Постанова

від 22.11.2023 по справі 205/4414/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 205/4414/19

провадження № 61-1509св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Комунальне підприємство «Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральний» Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І., Зайцевої С. А., Максюти Ж. І.

у справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральний» Дніпровської міської ради, про виселення особи без надання іншого житлового приміщення,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

Дніпровська міська рада у травні 2019 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

На обґрунтування позовних вимог Дніпровська міська рада посилалася на те, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13.

Балансоутримувачем будинку за зазначеною адресою є Комунальне підприємство «Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральний» Дніпровської міської ради (далі - КП «КЖЕП «Центральний»).

ОСОБА_1 проживає в квартирі АДРЕСА_1 без законних підстав, що підтверджується рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 липня 2018 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2019 року, у справі № 2/205/1024/18 (205/2014/17) за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням за зазначеною адресою, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ордер на житлову площу відповідачу не видавався, спірною квартирою відповідач користується безпідставно.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 02 вересня 2022 року позов задовольнив.

Виселив ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради судові витрати у розмірі 1 921 грн.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що відповідач вселилася у житлове приміщення, яке відноситься до комунальної власності, без належної правової підстави, тобто всупереч статті 41 Конституції України не у відповідності до закону, тому підлягає виселенню з самоправно зайнятого нею житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 29 грудня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Москвіної Т. В. залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, із застосуванням норм матеріального права, визначених у статтях 9, 58, 61, 109, 116 ЖК України та статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», правильно встановив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач вселилася у житлове приміщення, яке відноситься до комунальної власності, без належної правової підстави, тобто всупереч статті 41 Конституції України, не у відповідності до закону, що є правовою підставою для її виселення із спірного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 у січні 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 9, 58, 61, 109, 116 ЖК України, статей 3, 13, 15, 16, 177, 179, 181, 182, 190, 327, частини четвертої статті 334 ЦК України, порушили норм процесуального права, а саме статті 2-5, 10, 12, 13, 76-84, 89, 228, 229, частину першу статті 251 ЦПК України, з порушенням положень статей 3, 8, 9, 19, 21, 22, 24, 47, 55, 64, 124, 129 Конституції України.

Також суди не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 (провадження № 61-10802св18), від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18), від 22 грудня 2021 року у справі № 452/1872/20 (провадження № 61-17807св21), від 03 грудня 2021 року у справі № 1527/13038/12 (провадження № 61-8204св20), від 26 вересня 2018 року у справі № 344/18741/14-ц (провадження № 61-22904св18).

Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень статей 177, 179, 181, 182, 190, частини четвертої статті 334 ЦК України та вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо засад, підстав та порядку проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, - на випадок, коли відповідно до закону не було здійснено державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, обтяжень цих прав, їх виникнення, переходу і припинення, однак у судовому порядку фактично порушується питання про захист прав та інтересів власника майна.

Апеляційний суд необґрунтовано послався на існування фактів, які згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, проте залишив поза увагою, що саме у цій справі підтверджено наявність обставин щодо об`єктивних підстав для її звернення до суду з позовом про визнання права користування жилим приміщенням до належного відповідача; відхилив доводи сторони відповідача про наявність зареєстрованого права на спірне жиле приміщення за Дніпропетровським металургійним заводом імені Петровського та неправильно вказав про неактуальність цієї інформації поряд із наданою позивачем на час звернення до суду із позовом.

Суд апеляційної інстанції безпідставно погодився із висновками, покладеними в основу рішення суду першої інстанції, жодним чином не зваживши на те, що у справі не встановлено порушених прав та законних інтересів позивача й, відповідно, конкретних наслідків подібних порушень.

Апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, у оголошенні технічної перерви у судовому засіданні від 29 грудня 2022 року, позбавивши сторону можливості підготувати наступне клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення цивільної справи № 205/9291/21.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від Дніпровської міської ради у березні 2023 року надійшов відзив на касаційну скаргу.

Верховний Суд ухвалою від 23 березня 20223 року відзив Дніпровської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_1 повернув без розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 лютого 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.

Справа № 205/4414/19 надійшла до Верховного Суду 22 березня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 13 вересня 2023 року справу призначив до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Будинок АДРЕСА_1 перебуває на балансі КП «КЖЕП «Центральний» та належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра.

З відповіді управління з питань комунальної власності Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради судами встановлено, що у реєстрі об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра за адресою: АДРЕСА_1 , наявний запис про житловий будинок під літерою «А-1», загальною площею 127,1 кв. м, реєстрація будинку Департаментом не проводилась.

ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 , ордер на вселення їй не видавався.

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2019 року, у справі № 205/2014/17 у задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, КП «КЖЕП «Центральний» про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено.

Судами під час розгляду справи встановлено, що позивачем не надано достатніх, допустимих та достовірних доказів того, що вона на підставі письмової згоди ОСОБА_2 на її вселення у квартиру АДРЕСА_1 проживала та проживає у вказаній квартирі, також не надано доказів того, що вона зверталась до КЖЕП «Центральний» ДОР із заявою про вселення її у спірне житлове приміщення та її реєстрацію в ньому. Крім того, встановлено, що позивач зареєстрована за постійним місцем проживання за адресою: АДРЕСА_4 , про що свідчить відмітка в паспорті.

Також судами зазначено, що позивачем не доведено факту набуття права на користування спірним жилим приміщенням, вселення до спільного житлового приміщення саме на умовах постійного проживання однією сім`єю з наймачем, ведення спільного господарства.

Згідно з довідкою про зняття з реєстрації місця проживання № 70 від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_5 , у зв`язку з вибуттям до нового місця проживання: АДРЕСА_6 .

Дніпровська міська рада ордер ОСОБА_1 не видавала, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався.

Крім того матеріали справи не містять відомостей про звернення ОСОБА_1 із заявою до виконавчих органів міської ради про взяття на такий облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або щодо перебування на обліку.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Враховуючи викладене, а також виходячи із принципу верховенства права, суди повинні у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Вирішуючи цей спір як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, встановивши, що Дніпровська міська рада не видавала ОСОБА_1 ордер на спірне житлове приміщення, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався, відомості про перебування відповідача на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов або звернення ОСОБА_1 із заявою про взяття на такий облік до виконавчих органів міської ради матеріали справи не містять, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову та виселення ОСОБА_1 із спірного житлового приміщення.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Також суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 05 липня 2018 року, залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2019 року, у справі № 205/2014/17 має преюдиційне значення для розгляду цієї справи, оскільки вказаним судом рішенням встановлено, що ОСОБА_1 вселилася у квартиру АДРЕСА_1 без належної правової підстави.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 (провадження № 61-10802св18), від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18), від 22 грудня 2021 року у справі № 452/1872/20 (провадження № 61-17807св21), від 03 грудня 2021 року у справі № 1527/13038/12 (провадження № 61-8204св20), не заслуговують на увагу, з таких підстав.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими].

Отже, висновки щодо застосування норм права, які містяться у вищезгаданих постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, на які послався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у зазначених справах.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 344/18741/14-ц (провадження № 61-22904св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статей 177, 179, 181, 182, 190, частини четвертої статті 334 ЦК України та вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо засад, підстав та порядку проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, - на випадок, коли відповідно до закону не було здійснено державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, обтяжень цих прав, їх виникнення, переходу і припинення, однак у судовому порядку фактично порушується питання про захист прав та інтересів власника майна, суд касаційної інстанції також відхиляє, з таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо наслідків невиконання судом обов`язків оцінювати кожен доказ або мотивувати його відхилення.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року залишити без змін.

Поновити виконаннярішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк