Постанова

від 31.01.2024 по справі 495/10024/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2024 року

м. Київ

справа № 495/10024/21

провадження № 61-13855св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І.,

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Заклад загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області,

третя особа - Управління освіти, сім`ї, молоді та спорту Білгород-Дністровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 27 липня 2023 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Комлевої О. С., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області, третя особа - Управління освіти, сім`ї, молоді та спорту Білгород-Дністровської міської ради, про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення заробітної плати за час протиправного відсторонення від роботи.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 працює вчителем трудового навчання. Наказом директора Закладу загальної середньої освіти міста Білгород-Дністровський Одеської області від 08 листопада 2021 року

№ 140-К/тр її відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Вказувала, що дії відповідача з відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності у неї щеплення є дискримінаційними

і такими, що порушують невідчужуване право на працю, суперечать нормам як міжнародного, так і національного права, мають наслідком втрату можливості реалізувати своє конституційне право на працю та право отримувати заробітну плату за свою професійну діяльність.

ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати наказ директора Закладу загальної середньої освіти № 4 міста Білгород-Дністровський Одеської області від 08 листопада 2021 року № 140-К/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »; стягнути із Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області заробітну плату, яка була незаконно не нарахована та не виплачена з часу незаконного відсторонення від роботи до дати ухвалення рішення у справі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від

21 червня 2022 року позовні вимоги задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області від 08 листопада 2021 року

№ 140-К/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

Стягнено із Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 43 899,56 грн.

Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Стягнено із Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області на користь ОСОБА_1 судовий збір

у розмірі 908,00 грн.

Рішення суду мотивоване порушенням трудових прав позивача щодо можливості заробляти собі на життя працею, яку вільно обирає. В момент прийняття оскаржуваного наказу були відсутні правові підстави для відсторонення позивача від роботи. Жодний закон не містить посилання на обов`язковість проведення щеплення проти респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CоV-2. Тому застосування такого виду обмеження прав працівника, як відсторонення від роботи не було зумовлене об`єктивними правовими підставами, містило в собі ознаки примусового сприяння роботодавцем проведення працівником, який знаходиться

у нерівному та невигідному порівняно з ним положенні, на проведення відповідних дій.

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 липня 2023 року апеляційну скаргу Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області задоволено.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від

21 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову

в позові.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 , яка

є працівником навчального закладу і підлягає обов`язковій вакцинації проти COVID-19, будучи повідомленою про це, до встановленої роботодавцем дати не надала документа, який підтверджує вакцинацію проти вказаного гострого респіраторного захворювання, або довідки медичного закладу про медичні протипоказання до проведення цього профілактичного щеплення, тому дії відповідача з відсторонення від роботи позивачки без збереження заробітної плати є виправданими і правомірними.

Суд не встановив порушення права позивачки на працю, визначеного статтею 43 Конституції України, оскільки за нею зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, а вжиті щодо неї обмеження є правомірними та відповідають пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров`я учасників освітнього процесу.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

22 вересня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від

27 липня 2023 року і залишити в силі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21 червня 2022 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок апеляційного суду про ступінь розгалуженості соціальних контактів позивача перебільшено, а визначений значним рівень ризику його інфікування та інших осіб та/або створення умов для його поширення в освітньому закладі не відповідає дійсності, оскільки на робочих місцях залишилися вакциновані працівники, які були захищені вакциною, тому позивачка не могла нанести їм ніякої шкоди. Незважаючи на такі крайні заходи, як відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати та страхового стажу, легітимна мета досягнута не була, була тільки заподіяна шкода учням, які не отримали якісно проведених занять, ускладнено режим роботи закладу, позивачку залишено без засобів існування. Відповідач не надав жодних доказів, які підтверджували

б законність підстав відсторонення позивачки від роботи. Заявниця вказує про можливість організувати дистанційне навчання у закладі. Суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

20 листопада 2023 року Заклад загальної середньої освіти № 4 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від

27 липня 2023 року - без змін.

Додаткові аргументи заявника

30 листопада 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області.

20 листопада 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу та у відповіді на відзив, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволеннюз таких підстав.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 з 27 лютого 1978 року перебувала у трудових відносинах

з Білгород-Дністровською Загальноосвітньою школою № 4.

18 серпня 2021 року між Загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 4

м. Білгород-Дністровський Одеської області і ОСОБА_1 , вчителем трудового навчання, укладено строковий трудовий договір з терміном дії до

17 серпня 2023 року.

24 вересня 2021 року Загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 4 м. Білгород-Дністровський Одеської області перейменовано на Заклад загальної середньої освіти № 4 міста Білгород-Дністровський Одеської області.

01 листопада 2021 року директор Закладу загальної середньої освіти № 4

м. Білгород-Дністровський повідомив ОСОБА_1 щодо обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Згідно з повідомленням позивачу необхідно було фактично у строк до 08 листопада 2021 року надати адміністрації відповідача один з таких документів: документ, який підтверджує, що позивач отримав повний курс вакцинації або одну дозу дворазової вакцини від COVID-19, включеної ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою дводозної вакцини (жовтий сертифікат) або однією дозою одноразової вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелений сертифікат), які включені ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року

№ 595.

Зазначеним повідомленням ОСОБА_1 проінформовано, що в разі ненадання у вказаний строк одного із вказаних документів її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, а період відсторонення не увійде до страхового стажу працівника.

ОСОБА_1 відмовилась отримати вказане повідомлення під підпис, про що було складено акт від 03 листопада 2021 року № 237; текст повідомлення був доведений до позивача в усній формі.

08 листопада 2021 року у зв`язку з ненаданням ОСОБА_1 жодного із зазначених документів щодо обов`язкого профілактичного щеплення від

COVID-19, про що складено акт від 08 листопада 2021 року № 251, директор Закладу загальної середньої освіти № 4 м. Білгород-Дністровський видав наказ від 08 листопада 2021 року № 140-К/тр «Про відсторонення від роботи

ОСОБА_1 ». Від підпису та отримання цього наказу позивачка відмовилась, про що складено акт від 08 листопада 2021 року № 249.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови

у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння

у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань

з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) вказано, що «застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, а й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника

і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку».

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

Якщо буде встановлено, що всупереч статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу

(див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи

у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 752/23602/20 (провадження № 61-12064св22), зазначено, що «суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків

і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.

Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом

у подібних правовідносинах у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 … суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 239 943,09 грн. Проте суд першої інстанції помилково зазначив, що розмір середнього заробітку підлягає стягненню без утримання з цієї суми податків та інших обов`язкових платежів, а тому абзац третій резолютивної частини рішення суду першої інстанції належить викласти у такій редакції: «Стягнути

з АТ «Державний експортно-імпортний банк України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 239 943,09 грн

з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків

і зборів».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша - третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

у позові ОСОБА_1 посилалася на те, що її відсторонення від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним і таким, що порушує право на працю;

суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах

з відповідачем та працює на посаді вчителя трутового навчання;

відповідно до наказу Закладу загальної середньої освіти № 4 міста Білгорода-Дністровського Одеської області від 08 листопада 2021 року

№ 140-К/тр ОСОБА_1 , вчителя трудового навчання, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о);

суд першої інстанції врахував, що застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суд не встановив жодних фактів, які підтверджували б нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Тому рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21 червня 2022 року в частині позовних вимог про визнання незаконним

і скасування наказу Закладу загальної середньої освіти № 4 міста Білгорода-Дністровського Одеської області від 08 листопада 2021 року № 140-К/тр про відсторонення ОСОБА_1 від роботи є обґрунтованим.

З урахуванням того, що відсторонення позивачки не було правомірним, суд першої інстанції зробив правильний висновок про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 43 899,56 грн.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 495/10025/21 (провадження № 61-7651св23).

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке відповідало вимогам закону, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково

і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку про те, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку

з наведеним колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Керуючись статтями 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 27 липня 2023 року скасувати, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від

21 червня 2022 рокузалишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: Є. В. Коротенко В. М. Коротун В. І. Крат М. Ю. Тітов