Постанова

від 21.11.2023 по справі 2о-30/2009

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2о-30/2009 Головуючий у 1 інстанції: Кавацюк В.І.

Провадження № 22-ц/811/1146/23 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

Категорія: 96

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2023 року м.Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря - Марко О.Р.,

з участю: представника заявника - Білевич Х.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство «Добробут-401», про встановлення факту, що має юридичне значення,

в с т а н о в и в:

У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою, в якій просила встановити факт належності їй на праві приватної власності нежитлового приміщення, позначеного на поверховому плані під літерою «22-1», за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 17,1 кв.м.

В обгрунтування заявлених вимог заявник посилалася на те, що на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу №881 від 19.09.2003 року, вона набула у власність нежитлове приміщення, площею 29,4 кв.м., по АДРЕСА_1 .

На момент придбання вказаного приміщення вона користувалася ще одним нежитловим приміщенням у цьому ж будинку, площею 17,1 кв.м., яке позначене на поверховому плані під літерою «22-1» і яке вона також мала намір викупити, однак, їй було відмовлено, оскільки приміщення не було зареєстроване за територіальною громадою міста Львова, не мало реєстраційного посвідчення і, відповідно, не могло бути відчужене.

Водночас, їй повідомлено, що у майбутньому вказане приміщення приєднають до вже купленого нею нежитлового приміщення і вона може користуватися ним за призначенням, тому нею за власні кошти здійснено ремонт в цьому приміщенні.

Проте, у 2007 році в управлінні комунального майна вона довідалась, що приєднання приміщення під літерою «22-1» до належних їй приміщень є неможливим, оскільки воно не межує з ними, а також не може бути об`єктом оренди, оскільки не має окремого входу.

Вказувала, що користується приміщенням з 1990 року, здійснила у ньому ремонт, є добросовісним користувачем і жодних претензій щодо використання нею цього приміщення ні від мешканців будинку, ні від ЖЕК чи органів місцевого самоврядування не виникало.

З урахуванням викладеного, просила суд задовольнити її заяву.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт належності ОСОБА_1 на праві приватної власності нежитлового підвального приміщення, загальною площею 17,1 кв.м., яке розташоване в будинку АДРЕСА_1 і позначено на поверховому плані літерою 22-1.

Зобов`язано обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» провести державну реєстрацію даного рішення.

Рішення суду оскаржила Львівська міська рада, як особа, яка не брала участі у справі, покликаючись на те, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про її права та законні інтереси, просила рішення скасувати з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Свої доводи Львівська міська рада обґрунтовувала тим, що первинна реєстрація права власності на будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1 , була здійснена 15.08.2003 року за територіальною громадою міста Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Шевченківського райвиконкому №192 від 14.04.1987 року, відтак, Львівська міська рада є власником і нежитлового підвального приміщення, загальною площею 17,1 кв.м., за вказаною адресою.

Звертає увагу, що оскільки будинок в цілому перебуває в комунальній власності, то і всі нежитлові приміщення у ньому, які не приватизовані та не відчужені у приватну чи державну власність на підставі правочинів, залишаються в комунальній власності.

Зазначає, що рішення про відчуження комунального майна, площею 17,1 кв.м., в будинку АДРЕСА_1 Львівською міською радою не приймалось, відтак, таке майно вибуло з комунальної власності неправомірно, поза волею власника майна.

Покликаючись на правовий висновок Верховного Суду у постанові від 18 січня 2017 року (справа №6-2776цс16), наголошує, що неодноразовий перепродаж не врятує від витребування комунальної нерухомості від добросовісного набувача, якщо ця нерухомість вибула з володіння без рішення місцевої ради.

Постановою Львівського апеляційного суду від 04 червня 2021 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, - відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Львівського апеляційного суду від 04 червня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради закрито.

Апеляційний суд, закриваючи апеляційне провадження, виходив із недоведеності заявником обставин щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки Львівської міської ради, оскільки у матеріалах справи відсутні відомості про реєстрацію спірного майна за територіальною громадою м. Львова та його неправомірного вибуття із комунальної власності.

Постановою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року касаційну скаргу Львівської міської ради задоволено, ухвалу Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В судове засідання апеляційного суду, після оголошеної у ньому перерви, представник Львівської міської ради та інші учасники справи, окрім сторони заявника, не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи всі були повідомлені належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від них не надходило, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи проведено апеляційним судом у їхній відсутності.

Заслухавши пояснення сторони заявника ОСОБА_1 в заперечення апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Перелік фактів, що мають юридичне значення та які встановлюються в судовому порядку, передбачений у частинах першій та другій статті 315 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім`ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).

Згідно зі статтею 319 ЦПК України, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Як роз`яснено у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (зі змінами і доповненнями), в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Таким чином, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи за заявою фізичних осіб про встановлення фактів, якщо встановлення фактів не пов`язується із наступним вирішенням спору про право, і чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Згідно з частиною шостою статті 294 ЦПК України, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Аналогічні за змістом положення містилися й у ст.ст.234, 235, 256 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції.

Верховний Суд у постанові від 16 січня 2018 року (справа №640/10329/16), зокрема, зазначив, з точки зору закону, під спором про право в справах окремого провадження розуміється конфлікт інтересів заявника та хоча б однієї із заінтересованих осіб внаслідок заперечення такої особи проти задоволення заяви про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів або неоспорюваних прав, а також можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок задоволення відповідної заяви.

При цьому, процесуальний закон вимагає встановити наявність спору про право, а не припускати його можливість.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник ОСОБА_1 покликалась на те, що нежитлове приміщення, площею 17,1 кв.м., яке позначене на поверховому плані під літерою «22-1» і знаходиться по АДРЕСА_1 , не було зареєстроване за територіальною громадою міста Львова на праві комунальної власності, не мало реєстраційного посвідчення і, відповідно, вона не могла його викупити.

Водночас, на підтвердження своїх доводів заявник надала акт ЛКП «Добробут-401» від 15.08.2007 року, в якому зазначалося лише про те, що в підвальному поверсі є вільне приміщення під індексом 22-1, площею 17,1 кв.м., яке являється нежитловим, немає окремого входу і технічно неможливо його виконати з вулиці, і що це приміщення не може бути орендованим приміщенням.

В іншому акті ЛКП від 20.06.2008 року, який також надала заявниця, лише констатовано, що нежитлові підвальні приміщення під літерою 22-1, площею 17,1 кв.м., знаходяться у фактичному користуванні приватного підприємця ОСОБА_1 з 1990 року.

Разом з тим, з договору №881 купівлі-продажу нежитлового приміщення шляхом викупу, який було укладено 19.09.2003 року між Управлінням ресурсів Львівської міської ради, як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, встановлено, що відповідно до ухвали Львівської міської ради від 26.12.2002 року №194, передано у власність ОСОБА_1 нежитлове приміщення, загальною площею 29,4 кв.м., позначене в технічному паспорті, складеному 12.05.2002 року, номерами 24-1, 24-2, 24-3, 24-4, розташоване в підвалі будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що належить територіальній громаді м. Львова на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова №192 від 14.04.1987 року, зареєстрований ЛОДКБТІ та ЕО на праві комунальної власності за територіальною громадою м. Львова за реєстраційним №2290983, номер запису 5786 в реєстровій книзі №7, що підтверджується дублікатом реєстраційного посвідчення ЛОДКБТІ та ЕО від 30.05.2002 року, за яке покупець зобов`язана сплатити ціну, відповідно до умов, що визначені в цьому договорі.

Належність будинку в цілому (1/1) по АДРЕСА_1 на праві комунальної власності територіальній громаді в особі Львівської міської ради на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова №192 від 14.04.1987 року підтверджується також наданою апеляційному суду Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, в якому міститься інформація про первинну державну реєстрацію права комунальної власності на будинок в цілому (загальна площа 968,1 кв.м.) за територіальною громадою в особі Львівської міської ради 15.08.2003 року за реєстраційним №2290983, номер запису 5786 в реєстровій книзі №7.

З наведеного слідує, що доводи заявника про неналежність нежитлового підвального приміщення під літерою 22-1, площею 17,1 кв.м., по АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади міста Львова станом на 15.08.2003 року, а також на момент придбання заявником 19.09.2003 року іншого нежитлового підвального приміщення у цьому ж будинку, є безпідставними.

Правильність такого висновку підтверджується наступним.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №466/8649/16-ц, статтею 10 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 року було встановлено, що основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Статтею 11 було встановлено, що у виключній власності держави є земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв`язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. Згідно зі статтею 124 органами державної влади в областях, районах, містах, районах у містах, селищах і селах Української РСР є обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів.

До 1991 року законодавство не розрізняло загальнодержавної (республіканської) та комунальної власності. З розпадом СРСР та створенням українського національного законодавства постало питання розмежування державного і комунального майна.

15 квітня 1991 року введено в дію Закон УРСР «Про власність», яким розмежовано державну та комунальну власність. Статтею 31 цього Закону було встановлено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Частиною першою

статті 35 цього Закону було встановлено, що об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

05 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України на виконання постанови Верховної Ради УРСР від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» прийнято постанову №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього Переліку, до комунальної власності передано, зокрема, житловий та нежитловий фонд Рад.

Частиною першою статті 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Згідно з частиною п`ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (див. висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі №127/28130/20, від 02 листопада 2022 року у справі № 686/27167/21).

Враховуючи наведене й те, що апелянт Львівська міська рада вказує про свої права на нежитлове приміщення під літерою «22-1», площею 17,1 кв.м., у будинку АДРЕСА_1 , не визнаючи прав заявника, колегія суддів доходить висновку, що існує конфлікт інтересів заявника та апелянта, як заінтересованої особи, внаслідок заперечення ним проти задоволення заяви заявника, а тому наявний спір про право, який повинен вирішуватись в порядку позовного провадження.

Отже, під час розгляду даної справи встановлено існування спору про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження, а тому, в силу наведених вище норм ЦПК України, оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню із залишенням заяви ОСОБА_1 без розгляду.

При цьому, заявнику необхідно роз`яснити, що вона має право подати позов на загальних підставах.

Керуючись ст.ст. 294 ч.6, 315 ч.4, 367, 374 ч.1 п.4, 377, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 березня 2009 року скасувати.

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту належності на праві приватної власності нежитлового приміщення під літерою «22-1» за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 17,1 кв.м., - залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 01 грудня 2023 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич