляду справи.

Доводи касаційної скарги у цій частині спростовуються матеріалами справи та зводяться до власного тлумачення норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд зазначає, що у даному випадку відсутні обов`язкові підстави для скасування судових рішень

(частина перша статті 411 ЦПК України).

в) щодо тотожності судових справ

Касаційна скарга містить доводи про те, що це вже третя справа

між сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав,

оскільки судами уже розглядалися справи № 520/11782/13-ц

та № 520/11358/15-ц.

У силу положень пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України вказане

є підставою для закриття провадження у справі.

Судами попередніх інстанцій надано відповідну правову оцінку обставинам, установленим судами при розгляді вищевказаних цивільних справ, а доводи касаційної скарги у цій частині безпідставні.

Закриття провадження у справі можливе лише за умови, якщо рішення,

що набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто співпадають сторони, предмет і підстави позовів.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову -

це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої

він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При визначенні підстави позову

як елементу його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду,

що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності.

У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі

№ 630/487/16 (провадження № 61-8780св18) указано, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами

та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча

б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Судами враховано, що у вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся

до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2

про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року у розмірі 108 000,00 доларів США (справа № 520/11782/13-ц).

У квітні 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір про відступлення права вимоги, згідно з яким ОСОБА_1 ,

як первісний кредитор, передав ОСОБА_4 , як новому кредитору, право вимоги повернення вищевказаних грошових коштів від ОСОБА_2 .

У зв`язку з відступленням права вимоги за договором позики ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про залишення його позову у вищевказаній справі № 520/11782/13-ц без розгляду (пункт 4 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2017 року

задоволено заяву ОСОБА_1 про залишення позову без розгляду, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу залишено

без розгляду.

Вказану ухвалу районного суду залишено без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2018 року.

Вищевказані судові рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати від 13 червня 2018 року у справі № 520/11782/13-ц (провадження

№ 61-20937св18).

Тобто у справі № 520/11782/13-ц спір між сторонами по суті не вирішувався, а в силу положень частини другої статті 257 ЦПК України особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно. Аналогічні положення закріплено й частиною другою статті 207 ЦПК України 2004 року.

Крім того, з метою повернення грошових коштів на підставі договору

про відступлення права вимоги, ОСОБА_4 у серпні 2015 року звернувся

до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості

за договором позики від 14 жовтня 2010 року (справа № 520/11358/15-ц).

У квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду про розірвання договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року. Ця обставина стала підставою для звернення ОСОБА_1 до суду у справі № 520/11358/15-ц із заявою про заміну позивача за первісним позовом ОСОБА_4 на нього, яка ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 червня 2017 року задоволена.

У цій справі також вирішувався спір за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору

та зобов`язання вчинити певні дії.

18 жовтня 2018 року Київським районним судом м. Одеси ухвалено рішення у вказаній справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_1

до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано недійсним договір про відступлення прав вимоги від 22 квітня

2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ,

про передання прав вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня

2010 року. У задоволені решти зустрічних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року скасовано

та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, стягнуто із ОСОБА_2 на його користь борг за договором позики у розмірі 108 000,00 доларів США. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі

№ 520/11358/15-ц постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення боргу скасовано, залишено в силі рішення Київського районного суду м. Одеси

від 18 жовтня 2018 року у вказаній частині. В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року залишено без змін (провадження № 61-7539св21).

Верховний Суд, вирішуючи первісний позов ОСОБА_1 у цій справі, зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення його позову у зв`язку з тим, що позивачем не доведено настання обставин,

які є підставою для повернення грошових коштів за договором позики, так як строк для виконання позичальником своїх зобов`язань не настав.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, позивачем наведено інші обставини, яким обґрунтовуються його позовні вимоги, зокрема у частині настання у позичальника обов`язку з повернення грошових коштів,

які визначено сторонами у розписці.

Таким чином, посилання касаційної скарги про тотожність вищевказаних судових справ із справою, яка переглядається, є необґрунтованими й вони відхиляються Верховним Судом.

ІІ. Щодо вирішення спору по суті

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся

до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості

за договором позики.

Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов

та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог,

що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання

або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше

не встановлено договором або законом.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)

у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів

є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей

із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046,

1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем

і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року

у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14,

від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, надавши належну правову оцінку поданим сторонами та витребуваним судом доказам, вірно виходив із того, що відповідач отримав від позивача за договором позики від 14 жовтня 2010 року, укладеним у формі розписки, у борг грошові кошти у розмірі

108 000,00 доларів США, право на повернення яких настало з 01 березня 2019 року, тобто початку комерційного використання належного відповідачу об`єкта нерухомості, зазначеного у розписці, що визначено сторонами

як одна з самостійних умов права вимоги позикодавцем повернення отриманих позичальником у борг грошових коштів.

При цьому судами надано оцінку вищевказаній розписці, в якій викладено дані про позичальника та позикодавця, суму отриманих позичальником

у борг грошових коштів, підтвердження позичальника стосовно зобов`язання щодо їх повернення та умови повернення таких коштів,

що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Крім того, статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати

про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа

у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення

на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду

від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 (провадження

№ 61-6026св20).

У справі, яка переглядається, відповідачем не доведено належними доказами повернення суми боргу позивачу. Позичальником не надано доказів на підтвердження ухилення кредитора від прийняття належного виконання грошового зобов`язання (прострочення кредитора), а договір

є обов`язковим для його виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 обґрунтовував позов настанням обставин, зазначених у розписці, від яких залежить обов`язок позичальника повернути грошові кошти.

Зокрема, позивач указував, що йому стало відомо про експлуатацію ОСОБА_2 за цільовим призначенням із комерційною метою нерухомого майна, розташованого за адресою:

АДРЕСА_3 , про що свідчить його передача у користування навчальному закладу на підставі договору оренди. Вказане є передумовою для заявлення вимоги про повернення боргу у повному обсязі.

Вирішуючи вказане питання, судами надано оцінку доказам

на підтвердження відповідного факту, у тому числі встановлено,

що 25 липня 2005 року виконавчим комітетом Одеської міської ради проведено державну реєстрацію ФОП ОСОБА_2 , номер запису 25560170000017121 (а. с. 27-31, т. 1), який за зареєстрованими видами економічної діяльності займається, у тому числі, наданням в оренду

й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна

(код КВЕД 68.20).

Відповідно до листа директора Одеського навчального закладу середньої освіти І-ІІІ ступенів «Школа Мрії» від 17 травня 2019 року № 128 приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , орендується освітнім закладом, починаючи з 16 березня 2019 року, на підставі договору оренди приміщення від 16 лютого 2019 року, укладеного з ФОП ОСОБА_2 , яке використовується під розміщення закладу освіти (а. с .17, т. 1).

При цьому АТ КБ «Приватбанк» на виконання відповідної ухвали районного суду про витребування доказів, повідомив суд, що на ім`я ОСОБА_2 відкрито особовий рахунок у банку № НОМЕР_1

та надав виписку по зазначеному рахунку за період із 16 лютого 2019 року по 23 грудня 2021 року, відповідно до якої на цей рахунок зараховувалися грошові кошти за наслідком проведених транзакцій від начального закладу на ім`я ОСОБА_2 , призначення платежу - за оренду приміщення згідно з договором оренди, у відповідних розмірах (а. с. 153-208, т. 1).

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій, встановивши,

що ФОП ОСОБА_2 з лютого 2019 року передав в оренду іншому суб`єкту господарювання належне йому на праві власності нерухоме майно з метою отримання прибутку, дійшли обґрунтованих висновків

про здійснення відповідачем комерційної господарської діяльності стосовно нерухомого майна, зазначеного у розписці від 14 жовтня

2010 року, й вірно вказали, що починаючи з лютого 2019 року у позивача настало право вимоги повернення позичених відповідачу грошових коштів

у сумі 108 000,00 доларів США.

З матеріалів справи вбачається, що у березні позивач направив відповідачу вимогу про повернення грошових коштів (а. с. 18, 19, т. 1).

Ця вимога направлена засобами поштового зв`язку за адресою місця проживання відповідача, яку він особисто вказав у розписці (а. с. 20, 21,

23, 24, т. 1), проте ОСОБА_2 не отримана. Разом із цим, цю вимогу надіслано також на вказану адресу кур`єрською службою «Спецкур`єр», відповідно до повідомлення якої 15 березня 2021 року кур`єром засвідчено відмову отримувача - ОСОБА_2 , від отримання поштового відправлення (а. с. 22, т. 1).

Тобто позичальник належним чином повідомлений про виникнення зобов`язання з повернення грошових коштів за договором позики.

При цьому Верховний Суд у черговий раз наголошує на тому, що відмова отримати поштову кореспонденцію це є порушенням права інших осіб. Подібний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 921/383/20.

Таким чином, суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки

про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 ,

так як ОСОБА_2 належним чином взяті на себе зобов`язання

за договором позики не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість за цим договором.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, позивачем доведено,

а судами вірно встановлено існування між сторонами у справі правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту

та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій вірно встановили фактичні обставини спору, правильно застосували відповідні норми

ЦК України, зроблені судами висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду у даній категорії справ (частина четверта

статті 263 ЦПК України).

При цьому судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги вищевказаного не спростовують, зводяться

до незгоди з висновками судів по суті вирішення спору, що не може бути правовою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

ІІІ. Щодо заочного додаткового рішення суду

У касаційній скарзі заявник зазначає про неспівмірність заявлених позивачем витрат на правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції, розмір яких, на його думку, підлягав зменшенню.

Додатковим заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси

від 13 вересня 2022 року стягнуто із ОСОБА_2 на користь

ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі

90 000,00 грн.

Вказане додаткове судове рішення залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 березня 2023 року.

Верховний Суд зазначає, що нормами ЦПК України не передбачено ухвалення додаткового заочного рішення, так як при ухваленні додаткового рішення суду відсутня така обов`язкова умова як для заочного рішення,

а саме належне повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання (пункт 1 частини першої статті 280 ЦПК України).

Так, у частині четвертій статті 270 ЦПК України закріплено, що, ухвалюючи додаткове рішення, у разі необхідності суд може викликати сторони

або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Тому повідомлення

і явка відповідача у даному випадку не є обов`язковою. Підтвердженням цьому є і те, що відповідач не подав заяву до районного суду про перегляд заочного додаткового рішення суду.

Разом із тим, указана помилка судів у назві судового рішення не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень (частина друга статті 410 ЦПК України)

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати

на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа,

а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю

або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру

і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість,

за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку,

що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених

цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно

до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства

є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін

до досудового вирішення спору.

Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат

на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу,

що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України);

3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів

за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки

до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу

між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт

та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною

або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат,

які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів

у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови,

що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову

та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може,

за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах:

від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року

у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня

2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19),

від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження

№ 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі

№ 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року

у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня

2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21).

Указана судова практика є незмінною.

Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги

є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання

(пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня

2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції,

з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, надав належну правову оцінку доказам, наданим позивачем

на підтвердження таких витрат, правильно застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду зі вказаного процесуального питання і зробив правильні висновки

про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу у відповідному розмірі.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Судами встановлено, що представництво інтересів позивача здійснювалося адвокатами адвокатського об`єднання «СІ.ЕЛ.ЕС».

Клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат

на правничу допомогу було зроблено стороною позивача під час розгляду справи в суді першої інстанції у визначений процесуальним законом спосіб.

З урахуванням обставин справи та необхідністю забезпечити сторонам можливість реалізувати свої процесуальні права та обов`язками, районним судом прийнято рішення вирішити питання про розподіл витрат на правничу допомогу після ухвалення рішення суду за наслідком розгляду справи,

у зв`язку з чим у заочному рішенні суду призначено судове засідання

для розгляду цього питання.

У серпні 2022 року до районного суду, у визначені статтею 141 ЦПК України строки, надійшла відповідна заява про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, до якої додано докази на підтвердження заявлених витрат (а. с. 38-42, т. 2).

Суд першої інстанції, вирішуючи питання розподілу витрат на правничу допомогу, виходив із того, що у вересні 2020 року між ОСОБА_1

та адвокатським об`єднанням «СІ.ЕЛ.ЕС» було укладено договір № 57

про надання професійної (правничої) допомоги, а у жовтні 2021 року

між сторонами було укладено додаткову угоду № 2 до вказаного договору, яким судами надано відповідну правову оцінку.

Гонорар адвокатського об`єднання погоджено сторонами у твердій (фіксований) сумі - 90 000,00 грн за першу інстанцію, та включає всі витрати, які можуть виникнути у адвокатів у ході виконання доручення згідно з пунктом 1 додаткової угоди (а. с. 42, т. 2).

У серпні 2022 року між ОСОБА_1 та адвокатським об`єднанням «СІ.ЕЛ.ЕС» було укладено акт приймання-передачі наданої професійної правничої (правової) допомоги, відповідно до якого ОСОБА_1 ,

як клієнт, прийняв професійну правничу (правову) допомогу надану у справі

№ 947/32389/21, яку відповідно до додаткової угоди № 2 оцінено в сумі

90 000,00 грн (а. с. 47, т. 2). Крім того, ОСОБА_1 видано акт-рахунок

№ 1 про сплату гонорару за вищевказаним договором на суму 90 000,00 грн (а. с. 43, т. 2).

Згідно з квитанцією від 12 серпня 2022 року ОСОБА_1 сплачено частину суми гонорару у розмірі 45 000,00 грн (а. с. 44, т. 2).

Крім того, судами надано правову оцінку детальному опису-розрахунку наданої професійної правничої (правової) допомоги, досліджено

та проаналізовано надані адвокатським об`єднання дії і послуги

(а. с. 45-46, т. 2). У зв`язку з чим районним судом зроблено висновок про те, що вони є обґрунтованими, необхідними у цій справі та належним чином підтвердженими.

Верховний Суд зазначає, що у пунктах 150-151 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) вказано, що клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу має бути належним чином мотивовано.

Суд першої інстанції обґрунтовано вважав безпідставними заперечення відповідача щодо обсягу наданої професійної правничої допомоги, як і його загальні доводи про неспівмірність витрат на правничу допомогу

(а. с. 68-70, т. 2). Останній, посилаючись у загальному на відповідні норми ЦПК України, зазначив про невідповідність таких витрат критеріям співмірності, розумності та реальності, вказавши, що їх розмір, визначений представником позивача, цим критеріям не відповідає і підлягає зменшенню.

Разом із цим, загальні заперечення щодо заяви про розподіл витрат

на правничу допомогу не можуть бути правовою підставою для зменшення розміру цих витрат, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого

2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме

на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав

для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, вірно застосував норми процесуального закону при вирішенні вказаного процесуального питання.

Судами надано оцінку обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, виходячи з її конкретних обставин, розмір витрат на правничу допомогу відповідає критеріям розумності та співмірності, а також зазначеній позивачем сумі у поданому до позову орієнтовному розрахунку судових витрат (а. с. 2-9, т. 1).

При цьому, з урахуванням відповідної судової практики Верховного Суду, судами вірно враховано, що витрати на професійну правничу допомогу

у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Тому часткова сплата позивачем гонорару не впливає

на вирішення судом питання щодо компенсації витрат на правничу допомогу у розмірі гонорару, погодженому сторонами. При цьому у спірних правовідносинах строни належним чином узгодили розмір гонорару

у розмірі 90 000,00 грн.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зробив правильні висновки, вирішуючи питання розподілу витрат

на правничу допомогу, які поніс позивач у суді першої інстанції.

Доводи касаційної скарги у цій частині спростовуються матеріалами справи, вищенаведеними нормами права й судовою практикою, а отже, відхиляються Верховним Судом.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону,

які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судами при вирішенні спору всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, касаційну скаргу представника позивача слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416

ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення

та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки за результатом розгляду касаційної скарги Верховний Суд залишає без змін оскаржувані судові рішення, то розподіл судових витрат

не здійснюється.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції

у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2023 року зупинено виконання заочних рішень суду першої інстанції до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, то слід поновити виконання цих судових рішень.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 418, 436 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Довбишева Дмитра Олександровича, залишити без задоволення.

Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня

2022 року, додаткове заочне рішення Київського районного суду м. Одеси

від 13 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 28 березня 2023 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня 2022 року та додаткового заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець