Постанова

від 22.11.2023 по справі 552/2191/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 552/2191/20

провадження № 61-20573св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 на ухвалу Полтавського апеляційного суду

від 11 листопада 2021 року та постанову цього ж суду від 06 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Гальонкіна С. А., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовну заяву мотивовано тим, що 14 березня 2019 року між сторонами був укладений договір позики, відповідно до умов якого відповідач позичив у нього грошові кошти у розмірі 142 421,90 євро, які зобов`язався повернути щомісячними рівними платежами по 14 242 євро, починаючи з 15 квітня

2019 року на протязі десяти місяців. Укладення договору позики підтверджується власноруч написаною та підписаною відповідачем розпискою.

Посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_3 не здійснив жодного платежу за договором, у визначений час гроші не повернув, ОСОБА_1 просив суд стягнути заборгованість за договором позики у розмірі 165 286,28 євро, із яких: 142 421,90 євро - тіло позики; 19 840,40 євро - проценти за користування позики, виходячи із розміру облікової ставки НБУ, за період з 15 березня 2019 року до 15 січня 2020 року; 3 023,98 євро - три проценти річних за прострочення виконання зобов`язань на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з 16 квітня 2019 року до 15 травня 2020 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 09 липня 2021 року

у складі судді Кузіної Ж. В. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зі змісту розписки

від 14 березня 2019 року не вбачається відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів, а наявність зобов`язань повернути борг у грошовій сумі, не може свідчити про те, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивачем було передано відповідачу грошові кошти, оскільки даний борг міг виникнути на підставі інших правовідносин, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 адвоката Гриньковського С. П. та замінено позивача у справі ОСОБА_1 його правонаступником ОСОБА_2 .

Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 відступив право вимоги за договором позики від 14 березня 2019 року ОСОБА_2 , що підтверджується договором про відступлення права на вимогу від 16 вересня 2021 року, а тому наявні підстави для заміни позивача ОСОБА_1 його правонаступником ОСОБА_2 .

Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 09 липня 2021 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 , правонаступником якого є Грасс Вальдемар, задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 142 421,90 євро боргу за договором позики від 14 березня 2019 року та 3 023,98 євро три проценти річних від простроченої суми станом на 15 травня 2020 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявність у позивача оригіналу боргової розписки відповідача ОСОБА_3

від 14 березня 2019 року свідчить про одержання останнім у борг

142 421,90 євро та зобов`язання відповідача повернути вказану суму грошових коштів рівними частинами по 14 242 євро щомісячно з 15 квітня 2019 року до 15 лютого 2020 року, що ним належними чином не виконано, а тому висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є помилковим. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про неналежність йому підпису у розписці від 14 березня 2019 року, оскільки такі доводи спростовуються висновком судово-почеркознавчої експертизи від 25 листопада 2020 року.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважав, що з відповідача на користь ОСОБА_2 , як правонаступника ОСОБА_1 , підлягає стягненню тіло позики та три проценти річних за прострочення виконання зобов`язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Разом з тим, суд апеляційної інстанції відмовив у стягненні процентів на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, оскільки у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції від 11 листопада 2021 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що предметом договору відступлення права вимоги є відступлення такого права у конкретному зобов`язанні, однак у договорі від 16 вересня 2021 року, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відсутня конкретизація зобов`язання, право вимоги за яким відступається. Крім того, пунктом 4 договору про відступлення права вимоги від 16 вересня 2021 року передбачено сплату новим кредитором ОСОБА_2 кредитору ОСОБА_1 винагороди у розмірі тіла позики (142 421,90 євро), однак доказів виконання цих умов договору матеріали справи не містять.

У іншій касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 06 грудня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту передачі та отримання відповідачем у борг від позивача грошових коштів. Зазначає, що надана позивачем розписка від 14 березня 2019 року не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів, а наявність зобов`язань повернути борг у грошовій сумі, не може свідчити про те, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивачем було передано відповідачу грошові кошти.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Полтавського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року та зупинено її виконання до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року зупинено провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу Федеративної Республіки Німеччини про виконання доручення про вручення копій ухвал про відкриття касаційного провадження, копії цієї ухвали, копій касаційних скарг та доданих до них матеріалівОСОБА_2 .

13 березня 2023 року Верховний Суд постановив ухвалу про поновлення провадження у справі та цього ж дня постановив ухвалу про призначення справи до судового розгляду.

24 березня 2023 року справу передано судді-доповідачу.

Встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Позивач на підтвердження заявлених вимог надав документ (без назви) наступного змісту: «Я, ОСОБА_3 зобов`язуюсь віддати

142 421,90 € (сто сорок дві тисячі чотириста двадцять один євро, 96 центів) на протязі десяти місяців рівними частинами в розмірі 14 242 € щомісячно починаючи з 15.04.2019 року, ОСОБА_1 . В залог отдаю і оформляю нотаріально виробничу базу, що знаходиться АДРЕСА_1 . Дата 14.03.2019 року. Підпис ОСОБА_3 »

Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 25 листопада 2020 року підпис від імені ОСОБА_4 у розписці від 14 березня 2019 року про взяття у борг 142 421,90 євро у ОСОБА_1 виконаний

ОСОБА_3 .

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 16 вересня

2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до

ОСОБА_2 перейшло право на вимогу 142 421,90 євро основного боргу, 3% річних, процентів за користування коштами за зобов?язанням ОСОБА_3 від 14 березня 2019 року, що є предметом спору у цій справі.

Позиція Верховного Суду

Касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо касаційної скарги на ухвалу Полтавського апеляційного суду

від 11 листопада 2021 року

Відповідно до статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов`язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (стаття 513 ЦК України).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов`язання.

Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до частин першої та другої статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Встановивши, що внаслідок відступлення ОСОБА_1 права вимоги за договором позики від 14 вересня 2019 року, укладеним з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 набув права вимоги до позичальника, врахувавши наведені норми права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для заміни позивача ОСОБА_1 його правонаступником ОСОБА_2 .

Договір відступлення права вимоги є чинним, в установленому законом порядку недійсним не визнавався. Отже, позивач надав докази, які підтверджують факт передачі права вимоги заборгованості ОСОБА_3 до ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги про те, що у договорі від 16 вересня 2021 року, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відсутня конкретизація зобов`язання, право вимоги за яким відступається є помилковими, оскільки цей договір містить посилання на конкретні зобов`язання, які виникли на підставі договору позики від 14 березня

2019 року, із зазначенням розміру основного боргу (142 421,90 євро), 3% річних, процентів за користування коштами.

Посилання у касаційній скарзі на безгрошовість відступлення права вимоги не можуть бути підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції від 11 листопада 2021 року.

Пунктом 4 договору про відступлення права вимоги від 16 вересня 2021 року передбачено сплату новим кредитором ОСОБА_2 первісному кредитору ОСОБА_1 винагороди у розмірі тіла позики

(142 421,90 євро). При цьому у пункті 5 договору зазначено, що підписом цього договору сторони підтверджують проведення повного розрахунку між ними. Отже, підписання договору про відступлення права вимоги

від 16 вересня 2021 року свідчить про проведення розрахунку між первісним та новим кредитором. Іншого відповідач не довів.

При цьому невиконання умов договору про відступлення права вимоги однією із сторін стосується цивільно-правової відповідальності сторін цього договору перед один одним та не впливає на права боржника.

Крім того, відступлення права вимоги може бути як оплатним, так і безоплатним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня

2021 року у справі № 906/1174/18).

Щодо касаційної скарги на постанову Полтавського апеляційного суду

від 06 грудня 2021 року

Згідно з статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі

№ 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року

у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня

2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження № 61-4389св21).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним.

Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду

від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження

№ 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі

№ 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).

Судами установлено, що відповідачем написана розписка від 14 березня 2019 року наступного змісту: «Я, ОСОБА_3 зобов`язуюсь віддати

142 421,90 € (сто сорок дві тисячі чотириста двадцять один євро, 96 центів) на протязі десяти місяців рівними частинами в розмірі 14 242 € щомісячно починаючи з 15.04.2019 року, ОСОБА_1 . В залог отдаю і оформляю нотаріально виробничу базу, що знаходиться АДРЕСА_1 . Дата 14.03.2019 року. Підпис ОСОБА_3 »

Матеріали справи не містять доказів і судом апеляційної інстанції не було встановлено факту неотримання позичальником ОСОБА_3 грошей від ОСОБА_1 .

Отже, грошовим необхідно вважати зобов`язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідача зазначений у борговій розписці.

Заперечуючи проти позову, відповідач ставив під сумнів справжність свого підпису на розписці, однак висновком судово-почеркознавчої експертизи

від 25 листопада 2020 року такі заперечення відповідача спростовані.

Матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка

від 14 березня 2019 року. Відповідач на такі обставини не посилався.

Відповідач, заперечуючи, що між сторонами стались відносини позики, не вказав, яку правову кваліфікацію слід надати відносинам сторін, виходячи зі змісту розписки від 14 березня 2019 року про зобов`язання ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 у певний строк і у певному порядку конкретно визначену грошову суму.

Оскільки факт виникнення зобов`язання про повернення грошових коштів підтверджений власноручно підписаною ним розпискою, ОСОБА_3 не надав доказів про іншу правову природу цього зобов`язання, ніж позикові правовідносини, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що матеріали справи містять належні та допустимі докази того, що між сторонами виникли договірні зобов`язання щодо повернення грошових коштів за договором позики, укладання якого та передача коштів підтверджується розпискою

від 14 березня 2019 року, в якій своїм підписом на цьому договорі сторони підтвердили, що позикодавець передав, а позичальник отримав грошові кошти у розмірі 142 421,90 євро.

Установивши такі обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики у розмірі 142 421,90 євро, а також трьох процентів річних за прострочення виконання зобов`язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 3 023,98 євро.

Верховний Суд враховує суперечливу поведінку відповідача, який спочатку заперечував факт написання та підписання розписки, а після висновку почеркознавчої експертизи про належність йому підпису у розписці почав ставити під сумнів факт отримання коштів у позику, що не відповідає однієї із засад цивільного законодавства, передбаченої статтею 3 ЦК України, як то добросовісності поведінки учасника цивільних правовідносин.

Аргументи заявника у касаційній скарзі на те, що судом не встановлено правову природу правочину між сторонами, є необґрунтованими, оскільки суд дав належну правову оцінку зібраним доказам, зокрема і змісту розписки та умовам надання позики, з яких вбачається зобов`язання позичальника повернути позикодавцю кошти.

Доводи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять доказів передачі відповідачу коштів за розпискою від 14 березня 2019 року, оскільки сама по собі розписка свідчить про передачу кредитором позичальнику суми коштів, обумовлених договором позики.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16,

від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 17 грудня 2020 року у справі № 445/2368/18, від 09 квітня 2021 року у справі № 554/5281/18, від 16 червня 2021 року у справі № 463/5955/18, від 14 липня 2021 року у справі № 750/2316/19, від 16 серпня 2021 року у справі

№ 640/14934/19 є помилковими.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У зазначених постановах Верховного Суду зазначено, що з метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Колегія суддів вважає, що зроблені висновки у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам Верховного Суду, оскільки суд апеляційної інстанції встановив наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики, що підтверджується змістом наданої позивачем розписки від 14 березня 2019 року.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року та постанову цього ж суду від 06 грудня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Полтавського апеляційного суду

від 06 грудня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович