Окрема думка

від 09.11.2023 по справі 990/41/23

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Прокопенка О. Б.

у справі № 9901/41/23 (провадження № 11-84заі23)

за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії за апеляційною скаргою Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2023 року (у складі колегії суддів Смоковича М. І.,Данилевич Н. А., Єресько Л. О., Уханенка С. А., Шевцової Н. В.).

Рух справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач ) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України (далі - відповідачач, ВРУ), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ВРУ про позбавлення народного депутата України ОСОБА_1 права брати участь в одному пленарному засіданні ВРУ, прийнятого 23 лютого 2023 року на пленарному засіданні дев`ятої сесії ВРУ IX скликання;

- зобов`язати ВРУ опублікувати в газеті ВРУ «Голос України» оголошення про ухвалення судом рішення про визнання протиправним та скасування рішення ВРУ про позбавлення народного депутата України ОСОБА_1 права брати участь в одному пленарному засіданні ВРУ, прийнятого 23 лютого 2023 року на пленарному засіданні дев`ятої сесії ВРУ IX скликання;

- зобов`язати головуючого на пленарному засіданні ВРУ під час пленарного засідання оголосити про ухвалення судом рішення про визнання протиправним та скасування рішення ВРУ про позбавлення народного депутата України ОСОБА_1 права брати участь в одному пленарному засіданні ВРУ, прийнятого 23 лютого 2023 року на пленарному засіданні дев`ятої сесії ВРУ IX скликання.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ВРУ про позбавлення народного депутата України ОСОБА_1 права брати участь в одному пленарному засіданні ВРУ, прийняте 23 лютого 2023 року на пленарному засіданні дев`ятої сесії ВРУ IX скликання. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ВРУ на користь позивача понесені судові витрати у виді судового збору в розмірі 1073,60 грн.

Не погодившись із цим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2023 року, а провадження у справі - закрити.

Ухвалою від 04 липня 2023 року Велика Палата Верховного Суду відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ВРУ на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2023 року, а ухвалою від 30 серпня 2023 року призначила цю справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року апеляційну скаргу ВРУ залишено без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2023 року залишено без змін.

З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позовної заяви у цій справі не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладаємо окрему думку.

Підстави та мотиви для висловлення окремої думки

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

У Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

Згідно з абзацом десятим пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

За текстом статті 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п`ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п`ять років.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України в Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 зазначив, серед іншого, таке: « Як орган державної влади Верховна Рада України є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Верховна Рада України здійснює законодавчу владу самостійно, без участі інших органів. .

Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державної влади, який відповідно до частини першої статті 76 Конституції України складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України - громадян України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Формування шляхом прямих виборів і функціонування на засадах колегіальності забезпечують Верховній Раді України характер представницького органу.

Особливий зв`язок також існує між повноваженнями окремого народного депутата України і компетенцією Верховної Ради України в цілому. Наявність уповноваженого парламенту залежить від виконання певних вимог, адресованих народним депутатам України, від наявності у них повноважень.

Отже [за текстом згаданого Рішення], Верховна Рада України є повноважною, тобто набуває здатності (стає дієздатною) приймати закони і реалізовувати інші свої конституційно визначені повноваження, за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (частина друга статті 82 Конституції України). Це конституційне положення і уповноважує певну кількість громадян, обраних народними депутатами України (триста і більше), які після складення присяги перед відкриттям першої сесії новообраного парламенту набули повноважень, спільно діяти як Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади. ».

Відповідно до статті 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

За текстом статті 83 Конституції України чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 зазначено також: «Відповідно до частини першої статті 82 Конституції України Верховна Рада України працює сесійно, тобто протягом певних періодів - сесій, на які вона збирається у визначені Конституцією України строки: на першу сесію - не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів (частина третя статті 82), на чергові сесії - першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (частина перша статті 83). Під час сесій згідно з частиною другою статті 84 Конституції України рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Тому спільна діяльність народних депутатів України у режимі функціонування єдиного органу законодавчої влади - парламенту - можлива лише на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій і неприпустима поза цими засіданнями і за межами сесій.

Отже, за смислом Конституції України Верховна Рада України як представницький орган державної влади - парламент - є єдиним органом законодавчої влади, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п`ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на чотири роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Повноваження Верховної Ради України здійснюються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Конституційний Суд України виходить з того, що в Конституції України терміни «сесія» й «сесійно» використовуються для характеристики функціонування Верховної Ради України стосовно її діяльності. Положення частини першої статті 82 Конституції України, за яким Верховна Рада України «працює сесійно», треба розуміти так, що вона працює не безперервно, а під час певних періодів - сесій, на які вона збирається у конституційно визначені строки, як правило, двічі на рік. Саме під час сесій проводяться пленарні засідання Верховної Ради України, засідання її комітетів та комісій. Верховна Рада України на сесійний період визначає коло питань, які підлягають розгляду і вирішенню, складає порядок денний чергової сесії, а також визначає дні й тижні пленарних засідань, роботи комітетів та комісій, роботи народних депутатів України у виборчих округах, встановлює кількість і тривалість щоденних пленарних засідань парламенту тощо».

Згідно з пунктом 3 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів.

За частинами першою, другою статті 84 Конституції України засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

Конституційний Суд України в Рішенні від 14 жовтня 2003 року № 16-рп/2003, з-поміж іншого, зазначив: «Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні і здійснює повноваження, визначені Конституцією України. На реалізацію своїх повноважень вона ухвалює рішення. Прийняття рішень Верховною Радою України здійснюється виключно на її пленарних засіданнях і є процесом формування та вираження волі парламенту України. Рішення Верховної Ради України є результатом її волевиявлення і ухвалюються на колегіальній основі. Волевиявлення Верховної Ради України з питань, віднесених до її відання, реалізується шляхом голосування народних депутатів України».

Відповідно до частини п`ятої статті 83 Конституції України порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Згідно з частиною другою статті 1 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Регламент), Регламент встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради. Особливості здійснення контрольних функцій Верховної Ради у сферах національної безпеки і оборони визначаються Законом України «Про національну безпеку України».

Відповідно до статті 46 Регламенту рішеннями Верховної Ради є акти Верховної Ради, а також процедурні та інші рішення, які заносяться до протоколу пленарних засідань Верховної Ради.

Актами Верховної Ради є закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви.

За текстом частин першої, другої статті 47 Регламенту відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Регламентом.

Рішення Верховної Ради приймаються шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених цим Регламентом, коли проводяться таємне голосування шляхом подачі бюлетенів.

Відповідно до частини другої статті 51 Регламенту на пленарному засіданні народний депутат не повинен перешкоджати викладенню або сприйняттю виступу (вигуками, оплесками, вставанням, розмовами по мобільному телефону тощо), вживати образливі висловлювання та непристойні слова, закликати до незаконних дій.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 51 Регламенту якщо народний депутат виголошує образливі слова на адресу іншого народного депутата або депутатської фракції (депутатської групи), головуючий на пленарному засіданні попереджає цього народного депутата про неприпустимість таких висловлювань або припиняє його виступ. Народний депутат або представник депутатської фракції (депутатської групи), на адресу яких були виголошені образливі слова, може звернутися до головуючого на пленарному засіданні з вимогою про надання слова для репліки. Головуючий на пленарному засіданні надає слово для репліки народному депутату або представнику депутатської фракції (депутатської групи) відразу після звернення або після завершення обговорення питання.

Якщо народний депутат, депутатська фракція (депутатська група), на адресу яких були виголошені образливі слова, вважають, що конфлікт не вичерпано і порозуміння між народними депутатами не досягнуто, то вони подають заяву до комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, який розглядає це питання на своєму засіданні. У таких випадках за висновком комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, Верховна Рада без обговорення може прийняти рішення про позбавлення народного депутата права брати участь у пленарних засіданнях (до п`яти пленарних засідань). Це рішення доводиться до відома виборців через газету «Голос України».

У справі, яка розглядається, позивач, зокрема, оскаржує прийняте відповідно до статті 51 Регламенту рішення ВРУ, яким підтримано пропозицію Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України про позбавлення народного депутата України ОСОБА_1 права брати участь у одномупленарному засіданні ВРУ.

На нашу думку, для правильного вирішення питання про те, чи може адміністративний суд вирішувати справи за позовом народного депутата України до ВРУ, варто почати з питання про те, які справи підвідомчі адміністративному суду, для вирішення яких ці суди, власне, і були створені.

Отож із цього приводу у статті 125 Конституції України зазначено, що з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин (виділено нами) діють адміністративні суди.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: 1) хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або 2) хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або 3) хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

За текстом частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; .

Отож публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або їхніх службових чи посадових осіб є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб`єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Треба зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

У контексті порушеного вище питання наведені нормативні положення дають підстави для висновку, що призначення адміністративного суду полягає в тому, щоб забезпечити судовий контроль за діяльністю суб`єктів владних повноважень під час здійснення ними публічно-владних управлінських функцій у відносинах, де одна сторона - фізична чи юридична особа є підвладна, підпорядкована суб`єкту владних повноважень, волевиявлення якого (дії, рішення, бездіяльність) впливає на її (особи) права, свободи та інтереси. Варто зауважити також, що спори, які підвідомчі адміністративному суду, можуть виникати також між суб`єктами владних повноважень (пункт 3 частини першої статті 19 КАС України), але тільки якщо ці спори стосуються реалізації компетенції цих суб`єктів владних повноважень у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Однак ця справа таких випадків не стосується.

Із суб`єктним складом пов`язаний ще один аспект публічно-правового спору, який поряд з учасниками спірних відносин визначає його зміст, відтак і підвідомчість. Йдеться про те, що судовий контроль адміністративного суду охоплює саме владні управлінські повноваження державних органів, а не владні повноваження загалом, якими держава наділила свої організації. Приміром, судовий контроль за правилами адміністративного судочинства не може стосуватися законотворчої діяльності або діяльності органів, які здійснюють досудове розслідування, або питань, які віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.

Тож саме поєднання суб`єктного складу і суті, характеру правовідносин служить своєрідним орієнтиром для розуміння того, які спори може вирішувати адміністративний суд, а які правовідносини не охоплюються його контролем.

Повертаючись до обставин цієї справи, пригадаємо, що позивач є народним депутатом України і звертається до суду саме в цьому правовому статусі; із цим статусом пов`язуються його права та інтереси, за захистом яких він звернувся до адміністративного суду. Водночас «порушником» цих прав визначена Верховна Рада України, тобто, по суті, інші народні депутати України, голосами яких ухвалене на пленарному засіданні спірне рішення.

З уваги на роз`яснення Конституційного Суду України парламент є колегіальним органом, тож реалізовує свої повноваження спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВРУ під час її сесій. З такої позиції колегіальний орган як єдине ціле під час розгляду питань, віднесених до його компетенції, не може «конфліктувати» всередині себе самого і спричиняти спори, які могли б вирішуватися в певній юрисдикційній формі. Іншими словами, не може виникнути публічно-правового спору в тому сенсі, який ми стисло писали вище, - між членами колегіального державного органу під час чи з приводу здійснення ним своїх повноважень, зокрема з питань, які стосуються внутрішньої організації його діяльності.

Це має означати, що народний депутат України, який / яка не погоджується з [колегіальним]рішенням парламенту, яке, як-от у цій справі, стосується його / її індивідуально, не опиняється таким чином у підвладному, підконтрольному становищі відносно названого державного органу, формуючою (конститутивною) частиною якого цей / ця народний депутат України і є.

Протилежний підхід, за яким рішення парламенту щодо організації його роботи позиціонуватимуться як форма реалізації владно-управлінських функцій, зокрема стосовно народного депутата України, протирічить правовим засадам діяльності парламенту як колегіального представницького органу. Заразом це може спричинити також необґрунтоване втручання у його [парламенту] діяльність за допомогою механізму контролю суду адміністративної юрисдикції, завдання якого має іншу мету.

У вимірі обставин цієї справи важливо підкреслити, що форма роботи Верховної Ради України (стаття 9 Регламенту) є складовою (елементом) законотворчого процесу, адже поза сесіями і пленарними засіданнями парламент не реалізовує свого волевиявлення (шляхом голосування народних депутатів України).

Тому використання судового контролю всупереч меті, з якою адміністративний суд наділений цим повноваженням, як-то для «ревізії» рішення парламенту з приводу внутрішньої організації його ж роботи як законодавця, може поставити під загрозу функціональний принцип поділу державної влади в Україні, закріплений у статті 6 Конституції України, відповідно до якої органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Адміністративна юстиція повинна запобігати подібним спробам і не допускати того, щоб питання внутрішньої організації законодавчої влади, надто ті, які стосуються участі окремих народних депутатів України у пленарних засіданнях, а відтак і в процесі формування і вираження волі парламенту, піддавалися судовому контрою через призму завдань і принципів адміністративного судочинства.

Виходячи з наведеного вважаємо, що спір у цій справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Однак поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» в цьому випадку необхідно тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Ураховуючи наведене, вважаємо, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 травня 2023 року необхідно було скасувати, а провадження у справі закрити.

Судді Великої Палати Верховного Суду: І. А. Воробйова

І. В. Григор`єва

М. І. Гриців

І. В. Желєзний

О. Б. Прокопенко