Постанова

від 29.11.2023 по справі 204/5775/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 204/5775/15-ц

провадження № 61-4218св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради,

третя особа - реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 березня 2023 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа - реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, про визнання незаконним і скасування рішення, припинення права власності, визнання права власності та скасування реєстрації права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа - реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, про визнання незаконним і скасування рішення, припинення права власності, визнання права власності та скасування реєстрації права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 05 липня 2005 року між ними та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна компанія ХХІ століття» (далі - ТОВ «ІБК ХХІ століття», Товариство) укладено договір № 05/07/01 про участь у реконструкції будинку, за умовами якого після введення будинку в експлуатацію вони набувають право власності на перебудоване приміщення на підставі документів, наданих ТОВ «ІБК XXI століття».

Зазначали, що після повного виконання зобов`язання за вказаним договором в частині забезпечення фінансування об`єкта реконструкції, вони звернулися до Товариства з вимогою надати документи, необхідні для реєстрації права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , однак отримали відмову.

З метою захисту порушених прав вони звернулися до суду, вимагаючи виконання умов договору та визнання за ними права власності на спірне нерухоме майно.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області 09 грудня 2010 року у справі № 22-ц-4764/10 встановлено, що договір про участь у реконструкції будинку, укладений між ними і ТОВ «ІБК ХХІ століття», є дійсним, тому саме вони повинні бути власниками спірного майна, а Товариство - надати їм необхідні документи для реєстрації права власності. Разом із цим суд відмовив у визнанні права власності на спірне нерухоме майно через обрання ними неналежного способу захисту.

Наприкінці 2012 року їм стало відомо, що на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 за ТОВ «ІБК ХХІ століття» було оформлено право власності на спірне нерухоме майно. Вважаючи рішення виконкому незаконним, прийнятим без з`ясування усіх обставин справи та без перевірки наданих Товариством документів, вони знову звернулися до суду за захистом свого порушеного права.

Вказували, що незважаючи на наявність невирішеного спору, ТОВ «ІБК ХХІ століття», отримавши рішення органу місцевого самоврядування про оформлення права власності на нерухоме майно і вступивши у змову з торгівельною організацією та іншими особами, реалізувало спірне майно, уклавши з ОСОБА_3 так званий «домашній правочин», який пізніше фактично було узаконено рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року у справі № 204/318/13-ц. Однак Апеляційний суд Дніпропетровської області своїм рішенням від 22 грудня 2014 року скасував згадане рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ТОВ «ІБК XXI століття», третя особа - ТОВ «Біржевий Альянс», про визнання права власності на спірне майно. Крім того, апеляційний суд зазначив, що рішенням суду першої інстанції порушено їх права та інтереси, оскільки ТОВ «ІБК XXI століття» зобов`язалося надати саме для них документи, необхідні для оформлення права власності на нежитлове приміщення.

Постановою від 25 листопада 2013 року у справі № 200/3776/13-а Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська задовольнив їх позов, визнав неправомірним та скасував рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » у частині абзацу другого пункту 1 щодо оформлення права власності за ТОВ «ІБК XXI століття» на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2». Проте Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 січня 2015 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі з огляду на те, що спір належить розглядати у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Позивачі також зазначили, що саме на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 ТОВ «ІБК ХХІ століття» набуло право власності на спірне нежитлове приміщення, яке повинно належати їм за умовами договору про участь у реконструкції будинку, тому абзац другий пункту 1 цього рішення підлягає скасуванню.

Вважають, що ТОВ «ІБК XXI століття» всупереч вимогам законодавства та умовам договору одноособово, без погодження з ними, звернулося до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради щодо оформлення права власності на спірний об`єкт, не надавши при цьому договору про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, що зумовило прийняття неправомірного рішення від 09 червня 2009 року № 1447. У свою чергу виконком міської ради повинен був керуватися підпунктом «а» пункту 6.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445, у редакції, чинній станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

З 29 травня 2014 року ТОВ «ІБК XXI століття» припинено, правонаступників немає.

Таким чином, спірне нежитлове приміщення має бути витребуване із незаконного володіння ОСОБА_3 , оскільки у нього відсутні підстави для володіння цим майном.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1174 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » з моменту його прийняття в частині абзацу другого пункту 1 щодо оформлення права власності за ТОВ «ІБК XXI століття» на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2», з видачою свідоцтва про право власності;

- витребувати у ОСОБА_3 нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2» за адресою: АДРЕСА_2 , яким він незаконно заволодів;

- припинити право власності ОСОБА_3 на спірне нежитлове приміщення;

- визнати за ними право спільної сумісної власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2» за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом набуття та реєстрації права власності на вказане нежитлове приміщення;

- скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2» за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року у складі судді Тітової І. В. позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » з моменту його прийняття в частині абзацу другого пункту 1 щодо оформлення права власності за ТОВ «ІБК XXI століття» на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2», з видачою свідоцтва про право власності.

Припинено право власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2», розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Витребувано у ОСОБА_3 нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2», розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2», розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом набуття та реєстрації права власності на вказане нежитлове приміщення.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами було укладено з юридичною особою ТОВ «ІБК XXI століття» договір про участь у реконструкції будинку, який з їхньої сторони виконано в повному обсязі, однак вони не набули право власності на спірне майно після введення будинку в експлуатацію, як передбачалося умовами договору, внаслідок порушення договірних зобов`язань контрагентом, що припинив свою діяльність.

Оскільки ТОВ «ІБК XXI століття» оформило право власності на спірне нежитлове приміщення, яке за договором про участь у реконструкції будинку повинно було належати позивачам, саме на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447, то абзац другий пункту 1 цього рішення підлягає скасуванню.

Суд також вказав, що набуття відповідачем ОСОБА_3 права власності на згадане нежитлове приміщення є незаконним, тому це майно підлягає витребуванню із його володіння.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування реєстрації права власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення, суд першої інстанції виходив з того, що ця вимога є передчасною.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції щодо незаконного набуття ОСОБА_3 права власності на спірне майно не відповідають положенням статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки названий відповідач придбав майно на аукціоні та є добросовісним набувачем.

За умовами договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 «Про участь у реконструкції будинку за адресою: АДРЕСА_2 » загальна вартість спірного нежитлового приміщення становила 212 184 грн, з яких: 151 650 грн позивачі зобов`язалися сплатити ТОВ «ІБК XXI століття» протягом двох днів після підписання договору, а решту суми у розмірі 60 670 грн - протягом тридцяти днів після підписання акта прийому-передачі об`єкта будівництва.

11 липня 2005 року кожен з позивачів сплатив Товариству по 75 825 грн, тобто перший внесок у розмірі 151 650 грн, що також встановлено рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2010 року у цивільній справі № 2-2-14/08, проте під час розгляду цієї справи позивачі не надали доказів на підтвердження сплати залишку вартості спірного приміщення в сумі 60 670 грн.

Таким чином, висновки суду першої інстанції про виконання позивачами у повному обсязі своїх зобов`язань за договором про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01 не відповідають матеріалам справи, зважаючи на наявність судових рішень про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до ТОВ «ІБК XXI століття» про визнання права власності на нежитлове приміщення та рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 щодо визнання права власності на спірне майно за Товариством, а також на те, що при ліквідації названої юридичної особи замість дебіторської заборгованості позивачів у сумі 60 670 грн була наявна кредиторська заборгованість ТОВ «ІБК ХХІ століття» перед позивачами у розмірі 151 650 грн, тобто сплаченої ними суми за договором, вимоги про стягнення якої з Товариства, в тому числі протягом проведення процедури ліквідації, позивачі до суду не заявляли.

Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року касаційну скаргуОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд помилково вказав на необхідність залучення ТОВ «ІБК ХХІ століття» до участі у справі як відповідача, оскільки не врахував, що це товариство припинило свою діяльність.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд також послався на те, що судовими рішеннями позивачам відмовлено у визнанні права власності на спірний об`єкт нерухомості, залишивши поза увагою, що така відмова обґрунтована тим, що позивачі обрали способом захисту своїх інтересів визнання за ними права власності на спірне нежитлове приміщення, тоді як умовами укладеного між сторонами договору (пунктом 3) передбачено інший механізм набуття особами, що приймали участь у фінансуванні будівництва, права власності на спірне приміщення, а саме, ТОВ «ІБК ХХІ століття» зобов`язалося надати контрагентам необхідні документи для оформлення приміщення у власність. Такий порядок набуття прав передбачено і Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю».

Разом із тим, оскільки ТОВ «ІБК ХХІ століття» ліквідоване, то позивачі позбавлені права захистити свої порушені права іншим шляхом ніж тим, який вони обрали у цій справі.

Крім того, суд апеляційної інстанції ґрунтував на припущеннях свої висновки про те, що при ліквідації ТОВ «ІБК XXI століття» замість дебіторської заборгованості позивачів у розмірі 60 670 грн була наявна кредиторська заборгованість Товариства перед позивачами у розмірі 151 650 грн, тобто сплаченої ними суми за договором, оскільки такі обставини судами при вирішенні цієї справи не перевірялися.

Апеляційний суд не з`ясував належним чином як обліковувалася заборгованість за ТОВ «ІБК ХХІ століття», який механізм повернення такої заборгованості позивачам, адже договір від 05 липня 2005 року № 05/07/01 «Про участь у реконструкції будинку за адресою: АДРЕСА_2 » не визнавався недійсним у встановленому законом порядку, тоді як грошові кошти були сплачені позивачами на виконання умов договору з метою подальшого отримання у власність спірного нежитлового приміщення.

Апеляційний суд дійшов передчасних висновків про те, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, оскільки рішення, за яким він набув право власності на спірне майно, було скасоване як незаконне, адже договір купівлі-продажу спірного приміщення між ТОВ «ІБК ХХІ століття» та ОСОБА_3 не укладався.

Також суд апеляційної інстанції жодним чином не перевірив, чи порушує абзац другий пункту 1 рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » права та інтереси позивачів та чи не суперечить це рішення вимогам законодавства, з огляду на те, що після виконання сторонами умов договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 «Про участь у реконструкції будинку за адресою: АДРЕСА_2 » спірне приміщення повинно було належати позивачам.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі виконали свої договірні зобов`язання в частині забезпечення фінансування об`єкта реконструкції, що підтверджується квитанціями від 11 липня 2005 року № 53, № 54 та актом приймання-передачі виконаних робіт від 19 грудня 2005 року №1/19/12, а тому ТОВ «ІБК ХХІ століття» було зобов`язане надати їм документи для реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення, однак у порушення умов договору цього не зробило.

Навпаки, без повідомлення позивачів та отримання їх згоди, Товариство звернулося до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради з листом про оформлення права власності на спірний об`єкт нерухомості за іншою особою.

Надалі рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року у справі № 204/318/13-ц за ОСОБА_3 визнано право власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином, ТОВ «ІБК ХХІ століття» не виконало свої зобов`язання за договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01.

Апеляційний суд також зазначив, що доводи ОСОБА_3 щодо порушення оскаржуваним рішенням суду першої інстанції його прав як власника спірного майна, не заслуговують на увагу, оскільки Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 22 грудня 2014 року скасував рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року, яким було задоволено позов ОСОБА_3 про визнання права вланості. Таким чином, судове рішення, за яким відповідач ОСОБА_3 набув право власності на спірне майно, скасоване як незаконне. Відповідно до змісту рішення суду апеляційної інстанції договір купівлі-продажу спірного приміщення між ТОВ «ІБК ХХІ століття» та ОСОБА_3 не укладався, а тому аргументи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, безпідставні.

Необґрунтованими є також посилання ОСОБА_3 на те, що до участі у справі не було залучено як відповідача ТОВ «ІБК ХХІ століття», оскільки вказане товариство припинило свою діяльність, а позивачі позбавлені права захистити свої порушені права іншим шляхом ніж тим, який вони обрали у цій справі.

Таким чином, з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у цій справі, апеляційний суд вважав, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.

Постановою Верховного Суду від 29 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що на підставі договору про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01 між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ТОВ «ІБК XXI століття» виникли зустрічні зобов`язання. З однієї сторони позивачі повинні були внести на розрахунковий рахунок Товариства платіж у розмірі 151 650 грн, а після підписання акта прийому-передачі об`єкта будівництва доплатити протягом тридцяти календарних днів решту вартості об`єкта реконструкції у розмірі 60 670 грн. З іншої сторони ТОВ «ІБК XXI століття» зобов`язалося здійснити реконструкцію, підписати акт прийому-передачі об`єкта будівництва, отримати залишок вартості об`єкта реконструкції після введення будинку в експлуатацію та надати позивачам документи для реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення.

Апеляційний суд, виконуючи вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року, надавши оцінку матеріалам справи, вважав, що позивачі повністю виконали умови договору про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01 та забезпечили фінансування об`єкта реконструкції. Це, на переконання апеляційного суду, підтверджується квитанціями від 11 липня 2005 року № 53, № 54 та актом від 19 грудня 2005 року №1/19/12 приймання-передачі виконаних робіт.

Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що вказаними документами підтверджується факт виконання лише частини зобов`язань за договором про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, а саме внесення платежу в сумі 151 650 грн, тоді як доказів доплати решти вартості об`єкта реконструкції у розмірі 60 670 грн матеріали справи не містять.

За таких обставин апеляційний суд не дав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про повне виконання позивачами зобов`язань за договором про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачами не оскаржується рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 «Про оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 », на підставі якого ТОВ «ІБК XXI століття» безпосередньо набуло право власності на спірне нежитлове приміщення.

Оскаржуваним позивачами у цій справі рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » внесені тільки зміни до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615, а саме, вирішено оформити за ТОВ «ІБК XXI століття» право власності замість нежитлового приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м з ґанком літ. «а2», тобто лише доповнено адресу спірного об`єкта нерухомості із зазначенням його складової - ґанку літ. «а2».

Колегія суддів також зазначила, що Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 22 грудня 2014 року у справі № 204/318/13-ц скасував рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року, яким було визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлове вбудоване приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , і ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ «ІБК XXI століття», третя особа - ТОВ «Біржевий Альянс», про визнання права власності на спірне нерухоме майно.

З інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 24 січня 2023 року вбачається, що 29 січня 2016 року на підставі ухваленого у цій справі рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано право спільної сумісної власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Таким чином, ОСОБА_3 не набув право власності на спірне нежитлове приміщення у встановленому законом порядку і наразі не є його власником, а тому відсутні підстави для витребування у названого відповідача спірного нерухомого майна та припинення його права власності на це майно.

Крім того, договір від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь у реконструкції будинку укладено між позивачами та ТОВ «ІБК XXI століття», проте залучення Товариства до кола осіб, які беруть участь у розгляді справи, неможливе у зв`язку з його припиненням з 29 травня 2014 року, тоді як правонаступників немає.

Разом із тим, позивачами не надано суду належних і допустимих доказів сплати залишку вартості спірного приміщення у розмірі 60 670 грн за договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01, в тому числі, і після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта згідно з Актом державної приймальної комісії від 28 грудня 2007 року.

Надана представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Колошиним В. П. 03 березня 2023 року до апеляційного суду ксерокопія квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95, за якою ТОВ «ІБК XXI століття» прийняло від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 60 670 грн відповідно до договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь в реконструкції будинку, не є належним та допустимим доказом, оскільки на вимогу Дніпровського апеляційного суду представити для огляду оригінал вказаної квитанції до прибуткового касового ордеру представник позивача пояснив, що не може надати оригінал цього документа.

Таким чином, оскільки позивачами не доведено на підставі належних і допустимих доказів факту повної оплати реконструкції будинку за умовами договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01, на що суд першої інстанції безпідставно не звернув уваги, то в задоволенні позову необхідно відмовити.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2023 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_4 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 березня 2023 року, а рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13, від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12, від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 та у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/39973/19, від 12 жовтня 2022 року у справі № 369/2311/19, від 21 лютого 2023 року у справі № 607/11007/22.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд залишив поза увагою те, що позивачами обрано належний спосіб захисту порушених прав.

На час розгляду судами цієї справи ТОВ «ІБК XXI століття», якому на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 оформлено право власності на спірне нерухоме майно, було ліквідовано. У межах справи про банкрутство Товариства встановлено, що згідно з ліквідаційним балансом у банкрута не залишилося майна для здійснення своєї статутної діяльності.

Таким чином, вказане рішення виконкому міської ради про оформлення за ТОВ «ІБК XXI століття» права власності на спірне нежитлове приміщення вичерпало свою дію внаслідок його виконання, а право власності Товариства на це нерухоме майно припинилося внаслідок ліквідації юридичної особи.

Отже, пред`явлення до ТОВ «ІБК XXI століття» будь-яких вимог щодо спірного нерухомого майна не буде ефективним способом захисту порушених прав позивачів, їх інтерес у правовій визначеності може захищатися, зокрема, позовом про визнання права власності на майно.

На виконання умов договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 «Про участь у реконструкції будинку за адресою: АДРЕСА_2 » кожен із позивачів сплатив Товариству по 75 825 грн, тобто перший внесок у розмірі 151 650 грн, що також встановлено у кількох судових рішеннях і визнається відповідачами.

Залишок від вартості нежитлового приміщення у розмірі 60 670 грн позивачі мали сплатити протягом тридцяти днів після підписання акта прийому-передачі об`єкта будівництва, однак ТОВ «ІБК XXI століття» навмисне не надавало цей акт для підписання та перешкоджало виконанню позивачами їх зобов`язань за договором.

Навпаки, не повідомивши позивачів, ТОВ «ІБК XXI століття» у незаконний спосіб спочатку оформило право власності на об`єкт будівництва на себе, а потім незаконно відчужило спірне нерухоме майно на користь третіх осіб.

Разом із тим, хоча акт прийому-передачі спірного об`єкта не був підписаний, позивачі однаково внесли на рахунок Товариства залишок суми за договором у розмірі 60 670 грн.

Щодо неможливості надати суду апеляційної інстанції оригінал квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95 про сплату позивачами грошових коштів у розмірі 60 670 грн на виконання вищевказаного договору, то у матеріалах цієї справи містяться докази, з яких вбачається, що у 2013 році з автомобіля ОСОБА_1 було викрадено сумку з документами, зокрема, які стосувалися спірного нерухомого майна.

Водночас відсутність у позивачів будь-яких невиконаних зобов`язань перед ТОВ «ІБК XXI століття» підтверджується судовими рішеннями у справі про банкрутство Товариства, якими не встановлено наявності у банкрута дебіторської заборгованості, в тому числі стосовно позивачів у цій справі.

Таким чином, наявні у матеріалах цієї справи докази у своїй сукупності свідчать про повне виконання позивачами як інвесторами зобов`язань за договором про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, у зв`язку з чим вони мають право набути у власність спірне нежитлове приміщення.

Отже, у цьому випадку інтерес позивачів, які виконали умови договору інвестування об`єкта нерухомості, що вже введений в експлуатацію, має захищатися саме шляхом визнання за ними права власності на проінвестоване (оплачене) майно на підставі статті 392 ЦК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 не набув право власності на спірне нежитлове приміщення і наразі не є його власником, а тому відсутні підстави для витребування у названого відповідача нерухомого майна та припинення його права власності на це майно.

Однак наведені висновки апеляційного суду не відповідають обставинам справи, оскільки на час подання у серпні 2015 року цього позову саме за ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на спірне нежитлове приміщення, тоді як задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Отже, на час звернення до суду з цим позовом склад відповідачів було визначено правильно, на момент ухвалення рішення судом першої інстанції спірне нерухоме майно також перебувало у власності ОСОБА_3 , адже в оскаржуваній постанові апеляційний суд сам зазначає про припинення права власності ОСОБА_3 29 січня 2016 року.

Крім того, ця справа неодноразово розглядалася судами апеляційної та касаційної інстанцій, які жодного разу не вказували на відсутність підстав для задоволення позовних вимог про витребування спірного майна з огляду на те, що право власності ОСОБА_3 вже припинилося.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали з Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська та зупинено виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

25 квітня 2023 року справа № 204/5775/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

05 липня 2005 року між ТОВ «ІБК XXI століття» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 було укладено договір про участь у реконструкції будинку № 05/07/01 , за умовами якого Товариство своїми силами і засобами, за рахунок коштів позивачів, здійснює реконструкцію об`єкта і передає позивачам обумовлене договором нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , а позивачі забезпечують відповідне фінансування об`єкта реконструкції та приймають його у свою власність відповідно до умов цього договору (том 1 а. с. 13-14).

Згідно з пунктами 1.2, 1.3 вказаного договору участь позивачів у фінансуванні реконструкції житла здійснюється для досягнення соціальної мети (отримання у власність нежитлового приміщення - частки об`єкта реконструкції). ТОВ «ІБК ХХІ століття» повинно передати позивачам проєкт на нежитлове приміщення «Додаток № 1» і заведені комунікації.

Загальна площа нежитлового приміщення становить 120 кв. м та підлягає уточненню після введення будинку в експлуатацію. У разі відхилення у метражі вартість різниці площі доплачується позивачами або повертається їм Товариством. Вартість одного кв. м площі складає 1 768,20 грн, а загальна вартість приміщення - 212 184 грн (пункти 1.4, 1.5, 4.4 договору).

Згідно з пунктами 4.2, 4.3 вказаного договору позивачі зобов`язалися внести на розрахунковий рахунок ТОВ «ІБК XXI століття» протягом двох банківських днів після підписання договору платежі у сумі 151 650 грн, а залишок вартості приміщення у розмірі 60 670 грн - протягом тридцяти днів після підписання акта прийому-передачі об`єкта будівництва.

Після сплати позивачами всієї суми інвестування та введення будинку в експлуатацію ТОВ «ІБК ХХІ століття» зобов`язалося надати позивачам необхідні документи для оформлення приміщення у власність (пункт 3.2 договору).

Квитанціями від 11 липня 2005 року № 53, № 54 та актом приймання-передачі виконаних робіт від 19 грудня 2005 року № 1/19/12 підтверджується, що кожен із позивачів перерахував на рахунок ТОВ «ІБК XXI століття» по 75 825 грн, тобто вони сплатили передбачений пунктом 4.2 договору платіж у сумі 151 650 грн (том 1 а. с. 52, 53).

Надалі позивачі звернулися до ТОВ «ІБК ХХІ століття» з вимогою надати документи для реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 .

Спірне нежитлове приміщення не було передано позивачам на виконання умов договору, натомість ТОВ «ІБК ХХІ століття» 31 серпня 2007 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01 недійсним. У межах справи № 2-2014/08 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подано зустрічний позов про спонукання контрагента до виконання договору, визнання права власності на нерухоме майно та стягнення неустойки (том 1 а. с. 193-198).

Так, у справі № 2-2014/08 були ухвалені такі судові рішення:

- Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 17 жовтня 2008 року задовольнив первісний позов ТОВ «ІБК ХХІ століття» та визнав недійсним договір про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, укладений між Товариством і ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Стягнув з ТОВ «ІБК ХХІ століття» на користь ОСОБА_1 сплачені за договором грошові кошти у розмірі 75 825 грн. Стягнув з ТОВ «ІБК ХХІ століття» на користь ОСОБА_2 сплачені за договором грошові кошти у розмірі 75 825 грн. Відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (том 1 а. с. 199-200);

- Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 07 квітня 2009 року скасував рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2008 року та відмовив у задоволенні первісного позову ТОВ «ІБК ХХІ століття». Зустрічний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнив частково. Визнав за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, розташоване на першому поверсі будинку АДРЕСА_2 . Стягнув солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ІБК ХХІ століття» 13 968,78 грн доплати за різницю між загальною площею приміщення, визначеною договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01, і фактичною загальною площею, виділеною у власність позивачам за зустрічним позовом. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовив (том 1 а. с. 254-257);

- додатковим рішенням від 07 квітня 2009 року Апеляційний суд Дніпропетровської області стягнув солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ІБК ХХІ століття» 60 534 грн у рахунок доплати залишку загальної вартості нежитлового приміщення (том 1 а. с. 258).

- Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 березня 2010 року касаційну скаргу ТОВ «ІБК ХХІ століття»задовольнив частково. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2009 року скасував та передав справу на новий апеляційний розгляд (том 1 а. с. 259-260);

- Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 09 грудня 2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнив частково та скасував рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 17 жовтня 2008 року, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні первісного та зустрічного позовів (том 1 а. с. 261-262).

Також встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 10 липня 2008 року № 2100 затверджено акт державної приймальної комісії від 28 грудня 2007 року про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку з приміщеннями комерційного призначення на АДРЕСА_2 , зокрема прийнято у експлуатацію і спірне нежитлове приміщення загальною площею 127,9 кв. м, якому присвоєно № 113 (том 1 а. с. 234-243).

Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 за ТОВ «ІБК ХХІ століття» оформлено право приватної власності з видачею свідоцтва на об`єкти нерухомого майна - квартири та нежитлові приміщення в житловому будинку АДРЕСА_2 , в тому числі і на спірне нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м (том 1 а. с. 50-51).

09 червня 2009 року Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради прийнято рішення № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 », яким, зокрема, вирішено оформити за ТОВ «ІБК ХХІ століття» право власності замість нежитлового приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м разом із його складовою - ґанком літ. «а2» (том 1 а. с. 48).

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року у справі № 204/318/13-ц задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 до ТОВ «ІБК XXI століття», третя особа - ТОВ «Біржевий Альянс», про визнання права власності. Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлове вбудоване приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 (том 1 а. с. 227).

Однак рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Вищевказане рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ТОВ «ІБК XXI століття» про визнання права власності на спірне приміщення (том 1 а. с. 231-233).

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову, апеляційний суд у справі № 204/318/13-ц виходив, зокрема, з того, що метою участі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у фінансуванні реконструкції об`єкта згідно з пунктом 1.2 договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 є отримання у власність нежитлового приміщення - частки об`єкта реконструкції. На виконання умов договору ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перерахували ТОВ «ІБК XXI століття» по 75 825 грн кожний, а Товариство станом на 19 грудня 2005 року виконало роботи на суму 14 200 грн. Відповідно до рішень Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 15 червня 2006 року № 2360 та від 28 липня 2006 року № 2884 ТОВ «ІБК XXI століття», яке є власником частини будівлі за адресою: АДРЕСА_2 , виконало реконструкцію будівлі під житло з приміщеннями комерційного призначення. Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 10 липня 2008 року № 2100 затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію житлового будинку з приміщеннями комерційного призначення, зокрема прийнято у експлуатацію і спірне нежитлове приміщення загальною площею 127,9 кв. м, якому присвоєно № 113. Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 за ТОВ «ІБК XXI століття» оформлено право приватної власності з видачею свідоцтва на об`єкти нерухомого майна, в тому числі на спірне нежитлове приміщення. Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення права власності фізичним та юридичним особам об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » вирішено оформити право власності за ТОВ «ІБК XXI століття» на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанокліт. «а2», з видачею свідоцтва про право власності. ТОВ «ІБК XXI століття» не виконало свої договірні зобов`язання, не передало у власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 вказане приміщення. Постановою Господарського суду Запорізької області від 30 листопада 2012 року у справі № 21/5009/3755/11 ТОВ «ІБК XXI століття» визнано банкрутом. 26 квітня 2012 року в рамках ліквідаційної процедури, для задоволення вимог кредиторів, ТОВ «Біржевий Альянс» проводив аукціон з продажу нерухомого майна, а саме вбудованого нежитлового приміщення № 113 першого поверху загальною площею 127,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , за результатами якого 20 червня 2012 року між ОСОБА_3 і ТОВ «ІБК XXI століття» укладено договір купівлі-продажу об`єкта нерухомості з відкритих торгів. Позивач посилався на ті обставини, що: між ним та ТОВ «ІБК XXI століття» досягнуто домовленості про те, що зазначений договір є попереднім, а основний договір буде укладено у нотаріальній формі найближчим часом; він сплатив суму, передбачену договором купівлі-продажу об`єкта нерухомості з відкритих торгів, у розмірі 113 092,10 грн. Проте суд апеляційної інстанції зробив висновок, що нормами законодавства, чинного на час проведення ТОВ «Біржевий Альянс» аукціону з продажу спірного нерухомого майна, встановлено інший порядок продажу майна на аукціоні та набуття права власності на нього. Доводи позивача про те, що він, сплативши грошові кошти, виконав свої зобов`язання за договором купівлі-продажу спростовуються матеріалами справи, які не містять доказів на підтвердження зазначених обставин. Таким чином, спосіб захисту своїх прав, обраний позивачем, а саме звернення з позовом до суду, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки свідоцтво про придбання майна на аукціоні видається нотаріусом на підставі акта про передання права власності на придбане майно та протоколу про проведення аукціону, складеного організатором аукціону.

Постановою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року у справі № 200/3776/13-а задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа - ТОВ «ІБК XXI століття», про визнання недійсним рішення. Зокрема, визнано неправомірним та скасовано рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 09 червня 2009 року № 1447 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 24 листопада 2008 року № 3615 та оформлення прав власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 » з моменту його прийняття в частині абзацу другого пункту 1 щодо оформлення за ТОВ «ІБК XXI століття» права власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м, ґанок літ. «а2», з видачею свідоцтва про право власності.

Однак ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2015 року постанову Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року скасовано, провадження у справі закрито. Апеляційний суд виходив з того, що зазначений спір належить розглядати у порядку цивільного, а не адміністративного судочинства (том 1 а. с. 18).

Згідно з Інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «ІБК ХХІ століття» припинено з 29 травня 2014 року (номер запису 11031170020029990), правонаступників немає.

Апеляційним судом також встановлено, що інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 24 січня 2023 року підтверджується, що 29 січня 2016 року на підставі ухваленого у цій справі рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 24 грудня 2015 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано право спільної сумісної власності на нежитлове приміщення № 113 загальною площею 127,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивачами не надано належних і допустимих доказів сплати залишку вартості спірного приміщення у розмірі 60 670 грн за договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01, в тому числі, і після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта згідно з актом державної приймальної комісії від 28 грудня 2007 року.

Водночас надану стороною позивачів 03 березня 2023 року ксерокопію квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95, за якою ТОВ «ІБК XXI століття» прийняло від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 60 670 грн відповідно до договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь в реконструкції будинку, суд апеляційної інстанції визнав недопустимим доказом, оскільки на вимогу суду позивачі не надали для огляду оригінал вказаної квитанції.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави(постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Віндикація у вказаній ситуації не буде належним способом захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, оскільки за змістом статей 387, 388 ЦК України позов про витребування майна пред`являється власником до володільця спірного майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (пункт 142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована. Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Отже, в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на об`єкт інвестування, вартість якого сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цей збудований об`єкт може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20), за обставинами якої позивач виконала свої грошові зобов`язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва (квартиру), який було введено в експлуатацію, проте відповідачі (забудовники) як продавці не визнавали такого права покупця на спірне майно, у зв`язку з чим відмовлялися передати позивачу необхідні документи для оформлення права власності на квартиру. Тобто, у справі № 344/16879/15-ц право власності на спірну квартиру не було зареєстроване за іншою особою, а тому Велика Палата виснувала, що віндикація не може бути застосована, а ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на індивідуально визначений об`єкт нерухомості на підставі статті 392 ЦК України.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що:

між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ТОВ «ІБК XXI століття» було укладено договір про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, згідно з умовами якого ТОВ «ІБК ХХІ століття» зобов`язалося своїми силами і засобами, за рахунок коштів позивачів, здійснити реконструкцію об`єкту і передати позивачам спірне нежитлове приміщення, а позивачі - забезпечити відповідне фінансування об`єкта реконструкції та прийняти його у свою власність відповідно до умов договору (пункт 1.1 договору);

ТОВ «ІБК ХХІ століття» зобов`язалося після сплати позивачами всієї суми інвестування та введення будинку в експлуатацію, надати необхідні документи ОСОБА_1 і ОСОБА_2 для оформлення спірного приміщення у власність (пункт 3.2 вказаного договору);

після підписання договору позивачі зобов`язалися не пізніше 2 (двох) банківських днів, враховуючи день підписання договору, внести на розрахунковий рахунок платіж у розмірі 151 650 грн. Залишок вартості приміщення у розмірі 60 670 грн ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вносять протягом 30 (тридцяти) календарних днів після підписання акта прийому-передачі об`єкта будівництва (пункти 4.2, 4.3 договору);

оформлення об`єкта реконструкції та його реєстрація у житлово-експлуатаційній службі за договором є обов`язком позивачів (пункти 2.3 - 2.4 договору);

без отримання згоди та повідомлення позивачів ТОВ «ІБК ХХІ століття» звернулося до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради з листом про оформлення права власності на спірний об`єкт нерухомості;

згідно з інформацією, розміщеною на сайті Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 29 травня 2014 року ТОВ «ІБК ХХІ століття» припинено, правонаступників немає;

рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 19 лютого 2013 року у справі № 204/318/13-ц, яким за ОСОБА_3 визнано право власності на спірне нежитлове приміщення, скасовано рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року, а у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ «ІБК ХХІ століття», третя особа - ТОВ «Біржевий Альянс», про визнання права власності на спірне майно відмовлено;

29 січня 2016 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вилучені записи про право власності ОСОБА_3 на спірне нежитлове приміщення, відтак наразі названий відповідач не є власником (фактичним володільцем) цього майна.

Апеляційний суд, виконуючи вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року, надавши оцінку матеріалам справи, вважав, що позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не виконали повністю умови договору про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, оскільки квитанціями від 11 липня 2005 року № 53, № 54 та актом приймання-передачі виконаних робіт від 19 грудня 2005 року №1/19/12 підтверджується факт виконання лише частини зобов`язань за договором, а саме внесення платежу на суму 151 650 грн, тоді як належних та допустимих доказів доплати решти вартості об`єкта реконструкції у розмірі 60 670 грн матеріали справи не містять (позивачі не надали на вимогу суду оригінал квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95, за якою ТОВ «ІБК XXI століття» прийняло від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 60 670 грн відповідно до договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь в реконструкції будинку).

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний позивачем спосіб.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, встановивши, що позивачі не надали належних і допустимих доказів на підтвердження факту повної оплати реконструкції будинку за умовами договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01, тобто не довели, що вчинили необхідні та достатні дії для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва (нежитлове приміщення), який було введено в експлуатацію, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що хоча акт прийому-передачі об`єкта будівництва не був підписаний з вини ТОВ «ІБК XXI століття», однак позивачі однаково внесли на рахунок Товариства залишок вартості спірного нежитлового приміщення у розмірі 60 670 грн, що підтверджується копією квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95, а отже, повністю виконали свої зобов`язання за договором про участь у реконструкції будинку від 05 липня 2005 року № 05/07/01, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої-шостої статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Згідно з частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року витребувано у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 докази доплати решти вартості об`єкта реконструкції у розмірі 60 670 грн відповідно до договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь у реконструкції будинку, укладеного між позивачами і ТОВ «ІБК XXI століття» (том 3 а. с. 144-146).

На виконання вказаної ухвали суду сторона позивачів надала копію квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95, за якою ТОВ «ІБК XXI століття» прийняло від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 60 670 грн відповідно до договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь в реконструкції будинку (том 3 а. с. 196).

У судовому засіданні, яке відбулося 07 березня 2023 року, суд апеляційної інстанції зобов`язав сторону позивачів надати для огляду оригінал квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95, відклавши розгляд справи на 14 березня 2023 року (том 3 а. с. 202). Разом із тим, позивачі не змогли представити суду оригінал вказаного документа, пославшись на його відсутність.

Таким чином, встановивши, що копія квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95 не засвідчена у встановленому порядку, а її оригінал відсутній, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що наданий стороною позивачів на підтвердження повного виконання договірних зобов`язань письмовий документ не є допустимим доказом, у зв`язку з чим обґрунтовано відмовив у задоволенні позову за його недоведеністю, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, на відміну від квитанцій від 11 липня 2005 року № 53, № 54, згідно з якими позивачі внесли платежі по 75 825 грн через касу банку на розрахунковий рахунок ТОВ «ІБК XXI століття», як це було передбачено самими умовами договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01, квитанція до прибуткового касового ордеру є первинним документом, який застосовується для оформлення надходжень готівки безпосередньо до каси підприємств (юридичних осіб).

Разом із тим, відповідно до пункту 2 частини першої статті 537 ЦК України (в редакції, чинній на час введення закінченого будівництвом житлового будинку з приміщеннями комерційного призначення на АДРЕСА_2 в експлуатацію) боржник має право виконати свій обов`язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку, тоді як позивачі таким правом не скористалися, а про існування квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95 вказали лише під час останнього перегляду цієї справи в апеляційному порядку. Отже, оскільки позивачі подали лише копію вказаної квитанції, то суд апеляційної інстанції обґрунтовано витребував у них оригінал цього письмового документа, а за обставин неподання стороною позивачів оригіналу згаданої квитанції, - правильно не взяв такий доказ до уваги.

Доводи касаційної скарги про те, що у матеріалах цієї справи містяться докази, з яких вбачається, що у 2013 році з автомобіля ОСОБА_1 було викрадено сумку з документами, в тому числі з тими, які стосувалися спірного нерухомого майна, а тому позивачі не мали можливості надати суду апеляційної інстанції оригінал квитанції до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95 про сплату грошових коштів у розмірі 60 670 грн, є неспроможними, оскільки за змістом повідомлення про початок досудового розслідування від 23 квітня 2013 року, складеного слідчим Слідчого відділення Кіровського районного відділу Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області І. В. Трояном, позивач ОСОБА_1 повідомив про викрадення у нього документів, серед яких знаходилися: оригінал договору від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь в реконструкції будинку; акт приймання-передачі виконаних робіт від 19 грудня 2005 року №1/19/12; квитанція від 11 липня 2005 року № 53; квитанція від 11 липня 2005 року № 54; технічні плани приміщень за адресою: АДРЕСА_2 , тобто в переліку вказаних документів була відсутня квитанція до прибуткового касового ордеру від 15 травня 2006 року № 95 (том 3 а. с. 157).

Посилання заявника на те, що відсутність у позивачів будь-яких невиконаних зобов`язань перед ТОВ «ІБК XXI століття» підтверджується судовими рішеннями у справі про банкрутство Товариства, якими не встановлено наявності у банкрута дебіторської заборгованості, в тому числі стосовно позивачів у цій справі, також не заслуговують на увагу, оскільки при вирішенні питання про визнання ТОВ «ІБК XXI століття» банкрутом суди не перевіряли обставин ані щодо наявності у позивачів дебіторської заборгованості перед Товариством, ані щодо існування кредиторської заборгованості Товариства перед позивачами за договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь в реконструкції будинку (том 3 а. с. 158-161).

Отже у матеріалах цієї справи відсутні належні та допустимі докази, які б у своїй сукупності свідчили про повне виконання позивачами як інвесторами зобов`язань за договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01 про участь у реконструкції будинку, на що правильно звернув увагу апеляційний суд.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13, від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12, від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 та у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/39973/19, від 12 жовтня 2022 року у справі № 369/2311/19, від 21 лютого 2023 року у справі № 607/11007/22, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/39973/19 (провадження № 61-1118св21) зазначено, що за положеннями статей 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

У постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 369/2311/19 (провадження № 61-5945св22) вказано, що ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) зроблено висновки про те, що саме інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою. Разом з тим, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України). Власник має право витребовувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України). […] Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи. Таким чином, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи. […] Оскільки слід вважати, що у позивача виникло право на об`єкт інвестування з моменту завершення будівництва, то вона має право на його витребування у іншої особи, за якою зареєстроване право власності на спірну квартиру. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від (стягнення з) відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у справі № 607/11007/22 (провадження № 61-12832св22) зазначено, що в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах (за обставин, коли таке право не було зареєстроване за іншою, відміною від забудовника, особою) з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19), на які також послався заявник у касаційній скарзі.

Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд правильно виходив з того, що оскільки рішення суду, яким за ОСОБА_3 визнано право власності на спірне нежитлове приміщення, скасовано в апеляційному порядку, а записи про наявність у нього вказаного права вилучені з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, то вимога про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння названого відповідача, який наразі не є його власником (фактичним володільцем), не могла бути задоволена, а ефективним та належним способом захисту прав позивачів як інвесторів будівництва у такому випадку було саме визнання права власності на індивідуально визначений об`єкт нерухомості, який введено в експлуатацію, на підставі статті 392 ЦК України. Разом із тим, оскільки позивачі у цій справі не довели на підставі належних і допустимих доказів факту виконання у повному обсязі своїх грошових зобов`язань за договором від 05 липня 2005 року № 05/07/01, то суд апеляційної інстанції обґрунтовано не визнав за ними право власності на спірне нежитлове приміщення.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції було зупинене ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2023 року, то необхідно поновити її виконання.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 березня 2023 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 14 березня 2023 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк