Постанова

від 20.11.2023 по справі 303/319/20

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 303/319/20

П О С Т А Н О В А

Іменем України

20 листопада 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

головуючої - судді Кожух О.А.,

суддів - Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,

за участі секретаря - Гусонька З.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 травня 2023 року (повний текст рішення складено 18.05.2023, головуючий суддя Куцкір Ю.Ю.) у справі № 303/319/20 за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Сенс Банк», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , а також ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Мукачівського міськвиконкому, Орган опіки та піклування Мукачівської районної державної адміністрації про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном,

в с т а н о в и в :

У січні 2020 року АТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , малолітнього ОСОБА_5 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , а також малолітнього ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Мукачівського міськвиконкому, Орган опіки та піклування Мукачівської районної державної адміністрації про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном.

Позов мотивовано тим, що відповідно до ст.37 Закону України «Про іпотеку» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки державним реєстратором 18.03.2019 було прийнято рішення про державну реєстрацію за АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого надалі було АТ «Альфа-Банк») права власності на предмет іпотеки - будинок АДРЕСА_1 .

Підставою для реєстрації права власності за Банком було застереження в іпотечному договорі від 05.10.2007 № 305/148-Ж-07, яке передбачало передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

У зв`язку з цим відповідачі втратили право власності на будинок і право користування ним.

Однак відповідачі зареєстровані та продовжують проживати у цьому будинку без будь-яких правових підстав.

При цьому малолітні діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у вказаному житловому будинку були зареєстровані після укладення договору іпотеки від 05.10.2007.

Позивач надіслав відповідачам письмову вимогу про добровільне виселення, однак таку залишено без реагування. Наведені дії відповідачів створюють перешкоди у здійсненні законних прав позивача, який не може вільно користуватися та розпоряджатися належним йому нерухомим майном.

Посилаючись на дані обставини, Банк просив:

1) зняти з реєстрації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з будинку загальною площею 253,50 кв.м., житловою площею 96,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

2) визнати такими, що втратили право користування будинком загальною площею 253,50 кв.м., житловою площею 96,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18.05.2023 у задоволенні позову - відмовлено.

На це рішення подав апеляційну скаргу Банк. Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким його позов задовольнити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що відповідачі зареєстровані та продовжують проживати у спірному будинку без будь-яких правових підстав. відмовляються добровільно виселятися. Такі дії відповідачів створюють перешкоди Банку у користуванні та розпорядженні своєю власністю. Посилаючись на постанову пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2017, вказує, що власник житла має право вимагати визнання ппереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (п. 3 ч. 1 ст. 346 ЦК України) із зняттям останнього з реєстрації. Щодо припинення права членів сім`ї колишнього власника житла на користування цим житлом, вказує, що сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України. Вказує, що судом не враховано висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19 про те, що реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки іпотекодавця у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу. Оскільки на момент передачі в іпотеку у будинку були зареєстровані тільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а решта вселилася до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя, є підстави для задоволення позовних вимог. Решта доводів апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у позовній заяві.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином (а.с.203, 209-216). Судова колегія, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності учасників справи. Відповідно до положень ст. 247 ч. 2 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Встановлено, що 05.10.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_7 був укладений договір кредиту №305/150-Ж-07, згідно якого останній отримав грошові кошти у розмірі 200 000 гривень, строком до 04.10.2017року (а.с. 6-9).

Для забезпечення виконання зобов`язання позичальника за цим кредитним договором 05.10.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та іпотекодавцями ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та позичальником ОСОБА_7 був укладений іпотечний договір №305/148-Ж-07, згідно якого іпотекодавці передали в іпотеку Банку нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 10-12).

Право власності іпотекодавців на будинок виникло на підставі рішення виконавчого комітету Великолучківської сільської ради від 12.10.2001 № 45, про що було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок та надвірні споруди, а право власності зареєстроване 14.02.2002.

Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 19.03.2019 № 160059961 власником житлового будинку АДРЕСА_1 з 12.03.2019 є АТ «Укрсоцбанк» (а.с. 14, 15).

У порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки державним реєстратором 18.03.2019 було прийнято рішення про державну реєстрацію за АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого надалі було АТ «Альфа-Банк») права власності на предмет іпотеки - будинок АДРЕСА_1 .

Підставою для реєстрації права власності за Банком було застереження в іпотечному договорі від 05.10.2007 № 305/148-Ж-07, яке передбачало передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Згідно доданих до справи відомостей про зміну типу акціонерного товариства від 09.08.2018 було змінено тип акціонерного товариства з публічного на приватне, а також змінено найменування акціонерного товариства з ПАТ «Альфа-банк» на АТ «Альфа-банк» (а.с. 18).

Із рішення №5/2019 єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15.10.2019 вбачається, що правонаступником всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-банк» (а.с. 25-30).

20.08.2019 АТ «Альфа-банк» було надіслано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 письмову вимогу про добровільне виселення (а.с. 16, 17).

Позивачем не надано до матеріалів справи доказів щодо вручення цієї вимоги відповідачам.

Відповідно до висновку Органу опіки та піклування Мукачівської РДА Закарпатської області №02-26/619 від 05.06.2020, даний орган вважає недоцільним визнання малолітніх ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням в АДРЕСА_1 (а.с. 71).

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401 - 406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України внормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. зокрема постанову від 18 січня 2023 року у справі N 442/810/22, провадження N 61-8377св22).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Позивач у даній справі не наводив доводів та не надав доказів щодо відсутності у спірному житлі членів сім`ї без поважних причин. Натомість зазначав, що такі проживають у будинку та не хочуть добровільно виселитися.

Щодо порушення прав власника (Банку), який набув у власність житловий будинок за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, колегія суддів виходить з таких міркувань.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Частиною першою статті 1 протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

На переконання Великої Палати Верховного Суду (див. постанову від 31.10.2018 № 753/12729/15-ц) таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2019 № 643/18788/15-ц зазначила, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

У постанові від 31.03.2021 № 753/72/17 Верховним Судом зазначено, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

У вказаній постанові від 31.03.2021 № 753/72/17 зазначено, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, тому відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.

У справі, яка розглядається апеляційним судом, встановлено, що право власності на спірний житловий будинок зареєстровано за Банком на підставі іпотечного застереження, такий житловий будинок до набуття позивачем права власності на нього, був предметом іпотеки.

Вимога Банку про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та відповідно їх виселення.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

У цій справі апеляційним суд дійшов висновку, що колишні власники з членами їх сім`ї, які проживають у житлі, яке набуто за їх кошти, а не за рахунок кредиту, та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, шляхом набуття права власності, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.

За обставинами даної справи встановлено, що на момент набуття нерухомості у власність, Банк достеменно знав, що предмет іпотеки було придбано не за кредитні кошти, і у житловому будинку зареєстровані та проживають, разом з членами сім`ї, власники, які передали майно в іпотеку.

Отже, обмеження права власника (Банку), який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону N 898-IV, є передбачуваними.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР (Постанова ВП ВС від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц).

Банк міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при набутті у власність у позасудовому порядку.

Набувши у власність житловий будинок, який був предметом іпотеки, Банк знав про проживання в ньому відповідачів - колишніх власників (іпотекодавців) та членів сім`ї колишніх власників цього житла, які не мають іншого житла, тому право Банку на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.

У справі, що розглядається, апеляційний суд не встановив достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав Банку, як актуального власника житла, на користування житловим будинком, шляхом серйозного втручання у право відповідачів на повагу до житла, яким вони користуються протягом тривалого часу (з 2001 року).

Сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення колишнього власника цього нерухомого майна та членів його сім`ї.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.

Разом з тим у вказаних справах звернення стягнення на нерухоме майно здійснювалося на підставі рішення суду, а не в порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому Велика Палата Верховного Суду не конкретизувала порядок виселення з іпотечного майна при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки це не було предметом розгляду суду.

Аналізуючи статтю 109 ЖК УРСР, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 зазначила, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК УРСР, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Установивши, що спірний будинок набутий відповідачами у власність не за рахунок отриманих кредитних коштів, а на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок та надвірні споруди, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Великолучківської сільської ради від 12.10.2001 № 45, а право власності зареєстроване 14.02.2002, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло є, відповідно, їх виселення, однак у даному випадку для виселення відповідачів зі спірного будинку без надання іншого житла немає достатніх підстав, у зв`язку з чим вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задоволенню не підлягає, а відтак не підлягає задоволенню похідна вимога про зняття з реєстрації.

Позивач не навів правових підстав і обставин для виселення відповідачів без надання іншого житла, наявність у відповідача у власності іншого житла не довів.

Також колегія суддів відхиляє посилання Банку на те, що малолітні діти зареєстровані у спірному будинку після передачі його в іпотеку. Відповідно до ч. 4 ст 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є, зокрема, місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Як вбачається з даних Демографічного реєстру, ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.219, 220), та, відповідно, їх місце проживання було зареєстровано за місцем проживання батьків.

Зазначення у мотивувальній частині рішення висновку про те, що до участі у справі не залучено орган реєстрації, не впливає на правомірність рішення суду щодо відмови у задоволенні позову Банку.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростовують. Судове рішення ухвалено судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, у відповідності до ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - залишити без змін.

Керуючись ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» - залишити без задоволення.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 травня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 29 листопада 2023 року.

Головуюча:

Судді: