Постанова

від 14.12.2023 по справі 522/20547/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1233/23

Справа № 522/20547/19

Головуючий у першій інстанції Науменко А. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Лупу Сергія Сергійовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2020 року за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним з дати видання та скасування розпорядження органу приватизації, визнання недійсним з дати видання та скасування свідоцтва про право власності на житло в рівних частках, -

в с т а н о в и в:

03 грудня 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про визнання недійсним з дати видання та скасування розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія», визнання недійсним з дати видання та скасування свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015, видане ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках.

В позовній заяві позивач зазначала, що вона працювала на Державному підприємстві «Одеська кіностудія художніх фільмів», звідки пішла на пенсію, та на теперішній час є пенсіонеркою, інвалідом третьої групи загального захворювання, має трудовий стаж більше 50 років. Постійно проживає разом зі своїм чоловіком ОСОБА_5 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та мають постійне місце реєстрації. У 2006 році позивачці був виданий ордер на вселення у гуртожиток в кімнату 203 для проживання з чоловіком ОСОБА_5 , в подальшому за позовом ПрАТ «Одеська кіностудія» по справі №2-2780/11 ордер був визнаний недійсним з підстав, що був виданий на іншу кімнату, а фактично ОСОБА_2 та ОСОБА_5 постійно проживали у кімнаті 303.

Зазначає, що згідно рішень Окружного адміністративного суду м. Києва, Київського апеляційного адміністративного суду та апеляційного суду Одеської області Гуртожиток визнано державною власністю.

У 2005 році відбулася мала приватизація Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», норми якої були порушені ФДМУ, Міністерством культури України та на той час новоствореною юридичною особою ЗАТ «Одеська кіностудія», контрольний пакет акцій ЗАТ (зараз ПрАТ далі кіностудія) залишився у держави в особі ФДМУ, яка внесла до статутного фонду цілісний майновий комплекс (згідно акту приймання-передачі). Згідно даного Акту до статутного фонду новоствореної юридичної особи неправомірно ввійшов об`єкт житлового фонду гуртожиток, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 ввійшов до статутного фонду як готель, а натомість нежитловий фонд.

Позивач зазначає, що таким чином було порушено ч. 2 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 за №2482-ХІІ, якою передбачено, що державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

У позові зазначає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на позов ПрАТ «Одеська кіностудія» про виселення подали зустрічний позов, яким їхні позовні вимоги були задоволені.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року по справі №522/762/15-ц, в задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, які втратили право користування жилим примішенням у гуртожитку та виселення, - відмолено.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», ОСОБА_7 про визнання права користування та усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням у гуртожитку, - задоволено.

Суд визнав право користування ОСОБА_5 , ОСОБА_2 на кімнату Д» 303 за адресою: АДРЕСА_2 ,

зобов`язав Приватне акціонерне товариство «Одеська кіностудія» усунути перешкоди в користуванні кімнатою АДРЕСА_3 ,

зобов`язав Приватне акціонерне товариство «Одеська кіностудія» підключити електропостачання до кімнати АДРЕСА_3 ,

визнав недійсним ордер №36/14 від 29.04.2014, виданий спільним рішенням Профкому та адміністрації Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» ОСОБА_7 на право проживання та реєстрації в гуртожитку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » кімната № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 ,

визнав ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 .

Не погодившись із рішенням суду, ПрАТ «Одеська кіностудія» подало апеляційну скаргу. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 17 лютого 2016 року по справі №22- ц/785/1625/16 апеляційну скаргу було задоволено частково:

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року в частині визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 змінено, та в цій частині ухвалити нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 та ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», ОСОБА_7 про визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 з тих підстав, що останній його не набув, так як ні одного дня він там не проживав.

Вказує, що нещодавно дізналася, що їх з чоловіком кімната № НОМЕР_1 , в якій мешкають з 2006 року приватизована та взагалі весь гуртожиток приватизований, а власником на теперішній час всієї будівлі гуртожитку є ПрАТ «Одеська кіностудія». Вважає, що внаслідок неправомірних дій ПрАТ «Одеська кіностудія» було незаконно створено орган приватизації на приватному підприємстві кіностудії та видано свідоцтва про право власності та розпорядження органів приватизації на житловий будинок, в тому числі на їх кімнату АДРЕСА_4 (нумерація кімнат у гуртожитку була наказом кіностудії змінена та змінено цільове призначення гуртожитку на житловий будинок), внаслідок неправомірних дій Приморської районної адміністрації Одеської міської ради та Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області було зареєстроване право власності на їх кімнату та на весь будинок, чим порушено законне право щодо приватизації кімнат відповідно до Закону України «Про реалізацію житлових прав мешканців гуртожитків».

Щодо строку оскарження свідоцтва про право власності від 29.08.2014 за адресою: АДРЕСА_2 та державної реєстрації свідоцтва про право власності від 08.07.2015 за ОСОБА_4 (1/2 частина) та за ОСОБА_1 (1/2 частина) на квартиру АДРЕСА_5 , позивачка у позовній заяві послалася на наступне на те, що з дати здійснення державної реєстрації гуртожитку (29.08.2014) та дати здійснення державної реєстрації прав власності ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на кімнату №303, яка зараз має номер кв. АДРЕСА_6 (08.07.2015) пройшов вже значний час, але позивач не знала та не могла знати про ці події.

Під час розгляду справ у судах у позивача завжди був один представник ОСОБА_3 , починаючи з 2009 року, коли ще ЗАО «Одеська кіностудія» подало позови до Приморського районного суду м. Одеси про виселення з гуртожитку законних мешканців на підставі того, що вони мешкають у готелі « ОСОБА_8 ». Вказаний представник також вела справу у адміністративних судах (№2а-17235/11/2670), справу (№ 522/8089/14-ц ) та справу про виселення позивача з чоловіком (№522/762/15-ц).

Вказує, що окрім зазначених справ, у Одеському окружному адміністративному суді розглядалась справа №815/7473/16 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: ОСОБА_7 , приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» про визнання протиправними дій та про зобов`язання Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_7 .. Суд відмовив у позові з тих підстав, що позивачі не виконали порядок подачі документів до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради. Позов був поданий 27 грудня 2016 року, а рішення винесено 18 квітня 2017 року. Учасниками процесу були ПрАТ «Одеська кіностудія» та ОСОБА_7 .. В процесі розгляду справи мова йшла про гуртожиток, ніхто з учасників не надав докази, що вже на час розгляду гуртожиток згідно документів був приватною власністю, а кімната 303 була вже квартирою АДРЕСА_6 та за нею було зареєстровано право власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ..

Під час розгляду цих справ і було здійснено незаконну реєстрацію. Але ані жодним словом представник ПрАТ «Одеська кіностудія», ані жодним документом не підтвердив та не обмовився про виникнення «нового» власника як на, будівлю гуртожитку так і на спірну квартиру, приховуючи дану інформацію, зважаючи на те, що вона здійснена всупереч чинному законодавству з чисельними порушеннями Закону. В матеріалах справи не має жодного документу, який би якимось чином натякав би на те, що взагалі такі дії можливі, тому що з огляду на законодавчі норми та вже винесенні рішення судів такі дії незаконні.

У зв`язку з вищезазначеним позивачка просила суд:

визнати недійсним з дати створення та скасування органу приватизації, створеного ПрАТ «Одеська кіностудія»;

визнати недійсним з дати видання та скасувати розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія»;

визнати недійсним з дати видання та скасувати свідоцтво про право власності на житло від 30 березня 2015 року, видане ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках.

02 січня 2020 року представник відповідача, ПрАТ «Одеська кіностудія», було надав суду відзив на позов, в якому просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі №2-2780/11 встановлений наступний факт: «Суд звертає увагу, що під час розгляду справи на судовому засіданні 01 серпня 2013 року судом та сторонами повторно оглядався спірний ордер у якому вже було дописано «или 303», на запитання суду ОСОБА_2 пояснила, що ордер постійно зберігається у неї та зазначену дописку зробила вона сама» та визнано недійсним ордер №1 на житлову площу у гуртожитку від 20.02.2006, виданий на підставі спільного рішення адміністрації, профспілкового комітету та комітету комсомолу від 20.01.2004 на ім`я ОСОБА_2 на двох осіб для проживання у кімнаті 203 Будівлі, в якому було зроблено дописку «или 303». Крім того, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19.12.2013 у справі №-2492/11 встановлено, що « ОСОБА_3 працювала у ЗАТ «Одеська кіностудія» з 01 березня 2006 року прибиральником території, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_2 , трудові відносини між ОСОБА_3 та ЗАТ «Одеська кіностудія» були припинені з 01 червня 2010 року на підставі наказу в.о. голови правління ЗАТ «Одеська кіностудія» №36-к.». З огляду на що, даним рішенням від 19.12.2013 у справі №2-2492/11 з кімнат номер 303 та номер 501 будівлі було виселено ОСОБА_3 , яка є донькою позивача та її сина ОСОБА_9 , які також проживали у будівлі. Отже, на час видання 29.04.2014 ОСОБА_7 ордеру на вселення до Будівлі малися два судові рішення, які свідчили про незаконність зайняття родиною ОСОБА_10 кімнати №303 будівлі. Лише рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року по справі № 522/762/15-ц, яке набрало законної сили 17 лютого 2016 року, за позивачем визнане право користування кімнатою 303 у будівлі.

Під час підготовчого засідання 27 лютого 2020 року за клопотанням ОСОБА_2 суд протокольно ухвалив залучити до участі у справі у якості співвідповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ..

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2020 року справу за позовом ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним з дати створення та скасування органу приватизації, створеного ПрАТ «Одеська кіностудія», визнання недійсним з дати видання та скасування розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія», визнати недійсним з дати видання та скасувати свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015, видане ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках роз`єднано в окремі провадження.

Розгляд даної справи продовжено за позовними вимогами про визнання недійсним з дати видання та скасування розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія» та визнання недійсним з дати видання та скасування свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015, видане ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках.

В судове засідання сторони не з`явились. Від позивача надійшли письмові пояснення на судові дебати, у яких вона просила розглядати справу без її участі, позовні вимоги просила задовольнити.

Представник відповідача, ПрАТ «Одеська кіностудія» у судове засідання не з`явився, надав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, у задоволенні позовних вимог, зазначених у позовній заяві ОСОБА_2 просив відмовити у повному обсязі, врахувати пояснення відповідача надані у відзиві на позовну заяву 02 січня 2020 року.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у судове засідання не з`явились, були повідомлені належним чином, відзив на позовну заяву ОСОБА_2 не надавали, заяв та клопотань до суду не надходило.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2020 року позов ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним з дати видання та скасування розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія», визнання недійсним з дати видання та скасування свідоцтва про право власності на житло від 30 березня 2015 року, видане ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках задоволено. Суд визнати недійсним з дати видання та скасувати розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія» та визнав недійсним з дати видання та скасувати свідоцтво про право власності на житло від 30.03.2015, видане ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках.

В апеляційній скарзі адвокат Лупу Сергій Сергійович в інтересах відповідача ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Під час рзгляду апеляційної скарги, ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивачка ОСОБА_2 померла.

Згідно копії спадкової справи №04/2022 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 , відкритої ІНФОРМАЦІЯ_3 , із заявою про прийняття спадщини звернулась дочка спадкодавця ОСОБА_3 (т. 4, а.с. 143-178).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року ОСОБА_3 залучена до участі у справі як правонаступник ОСОБА_2 .

Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток.

Крім того, відповідач ОСОБА_4 , відповідно до ч. 11 ст.128ЦПКУкраїни викликався до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Відповідно до п. 2. ч. 11 ст.128ЦПКУкраїни з опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (ч. 11 ст. 128 ЦПК України).

12 грудня 2023 року від ОСОБА_3 надійшла заява про відкладення розгляду справу на червень 2024 року, оскільки вона знаходиться за кордоном та не має можливості прибути в судове засідання.

Однак, розглянувши вищезазначену заяву, колегія суддів приходить до висновку про недоцільність відкладення розгляду справи та вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити.

Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

В рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Крім того, Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях, зокрема у справах №802/562/18-а, №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

За загальним правилом при вирішенні питання щодо можливості відкладення розгляду справи в період дії воєнного стану на підставі поданої учасниками судового процесу заяви суд залежно від інтенсивності бойових дій на певній території, загальної воєнної ситуації як в країні, так і в певному регіоні, де знаходиться суд, або учасник справи (його представник), поведінки суб`єктів владних повноважень, що мають компетенцію в сфері повідомлень щодо ризиків перебування на певній території (об`єкті нерухомості) та інше, має дотримуватися балансу між безпекою суддів, працівників апарату, учасників справи та дотриманням процесуальних прав учасників справи і засад судочинства. При цьому врахуванню підлягають попередня поведінка учасника справи, можливість розгляду справи за відсутності представників сторін, можливість прибути у судове засідання та скористатися правом участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

При розгляді заяви ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи, апеляційний суд виходить із того, що справа тривалий час знаходиться в провадженні Одеського апеляційного суду, а саме з травня 2021 року, розгляд справи неодноразово відкладався, в тому числі за заявою ОСОБА_3 з причин її перебування за кордоном та неможливістю прибути в судове засідання до апеляційного суду. Також враховується, що із клопотаннями про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції ОСОБА_3 не зверталась, хоча не була позбавлена такої можливості.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, та те, що сама по собі неможливість брати участь у судовому засіданні не є безумовною підставою для відкладення судового засідання, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у скарзі та письмові пояснення відповідача, ПрАТ «Одеська кіностудія», у яких просило рішення суду пергшої інстанції скасувати та у задоволенні позову відмовити, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бутипримусово позбавлений житла інакше,як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Згідно статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

У статті 328 ЦК України зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 1 статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

У частині третій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі приватизація) це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), кімнат у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю.

Аналогічні положення містяться у пункту 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян.

Згідно пункту 4 статті 5 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. Право на приватизацію житлових приміщень у гуртожитку з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які на законних підставах проживають у них.

Відповідно до положень статей 1, 5, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», за якими передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири, при цьому до членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно оскаржуваного позивачем Розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015 квартиру АДРЕСА_7 передано наймачам ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , уповноваженим власником квартири визначено ОСОБА_1 .

Згідно свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015 ПрАТ «Одеська кіностудія» посвідчила, що квартира АДРЕСА_7 дійсно належить на правах спільної часткової власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Наказом ПрАТ «Одеська кіностудія» №52 від 14.10.2014, відповідно до розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 12.05.2014 за №262, з метою впорядкування квартир у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 , було змінено нумерацію квартир, у тому числі і номер кімнати на третьому поверсі № НОМЕР_1 на номер квартири АДРЕСА_6 .

Таким чином, спірна кімната № НОМЕР_1 у гуртожитку та квартира АДРЕСА_5 є одним й тим самим спірним житловим приміщенням.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, квартира АДРЕСА_5 належить на праві спільної часткової власності по 1/2 частці ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Підставою виникнення права власності зазначено «свідоцтво про право власності, на житло, серія та номер: НОМЕР_3 , виданий 30.03.2015, видавник Приватне акціонерне товариство «Одеська Кіностудія».

В матеріалах справи є копія ордеру №36/14 від 29.04.2014, який видано ПрАТ «Одеська кіностудія» ОСОБА_7 , працюючому на посаді прибиральника приміщень, але рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року вказаний ордер визнано недійсним.

В матеріалах справи наявна копія рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року, яким встановлено наступне.

«21 листопада 2003 року ОСОБА_2 була прийнята на роботу на посаду начальника адміністративно-господарського відділу (АГВ) до державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» згідно наказу №21 від 21.11.2003, та звільнена за власним бажанням 01 лютого 2006 року. Наступного дня, а саме 02 лютого 2006 року ОСОБА_2 була прийнята на посаду начальника АГВ до ЗАО «Одеська кіностудія», а 27 січня 2010 року звільнена за власним бажанням згідно наказу №4-К від 27.01.2010».

«20 лютого 2006 року ДП «ОКХФ» ОСОБА_2 був виданий ордер на сім`ю із двох осіб на кімнату АДРЕСА_8 (а.с. 54), але сім`я ОСОБА_10 не вселилася до кімнати АДРЕСА_9 , оскільки остання була зайнята. Тому, адміністрація ПрАТ «Одеська кіностудія» переселила відповідачів до кімнати 303».

«Також судом встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року було визнано недійсним ордер №1 від 20.02.2006 на кімнату № НОМЕР_4 , оскільки у зв`язку з неправомірними діями службових осіб підприємства були порушені порядок та умови надання житлових приміщень, визначені ст. 59 ЖК УРСР».

« ОСОБА_2 та ОСОБА_5 проживають у гуртожитку з 2004 року згідно квитанцій про оплату за проживання та комунальні послуги (а.с. 87-107), з 2006 року займають кімнату №303».

«Також, згідно встановлених обставин рішенням суду від 21 червня 2015 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 більше десяти років мешкають у вищевказаному гуртожитку, сплачують плату за житлово-комунальні послуги та проживання, близько семи років працювали на підприємстві та були звільненні у зв`язку з виходом на пенсію, є особами, які потребують поліпшення житлових умов, стоять на обліку, не мають власного житла, являються інвалідами третьої групи загального захворювання та ветеранами праці».

«З 2006 року та по 21 квітня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 були зареєстровані у гуртожитку, та реєстрація була скасована ДМС України на підставі рішення суду про визнання ордеру недійсним (а.с. 145). З набуттям законної сили постанови Київського апеляційного адміністративного суду позивачі за зустрічним позовом постійно зверталися до адміністрації Одеської кіностудії про видачу ордеру на кімнату №303, але так і не отримали ніякої відповіді (а.с. 57, 58). За весь час проживання у кімнаті АДРЕСА_4 , вони зробили там ремонт, поміняли вікна на металопластикові, замінили труби, сантехніку, встановили броньовані двері, тощо».

Також рішенням суду від 21 вересня 2015 року встановлено наступне: « ОСОБА_2 , ОСОБА_5 є громадянами, на яких поширюється сфера дії вищевказаного закону, незалежно від того, який статус має гуртожиток, в якому вони проживають. Тому, вони згідно ст. 19 згаданого Закону, не можуть бути виселені із спірної кімнати в гуртожитку без надання іншого житлового приміщення».

«Суд також вважає обґрунтованими вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_5 в частині визнання недійсним вищевказаного ордеру та визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 , у зв`язку з наступним.

ОСОБА_7 був прийнятий на роботу 10 лютого 2014 року на посаду прибиральника на 0,5 ставки з випробувальним терміном три місяці.

Таким чином, спірний ордер був виданий у період, коли ще не закінчився випробувальний термін, та ОСОБА_7 не набув статусу робітника на постійній основі. Адміністрація ПрАТ «Одеська кіностудія» видала ордер на підставі рішення профкому від 29.04.2014 на тимчасове заселення ОСОБА_7 , а не на постійне, без згоди профкому на видачу ордеру. 07 квітня 2015 року ОСОБА_7 було звільнено з посади прибиральника ПрАТ «Одеська кіностудія». У судовому засіданні доведено, та не заперечувалось представниками сторін, що ОСОБА_7 не вселився у надану житлову площу, так як ця кімната вже тривалий час зайнята сім`єю ОСОБА_10 .

Таким чином, оскільки ОСОБА_7 отримав ордер у зв`язку з трудовими відносинами, то у разі втрати трудових відносин, він підлягає виселенню з приміщення відповідно до ст. ст. 124, 125 ЖК УРСР».

«Таким чином, суд приходить висновку, що ордер №36/14 від 29.04.2014, на підставі спільного рішення Профкому та адміністрації ПрАТ «Одеська кіностудія» на ім`я ОСОБА_7 є недійсним, а ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою 303 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 .

Тому, суд вважає позовні вимоги ПрАТ «Одеська кіностудія» про визнання осіб такими, які втратили право користування жилим приміщенням у гуртожитку та виселення, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Натомість, позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про визнання права користування та усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням у гуртожитку є доведеними у судовому засіданні та підлягають задоволенню».

За результатом розгляду апеляційної скарги ПрАТ «Одеська кіностудія», Апеляційним судом Одеської області 17 лютого 2016 року ухвалено рішення по даній справі, яким рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року в частині визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 скасовано, та в цій частині ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 та ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», ОСОБА_7 про визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Досліджуючи описову частину рішення, можливо дійти висновку, що суд апеляційної інстанції відмовив у вимозі про позбавлення права користування ОСОБА_7 лише на підставі того, що останній його не набув, так як він там не проживав.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що: «Відмовляючи ПрАТ «Одеська кіностудія» в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з кімнати АДРЕСА_8 , суд першої інстанції виходив із того, що заявлені позивачем вимоги не доведені у встановленому законом порядку, а саме те, що відповідачі проживають у цій кімнаті.

Відмовляючи ПрАТ «Одеська кіностудія» в задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування кімнатою АДРЕСА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів того, що відповідачі не проживають у спірному помешканні більше шести місяців підряд, без поважних причин.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 і ОСОБА_5 та визнаючи за ними право користування кімнатою АДРЕСА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що заявлені ними вимоги ґрунтуються на законі, і підтверджені наданими доказами.

Зобов`язуючи ПрАТ «Одеська кіностудія» усунути перешкоди ОСОБА_2 і ОСОБА_5 в користуванні кімнатою АДРЕСА_4 , та підключити до кімнати електропостачання суд першої інстанції виходив із того, що відповідач перешкоджає позивачам користуватися спірною кімнатою, та відключив електропостачання до цієї кімнати без належних правових підстав.

Визнаючи недійсним ордер №36/14 від 29.04.2014, виданий ОСОБА_7 на право вселення в кімната №303 суд першої інстанції правомірно виходив з того, що заявлені вимоги ґрунтуються на законі, оскільки ордер був виданий на зайняте житлове приміщення.

Визнаючи ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою №303 суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ордер на вселення визнаний недійсним, відповідач втратив таким чином право користування цією кімнатою.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції (крім висновку суду про визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою №303), так як вони ґрунтуються на законі, і відповідають нормам матеріального і процесуального права. В частині визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою №303 рішення суду першої інстанції не ґрунтується на законі».

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що «в кімнаті №303 проживає сім`я ОСОБА_2 і ОСОБА_5 , оскільки ця кімната є зайнятою, відсутні правові підстави, які визначені вказаними вище нормами матеріального права, для надання цього помешкання іншим особам, в тому числі і шляхом видачі ордера на вселення у це приміщення.

Судом першої інстанції законно та обґрунтовано встановлено, що ПрАТ «Одеська кіностудія» видало ОСОБА_7 ордер на вселення в кімнату №303 підставі рішення профспілкового комітету від 29.04.2014, незважаючи на те, що ця кімната зайнята іншими мешканцями. Тому видача ордера на це приміщення є незаконною. Рішення суду першої інстанції в цій частині відповідає обставинам справи, та вказаним вище нормам матеріального права.

Відповідно до приписів ст. 130 ЖК України, порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається законодавством України.

Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення ч. 1 ст. 61 ЖК України.

Предметом договору найму житлового приміщення є окрема квартира або інше ізольоване приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат ч. 1 ст. 63 ЖК України.

Отже, вказаними нормами права визначена підстава, згідно якої наймач житла набуває право користування житловим приміщенням це договір найму житлового приміщення. Ордер на житлове приміщення є підставою лише для вселення у це приміщення, а право користування цим приміщенням набувається після укладання договору найму.

Приймаючи до уваги, що ОСОБА_7 не укладав з ПрАТ «Одеська кіностудія» договору найму кімнати №303, він не може визнаватися таким, що втратив право користування цим житлом, оскільки він такого права іще не набув. Тому рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_3 не ґрунтується на законі та підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цієї частини вимог позивачів».

Вирішуючи дану справу, суд також бере до уваги, що Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції від 17.02.2006 передбачає можливість вільної приватизації кімнат у квартирах, де мешкають два і більше наймачів, й жодного обов`язку щодо повідомлення одним із наймачів, який бажає приватизувати займану ним кімнату (кімнати), інших наймачів, які займають інші кімнати, або отримання їх згоди, цим Законом не передбачено, отже законодавець підкреслив правовий статус кімнат у квартирах, де мешкають два і більше наймачів, як відокремленого самостійного об`єкту.

Крім того, відповідно до ст. 65-1 ЖК України наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

Таким чином, доводи позивача стосовно того, що відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не проживали у вказаній квартирі, не були її наймачами та як наслідок не мали права на отримання розпорядження на приватизацію знаходить своє правове обґрунтування.

Пунктом 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16.12.2009 за №396, закріплено перелік документів, що подаються до органів приватизації, серед яких є копії документів, виданих органами державної реєстрації актів цивільного стану або судом, що підтверджують родинні відносини між членами сім`ї (свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тощо); довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі.

Таким чином, виходячи з принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, розглядаючи справу в межах заявлених позивачем вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи і витребуваних судом, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 щодо визнання недійсним з дати видання та скасування розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, яке зареєстровано та записано у реєстрову книгу №22-300315, видане органом приватизації ПрАТ «Одеська кіностудія». Вимога про скасування Свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015, є похідною, а тому у зв`язку зі скасуванням Розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015, вимога про скасування свідоцтва також підлягає задоволенню.

Посилання адвоката Лупу Сергія Сергійовича в інтересах ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не враховано, що приватизацією квартири АДРЕСА_5 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не порушені права та законні інтереси позивача, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно ізчастинами 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України,законів України,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законамиУкраїни. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно достатті 8Конституції Українив Українівизнається ідіє принципверховенства права. КонституціяУкраїни маєнайвищу юридичнусилу.Закони таінші нормативно-правовіакти приймаютьсяна основіКонституції Україниі повиннівідповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п.18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови инесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справи неінакше якза зверненнямособи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК України,цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Суд небере доуваги докази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що оскаржувані розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015 квартири АДРЕСА_7 , яка передана відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , та свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015, видане ПрАТ «Одеська кіностудія» відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_7 , є незаконними, оскільки порушують права користування позивачем вказаною кімнатою АДРЕСА_4 . Й навпаки, відповідачі ПрАТ «Одеська кіностудія», ОСОБА_1 і ОСОБА_4 не надали суду будь-яких належних та допустимих доказів на спростування підстав позову ОСОБА_2 ..

Так, у постанові від 03 березня 2021 року у справі №1527/13038/12 (провадження №61-8204св20) Верховний Суд дійшов правового висновку, що «З огляду на зазначені норми, правила статей15,16 ЦК Україникожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони,з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечатьКонституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові».

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції із достовірністю та обґрунтованістю встановлено, що позивач ОСОБА_2 у встановленому законом порядку набула право користування кімнатою АДРЕСА_3 , що підтверджується рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року по справі №522/762/15, що набрало законної сили 17 лютого 2016 року.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2015 року по справі №522/762/15, що набрало законної сили 17 лютого 2016 року, було визнано недійсним ордер №36/14 від 29.04.2014 на право зайняття ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_3 , оскільки ордер був виданий на квартиру, яка правомірно була зайнята ОСОБА_2 і ОСОБА_5 та його виселили зі спірної кімнати з підстав статей 124, 125 ЖК УРСР.

З 14 жовтня 2014 року нумерація квартир у цьому будинку, у тому числі і кімнати № НОМЕР_1 на третьому поверху була змінена власником будинку на АДРЕСА_6 .

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015 квартири АДРЕСА_7 , яка передана відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , та свідоцтва про право власності на житло від 30.03.2015, видане відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_7 , видані з порушення діючого законодавства та порушенням права користування позивачем ОСОБА_2 вказаною кімнатою №303.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другоїп`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає увчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії відповідачів, ПрАТ «Одеська кіностудія», ОСОБА_1 , ОСОБА_11 щодо перешкоджання позивачу користуватися спірною квартирою необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення її прав та законних інтересів, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права позивача ОСОБА_2 та захистом права відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , на спірну квартиру.

Такий правовий висновок викладено у постанові ВеликоїПалати Верховного Судувід13 жовтня 2020рокуу справі №447/455/17-ц (провадження №14-64цс20).

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку (постанова Верховного Суду від 10 березня 2021 року №686/2603/19 (провадження №61-16974св20).

У постанові від 21 квітня 2021 року у справі №520/13358/17 (провадження №61-17833св20) Верховний Суд зробив наступний правової висновок: «Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2статті 8 Конвенції.

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява№19009/04).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02).

Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96).

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У справі яка переглядається виселення ОСОБА_2 разом з дітьми без надання іншого жилого приміщення не буде пропорційним, бо вони несуть надмірний тягар».

Отже, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У справі, що переглядається апеляційним судом позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином, що вона у встановленому законом порядку набула права користування спірною квартирою тому вона набула охоронюваного законом права на мирне володіння майном у законний спосіб, тому позбавлення її спірного житла є пропорційним втручанням у право позивача на повагу до житла.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розпорядження органу приватизації №17 від 30.03.2015 квартири АДРЕСА_7 , яка передана відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , та свідоцтво про право власності на житло від 30.03.2015, видане відповідачам ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_7 , прийняти з порушення норм діючого законодавства та порушенням права користування позивачкою ОСОБА_2 вказаною кімнатою АДРЕСА_4 .

При цьомуправа відповідачів у контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і його права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції,не порушені, оскільки вони за законом не набули права на спірне житло.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином, що відповідачі порушують її права на спірну квартиру, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що таке втручання держави у право відповідачів на повагу права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Визнання недійсними правовстановлюючих документів на спірну квартиру, буде пропорційним, бо вони не несуть надмірний тягар.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обгправильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу адвоката Лупу Сергія Сергійовича в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 25 грудня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік