Постанова

від 30.10.2023 по справі 914/106/22

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" жовтня 2023 р. Справа №914/106/22

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого суддіКравчук Н.М.

суддівГалушко Н.А.

Орищин Г.В.

секретар судового засідання Лагутін В.Б.

розглянувши апеляційну скаргу Міністерства юстиції України б/н від 28.12.2022

(вх. №01-05/38/23 від 03.01.2023)

на рішення Господарського суду Львівської області від 28.11.2022 (повний текст рішення складено 08.12.2022)

у справі № 914/106/22 (суддя Манюк П.Т.)

за позовом:Міністерства юстиції України, м. Київ

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Боднар"</a>(далі - ТОВ

"Боднар"), м. Львів

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Західного міжрегіонального управління з питань виконання

кримінальних покарань Міністерства юстиції, м. Львів

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_1 , м. Львів

провитребування майна з чужого незаконного володіння

за участю учасників справи:

від позивача: Кміть М.Б.

від відповідача: Якубівський І.Є.

від третьої особи на стороні позивача: не з`явився

від третьої особи на стороні відповідача: не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Міністерство юстиції України звернулося в Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Боднар» про витребування майна з чужого незаконного володіння, а саме: побутового нежитлового приміщення загальною площею 107,8 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів, (будівля автомийки літ. "Б-1") (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог а.с. 214-215 том І).

Рішенням Господарського суду Львівської області від 28.11.2022 у справі № 914/106/22 відмовлено у задоволені позовних вимог (а.с. 158-172 том ІІ).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів для підтвердження існування в натурі індивідуально визначеного майна про витребування якого він звернувся до суду з ідентифікуючими ознаками, а також позивачем не підтверджено належними доказами права власності або права законного володіння на спірне майно.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням, Міністерство юстиції України оскаржило його в апеляційному порядку.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.04.2023 у справі № 914/106/22 рішення Господарського суду Львівської області від 28.11.2022 скасовано. Прийнято нове рішення, яким задоволено позовні вимоги (а.с. 179-190 том ІІІ).

Постановою Верховного Суду від 25.07.2023 постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.04.2023 у справі № 914/106/22 скасовано, справу передано на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду (а.с. 122-130 том ІV).

Скасовуючи постанову апеляційної інстанції та, направляючи справу № 914/106/22 на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду, Верховний Суд вказав, що апеляційний господарський суд не з`ясовував обставин стосовно того, чи є позивач власником спірного майна та не досліджував об`єм доказів на підтвердження наявності такого права власності, як і не спростував відповідних висновків суду першої інстанції щодо відсутності у позивача такого права власності. Також суд, обмежившись посиланням на обставини повідомлення позивача листом Львівської місцевої прокуратури від 30.09.2020 № 1 про необхідність забезпечення захисту інтересів держави, не надав оцінки доводам відповідача про можливість позивача раніше знати про стверджувальні порушення права.

Приписами ч.1 ст. 316 ГПК України унормовано, що вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

30.10.2023 на адресу Західного апеляційного господарського суду від третьої особи на стороні позивача надійшли клопотання (зареєстровані в канцелярії суду за вх№ 01-05/3337/23, вх№ 01-05/3338/23) про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача державну установу «Львівська виправна колонія (№48)» та державну установу «Львівська виправна колонія (№19)». В обґрунтування даних клопотань покликається на те, що спірне приміщення перебуває на балансі ДУ «Львівська виправна колонія (№48)». Відповідно до наказу Мін`юсту від 14.05.2020 № 1652/5 «Про реорганізацію державної установи «Львівська виправна колонія №48)» шляхом її приєднання до державної установи «Львівська виправна колонія (№19)» державна установа «Львівська виправна колонія (№48)» зобов`язана провести інвентаризацію та оцінку наявного майна, що знаходиться в неї на балансі, та передати таке майно за актом приймання-передачі державній установі «Львівська виправна колонія (№19)». Відтак, рішення суду безпосереднім чином зачіпає права та інтереси зазначених осіб, оскільки спірне майно до вирішення справи по суті фактично знаходиться у володінні ТзОВ «Боднар», то вони позбавляються можливості виконати зазначений вище наказ Мін`юсту.

Приписами ч.1 ст. 50 ГПК України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Проаналізувавши дані клопотання, апеляційний господарський суду вважає, що рішення у даній справі не впливає на права та обов`язки державних установ «Львівська виправна колонія №48» та «Львівська виправна колонія №19», оскільки з аналізу Закону України «Про управління об`єктами державної власності», Закону України «Про кримінально-виконавчу службу», Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №228, вбачається, що саме Міністерство юстиції України уповноважений управляти спірним майном. Згідно пп. з 13 п.4 Положення про Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 03.02.2021 № 416/5, на відповідній території Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції забезпечує ефективне та цільове використання державного майна, здійснює в межах повноважень, визначених законодавством та іншими нормативно правовими актами, функції з управління майном підпорядкованих установ. Тобто, в даному випадку останнє забезпечує в межах своїх повноважень функції з управління спірним майном, а не зазначені в клопотанні державні установи.

Окрім того, наказ Мін`юсту від 14.05.2020 № 1652/5 «Про реорганізацію державної установи «Львівська виправна колонія №48)» шляхом її приєднання до державної установи «Львівська виправна колонія (№19)», на який покликається третя особа - Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, було прийнято в 2020 році, позовна заява Мінюсту України подана 10.01.2022, а третя особа з вищевказаними клопотаннями до суду апеляційної інстанції звертається 30.10.2023.

В зв`язку з наведеним, клопотання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору до задоволення не підлягають.

30.10.2023 на адресу суду від третьої особи на стороні позивача надійшло клопотання (зареєстроване в канцелярії суду за вх№ 01-04/7078/23) про долучення до матеріалів справи копії зазначених у клопотанні доказів.

Відповідно до частин 1, 3 та 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Наведені положення передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи" і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі №909/722/14).

Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів). Схожий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.06.2020 у справі №909/965/16.

Так, зі змісту клопотання вбачається, що ЗМУ МЮ зверталося до суду першої інстанції про долучення вказаних доказів до матеріалів справи, однак, ухвалою місцевого господарського суду клопотання залишено без розгляду.

Разом з тим, як вбачається зі змісту ухвали Господарського суду Львівської області від 22.08.2022 у справі № 914/106/22 підставою для залишення клопотання без розгляду було те, що представником третьої особи-2 таке подане з порушенням встановленого законом строку та без обґрунтування неможливості його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від ЗМУ МЮ.

Тобто, зазначені документи не були предметом оцінки місцевого господарського суду.

Оскільки заявником в поданому клопотанні не наведено об`єктивних обставин, які унеможливлювали своєчасне подання таких доказів до суду першої інстанції, а також причин, що об`єктивно не залежать від нього, то апеляційна інстанція вважає клопотання необґрунтованим та таким, що до задоволення не підлягає.

Також третьою особою без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову (зареєстрована в канцелярії суду за вх№ 01-05/2987/23 від 25.09.2023) шляхом заборони органам державної реєстрації прав на нерухоме майно, державним реєстраторам прав на нерухоме майно, державним реєстраторам органів місцевого самоврядування, особам, які виконують функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, вчиняти будь-які реєстраційні дії (реєстрацію прав власності, скасування реєстрації права власності та інших речових прав, у тому числі реєстрацію правочинів щодо відчуження, передачі у володіння та користування третім особам та інше) щодо об`єкта нерухомого майна - будівлі автомийки літ. «Б-1» загальною площею 216,0 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2у м. Львові.

Згідно з ч.1, ч.2 ст.136 ГПК господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачені ст. 137 цього Кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову господарський суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між заявленим заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

В обґрунтування клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову, заявник покликається на існування об`єктивних ризиків того, що ТзОВ «Боднар» може вчинити дії, пов`язані із відчуженням спірного майна, а відтак позивач не зможе захистити свої права в межах одного цього судового провадження без нових звернень до суду.

Однак, суд апеляційної інстанція вважає не доведеними жодними доказами наявності обставин, які дають підстави для обґрунтованого припущення про вчинення відповідачем дій, спрямованих на створення передумов для утруднення виконання судового рішення. Доводи заявника щодо потенційної можливості настання в майбутньому негативних наслідків для позивача без надання відповідного обґрунтування та доказів існування такої можливості не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову.

З огляду на наведене, клопотання про вжиття заходів забезпечення позову до задоволення не підлягає.

Представник скаржника в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав повністю. На підтвердження своїх доводів долучив до матеріалів справи письмові пояснення з врахуванням правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду № 914/106/22 від 25.07.2023 (зареєстровані в канцелярії суду за вх№ 01-04/6231/23 від 14.09.2023).

Представник відповідача в судовому засіданні проти доводів скаржника заперечив з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу (зареєстрований в канцелярії суду за вх№ 01-04/382/23 від 20.01.2023), просить суд оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Треті особи письмових пояснень не подали, явку уповноважених представників в судові засідання не забезпечили.

Від Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з перебуванням уповноваженого представника Галімурка О.І. на лікарняному (зареєстроване в канцелярії суду за вх№ 01-04/7079/22 від 30.10.2023).

За змістом ч.11 ст.270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Колегія суддів наведені третьою особою в обґрунтування цього клопотання доводи визнає безпідставними та таким, що до задоволення не підлягає, оскільки ст. 56 ГПК України передбачено, що сторона може брати участь у судовому процесі особисто або через представника. При цьому кількість представників, яким надається право представляти особу у судовому процесі, законодавчо не обмежена. Отже, у разі неможливості представника учасника справи взяти участь у судовому засідання, такий учасник не позбавлений права взяти участь у судовому засіданні особисто чи призначити іншого представника.

Окрім того, суд звертає увагу на те, що представник третьої особи був присутній в попередньому судовому засіданні (26.09.2023), йому була надана можливість висловити позицію та свої пояснення по суті спору.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. (ч.12 ст. 270ГПК України).

Слід зазначити, що Західний апеляційний господарський суд неодноразово відкладав розгляд апеляційної скарги з метою забезпечення принципу змагальності судового процесу та рівності його учасників перед законом і судом, враховуючу незабезпечення учасниками справи явки уповноважених представників у судові засідання. Вказуючи при цьому, що участь представників сторін в судовому засіданні визначається на їх власний розсуд; неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Також у відповідності до ст. 197 ГПК України учасники справи не були позбавлені права взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні суду, а також поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Однак, учасники справи правом на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, а також поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів не скористалися.

Виходячи зі ст. 129 Конституції України, ст. 2 ГПК України, своєчасний розгляд справи є одним із завдань судочинства, що відповідає положенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права кожного на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Зважаючи на те, що явка представників учасників справи обов`язковою не визнавалась, матеріали справи є достатніми для перевірки правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу № 914/914/106/22 за їх відсутності, запобігаючи, одночасно, безпідставному затягуванню розгляду спору та сприяючи своєчасному поновленню порушеного права.

Встановивши обставини справи, вивчивши апеляційну скаргу, здійснивши оцінку доказів, що містяться в матеріалах справи, заслухавши учасників справи, Західний апеляційний господарський суд встановив таке.

Згідно з інвентарною карткою обліку основних засобів побутове приміщення площею 107,8 кв.м. є об`єктом державної власності та перебуває на балансі ДП Львівської виправної колонії (№ 48) (а.с. 180-181 том І).

04.01.2010 між підприємством Львівської виправної колонії № 48 (власник) та ФОП Жорняком А.Б. (замовник) укладено договір про партнерство та співпрацю, за умовами якого власник надав замовнику нежитлове приміщення загальною площею 107,8 кв.м, що знаходиться в м. Львові, вул. Хуторівка, 2, яке не використовувалось за призначенням, для здійснення взаємних послуг, реалізації проектів, що становлять суспільний інтерес, тощо (а.с 30-31 том І).

За умовами п.2.2.7 вказаного договору замовник зобов`язався не здійснювати без письмової згоди власника перебудову, добудову та перепланування даного приміщення.

Сторони передбачили строк дії договору до 31.12.2010.

У п.2.2.6 договору зазначено, що приміщення вважається повернутим з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Разом з тим, доказів повернення ФОП Жорняком А.Б. нежитлового приміщення загальною площею 107,8 кв.м, що знаходиться в м. Львові, вул. Хуторівка, 2, власнику - ДП Львівської виправної колонії (№ 48) після закінчення терміну дії договору матеріали справи не містять.

Слід зазначити, що спірне приміщення було предметом розгляду господарської справи № 5015/1506/12.

Так, рішенням Господарського суду Львівської області від 12.06.2012 у справі № 5015/1506/12 за позовом СПД-ФОП Сороки Р.І. до СПД-ФОП Фірман Р.Б визнано за СПД-ФОП Сорока Р.І. право власності на будівлю автомийки площею 216,0 кв.м., що знаходиться у м. Львові, по вул. Хуторівка, 2.

На підставі вказаного судового рішення, СПД-ФОП Сорока П.І. 12.07.2012 здійснив реєстрацію права власності на будівлю автомийки загальною площею 216,0 кв. м., що розташована на вул. Хуторівка, 2 у м. Львові (а.с. 21-22 том І).

При цьому, як стверджує Мін`юст, спірне майно СПД-ФОП Сорокою Р.І. було збільшено до 216,0 кв.м шляхом зміни зовнішніх та внутрішніх параметрів.

14.02.2013 між СПД-ФОП Сорока П.І. та Жорняком А.Б. укладено договір купівлі-продажу будівлі автомийки під літерою Б-1 площею 216,0 кв. м за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, 2. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Урумовою Ж.М., реєстровий номер № 398 від 14.02.2013 (а.с. 23-24 том І).

Постановою Львівського апеляційного господарського суд від 10.06.2013 по справі № 5015/1506/12 задоволено апеляційну скаргу першого заступника прокурора міста Львова та скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 12.06.2012 у справі за позовом СПД-ФОП Сороки Р.І. до СПД-ФОП Фірман Р.Б. про визнання права власності за позивачем на будівлю автомийки площею 216,0 кв. м, що знаходиться в м. Львові, вул. Хуторівка, 2, та прийнято нове рішення, яким в позові про визнання права власності на вказаний об`єкт відмовлено (а.с. 25-29 том І).

27.09.2018 зареєстроване право власності ТзОВ Боднар на будівлю автомийки під літерою Б-1 площею 216,0 кв. м за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, 2, як набуте на підставі внесення Жорняком А.Б. його як вклад у статутний капітал даного господарського товариства (а.с. 49-51 том І).

Водночас, з матеріалів справи вбачається, що у листопаді 2014 року першим заступником прокурора міста Львова, правонаступником якого є Львівська місцева прокуратура № 1, подано позов в інтересах Фонду державного майна України та Державного підприємства Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№ 48) (назва на момент подання позову Державного підприємства Львівська виправна колонія (№ 48) до ФОП Сороки Р.І., Жорняка А.Б., Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Урумової Ж.М., третя особа - Управління державної реєстрації Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору, витребування майна, яке належить ДП Львівська виправна колонія (№ 48), з чужого незаконного володіння, а саме приміщення загальною площею 107,8 кв.м, що знаходиться в м. Львові, вул. Хуторівка, 2 шляхом приведення самочинно збудованої споруди, площею 216 кв.м. в попередній стан.

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 28.12.2017, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 14.06.2018, у справі №464/12197/14-ц у задоволенні позову Львівській місцевій прокуратурі №1 відмовлено.

Однак, постановою Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №464/12197/14-ц рішення Сихівського районного суду міста Львова від 28.12.2017 та постанову - Апеляційного суду Львівської області від 14.06.2018 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с. 31-37 том ІІ).

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що у даній справі факт неправомірності набуття майна встановлено судовим рішенням у справі № 5015/1506/12. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважали, що умовою витребування майна з чужого незаконного володіння є збереження в натурі саме цього, індивідуально визначеного майна, а також наявність цього майна у відповідача. На момент розгляду справи у власності знаходиться приміщення автомийки, позначене літерою «Б-1» площею 216,0 кв.м, а не об`єкт, який просить витребувати позивач - підсобне приміщення, площею 107,8 кв.м. Відсутність в натурі індивідуально визначеного майна, яке просить витребувати з чужого незаконного володіння позивач, є підставою для відмови у задоволенні позову.

Разом з тим, суд касаційної інстанції зазначив, що судами попередніх інстанцій не враховано, що новоствореним об`єктом нерухомості вважається виключно об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

Вищезазначене під час розгляду справи судами враховано не було, тому висновок про те, що спірний об`єкт нерухомості, у зв`язку зі здійсненням реконструкції, є іншим об`єктом нерухомості, є передчасним.

Також Верховний Суд зазначив, що управління та розпорядження майном, з приводу якого заявлено позов, повинна здійснювати Кримінально-виконавча служба України, якій належить право вимоги у справі, а не Фонд державного майна України чи Державне підприємство «Підприємство кримінально-виконавчої служби» в інтересах якого звернувся заступник прокурора міста Львова.

Листом Львівської місцевої прокуратури № 1 від 30.09.2020 М 14.34/106-6090вих-20, який надійшов до Мін`юсту 19.10.2020 №22611-26-20, повідомлено Мін`юст про необхідність забезпечення участі у даній справі як позивача для захисту інтересів держави.

Ухвалою Сихівського районного суду міста Львова від 26.02.2021 № 464/915/21 залучено Мін`юст третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Предметом спору у даній справі є витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Міністерства юстиції України підсобного приміщення площею 107,8 кв. м, розташованого за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів, балансовою вартістю 252 055,50 грн, шляхом приведення самочинно збудованої споруди площею 216,0 кв. м в попередній стан.

Під час розгляду справи № 464/915/21 встановлено, що відповідачем спірне майно передано іншій особі, а саме ТОВ Боднар. Право власності на спірне майно 28.11.2018 зареєстровано за ТОВ Боднар, тому виникла необхідність у залученні ТОВ Боднар співвідповідачем у справі та витребуванні у нього спірного майна.

02.04.2021 Мін`юстом направлено до Сихівського районного суду міста Львова клопотання про залучення співвідповідачем у справі №464/915/21 товариство з обмеженою відповідальністю Боднар (код ЄДРПОУ 42482816, вул. Академіка Єфремова, будинок 75, кв. 8, м. Львів), оскільки позивачу стало відомо, що ОСОБА_1 відповідно до акту приймання-передачі нерухомого майна від 27.09.2018 передав спірне майно ТзОВ Боднар, засновником та керівником якого являється сам ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 09.12.2021 Мін`юсту відмовлено у залученні співвідповідачем ТОВ Боднар оскільки позов до юридичної особи розглядається в господарському процесі (а.с 39-41 том І).

Наведені обставини стали підставою звернення Мін`юсту до господарського суду із даним позовом.

Указом Президента України від 22.04.1998 № 344/98 утворено Державний департамент України з питань виконання покарань як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних станів виконавчої влади» від 09.12.2010 № 1085/2010 утворено Державну пенітенціарну службу України шляхом реорганізації Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Указом Президента України від 06.04.2011 №394/2011 було затверджено Положення про Державну пенітенціарну службу України та визначено, що Державна пенітенціарна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1062 «Про утворення територіальних органів Державної пенітенціарної служби» здійснено реорганізацію центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань та його територіальних органів. Відповідно до зазначеної постанови Уряду правонаступником Державного департаменту України з питань виконання покарань стала Державна пенітенціарна служба України (далі - ДПтС України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.2016 № 343 «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» ДПтС України ліквідовано та встановлено, що Міністерство юстиції України є правонаступником ДПтС України, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

Відповідно до абз.2 п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що реалізує державну політику, зокрема, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст.13 Закону України «Про кримінально-виконавчу службу» створення, реорганізація і ліквідація підприємств установ виконання покарань, розпорядження їх майном здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Згідно з положенням ч.1, ч. 2 ст.26 Закону України «Про кримінально-виконавчу службу» майно Державної кримінально-виконавчої служби України перебуває в державній власності та використовується виключно для забезпечення виконання її завдань. Управління майном здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, який закріплює його за органами і установами виконання покарань, слідчими ізоляторами, навчальними закладами, закладами охорони здоров`я, підприємствами установ виконання покарань, іншими підприємствами, установами і організаціями, створеними для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, збереження та раціональне використання цього майна.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної постанові від 15.07.2020 у справі № 464/12197/14-ц, управління та розпорядження майном, з приводу якого заявлено позов, повинна здійснювати Кримінально-виконавча служба України.

Частиною 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що управління майном, яке є у державній власності, здійснюється державними органами.

Статтею 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» передбачено, що суб`єктами управління об`єктами державної власності є міністерства.

Підпунктом 95 п. 4 Положення встановлено, що Мін`юст здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, в тому числі державними підприємствами.

З огляду на викладене, зважаючи на чинне нормативно-правове регулювання діяльності Мін`юсту як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, зокрема, щодо управління об`єктами державної власності, які використовується для забезпечення виконання завдань системи виконання кримінальних покарань та пробації, враховуючи правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 справі №464/12197/14-ц, право вимоги у правовідносинах щодо повернення спірного майна належить Мін`юсту.

При винесенні постанови колегія суддів керувалася таким.

Стаття 2 ГПК України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа чи суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства.

Згідно з ч.1 ст.317 та ч.1 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто, коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених ЦК України.

Правовий аналіз положень ст. 387 ЦК України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин, тобто майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

При цьому, у випадку, якщо відповідач заперечує проти позову з посиланням на те, що він є законним власником майна, то до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно. Обов`язок доказування таких обставин покладається на позивача, в той час коли відповідач має право спростувати такі обставини.

Аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду у справі № 910/20600/21 від 15.03.2023.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачем було обрано спосіб захисту у вигляді вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. Підставою для заявлення такої вимоги стали обставини незаконного відчуження нерухомого майна, яке належить державі, та подальша його незаконна реєстрація за відповідачем.

У постанові від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 вказано, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Як зазначалося вище, предметом даного спору є нерухоме майно площею 107,8 кв.м, розташованого за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів, яке є об`єктом державної власності та перебуває на балансі ДП Львівської виправної колонії (№ 48) (код за ЄДРПОУ 08681175), суб`єкт управління - Міністерство юстиції України, що підтверджується Витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна (а.с. 20-21 том IV).

З матеріалів справи вбачається, що судовий спір з приводу спірного нерухомого майно триває з 2012 року. Таке майно було предметом судових спорів у справах № 5015/1506/12, № 464/12197/14-ц та № 464/915/21.

Так, зокрема згідно з обставинами справи № 5015/1506/12, наведених у постанові Львівського апеляційного господарського суду від 10.06.2013 вбачається, що 04.05.2011 між ФОП Сорокою Р.І. та ФОП Фірман Р.Б. було укладено договір про спільну діяльність №04/05-11, згідно розділу 1 цього договору, сторони зобов`язались шляхом об`єднання майна та зусиль спільно діяти для досягнення спільної цілі спорудження та улаштування автомийки на вул. Хуторівка №2, у м. Львові. Пунктом 7.1 договору встановлено, що грошові та майнові внески сторін, а також майно, створене або придбане сторонами в результаті сумісної діяльності, складає їх спільну часткову власність, а п. 7.3. договору передбачено, що частки визначаються пропорційно до майнової участі сторін у реконструкції об`єкту. До матеріалів справи долучено проміжний акт від 01.09.2011 про результати виконання умов договору про спільну діяльність №04/05-11 від 04.05.2011, в якому зазначено, що станом на 01.09.2011, в результаті виконання вказаного договору завершено спорудження та улаштуванням автомийки на вул. Хуторівка,2 у м. Львові, загальною площею 216 кв.м. У п. 2 акту вказано, що майнова участь підприємця Сороки Р.І. в спорудженні автомийки становить 198 000 грн, що становить 100% від усіх майнових витрат понесених сторонами на реконструкцію. В той же час розмір майнової участі підприємця Фірман Р.Б. у будівництві становить 0 %.

Крім того, у вищезгаданій постанові зазначається, що в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження правомірності спорудження автомийки та на якій земельній ділянці таке проводилось, наявності відповідних дозволів та як встановлено судовою колегією, земельна ділянка по вул. Хуторівка, 2 у м. Львові належить Львівській виправній колонії (№48) на підставі державного акту на право постійного користування від 04.05.2006 серії ЯЯ №179409. Підприємством Львівської виправної колонії (№48) приміщення розташоване під автомийкою надано ФОП Жорняку А.Б. на підставі договору про партнерство та співпрацю від 01.08.2009 №20 в тимчасове користування загальною площею 107,8 м.кв, оскільки не використовувалось Львівською виправною колонією (№48) за призначенням. Крім того, згідно з інвентарною карткою обліку основних засобів дане приміщення автомийки площею 107,8 кв.м перебуває на балансі Львівської виправної колонії (№48).

З тексту судового рішення у справі № 5015/1506/12 вбачається, що з урахуванням встановлених фактичних обставин, господарським судом при розгляді справи зазначено, що позивачем не представлено суду доказів що підтверджують право власності, а саме відповідних правовстановлюючих документів, а також будь-яких інших доказів щодо приналежності позивачеві спірного майна, а документи, які додано позивачем до позовної заяви, а саме, договір про спільну діяльність №04/05-11 від 04.05.2011, укладений між ФОП Сорокою Р.І. та ФОП Фірман Р.Б. і лист начальника Львівської виправної колонії №48 від 28.05.2012, в якому вказано, що користувач земельної ділянки не заперечує проти експлуатації будівлі автомийки літ. Б-1, що знаходиться у м. Львові по вул. Хуторівка, 2 та використання земельної ділянки, необхідної для її обслуговування і, що в подальшому буде надана згода на вилучення такої для передачі у користування власнику автомийки, звіт про відповідність будівлі мийки державним будівельним нормам, стандартам і правилам, складений ФОП Гнатюк О.Т. 15.08.2011, не можуть слугувати такими доказами.

Вказане судове рішення оскаржено не було та набрало законної сили.

Згідно з ч.4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Так, колегія суддів, здійснюючи аналіз правомірності набуття права власності на автомийку, загальною площею 216 кв.м по вул. Хуторівка, 2, у м. Львові, встановила, що правова підстава, яка слугувала підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно за ФОП Сорокою Р.І., а саме рішення Господарського суду Львівської області від 12.06.2012 у справі №5015/1506/12, відпала, оскільки таке рішення було скасоване постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10.06.2013.

Тобто, вказане свідчить про втрату юридичної сили судовим рішенням, яким визнано право власності за ФОП Сорокою Р.І. на будівлю автомийки.

А відтак, оскільки право власності на майно було набуте СПД-ФОП Сорока Р.І. неправомірно, права на відчуження вказаного об`єкту нерухомості в нього не було.

Відповідно здійснений в подальшому СПД-ФОП Сорокою Р.І. правочин, а саме укладений між СПД-ФОП Сорокою Р.І. та Жорняком А.Б. 14.02.2013 договір купівлі-продажу будівлі автомийки під літерою Б-1 площею 216,0 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, 2, та подальша передача 27.09.2018 спірного майна в статутний капітал товариству з обмеженою відповідальністю Боднар є незаконним.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч.2 ст.328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.

З огляду на наведене, колегія суддів констатує, що у цій справі факт неправомірності набуття майна на автомийку встановлено судовим рішенням.

У постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 Велика Палата Верховного Суду наголошує, що не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності.

Відтак, суд вважає безпідставними та необґрунтованими твердження відповідача про те, що позбавлення ТОВ "Боднар" права власності на спірний об`єкт призведе до непропорційного втручання у право на мирне володіння майном і покладення на відповідача надмірного індивідуального тягаря, оскільки встановлені під час розгляду справи обставини підтверджують наявність об`єктивних, явних і видимих ознак недобросовісності набуття ТОВ Боднар спірного майна. Як зазначено у постанові Верховного Суд від 18.02.2021 у справі №14/5026/1020/2011 від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України.

Щодо твердження відповідача, що умовою витребування майна з чужого незаконного володіння є збереження в натурі саме цього, індивідуально визначеного майна, а також наявність цього майна у відповідача. На момент розгляду справи у власності відповідача знаходиться приміщення автомийки, площею 216,0 кв. м, а не об`єкт, який просить витребувати позивач - побутового нежитлового приміщення загальною площею 107,8 кв.м. Відтак, як вважає відповідач, відсутність в натурі індивідуально визначеного майна, яке просить витребувати з чужого незаконного володіння позивач, є підставою для відмови у задоволенні позову.

Однак, суд апеляційної інстанції вважає, що відмова у витребуванні належного позивачу майна не може ґрунтується лише на тому, що таке майно не містить індивідуально виражених ознак.

Витребування майна із чужого незаконного володіння в цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки позивача з порушенням вимог закону було позбавлено права власності на належне йому нерухоме майно.

Станом на момент розгляду справи, відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів набуття права власності на спірне майно у відповідності до ст. 328 ЦК України. Навпаки, як зазначалося вище, факт неправомірності набуття майна на автомийку встановлено судовим рішенням.

Колегія суддів зазначає, що з огляду на те, що таке судове рішення (у справі №5015/1506/12) набрало законної сили і є обов`язковими для виконання, у зв`язку з чим правильність зроблених у ньому висновків презюмується, суд не може надавати протилежну оцінку таким обставинам у справі, що переглядається, не навівши достатньо переконливих підстав для неврахування викладених у них висновків. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Також, як зазначалося вище, Верховний Суд у постанові від 15.07.2020 у справі №464/12197/14-ц, досліджуючи питання щодо витребування індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння, звернув увагу на те, що висновок судів про те, що спірний об`єкт нерухомості, у зв`язку зі здійсненням реконструкції, є іншим об`єктом нерухомості, є передчасним. Новоствореним об`єктом нерухомості вважається виключно об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

При вирішенні даного спору першочерговим є питання стосовно правової природи спірного майна, а подальше фізичне видозмінення спірного майна жодним чином не впливає на його правову природу як нерухомого майна, належного позивачу, як особи, яка здійснює відповідні повноваження, і волі на розпорядження яким власником в установленому законом порядку - не виявляла. Такі докази в матеріалах справи відсутні. Оскільки фізичне видозмінення вказаного майна відбувалося не за волею власника, то відповідно не може породжувати правову презумпцію правомірності володіння майном відповідачем внаслідок його фізичного видозмінення за наявності незмінної правової природи спірного майна, як майна, яке належить до власності держави.

А відтак, суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки нерухомість існує в натурі на момент подання позову, зміна її технічних характеристик не є перешкодою для витребування зазначеного майна на користь власника.

Щодо можливості витребування нерухомого майна, яке не є індивідуально визначеним або яке не виділено в натурі наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Зважаючи на викладене, за результатами дослідження та оцінки за правилами статті 86 ГПК України зібраних у справі доказів та обставин у сукупності, з урахуванням ст.ст. 2, 13, 14, 76-79 ГПК України, колегія суддів вважає, що надані позивачем докази на підтвердження своїх доводів щодо спірного майна є більш вірогідними та достатніми. В свою чергу відповідачем належними та допустимим доказами не підтверджено своїх доводів.

Беручи до уваги вищенаведене, апеляційна інстанція вважає позовні вимоги обґрунтованими.

Водночас відповідачем у даній справі заявлено клопотання про застосування позовної давності (а.с. 160-163 том І).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст.267 ЦК України).

За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами ст. 261 ЦК України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За змістом ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності.

У постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19 зазначено, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Як стверджує позивач, про порушене право Міністерству юстиції України стало відомо 19.10.2020 з моменту отримання листа Львівської місцевої прокуратури №1 від 30.09.2020 №14.34/106-6090вих-20, в якому було повідомлено про те, що під час розгляду справи №464/12197/14-ц Верховний Суд у постанові від 15.07.2020 вказав, що управління та розпорядження майном, з приводу якого заявлено позов, повинна здійснювати Кримінально-виконавча служба України, якій належить право вимоги у справі. Враховуючи, що Мін?юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що реалізує державну політику, зокрема у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, то саме Мін?юсту потрібно забезпечити участь у даній справі як позивача для захисту інтересів держави. А відтак, вважає, що він звернувся до суду у межах строку, встановленого статтею 257 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції вважає помилковими покликання позивача на ті обставини, що право на витребування спірного нерухомого майна від відповідача у судовому порядку виникло з моменту отримання позивачем вказаного листа, оскільки, за встановленими у справі обставинами, перебіг строку позовної давності за вимогами про витребування майна починається з моменту, коли власник майна дізнався або міг дізнатися про вибуття свого майна до іншої особи.

Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16.

Як зазначалося вище, спір щодо побутового приміщення площею 107,8 кв.м., яке перебувало на балансі ДП Львівської виправної колонії (№ 48), триває з 2012 року.

Так, зокрема апеляційну скаргу в інтересах держави в особі Львівської виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області (№48) було подано першим заступником прокурора м. Львова щодо спірного майна ще у 2013 році (господарська справа № 5015/1506/12).

У листопаді 2014 року першим заступником прокурора міста Львова було подано позов в інтересах ФДМ України та ДП Львівська виправна колонія (№ 48) до ФОП Сороки Р.І., Жорняка А.Б. про скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору, витребування майна, яке належить ДП Львівська виправна колонія (№ 48), з чужого незаконного володіння, а саме приміщення загальною площею 107,8 кв.м, що знаходиться в м. Львові, вул. Хуторівка, 2 шляхом приведення самочинно збудованої споруди, площею 216 кв.м. в попередній стан.

Суд звертає увагу, що саме Мін`юст в силу ч.2 ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, є розпорядником спірного майна.

Міністерство юстиції України як уповноважений орган управління державним майном наділене широким спектром повноважень щодо контролю за його ефективним використанням та збереженням, ведення обліку об`єктів державної власності, тощо (п. 11 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про управління об`єктами державної власності»). Фактично, Міністерство юстиції України в силу покладених на нього функцій як органу, уповноваженого управляти державним майном, не просто могло, а повинно було знати про наявність судових спорів щодо об`єкта нерухомого майна за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, 2.

Отже, Міністерство юстиції України, як орган уповноважений управляти відповідним державним майном, мало фактичну і юридичну можливість отримувати інформацію про об`єкти права державної власності, які перебували у володінні і користуванні підприємств системи виконання покарань, а відтак могло знати про спір щодо об`єкта нерухомості, вимогу про віндикацію якого заявлено у даній справі, ще з 2013 року.

Окрім того, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є публічною, відомості з Державного реєстру є відкритими і доступними (ч. 2 ст. 182 ЦК України, ст. 3 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обтяжень»). Міністерство юстиції України забезпечує створення та функціонування Державного реєстру прав, є його держателем (ст. 7 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

З відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно будівлю автомийки літ «Б-1» загальною площею 216 кв.м, що розташована за адресою: м. Львів, вул. Хуторівка, буд.2, вбачається, що право власності за ТОВ «Боднар» зареєстровано 28.11.2018 (а.с. 147 том І).

Такі обставини, за висновком суду, також свідчать про об`єктивну можливість позивача бути обізнаним щодо факту порушення його прав.

Водночас позов Міністерства юстиції України до ТОВ «Боднар» про витребування майна з чужого незаконного володіння поданий до господарського суду 29.12.2021, що вбачається з відмітки Укрпошти Стандарт на конверті (а.с. 71 том І). Тобто, поза межами трирічного строку, що свідчить про обставини пропуску позовної давності.

Будь-яких обставин для визнання поважними причин пропущення позивачем позовної давності для захисту порушеного права у спірних правовідносинах судом установлено не було, як і не встановлено обставин переривання або зупинення перебігу позовної давності, а позивачем відповідно до положень статей 73, 74 ГПК таких обставин не доведено.

Беручи до уваги вищенаведене та встановлені фактичні обставини у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в позові про витребування на користь позивача спірного нерухомого майна у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

У відповідності до ст. 129 ГПК України судовий збір у разі відмови у задоволенні позову покладається на позивача.

Керуючись, ст.ст. 269, 275, 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.В задоволені заяви про вжиття заходів забезпечення позову відмовити.

2.Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без змін.

3.Рішення Господарського суду Львівської області від 28.11.2022 у справі № 914/106/22 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови.

4.Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги залишити за скаржником.

5.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбаченні ст.ст.287-288 ГПК України.

6.Справу повернути до Господарського суду Львівської області.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст складено 08.11.2023.

Головуючий суддяН.М.Кравчук

судді Н.А.Галушко

Г.В.Орищин