Постанова

від 12.02.2024 по справі 916/2029/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/2029/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої судді Принцевської Н.М.;

суддів: Діброви Г.І., Ярош А.І.;

(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної казначейської служби України

на рішення Господарського суду Одеської області від 10.11.2023

по справі №916/2029/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ"

до відповідачів:

- Державної казначейської служби України

- Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області

про стягнення 82 049, 84 грн.,

(суддя першої інстанції: Пінтеліна Т.Г., дата та місце ухвалення рішення: 10.11.2023 року, Господарський суд Одеської області, м. Одеса, пр-т Шевченка,29),

У травні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державної казначейської служба України (відповідач-1) та Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області (відповідач-2) про стягнення 82 049,84 грн. витрат на інфляційне збільшення, 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання.

В обґрунтування позовних вимог, заявник посилався на порушення відповідачами строків виконання судового наказу по справі №916/2001/21 про примусове виконання рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2021.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 10.11.2023 позовні вимоги задоволено в повному обсязі; стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" інфляційні витрати та 3% річних за несвоєчасно виконане грошове зобов`язання у загальній сумі 82 049,84 грн. та 2684 грн. судового збору; Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області від відповідальності за даним позовом звільнено.

У своєму рішенні суд першої інстанції зазначив, що оскільки станом на день прийняття судом рішення у справі №916/2029/23 від сторін не надходило відомостей про повне виконання рішення суду по справі № 916/2001/21, у позивача виникло право на отримання компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та пунктів 50-52 Порядку №845.

Крім того, суд зазначив, що відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов`язання, позаяк Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, при цьому невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд не погодився з розміром процентів та інфляційних втрат, визначених позивачем, а тому дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів річних та збитків від інфляції підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 5 655 грн. процентів річних та 18 425,58 грн. інфляційних втрат.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Апелянт вважає рішення суду першої інстанції необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню з огляду на явне порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Мотивуючи свою позицію скаржник зазначає, що судом першої інстанції було визначено неналежного боржника, який прострочив виконання зобов`язання, оскільки Казначейство є органом виконання судового рішення, а не боржником у розуміння ст. 625 Цивільного кодексу України.

На переконання апелянта, судом не застосовано висновки у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду у справах №910/4590/19, №910/17317/17, №200/7261/13-ц, №758/1303/15-ц, №520/17342/18, №914/1028/19, які є релевантними на час розгляду справи №916/2029/23, адже вони визначають, що саме боржник несе відповідальність за прострочення виконання ним грошового зобов`язання.

Апелянт зазначає, що боржником за наказом Господарського суду Одеської області по справі №916/2001/21 є Держава в особі Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, і саме з цього боржника здійснювалось списання коштів на користь позивача.

На думку апелянта, саме Одеська регіональна служба Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, в силу акцесорного характеру зобов`язання, передбаченого частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, має нести відповідальність у вигляді інфляційних витрат та 3% річних.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції всупереч нормам матеріального права дійшов хибного висновку щодо правового статусу Казначейства як боржника за наказом Господарського суду Одеської області від 08.07.2022 по справі №916/2001/21 та стягнення з Казначейства на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" інфляційних витрат та 3% річних по несвоєчасно виконаним грошовим зобов`язанням.

Крім того, на переконання апелянта судом помилково тлумачаться норми Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та не враховується принцип цільового використання бюджетних коштів.

Апелянт зазначає у своїй скарзі, що Закон про гарантії та Порядок №845 передбачають право стягувача на нарахування компенсації в розмірі 3% річних від несплаченої суми винятково після виконання рішення суду. Оскільки рішення у справі №916/2001/21 не виконано, то, на думку апелянта, відсутні підстави для нарахування та виплати компенсації, передбаченою ч.2 ст.5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".

Заявник звертає увагу суду, що ані Закон про гарантії, ані Порядок №845 не передбачають правових підстав для нарахування стягнення індексу інфляції за порушення строку на перерахування коштів, а Закон про Державний бюджет України не передбачає видатків для такої виплати.

Крім того, апелянт акцентує увагу суду, що Порядком №845 Кабінет Міністрів України визначив вичерпний перелік рішень, за якими може бути здійснено безспірне списання коштів Державного бюджету. Таким чином, виконання рішення суду буде неможливим, оскільки законодавство України про виконання судових рішень не передбачає такої виплати, як «стягнення індексу інфляції», так само, як Закони про Державний бюджет України не визначають видатків держави на таку мету.

Апелянт також не погоджується з визначенням строку, з якого починається нарахування компенсації, оскільки перебіг строку з якого можуть бути нараховані інфляційні втрати та 3% річних відповідно до Закону про гарантії починається через 3 місяці з дня надходження виконавчого документа саме до Казначейства, а не безпосередньо в день пред`явлення до органу Казначейства, тобто не з 20.07.2022, як зазначено судом першої інстанції, а з 20.12.2022.

Також, посилаючись на практику Верховного Суду, апелянт звертає увагу колегії суддів, що резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види розрахунків, з яких буде здійснено безпосереднє списання коштів, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.

На переконання заявника, стягнення коштів з Казначейства шляхом стягнення з єдиного казначейського рахунку на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" коштів у розмірі 82 049,84 грн. призведе до нецільового використання бюджетних коштів та заподіювання збитків Казначейству як юридичній особі, оскільки кошти, які виділяються на утримання Казначейства на цілі, визначені законодавством України, не можуть бути стягненні на користь інших осіб.

Апелянт звертає увагу суду, що відповідно до ч. 1 ст.5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» стягувачу виплачується компенсація винятково у вигляді (в розмірі) трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Отже, на переконання Державної казначейської служби України оскаржуване рішення підлягає скасуванню в частині стягнення з відповідача-1 за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" інфляційних втрат та 3% річних за несвоєчасно виконані грошові зобов`язання у загальній сумі 82 049,84 грн.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2023 відмовлено в задоволенні заяви Державної казначейської служби України про звільнення або відстрочення сплати судового збору; апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду Одеської області від 10.11.2023 по справі №916/2029/23 залишено без руху.

12.12.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшло клопотання від Державної казначейської служби України про усунення недоліків, допущених в апеляційній скарзі, в якій апелянт надав докази сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3220,80 грн.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.12.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду Одеської області від 10.11.2023 по справі №916/2029/23; вирішено розглянути зазначену скаргу у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження; витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/2029/23.

21.12.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №916/2029/23.

01.01.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу Державної казначейської служби України.

У зазначених поясненнях позивач погоджується з висновками, викладеними у рішенні суду першої інстанції, вважає рішення законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їх повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору.

Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Цей правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та письмові пояснення на неї, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 08.11.2021 Господарським судом Одеської області було ухвалене рішення по справі №916/2001/21 за позовом ТОВ "ІСАІЯ" до Держави України в особі Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення матеріальної шкоди, яким позов було задоволено частково, стягнуто з держави в особі Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" 819 855,77 грн. відшкодування шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб органу державної влади та 12 297,84 грн. судового збору.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.02.2022 по справі № 916/2001/21 рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2021 залишено без змін.

08.07.2022 Господарським судом Одеської області було видано судовий наказ по справі №916/2001/21 про примусове виконання рішення Господарського суду Одеської області від 08.11.2021, яким ухвалено: стягнути з держави в особі Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ" 819855, 77 грн. відшкодування шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб органу державної влади та 12297,84 грн. судового збору.

20.07.2022 на адресу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області було подано заяву представника ТОВ "ІСАІЯ" від 20.07.2022, щодо виконання наказу Господарського суду Одеської області від 08.07.2022 по справі № 916/2001/21, що підтверджується листами ГУ ДКСУ №16-06-06/4798 від 27.07.2022, № 16-06-06/707 від 23.01.2023

За результатами опрацювання вищевказаного виконавчого документу та на виконання вимог Порядку, ГУ ДКСУ в Одеській області було здійснено часткове безспірне списання коштів з рахунків боржника - Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті у загальній сумі 188897,96 грн. на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСАІЯ", зокрема, у зв`язку з вичерпанням коштів на рахунках боржника, через виконання інших виконавчих документів по справі №916/2001/21.

З огляду на відсутність коштів на рахунках Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, на підставі пунктів 24-34 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, в подальшому виконання виконавчого документу здійснювалось за рахунок коштів Державного бюджету, тобто Державною Казначейською службою України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 (зі змінами та доповненнями) рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до ст. 25 Бюджетного кодексу України державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Підпунктом 1 пункту 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України встановлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету: рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Зазначені рішення передаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. Видатки бюджетних установ, щодо яких прийнято рішення про накладення на них арешту, дозволяється здійснювати в частині видатків, які статтею 55 цього Кодексу визначено як захищені, у разі зазначення про це у судовому рішенні.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі - Міністр) є Державна казначейська служба України (Казначейство України).

Згідно із підпунктом 5 пункту 4 наведеного Положення Казначейство України відповідно до покладених завдань здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Згідно із п.2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою КМУ № 845 від 03.08.2011, безспірне списання - це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання рішень про стягнення коштів Казначейством та його територіальними органами без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.

Згідно із п. 3 того ж Порядку, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства попереднім інформуванням Мінфіну та у порядку черговості надходження виконавчих документів.

Підпунктом 1 п. 35 Порядку встановлено, що Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду.

У разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачи подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду, (п. 36 Порядку).

Відповідно до ч.4 ст.З Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувану здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Пунктом 33 Порядку визначено, що у разі коли судове рішення неможливо виконати протягом двох місяців з дня надходження документів, зазначених у п. 6 цього Порядку, орган Казначейства для виконання рішення про стягнення передає до Державної казначейської служби України відповідні документи та відомості, а також інформацію про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника, з метою здійснення безспірного списання за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою».

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" (далі - рішення суду), та особливості їх виконання встановлені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 року № 4901-VI, який набрав чинності з 01.01.2013 (зі змінами та доповненнями, далі - Закон № 4901-VI).

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей.

Суд звертає увагу, що в даному випадку саме таким, що підлягає застосуванню, є Закон України "Про гарантії Держави щодо виконання судових рішень", оскільки він є спеціальним у сфері гарантування державою виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження".

У рішенні Європейського суду з прав людини від 17 січня 2006 року по справі «Гордєєви і Гурбик проти України» (Заяви № 27370/03 і № 30049/04) зазначено, що державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду. Таким чином, відмовою протягом декількох років здійснити необхідні заходи для виконання остаточних судових рішень державні органи України частково позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції її корисного ефекту. Цього достатньо для того, щоб Суд міг зробити висновок про те, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Відповідно до правової позиції Європейського суду, в тому числі, рішення ЄСПЛ від 8 листопада 2005 року по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

У свою чергу, механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено в Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (зі змінами та доповненнями, надалі Порядок №845).

За положеннями пунктів 3, 48, Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей за наявності відповідних бюджетних асигнувань для здійснення безспірного списання коштів.

Відповідно до пункту 50-52 Порядку №845 компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів Казначейством, якщо боржником є державний орган.

Крім того, компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів.

Казначейство веде бухгалтерський облік та складає звітність про здійснення в установленому порядку безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктами 47 і 50 цього Порядку № 845.

За таких обставин, судова колегія відхиляє доводи апелянта стосовно визначення неналежного боржника, оскільки позивачем було вірно визначено відповідачів у цій справі - Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області та Державна казначейська служба України.

На час пред`явлення позову виконання за наказом Господарського суду Одеської області від 08.07.2022 по справі № 916/2001/21 в частині стягнення на загальну суму 643 255,65 грн. (819 855,77 грн. + 12 297,84грн.) - 188 897,96 грн = 643 255,65 грн.), не відбулось понад три місяці.

Разом з тим, перерахування коштів за рішенням суду повинно бути здійснено протягом трьох місяців з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей, проте рішення суду не виконувалось, що є порушення встановлених законодавством строків.

Отже, у позивача виникло право на отримання компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та пунктів 50-52 Порядку №845.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.06.2019 року у справі № 809/836/17.

Крім того, згідно із ч.1 ст.5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Згідно з частиною 2 статті 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

За змістом ст. 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Разом з тим, апелянтом не було надано суду жодних доказів на спростування факту порушення передбаченого законодавством тримісячного строку перерахування коштів, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Отже, беручи до уваги встановлені судом факти та практику Європейського суду з прав людини з вказаного питання, суд вважає, що в даному випадку тривалість виконання судового рішення була надмірною і не відповідала положенню статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Одночасно суд зауважує, що статтею 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання та передбачені вказаною статтею три проценти річних конкретизуються в частині 1 статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", якою річні проценти встановлюється в розмірі трьох відсотків.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові від 09.11.2023 по справі №420/2411/19 Великою Палатою Верховного Суду, у якій остання наголошує на тому, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача - кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 Цивільного кодексу України та частина перша статті 5 Закону №4901-VI установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3% річних та інфляційних втрат.

Суд у зазначеній вище постанові дійшов висновку, що позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI) включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Ураховуючи неузгодженість судової практики щодо застосування положень ст. 625 Цивільного кодексу України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному в чинному судовому рішенні (несвоєчасне виконання державою судового рішення), та необхідність забезпечення єдності такої практики, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15.04.2020 в справі №807/542/17 та від 19.08.2020 у справі №826/7444/16 щодо відсутності правових підстав для стягнення з Державної казначейської служби України суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції у зв`язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів з посиланням на те, що у Державна казначейська служба України не виникла перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 Цивільного України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а тому Державна казначейська служба України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України.

Суд зазначав, що Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 Цивільного кодексу України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливості стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 Цивільного кодексу України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України заяву про виконання рішення суду про стягнення з держави коштів разом із документами та відомостями, необхідними для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 Цивільного кодексу України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Як зазначалось раніше, з боку відповідачів ДКСУ та ГУ ДКСУ в Одеській області вимоги Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не були прийняті, та виконання рішення суду не було здійснене в установлені законом строки.

З огляду на зазначене, колегією суддів відхиляються доводи скаржника стосовно відсутності підстав для нарахування та виплати компенсації, передбаченою ч.2 ст.5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень".

Відповідно до положень чинного законодавства України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено обов`язок судів застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2. 4. 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України П вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), враховуючи усталену практику, в рішенні від 18 липня 2013 року у справі «Москаленко і інші проти України» наголошує, що рішення ухвалені на користь заявників не були виконані своєчасно і відповідальність за це несе Держава.

За таких обставин, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, відповідно до якого, на підставі ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України позивач отримав право на судовий захист своїх порушених прав у зв`язку із несвоєчасним виконанням грошових зобов`язань на суму 643 255,65 грн. з боку відповідачів шляхом стягнення на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України за період з дня пред`явлення виконавчого листа до виконання до фактичного виконання рішення суду, тобто з 20.07.2022 по 11.05.2023.

Судом встановлено, з урахуванням приписів статті 254 Цивільного кодексу України та умов статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" граничним строком виконання зобов`язання з перерахування коштів за рішенням суду, враховуючи дату набрання законної сили рішенням, є дата, яка визначена позивачем початком періоду прострочення -20.07.2022.

Суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо перевірки розміру процентів та інфляційних втрат, визначених позивачем, а саме:

- 3% річних від суми 643255,65 грн. за період з 20.07.2022 по 11.05.2023 складає 15 649,62 грн.

- інфляційні втрати від 643255,65 грн. за період з 20.07.2022 по 11.05.2023 складає 66 400,22 грн.

Отже, колегія суддів погоджується з рішенням суду в частині стягнення з відповідача процентів річних та збитків від інфляції, що підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 5 655,00 грн. процентів річних та 18 425,58 грн. інфляційних втрат.

Таким чином, суд зазначає, що перерахування коштів за рішенням суду повинно бути здійснено протягом трьох місяців з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей, проте рішення від 08.11.2021 Господарського суду Одеської області по справі № 916/2001/21 за позовом ТОВ "ІСАІЯ" до Держави України в особі Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення матеріальної шкоди, яким позов було задоволено частково, стягнуто з держави в особі Одеської регіональної служби Державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ТОВ "ІСАІЯ" 819 855,77 грн. відшкодування шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб органу державної влади та 12 297,84 грн. судового збору - , за яким повний пакет документів надійшов до Казначейства 20.07.2022, виконано лише частково.

Отже, у позивача виникло право на отримання компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та пунктів 50-52 Порядку №845.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.06.2019 року у справі № 809/836/17.

Судова колегія не приймає до уваги доводи апелянта стосовно не застосування судом першої інстанції правових висновків Верховного Суду викладених в постановах у справах №910/4590/19, №910/17317/17, №200/7261/13-ц, №758/1303/15-ц, №520/17342/18, №914/1028/19, з огляду на наступне.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Верховний Суд зазначав, що подібність правовідносин визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет) (ухвала Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2020 у справі №910/4450/19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію про те, що порівнювати подібні правовідносин необхідно за критеріями: предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, та однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 305/1180/15-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п.6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, п.5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; п.8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).

З огляду на зазначене, враховуючи предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, судова колегія відхиляє доводи апелянта стосовно необхідності застосування у даній справі відповідних правових позицій Верховного Суду, оскільки аналіз останніх дає підстави зробити висновок що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами в справі, що розглядається, з огляду на що такі висновки не можуть застосовуватись у даній справі.

Проаналізувавши наявні матеріали справи, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не спростовує вірних висновків суду першої інстанції про задоволення вимог позивача.

Інші наявні в матеріалах справи документи вищевикладених висновків суду не спростовують.

Доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок суду.

За таких обставин, апеляційна скарга Державної казначейської служби України задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Одеської області від 10.11.2023 по справі №916/2029/23 залишається без змін.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника апеляційної скарги.

Керуючись статтями 129, 269, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду Одеської області від 10.11.2023 по справі №916/2029/23 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 10.11.2023 по справі №916/2029/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених п.2 ч.3 ст. 286 ГПК України.

Головуюча cуддя: Н.М. Принцевська

Судді: Г.І. Діброва

А.І. Ярош