Постанова

від 08.02.2024 по справі 454/4859/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 454/4859/23 Головуючий у 1 інстанції: Адамович М.Я.

Провадження № 22-ц/811/3368/23 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Назар Х.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2023 року, -

ВСТАНОВИВ:

у листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2023 року відмовлено у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Києва про відшкодування моральної шкоди.

Ухвалу суду оскаржив ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що ухвала суду є незаконною та необґрунтованою, постановлена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує, що звертаючись з даним позовом, він не оскаржує дії судді Шевченківського районного суду м. Києва, які уже оскаржувалися і за результатами скарги ухвалено відповідне судове рішення, а заявляє вимоги про відшкодування йому шкоди, спричиненої незаконними діями судді. Зазначає, що відмовляючи у відкритті провадження в частині позовних вимог до Шевченківського районного суду м. Києва, суд першої інстанції не вказав норми закону, які забороняють йому направляти або судам розглядати позов до суду про стягнення моральної шкоди в результаті протиправних дій суддів. Вважає, що суд першої інстанції зобов`язаний був застосувати норми Конституції України, як норми прямої дії, і розглянути його позовну заяву по суті або вказати в ухвалі, що його права не порушувалися і не порушуються, однак ці вимоги закону судом першої інстанції не виконано. Крім того, в порушення вимог статті 186 ЦПК України, йому не роз`яснено до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. З наведених підстав просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В судове засідання не з`явилися сторони, хоча були належним чином повідомлені про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, тому відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксація судового засідання з допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Частиною 4ст.268ЦПК Українипередбачено,що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Оскільки текст постанови складено 08 лютого 2024 року, то незважаючи на те, що судове засідання призначене на 05 лютого 2024 року, датою ухвалення постанови є саме 08 лютого 2024 року.

В апеляційній скарзі апелянт звернувся з клопотаннями про вирішення питання щодо звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення ст.ст. 8, 55, 56, 124 Конституції України, а саме: чи зобов`язані суди на підставі вимог ст.ст. 8, 55, 56, 124 Конституції України розглянути позови до суддів (судів) про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суддями (судами), на підставі якого судочинства, та про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади», а саме: чи відповідає Конституції України п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади».

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Згідно пункту 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.

Заявлене скаржником клопотання за своїм змістом стосується не питання тлумачення положень статтей 8, 55, 56, 124 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, яке є загальнообов`язковим для всіх суб`єктів їх застосування і реалізації, натомість це клопотання спрямоване на вирішення процесуального питання щодо відкриття провадження у справі.

Оскільки судом апеляційної інстанції не встановлено підстав, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України як щодо неконституційності нормативно правових актів, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема, моральної шкоди, так і щодо тлумачення положень статтей 8, 55, 56, 124 Конституції України, колегія суддів приходить до висновку про те, що клопотання не підлягають до задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріалисправи,перевіривши законністьта обґрунтованістьухвали судупершої інстанціїв межахдоводів тавимог апеляційноїскарги,колегія суддівприходить довисновку,що апеляційнаскарга непідлягає дозадоволення зогляду натаке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у відкритті провадження в частині позовних вимог до Шевченківського районного суду м. Києва, суд першої інстанції виходив з того, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи не може перевірятися поза межами передбаченого законом процесуального контролю, в тому числі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді, а за шкоду, заподіяну незаконним рішенням суду, відповідає не суд, а держава, відтак спір в частині вимог до Шевченківського районного суду м. Києва не носить цивільно-процесуального характеру, що є підставою для відмови у відкритті провадження в цій частині позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК Українисуддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року у справі № 761/27942/20 у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність службової особи Державного бюро розслідувань, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року, якою відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність службової особи Державного бюро розслідувань, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР скасовано і призначено новий розгляд у суді першої інстанції слідчим суддею.

Вважаючи, що постановленням слідчим суддею Шевченківського районного суду м.Києва ухвали від 16 вересня 2020 року у справі № 761/27942/20, йому спричинено моральну шкоду, ОСОБА_1 звернувся з позовними вимогами про стягнення з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 1000000 грн. на відшкодування моральної шкоди

Крім того, позовні вимоги пред`явлено також і до Шевченківського районного суду м. Києва, якого в позовній заяві зазначено відповідачем.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 11 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

На законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).

Частиною п`ятою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

На спірні правовідносини в частині позовних вимог до Шевченківського районного суду м. Києва не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 711/2652/17 (провадження № 14-638цс18).

Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (п.76 висновку №3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, у яких вони здійснюють правосуддя.

За таких обставин, належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, у постановах Великї Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-90цс18 та від 21 листопада 2018 року у справі № 14-399 цс18 та у постанові Верховного Суду від 06 червня 2022 року у справі №454/3130/21.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі, за винятком випадків, коли суд виступає не як орган, що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа.

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду м. Києва про відшкодування моральної шкоди не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження в цій частині позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржувана ухвала суду постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 14 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 08.02.2024 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк