Постанова

від 15.11.2023 по справі 308/8309/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 308/8309/22

провадження № 61-11124св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу Форкош Мирослава Михайлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 , яку подав представник адвокат Серга Станіслав Федорович, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 27 червня 2023 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Фазикош Г. В., Мацунича М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позову та судових рішень судів попередніх інстанцій

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу (далі - приватний нотаріус Ужгородського РНО) Форкош М. М., про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивовано тим, що 24 липня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського РНО Форкош М. М. за реєстровим номером 515. Предметом договору дарування був житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , який знаходиться на земельній ділянці загальною площею 0,25 га з кадастровим номером 2124886300:11:023:0077, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

Вказаний житловий будинок належав позивачці на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 09 червня 2004 року Сторожницькою сільською радою на підставі рішення Виконавчого комітету Ужгородської районної ради від 22 вересня 1989 року № 136.

Позивачка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час посвідчення договору дарування їй було понад 85 років. Позивачка весь час проживала у вказаному будинку, що підтверджується відміткою в паспорті про її місце проживання, зробленою в 05 травня 1993 року. Іншого нерухомого майна для проживання вона не має. У житловому будинку з позивачкою проживав її син ОСОБА_2 .

Враховуючи похилий вік позивачки, відповідач переконував її, що необхідно оформити заповіт щодо нерухомого майна, тому що у позивачки є також доросла донька. Оскільки позивачка та відповідач проживали в одному будинку, вона мала намір посвідчити заповіт та залишити розпорядження щодо належного їй майна на випадок своєї смерті. Як їй пояснили, для цього потрібно було з`явитися до нотаріуса та підписати відповідні документи. Відповідач підшукав нотаріуса, до якого вони з`явилися для оформлення заповіту. Після укладення договору дарування позивачка продовжувала проживати у тому ж будинку, в якому жила до укладення договору.

З часом відносини у позивачки із сином та його цивільною дружиною почали погіршуватися, її зневажали, ображали, а з часом проживання у будинку з сином та його родиною взагалі стало нестерпним. Якось позивачці повідомили, що вона вже не є власником будинку і не зобов`язана у ньому проживати, якщо ставлення чи умови проживання із сином її не влаштовують. За таких обставин позивачка весною 2022 року звернулася за допомогою до своєї доньки, яка запропонувала тимчасово пожити в неї. Тоді ж позивачка дізналася, що 24 липня 2020 року у нотаріуса вона посвідчила не заповіт, а договір дарування будинку, і право власності на такий будинок зареєстровано за відповідачем, а вона жодних прав, у тому числі на проживання в ньому, не має.

Отже, оспорюваний договір дарування укладений позивачкою під впливом помилки щодо його правової природи та наслідків, а також їх настання не після її смерті, а одразу, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість посвідчення заповіту.

Обставинами, які свідчать про наявність помилки позивачки у природі правочину, який нею вчинено у нотаріуса, та вплинули на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість заповіту, є: вік позивачки, її стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й допомозі, позивачка є літньою людиною, якій понад 87 років, а на час укладення договору було понад 85 років, що суттєво вплинуло на можливість самостійно проаналізувати та зрозуміти, що вона підписує не заповіт, а договір дарування; наявність у позивачки єдиного житла, будинок весь час був місцем реєстрації та проживання позивачки, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачкою проживати в будинку після укладення договору дарування.

Враховуючи наведені обставин, позивачка просила визнати недійсним договір дарування, укладений 24 липня 2020 року між нею та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського РНО Форкош М. М., за реєстровим номером 515, предметом якого є житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , який знаходиться на земельній ділянці загальною площею 0,25 га з кадастровим номером 2124886300:11:023:0077, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася щодо правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, що зумовили визнання договору дарування недійсним.

Додатковим рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2023 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Ігнатьо Б. Я. про ухвалення додаткового судового рішення задоволено частково. Стягнено із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 7 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні інших вимог заяви відмовлено.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наданими стороною відповідача документами в повній мірі підтверджується факт надання адвокатом правничої допомоги відповідачу. Суд, врахувавши категорію, складність і обсяг справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат та критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та спірних правовідносин, дійшов висновку, що судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу є обґрунтованими, та враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, такі підлягають стягненню з позивача на користь відповідача у сумі 7 000,00 грн.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 27 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2023 року та додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2023 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 24 липня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського РНО Форкош М. М., за реєстровим номером 515.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що із урахуванням віку позивачки та її стану здоров`я, наявності численних захворювань, відсутності у позивачки іншого житла для проживання, відсутності фактичної передачі спірного майна та продовження проживання позивачкою після укладення договору у спірному будинку, існують підстави вважати, що укладення оспорюваного договору дарування не відповідало внутрішній волі позивачки та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник - адвокат Серга С. Ф., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Закарпатського апеляційного суду від 27 червня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц, від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6698/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 22 листопада 2021 року у справі № 263/11684/18, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 127/23145/21, від 10 травня 2023 року у справі № 404/7307/14, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення, міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно та правильно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права і ухвалив обґрунтоване судове рішення про визнання оспорюваного договору дарування недійсним, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням в силі рішення та додаткового рішення суду першої інстанції.

Обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 є матір`ю відповідача ОСОБА_2 .

24 липня 2020 року ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) уклали договір дарування житлового будинку, за яким дарувальник передала у власність обдаровуваного безоплатно належний їй на праві приватної власності житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності ОСОБА_1 на зазначене майно, згідно з договором дарування від 24 липня 2020 року, зареєстровано в установленому порядку, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

ОСОБА_2 зареєстрований та проживає на АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Сторожницького старостинського округу Холмківської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області від 07 липня 2022 року.

Згідно з випискою із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого № 36094 позивачка має такі захворювання: Cr правої легені з вторинними ураженнями нижньої частки лівої легені; атеросклеротична хвороба серця; кальциноз аортального клапана; пролапс тазових органів; церебральний атеросклероз з явищами вираженої ангіопатії; вузловий зоб. Із січня 2019 року перебуває на лікуванні та під наглядом сімейного лікаря.

Правове обґрунтування

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим, та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені у статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що із урахуванням віку позивачки та її стану здоров`я, наявності численних захворювань, відсутності у позивачки іншого житла для проживання, відсутності фактичної передачі спірного майна та продовження проживання позивачкою після укладення договору у спірному будинку, існують підстави вважати, що укладення оспорюваного договору дарування не відповідало внутрішній волі позивачки та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків.

Верховний Суд не може погодитися із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Суд першої інстанції з пояснення приватного нотаріуса Ужгородського РНО Форкош М. М. встановив, що на час укладення оспорюваного договору дарування позивачка, не дивлячись на свій вік, була адекватна, орієнтована, на запитання відповідала чітко та правильно формулювала свою думку.

Оцінені судом першої інстанції докази не підтверджують, що вік (85 років на день укладення договору) та стан здоров`я позивачки могли об`єктивно вплинути на її волевиявлення під час укладення спірного правочину.

Також з пояснень сторін у справі встановлено, що у2001 році позивачка у зв`язку із хворобою сестри переїхала до неї, де проживала до 2020 року. Протягом вказаного періоду в спірному будинку проживав відповідач. У листопаді 2021 року позивачка переїхала жити до спірного будинку, проте в неї почалися конфлікти з невісткою.

Верховний Суд зазначає, що зміна рішення дарувальника або ставлення до його наслідків після укладення таких правочинів, зміна стосунків з обдарованим не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивачки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент їх укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність, а можуть бути підставами для їх розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Отже, неприязні стосунки позивачки з відповідачем та членами його сім`ї не свідчить про наявність помилки зі сторони дарувальника під час укладення нею оспорюваного правочину.

Посилання позивачки на те, що спірний будинок є її єдиним житлом та вона продовжувала проживати у спірному будинку після укладення договору, без доведення належними, допустимими та достатніми доказами помилки під час укладення оспорюваного договору, не є підставою для задоволення позову. Суди не встановили, що відповідач чинить позивачці перешкоди у можливості користування будинком.

Встановивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування замість цього договору вона мала намір скласти заповіт, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.

Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилилася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, позивачка усвідомлювала його істотні умови та правові наслідки його укладення.

Суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсними.

Дійшовши висновку, що суд першої інстанції не врахував віку позивачки та стану її здоров`я, наявності численних захворювань, відсутності у позивачки іншого житла для проживання, відсутності фактичної передачі спірного майна та що позивачка продовжує проживати у спірному будинку після укладення договору, суд апеляційної інстанції у постанові не зазначив, на підставі яких доказів, які він оцінив, дійшов висновку про неправильне сприйняття позивачкою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Верховний Суд вчергове звертає увагу, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.

Враховуючи те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору дарування, тому оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц, від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6698/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 22 листопада 2021 року у справі № 263/11684/18, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року № 288/1366/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 127/23145/21, від 10 травня 2023 року у справі № 404/7307/14, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

У вказаних постановах сформульовано висновки про правильне застосування частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України, зокрема те, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

За результатами касаційного перегляду цієї справи Верховний Суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не довела на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Отже, доводи заявника, викладені у касаційній скарзі, підтвердилися.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції, то необхідно зазначити таке.

Відповідно до статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Враховуючи те, що оскаржуваною постановою суду апеляційної інстанції додаткове рішення суду першої інстанції, яким вирішено питання щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, скасовано, а за наслідками касаційного перегляду справи постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, то додаткове рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно з частиною першою статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням в силі рішення та додаткового рішення суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 1 985,00 грн, що підтверджується квитанцією від 24 липня 2023 року № 82.

З огляду на висновки, зроблені судом касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги, із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 1 985,00 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 413 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яку подав представник адвокат Серга Станіслав Федорович, задовольнити.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 27 червня 2023 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2023 року та додаткове рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2023 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 985,00 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний