Рішення

від 14.12.2023 по справі 645/2593/23

ФРУНЗЕНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Справа № 645/2593/23

Провадження № 2/645/1147/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 грудня 2023 року м. Харків

Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді Шарка О.П

секретаря судових засідань Мухіна В.О.,

представників відповідача Кут О.В.: адвокатів Удовікова В.М., Удовікової І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові цивільну справу за позовом керівника Немишлянської окружної прокуратури Сотник С., який діє в інтересах держави в особі Харківської міської ради, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Державний реєстратор комунального підприємства "Постачальник послуг" Солоницівської селищної ради Харківської області Луценко Павло Геннадійович, про визнання незаконним та скасування рішення № 45893687 державного реєстратора Солоницівської селищної ради Харківської області Луценка П.Г. від 11.03.2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1617 га, кадастровий номер: 6310138500:06:003:0073, по АДРЕСА_1 , та про витребування у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради зазначеної земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова, який діє в інтересах держави в особі Харківської міської ради, звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд визнати незаконним та скасувати рішення № 45893687 державного реєстратора Солоницівської селищної ради Харківської області Луценка П.Г. від 11.03.2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1617 га, кадастровий номер: 6310138500:06:003:0073, розташовану по АДРЕСА_1 , та витребувати у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради зазначену земельну ділянку.

В обґрунтування позову зазначив, що 15 березня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, відповідно з п. 1 якого ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняв у власність нежитлову будівлю літ. "Б-1" загальною площею 535,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням 34 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 24.06.2009 року № 142/09 ФО-П ОСОБА_1 надано в оренду строком до 01.06.2014 року земельну ділянку за зазначеною адресою, площею 0,1617 га для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (склад). Крім того, у 2008 році приватною фірмою на замовлення ФО-П ОСОБА_1 було розроблено технічну документацію по встановленню (відновленню) в натурі меж земельної ділянки та оформлення документів, що посвідчують право на земельну ділянку ФО-П ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 , для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. "Б-1" (склад) для здійснення комерційної діяльності. Однак відомості до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер: 6310138500:06:003:0005 внесені не були. 23.02.2011 року рішенням Харківської міської ради № 170/11 ФОП ОСОБА_1 було надано дозвіл на проведення експертно-грошової оцінки спірної земельної ділянки. 09.06.2011 року між Харківською міською радою та ФО-П ОСОБА_1 було укладено договір про внесення авансового внеску № 20/11 у розмірі 150 481,26 грн, який ОСОБА_1 сплатив. 22.06.2012 року Харківська міська рада прийняла рішення продати ФО-П ОСОБА_1 спірну земельну ділянку за 237 700 грн. 13.03.2013 року на підставі цього рішення ОСОБА_1 сплатив остаточну вартість земельної ділянки 87 218,74 грн. Водночас договір купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_1 з Харківською міською радою не укладався. 19.12.2018 року Харківська міська рада надала ФО-П ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (склад) по АДРЕСА_1 . Після цього ФО-П ОСОБА_3 на замовлення ФО-П ОСОБА_1 розробив такий проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 6310138500:06:003:0073), але рішення про його затвердження від Харківської міської ради отримано не було. Відповідно право власності на спірну земельну ділянку ФО-П ОСОБА_1 не набув, ураховуючи, що після сплати остаточної вартості земельної ділянки договір купівлі-продажу з Харківською міською радою він не уклав, і після розробки проекту землеустрою рішення про його затвердження від Харківської міської ради не отримав. 27.02.2019 року здійснена державна реєстрація земельної ділянки площею 0,1617 (кадастровий номер 6310138500:06:003:0073) у Державному земельному кадастрі.

11.03.2019 року державним реєстратором Луценко П.Г. було здійснено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,1617 га (кадастровий номер 6310138500:06:003:0073) за ОСОБА_1 , на підставі відомостей з державного земельного кадастру від 11.03.2019 року № 8608957, рішення Харківської міської ради від 22.06.2012 року № 762/12, Витягу з Державного земельного кадастру від 27.02.2019 року № НВ-63083071112019. Водночас документи, які були надані державному реєстратору, не були правовстановлюючими документами на земельну ділянку. Крім того, рішення 16 сесії Харківської міської ради стосувалося продажу ФО-П ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1617 га, кадастровий номер: 6310138500:06:003:0005, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 не земельної ділянки площею 0,1617 га, кадастровий номер 6310138500:06:003:0073 за тією ж адресою. Таким чином, у державного реєстратора Луценка П.Г. були відсутні правові підстави для реєстрації за ОСОБА_1 права приватної власності на вищевказану земельну ділянку. 07.08.2020 року між ОСОБА_1 (продавцем) та ОСОБА_2 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі та земельної ділянки. Відповідно до п. 1.1 договору продавець передає нерухоме майно, у тому числі земельну ділянку, площею 0,1617 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних, допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, кадастровий номер 6310138500:06:003:0073, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у власність покупцю, а покупець приймає нерухоме майно і сплачує за нього оговорену грошову суму. З урахуванням викладеного право власності на земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 . Водночас дійсним власником зазначеної земельної ділянки на момент її продажу ОСОБА_2 була територіальна громада в особі Харківської міської ради, яка стороною правочину купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не була. За наявності таких обставин ОСОБА_1 відчужувати ОСОБА_2 земельну ділянку не мав права. Спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (територіальної громади в особі Харківської міської ради) не з його волі й відповідно власник має право витребувати таке майно у добросовісного набувача. Вартість вказаної земельної ділянки відповідно до висновку експерта складає 561530,00 грн. Крім того, із посиланням на практику Верховного Суду прокурор наводить у позовній заяві доводи стосовно того, що у таких випадках способом захисту порушених інтересів є позов про витребування майна у добросовісного набувача, а не позов про визнання договору про відчуження майна недійсним. Також зазначає, що Харківською міською радою та її виконавчими органами покладені на неї завдання щодо виявлення та оскарження незаконних рішень про державну реєстрацію, витребування майна належним чином не виконуються, у зв`язку із чим захист інтересів держави здійснює прокурор

У ході судового розгляду представник позивача Анголенко О.О. позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити, надав суду пояснення, аналогічні викладеним вище.

Представник Харківської міської ради надав суду письмові пояснення, в яких позов керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова підтримав у повному обсязі, просив його задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Удовіков В.М. надав суду 31.07.2023 року відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволенні позову прокурора відмовити у повному обсязі, зазначивши, що на момент продажу 07 серпня 2020 року спірної земельної ділянки ОСОБА_2 . ОСОБА_1 володів і користувався спірною земельною ділянкою на законних підставах, оскільки спочатку отримав її в оренду, а потім, плануючи придбати земельну ділянку у власність, 16 червня 2011 року перерахував Харківській міській раді авансовий внесок у сумі 150 481,26 грн, а 13 березня 2013 року ще 87 218,74 грн, сплативши повну вартість земельної ділянки, що не спростовується прокурором. Після цього оформлював інші документи, необхідні для придбання земельної ділянки у власність. ОСОБА_2 придбала земельну ділянку і нежитлове приміщення за відплатним договором і є добросовісним набувачем, що прокурором у позовній заяві не спростовується. Позов прокурора в частині вимог про витребування у ОСОБА_2 спірної земельної ділянки є віндикаційним позовом, оскільки між Харківською міською радою і ОСОБА_2 будь-яких договірних відносин немає і земельна ділянка перебуває у володінні ОСОБА_2 не на підставі договору з Харківською міською радою. Посилається на роз`яснення, надані у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 07.02.2014 року № 5, та на правові позиції Верховного Суду, згідно з якими у добросовісного набувача власник може витребувати майно тільки у випадку, якщо майно вибуло із його володіння не з його волі. Спірна земельна ділянка не вибувала із володіння територіальної громади в особі Харківської міської ради поза її волею і на момент її продажу ОСОБА_2 перебувала у володінні ФО-П ОСОБА_1 на законних підставах. Крім того, вважає помилковими висновки прокурора про спричинення Харківській міській раді збитків у розмірі 561 530,00 грн, яка встановлена експертом. Експерт зробив висновок про таку вартість земельної ділянки станом на 11.03.2019 року. Водночас ОСОБА_1 16 червня 2011 року сплатив авансовий внесок за земельну ділянку в сумі 150 481 грн 26 коп., а 13 березня 2013 року сплатив остаточну вартість земельної ділянки в сумі 87 218 грн 74 коп. З урахуванням індексів інфляції відповідно з 2011 та 2013 років ці суми складають 609 882 грн 85 коп., тобто більше суми, вказаної експертом, на підтвердження чого долучив до відзиву відповідний розрахунок.

Прокурором подана відповідь на відзив на позовну заяву, а представником відповідача ОСОБА_2 заперечення на відповідь на відзив прокурора, у яких вони повністю підтримали свої доводи.

У судовому засіданні представники ОСОБА_2 - адвокати Удовіков В.М. та Удовікова І.М. підтримали у повному обсязі доводи, викладені у відзиві на позовну заяву та у запереченнях на відповідь на відзив прокурора.

Відповідач ОСОБА_1 та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися заздалегідь і належним чином.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, свідків, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, приходить до висновку, що задоволення позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ч. 1 ст.4ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

Статтею 16ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.

Разом з тим, передбачені ст. ст. 12 і 13ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.

Згідно ч.3 ст.12ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.

Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.

Відповідач, зі свого боку, зобов`язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.

Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Статтями 78, 81ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на вказані норми закону, по цій справі прокурор, який подає позов в інтересах Харківської міської ради для витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки, обравши певний спосіб захисту цивільного права перед судом, має, шляхом подання належних та допустимих доказів, навести, що витребування у ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем, на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради земельної ділянки є законним, переслідує суспільний інтерес та є пропорційним і що визнання незаконним рішення № 45893687 державного реєстратора комунального підприємства "Постачальник послуг" Солоницівської селищної ради Харківської області Луценка П.Г. від 11.03.2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності ОСОБА_1 є ефективним способом захисту прав Харківської міської ради для обґрунтування правомірності витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_5 .

Відповідачі, зі свого боку, зобов`язані довести обставини, посилаючись на які вони заперечують проти позову.

Із позиції Верхового Суду України, викладеної у постанові Пленуму "Про судове рішення у цивільній справі" № 14 від 18.12.2009 року, вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, та вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Статтями 78, 81 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Щодо вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_2 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради спірної земельної ділянки суд прийшов до наступних висновків.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство відокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання відповідно віндикаційного чи негаторного позовів.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Позов прокурора в частині вимог про витребування у ОСОБА_2 спірної земельної ділянки є віндикаційним позовом, оскільки між Харківською міською радою, в інтересах якої прокурором поданий позов, і ОСОБА_2 будь-яких договірних відносин немає і земельна ділянка перебуває у володінні ОСОБА_2 не на підставі договору з Харківською міською радою.

Із досліджених судом письмових доказів вбачається, що ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_1 нежитлову будівлю літ. "Б-1", розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , і розташовану за тією ж адресою спірну земельну ділянку площею 0,1617 га, призначену для обслуговування зазначеної нежитлової будівлі на підставі договору купівлі-продажу від 07 серпня 2020 року, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г.О., тобто за відплатним договором (том 1 а.с. 197). У той же день за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на придбані нежитлову будівлю і земельну ділянку (том 1 а.с. 198, 199). При укладені договору купівлі-продажу ОСОБА_1 був сплачений податок на доходи фізичних осіб у сумі 30 000, 00 грн (том 1 а.с. 200) та військовий збір в сумі 9 000 грн (том 1 а.с. 201), а ОСОБА_2 сплатила збір з операцій придбання (купівлі-продажу) нерухомого майна у розмірі 6 000,00 грн (том 1 а.с. 202).

Той факт, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем приміщення і земельної ділянки, прокурором у позові не спростовується.

У такому випадку особою, яка не є стороною зазначеного правочину, земельна ділянка може бути витребувана у ОСОБА_2 , шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Відповідно до частини першої статті 388ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, вирішуючи спори про витребування майна з чужого незаконного володіння слід встановити чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння, оскільки саме наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача, якому воно було передано за відплатним договором.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 19 липня 2023 року по справі № 753/18555/19 (провадження 61-4246ск23).

Якщо майно вибуло з володіння власника за його волею і це не спростовано відповідними доказами, таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.06.2021 року по справі № 761/44057/19 (провадження № 61-19405св20).

У постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", на яку посилається прокурор на сторінці 21 позовної заяви, наведені наступні роз`яснення щодо розгляду таких позовів і можливості витребування нерухомого майна у добросовісного набувача:

- якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача на підставі статей 387, 388 ЦК України (пункт 22 постанови);

- відповідно до положень частини першоїстатті 388ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК (пункт 26 постанови).

В обґрунтування можливості витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 на підставі статті 388 ЦПК України прокурор на сторінці 22 позовної заяви посилається також на постанову Верховного Суду від 27 квітня 2023 року по справі № 199/4884/17.

Водночас у зазначеній постанові Верховний Суд сформулював правові позиції, аналогічні викладеним вище:

"…право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17)".

"За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача".

Судом досліджені письмові докази додані прокурором до позовної заяви і представником ОСОБА_2 до відзиву до позовної заяви.

Відповідно із цими доказами:

15 березня 2007 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав нежитлову будівлю літ. "Б-1" за адресою: АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 71-72).

Згідно із частиною 2 статті 377 ЦК України в редакції Закону України від 22.12.2006 року, який набрав чинності 16.01.2007 року, яка діяла на час придбання ОСОБА_1 зазначеної нежитлової будівлі, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) теж закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України також передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Аналогічна правова позиція закріплена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 року по справі № 910/18560/18 (провадження 12-143гс18; пункти 8.4, 8.5 постанови).

На момент придбання ОСОБА_1 будівлі, спірна земельна ділянка, призначена для експлуатації та обслуговування будівлі, знаходилась у тимчасовому користуванні у ТОВ "Фрукто-Стар" на підставі договору № 2126 від 25 жовтня 1999 року, укладеному ТОВ "Фрукто-Стар" із виконавчим комітетом Харківської міської ради. Згідно із пунктами 1.1. і 1.2. договору виконавчий комітет Харківської міської ради 13 жовтня 1999 року прийняв рішення № 1304 про передачу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , площею 0,1617 га, ТОВ "Фрукто-Стар" у тимчасове користування строком до 31.12.2024 року (том 1 а.с. 65-70).

20.11.2007 року ТОВ "Фрукто-Стар" направило на адресу Харківського міського голови Добкіна М.М. лист, яким повідомило, що не заперечує проти передачі ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, загальною площею 1617,0 кв. м, яка була надана ТОВ "Фрукто-Стар" у тимчасове користування (строком до 31.12.2024 року) згідно рішення Харківської міської ради № 1304 від 13.10.1999 року (том 1 а.с. 203).

Таким чином, 25 жовтня 1999 року спірна земельна ділянка на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 13 жовтня 1999 року і договору між виконавчим комітетом Харківської міської ради з ТОВ "Фрукто-Стар" від 25 жовтня 1999 року, тобто з волі Харківської міської ради, перейшла у користування ТОВ "Фрукто-Стар" строком до 31 грудня 2024 року. Після придбання ОСОБА_1 15 березня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, для експлуатації і обслуговування якої була призначена зазначена земельна ділянка, право користування нею на підставі частини 2 статті 377 ЦК України та з волі особи, якій власник передав земельну ділянку у володіння і користування, строком до 31 грудня 2024 року, перейшло до нього.

Згідно з частиною 1 статті 397 ЦК України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

Відповідно ОСОБА_1 , придбавши нежитлову будівлю і отримавши в силу закону право користування земельною ділянкою, призначеною для експлуатації і обслуговування цієї нежитлової будівлі, став і фактичним володільцем зазначеної земельної ділянки.

У 2008 році приватною фірмою на замовлення ФО-П ОСОБА_1 було розроблено технічну документацію по встановленню (відновленню) в натурі меж земельної ділянки та оформлення документів, що посвідчують право на земельну ділянку ФО-П ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 , для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. "Б-1" (склад) для здійснення комерційної діяльності (том 1 а.с. 57-114).

18.04.2009 року Управлінням Держкомзему в місті Харкові було надано Висновок № 786/09, згідно з яким управління вважає за можливе надати ФО-П ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку площею 0,1617 га для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. "Б-1" (склад) по АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 75).

24.06.2009 року рішенням Харківської міської ради № 142/09 право користування спірної земельною ділянкою за ТОВ "Фрукто-Стар" було припинено і прийнято рішення про надання земельної ділянки площею 0,1617 га по АДРЕСА_4 в оренду ФО-П ОСОБА_1 строком до 01.06.2014 року. Зазначено, що договір на право тимчасового користування землею, реєстрація № 2126 від 01.11.1999 року, вважати таким, що припиняє дію з дня державної реєстрації договору оренди землі з новим землекористувачем ФО-П ОСОБА_1 (том 1 а.с. 74).

Враховуючи, що договір оренди спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у подальшому зареєстрований не був, він продовжував користуватись земельною ділянкою на підставі договору № 2126 на право тимчасового користування землею від 25 жовтня 1999 року (том 1 а.с. 65-70), з урахуванням положень статі 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.

23.02.2011 року рішенням Харківської міської ради № 170/11 ФОП ОСОБА_1 було надано дозвіл на проведення експертно-грошової оцінки спірної земельної ділянки (том 1 а.с. 95, 96).

09.06.2011 року між Харківською міською радою та ФО-П ОСОБА_1 було укладено договір про внесення авансового внеску № 20/11 у розмірі 150 481,26 грн (том 1 а.с. 92-94), який ОСОБА_1 був сплачений (том 1 а.с. 97).

22.06.2012 року Харківська міська рада прийняла рішення продати ФО-П ОСОБА_1 спірну земельну ділянку за 237 700,00 грн (том 1 а.с. 104-105).

13.03.2013 року на підставі цього рішення ОСОБА_1 сплатив остаточну вартість земельної ділянки 87 218,74 грн (том 1 а.с. 97, 204).

Верховний Суд у пункті 46 постанови від 24.10.2019 року по справі № 922/4192/16 за позовом ТОВ "Фортуна" до Харківської міської ради та до Департаменту земельних відносин Харківської міської ради, зазначив наступне:

"46. Порядок продажу земельних ділянок або прав на них на підставі цивільно-правових договорів у м. Харкові затверджений рішенням Харківської міської ради від 24.12.2008 № 362/08, за змістом пункту 2.3 якого підготовку документів щодо продажу земельних ділянок або прав на них покладено на управління земельних відносин Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин Харківської міської ради; рішення Харківської міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки (пункт 2.11); управління земельних відносин готує договір купівлі-продажу земельної ділянки, який підлягає нотаріальному посвідченню за рахунок покупця (пункт 2.12); документ про оплату або про сплату першого платежу (у разі продажу земельної ділянки з розстроченням платежу) є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації (пункт 2.13)".

Таким чином, сплата ОСОБА_1 повної вартості спірної земельної ділянки в сумі 237 700,00 грн, встановленої рішенням Харківської міської ради від 22.06.2012 року (том 1 а.с. 104-105) була підставою для видачі йому державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.

Прокурор зазначає у позові, що вартість вказаної земельної ділянки відповідно до висновку експерта складає 561530,00 грн (стор. 24 позовної заяви, том 1 а.с. 25).

Водночас згідно дослідженого судом висновку судового експерта Інституту судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса № 25357 від 24.12.2021 року ринкова вартість земельної ділянки площею 0,1617 га, з кадастровим номером 6310138500:06:003:0073, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , складає 561530,00 грн, станом на 11.03.2019 року (том 1 а.с. 46-56). Представником ОСОБА_1 до відзиву на позовну заяву доданий розрахунок інфляції, згідно з яким з урахуванням офіційних повідомлень Державної служби статистики України щодо індексів інфляції у період відповідно із червня 2011 року по березень 2019 року та із березня 2013 року по березень 2019 року сплачені ОСОБА_1 за земельну ділянку 16.06.2011 року 150 481,26 грн та 13.03.2013 року 87 218,74 грн станом на 1 березня 2019 року складають 609 882,85 грн, тобто на 48 352,85 грн більше, ніж сума вартості земельної ділянки станом на 11 березня 2019 року, визначеної експертом (том 1 а.с. 207-208).

Згідно із довідкою від 30.05.2013 року, виданою Індустріальною міжрайонною Державною податковою інспекцією м. Харкова, ОСОБА_1 був зареєстрований як платник земельного податку за адресою: АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 205).

19.12.2018 року Харківська міська рада надала ФО-П ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (склад) по АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 83-84). Після цього ФО-П ОСОБА_3 на замовлення ФО-П ОСОБА_1 такий проект землеустрою було розроблено (том 1 а.с. 76-86). Рішення про затвердження проекту землеустрою Харківська міська рада не приймала.

06.02.2019 року Управлінням містобудування та архітектури Харківської міської ради Сагайдакову О.М. був наданий Висновок по матеріалам проекту землеустрою щодо відведення ФО-П ОСОБА_1 земельної ділянки комунальної власності для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. "Б-1" (склад) по АДРЕСА_1 № 701/0/27-19 (том 1 а.с. 90-91).

13.02.2019 року Головне управління Держгеокадастру у Харківській області надало ОСОБА_1 . Висновок про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № 1441/82-19.

27.02.2019 року Відділом у м. Харкові Головного управління Держгеокадастру в Харківській області спірна земельна ділянка площею 0,1617 за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером: 6310138500:06:003:0073 (том 1 а.с. 100).

Прокурор зазначає у позовній заяві, що рішення Харківської міської ради від 22.06.2012 року "Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам України" (том 1 а.с. 104-105) стосувалося продажу ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1617 га, кадастровий номер: 63101138500:06:003:0005, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 не земельної ділянки площею 0,1617 га, кадастровий номер: 63101138500:06:003:0073 за тією ж адресою, і що оплата ОСОБА_1 була проведена за земельну ділянку з кадастровим номером 63101138500:06:003:0005 по АДРЕСА_1 , а не за земельну ділянку з кадастровим номером 63101138500:06:003:0073 за тією ж адресою (стор. 10 позовної заяви, том 1 а.с. 11; стор. 5 позовної заяви, том 1 а.с. 6).

Водночас факт ідентичності земельної ділянки, кадастровий номер 63101138500:06:003:0005 і земельної ділянки кадастровий номер 63101138500:06:003:0073 сторони не спростовують, тобто реєстрація земельної ділянки 27.02.2019 року у Державному земельному кадастрі за новим кадастровим номером не спростовує того, що спірна земельна ділянка була надана у користування і володіння ОСОБА_1 по волі Харківської міської ради.

Відповідно із пунктом 3 частини 1 статті 388 ЦК України, у добросовісного набувача майно може бути витребувано тільки у випадку, якщо воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У даному випадку спірна земельна ділянка не вибувала із володіння територіальної громади в особі Харківської міської ради поза її волею, оскільки: первісно на підставі відповідного договору вона була передана Харківською міською радою у користування та володіння ТОВ "Фрукто-Стар"; після придбання ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 15 березня 2007 року нежитлової будівлі, для експлуатації і обслуговування якої була призначена зазначена земельна ділянка, право користування та володіння нею на підставі частини 2 статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України та з волі особи, якій власник передав земельну ділянку у володіння і користування строком до 31 грудня 2024 року, перейшло до нього; а у подальшому за договором купівлі-продажу нежитлової будівлі та земельної ділянки права на земельну ділянку перейшли від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .

Згідно з наведеними вище правовими позиціями Верховного Суду, та роз`ясненнями, наданими у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" наявність у діях власника Харківської міської ради волі на передачу земельної ділянки у користування і володіння ТОВ "Фрукто-Стар" до 31 грудня 2024 року, і подальший перехід земельної ділянки у володіння і користування спочатку ОСОБА_1 , а потім ОСОБА_2 на законних підставах, унеможливлює витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки на підставі статей 387, 388 ЦК України.

Щодо вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування рішення № 45893687 державного реєстратора комунального підприємства "Постачальник послуг" Солоницівської селищної ради Харківської області Луценка П.Г. від 11.0-3.2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку суд прийшов до наступних висновків.

Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та витребування у ОСОБА_2 цієї земельної ділянку на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради на підставі статті 388 ЦК України.

Тобто прокурор заявив дві групи позовних вимог: одна стосується визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , друга витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 , якій ОСОБА_1 продав земельну ділянку, на користь Харківської міської ради, яку прокурор вважає власником земельної ділянки.

У позовній заяві прокурор зазначив:

"Оскільки, уповноважений орган Харківська міська рада, до цього часу не вжила заходив щодо повернення майна, то у прокурора виникли правові підстави, передбачені положеннями ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" для представництва інтересів держави в суді" (передостанній абзац сторінки 26 позову, том 1 а.с. 27).

Таким чином, основною метою позову прокурора, який діє в інтересах Харківської міської ради, є повернення спірної земельної ділянки Харківській міській раді.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частиною 1 статті 397 ЦК України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

На сьогодні фактичним володільцем земельної ділянки є ОСОБА_2 .

Відповідно прокурор просить витребувати земельну ділянку із володіння ОСОБА_2 на користь Харківської міської ради.

Однак задоволення вимоги про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрації права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 не призведе до відновлення володіння земельною ділянкою Харківською міською радою. Відповідно така вимога не є вимогою, пов`язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, із вимогою про витребування земельної ділянки з володіння добросовісного набувача ОСОБА_2 на підставі статті 388 ЦК України, яка не є похідною від такої вимоги, позаяк право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею.

За наявності таких обставин позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого володіння на підставі статті 388 ЦК України вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного рішення про реєстрацію права власності за особою без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення навіть у випадку визнання його невідповідним закону, не тягне правових наслідків, на яке воно спрямоване: витребування майна із володіння особи.

Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, по якій предметом позову були вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження райдержадміністрації про передачу земельних ділянок у власність та про витребування цих же земельних ділянок з володіння (пункті 6.26, 6.27 постанови).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 року по справі № 369/473/15-ц (провадження № 14-105цс23) робиться посилання на цей висновок й, крім того, зазначено й наступне:

"24.З огляду на вказане, якщо на підставі рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення відбулася державна реєстрація права власності на це майно, власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним й ефективним способом захисту права власності. У разі встановлення незаконності таких рішень органів влади у спорі про витребування земельних ділянок суд вказує про це лише у мотивувальній частині його рішення."

За наявності таких обставин та наведених позиції Верховного Суду, суд вважає, що вимога прокурора про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Згідно зіст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їйконституцієюабо законом.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зістаттею 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція Українимає найвищу юридичну силу.

Устатті 129 Конституції Українизакріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Статтею 15 ЦК Українипередбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного правау разі його порушення, невизнання або оспорюваннята на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріпленост. 16 цього Кодексу.

Згідно частини третьоїстатті 13 ЦК Українине допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першоїстатті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимогист. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки відсутнє порушення визначеними відповідачами прав позивача.

Відповідно ст.141ЦПК України судові виграти, пов`язані з розглядом справи, у зв`язку із відмовою у задоволенні позову, покладаються на позивача.

На підставі зазначеного та керуючись ст. ст. 76, 206, 264, 265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова, який діє в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору державний реєстратор комунального підприємства "Постачальник послуг" Солоницівської селищної ради Харківської області Луценко Павло Геннадійович про визнання незаконним та скасування рішення № 45893687 державного реєстратора комунального підприємства "Постачальник послуг" Солоницівської селищної ради Харківської області Луценка П.Г. від 11.03.2019 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на земельну ділянку площею 0,16127 га, кадастровий номер: 6310138500:06:003:0073, по АДРЕСА_1 , та про витребування у ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради земельної ділянки площею 0,1617 га, кадастровий номер: 6310138500:06:003:0073, по АДРЕСА_1 , відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до апеляційного суду Харківської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Надруковано в нарадчій кімнаті.

Повний текст рішення виготовлено 21 грудня 2023 року

Головуючий-суддя: