Постанова

від 30.01.2024 по справі 2-6944/11

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2-6944/11

П О С Т А Н О В А

Іменем України

30 січня 2024 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Куштана Б.П., Собослоя Г.Г.

з участю секретаря судового засідання: Сливка С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Буришин Віталій Васильович, на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 14 вересня 2020 року, ухвалене суддею Івановим А.П., в справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , Ужгородської районної державної нотаріальної контори, Баранинської сільської ради Ужгородського району, третя особа Ужгородське районне комунальне підприємство (бюро) технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, встановлення фактів, визнання за ОСОБА_1 права на спадщину

встановив:

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , Ужгородської районної державної нотаріальної контори, Баранинської сільської ради Ужгородського району, третя особа Ужгородське районне комунальне підприємство (бюро) технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, встановлення фактів, визнання за ОСОБА_1 права на спадщину.

Позовні вимоги мотивував тим, що предметом спору є 2/5 частини будинку, тобто 1/5 частка будинковолодіння, що залишилася після смерті ОСОБА_5 та 1/5 частка будинковолодіння, що залишилася після смерті ОСОБА_6 . Останні побудували житловий будинок АДРЕСА_1 , будучи колгоспниками колгоспу імені ОСОБА_7 (згодом імені ОСОБА_8 ). В шлюбі у подружжя народилося двоє дітей позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_9 , яка 19.06.1975 з вказаного будинковолодіння вибула на постійне місце проживання до свого чоловіка. Станом на 15.04.1991 членами колгоспного двору по АДРЕСА_1 були: голова колгоспного двору, померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 ; його дружина ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , їх син, позивач ОСОБА_1 , його дружина ОСОБА_10 , їх донька ОСОБА_3

15.11.1991 колгоспний двір фактично припинений з введенням в дію Закону «Про власність» від 07.02.1991. ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , будучи постійно зареєстрованими у вказаному домоволодінні, а також колишня дружина позивача ОСОБА_10 з 1983 року та їх донька ОСОБА_3 з 1985 року по 1998 рік (розірвання шлюбу з позивачем) проживали у вказаному будинку, приймали рівну та повноцінну участь у веденні господарства двору, утримували таке, здійснювали поточний ремонт, догляд за худобою тощо. В свою чергу, відповідачка ОСОБА_9 такої участі не приймала, оскільки, як зазначено вище, покинула колгоспний двір в 1975 році. Тому усі вищезгадані, окрім відповідачки, 15.04.1991 набули право власності на будинковолодіння у рівних частинах, а саме по 1/5 кожен, як члени колгоспного двору.

Після смерті спадкодавця ОСОБА_6 24.01.2001 спадщину за нею прийняла ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_5 та позивач ОСОБА_1 заявили 01.08.2001 про відмову від спадщини, однак вказана заява не могла бути прийнята нотаріусом з видачею свідоцтва про право на спадщину на земельні паї, оскільки подана після спливу шестимісячного строку. Фактично, за померлою ОСОБА_6 належне їй спадкове майно успадкували відповідачка ОСОБА_9 , яка подала 27.06.2001 заяву про прийняття спадщини; ОСОБА_5 і позивач ОСОБА_1 , які постійно проживали по місцю спадкового майна по 1/15 частки будинковолодіння кожного. Після смерті ОСОБА_5 27.03.2003 спадкове майно (4/15 частки) було успадковане позивачем ОСОБА_1 як таким, що постійно проживав по місцюзнаходження спадкового майна, оскільки відповідачка ОСОБА_9 заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини не подавала. Вважає, що рішення № 4 прийняте Баранинською сільською радою 04.02.2010 «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 » є незаконним і таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що таке рішення не є правовстановлюючим документом, а може бути розцінене, як довідковий документ. Саме оспорювання рішення суперечить змісту будинкової книги, погосподарської книги, фактичним обставинам справи і винесено Баранинською сільською радою за межами її повноважень. Крім того, вважає, що свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Ужгородської районної державної нотаріальної контори Гончаренко М.В. №3-238 від 31.03.2011 ОСОБА_4 на 1/2 частину житлового будинку з належними до нього господарськими спорудами в АДРЕСА_1 , незаконне і підлягає скасуванню, оскільки видане на підставі рішення Ужгородського міськрайонного суду №2о-285/10, яке скасоване ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 21.09.2011.

З урахуванням наведеного позивач просив суд:

1) визнати незаконним та скасувати рішення Баранинської сільської ради №4 від 04 лютого 2010 року «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 »;

2) визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Ужгородської районної державної нотаріальної контори Гончаренко М.В. №3-283 від 31.03.2011 ОСОБА_4 на 1/2 частину житлового будинку з належними до нього господарськими спорудами в АДРЕСА_1 ;

3) встановити факт членства ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у колгоспному дворі будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 ;

4) встановити юридичний факт набуття права власності на 1/5 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за померлою ОСОБА_6 , як членом колишнього колгоспного двору;

5) встановити юридичний факт набуття права власності на 1/5 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за померлим ОСОБА_5 , як членом колишнього колгоспного двору;

6) визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як членом колишнього колгоспного двору;

7) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як членом колишнього колгоспного двору;

8) визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/5 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як членом колишнього колгоспного двору;

9) встановити юридичний факт набуття померлим ОСОБА_5 права власності на 1/15 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування майна за його померлою жінкою ОСОБА_6 ;

10) визнати право власності за ОСОБА_1 на 1/15 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування майна за його померлою матір`ю ОСОБА_6 ;

11) визнати за ОСОБА_1 право власності на 4/15 частин будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування майна за його померлим батьком ОСОБА_5 .

Також позивач вказував на поважність пропуску строків на оскарження рішення виконавчого комітету Баранинської сільської ради «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 » № 4 від 04.02.2011, за яким оформлено право власності на житловий будинок за померлим ОСОБА_5 та ОСОБА_6 й жодного слова про позивача. Вказує, що він ознайомився з вказаним рішенням 18 липня 2011 року, при цьому зазначає, що виконавчим комітетом при винесенні оскаржуваного рішення не прийнято до уваги, що ОСОБА_1 як член колгоспного двору фактично набув право власності на третину майна будинковолодіння.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закапатської області від 14 вересня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення Виконавчого комітету Баранинської сільської ради «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 », за №4 від 04.02.2011.

Визнано незаконним і скасувано рішення Виконавчого комітету Баранинської сільської ради «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 » за №4 від 04.02.2011.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Ужгородської районної державної нотаріальної контори Гончаренко М.В. №3-238 від 31.03.2011 громадянці ОСОБА_4 на 1/2 частину житлового будинку з належними до нього господарськими спорудами в АДРЕСА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Буришин В.В., подали апеляційну скаргу в якій просять скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.10.2020 в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог повністю. Зазначають, що судом не досліджено обставини моменту коли саме позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 покинули спірне будинковолодіння. Згідно свідчень свідка ОСОБА_11 вказані позивачі покинули дворогосподарство в кінці 1991 року, а не до 15 квітня 1991 року. Ця обставина має важливе юридичне значення, бо припинення дії колгоспних дворів та набуття її членами прав власності на нього як об`єкту спільної сумісної власності визначена саме цією датою. Встановлення судом року вибуття з членства без визначення моменту до або після вказаної дати (15.04.1991 року) має істотне значення, бо впливає на зміст прийнятого рішення.

Також висновки суду про припинення шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який з народження до даного часу постійно проживає у спірному дворогосподарстві не відповідають дійсності, адже згідно свідоцтва про розірвання шлюбу між ними розірвання мало місце не 09.10.1988, а 09.10.1998, що потягнуло за собою неправильність висновків про дійсні обставини справи.

Посилання суду, як на доказ відсутності факту проживання позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірному дворогосподарстві з причин відсутності прописки у ньому згідно будинкової книги не може вважатись обґрунтованим, бо порядок встановлення факту членства у колгоспному дворі відбувався не на підставі відомостей про місце прописки згідно будинкових книг, а на підставі відомостей погосподарських книг, які велися уповноваженими особами відповідних сільських рад. Разом з тим, суд у своєму рішенні встановив факт доведеності перебування позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 членами колгоспного двору з 1986 року по 1991 рік включно, не на підставі відомостей про їх прописку з будинкової книги, а на підставі відомостей про їх членство та вибуття з нього саме з погосподарської книги.

Відмова суду у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту набуття померлим ОСОБА_12 та ОСОБА_5 права власності на 1/5 частину за кожним та визнання права власності на 1/5 частину за ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірного домоволодіння є необґрунтованою, оскільки, згідно до встановлених обставин справи спірне будинковолодіння на момент видачі свідоцтва про право особистої власності від 26.07.1990 року, в силу дописки до прізвища власника зі статусом голови колгоспного двору визначає режим права спільної сумісної власності, а не індивідуальної. На підтвердження вказаного ним подавалося до суду належні докази і такі судом не були спростовані.

Зокрема, неодноразово наголошувалось на тому, що нормативним документом, який на той час визначав порядок складання свідоцтв про право власності була - Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах селищах міського типу Української РСР від 31.01.1966 та яка втратила чинність з 13.12.1993. Відповідно до розділу III пункту 18 частини 2 Даної Інструкції, в свідоцтві на право власності, яке видане колгоспному двору вказується, що будинок належить колгоспному двору і зазначається голова цього двору.

Додане до позовної заяви свідоцтво про право особистої власності на будинок від 27.07.1990 року, є документ права власності на будинок членів колгоспного двору, адже таке видавалося лише на ім`я голови колгоспного двору (помітка про те, що ОСОБА_5 є головою колгоспного двору міститься у свідоцтві), а вказування у свідоцтві прізвищ інших членів колгоспного двору законодавством не передбачалося.

Вказують, що суд першої інстанції вийшов за межі дослідження обставин, зокрема щодо технічного стану спірного дворогосподарства, розмірів будинку та господарських будівель, прибудов, так як сторонами по справі вказане не оспорювалось. Оспорювання

Вважають, що суд допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, бо не встановив дійсного моменту коли позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 переїхали на постійне проживання зі спірного дворогосподарства до іншого, а саме до 15.04.202, чи після цієї дати. Суд не з`ясував дійсне коло спадкоємців, які мають право на спадщину після смерті ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_3 . Не визначив розміри успадкованих сторонами спору прав на спадщину в спірному нерухомому майні.

Суд допустив невідповідність висновків, викладених у рішенні обставинам справи, зокрема, дійшов до помилкових висновків стосовно встановлення факту членства позивачів у колгоспному дворі до 15 квітня 1991 року. Суд необґрунтовано визначив правовий режим права власності спірного будинковолодіння до 15 квітня 1991 року, вказавши, право власності на спірне майно було у 1990 році індивідуальне при тому, що встановив дворогосподарство з 1986 року до 15 квітня 1991 року колгоспним двором.

ОСОБА_4 подала відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Вказує, що суд дійшов до правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо встановлення факту членства померлих ОСОБА_12 та ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у колгоспному дворі будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 . З погосподарської книги Баранинської сільської ради щодо вказаного вище будинковолодіння за період 1986-1991 роки, позивачі ОСОБА_2 ( ОСОБА_13 ) та ОСОБА_3 ( ОСОБА_13 ) вибули із числа членів господарства у 1991 році після припинення шлюбних відносин і остання з донькою покинули дворогосподарство й надалі проживали за іншою адресою.

Твердження в апеляційній скарзі, що судом не вірно встановлено дату розірвання шлюбу, що потягло за собою неправильність висновків про дійсні обставини справи не заслуговують на увагу, адже суд не прив`язував дату розірвання шлюбу до тих чи інших обставин справи. Дату розірвання шлюбу, суд першої інстанції не ставив в основу відмови встановлення факту членства позивачів у колгоспному дворі будинковолодіння за адресою АДРЕСА_1 .

В основу такої відмови лягли інші факти, що вказані у оскаржуваному рішенні (зокрема заперечення ОСОБА_4 щодо не проживання таких з 1988 року, сумнівні та неточні покази свідка зі сторони позивачів, інші письмові докази, що містяться в матеріалах справи).

В силу ч. 1 ст. 120 ЦК УРСР (редакція 1963 року) колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і для сімейних потреб. Майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (ст. 112 ЦК УРСР).

Згідно ст. 123 цього Кодексу розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Частку працездатного члена двору в майні двору може бути зменшено або у її виділенні зовсім відмовлено в зв`язку з недовгочасним його перебуванням у складі двору або незначною участю своєю працею чи коштами в господарстві двору.

Приписами ст. 126 ЦК УРСР встановлено, що працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 6 постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 20, положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року).

До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба).

Судом вірно встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не довели належними, допустимими та достатніми доказами те, що вони не менше трьох років підряд до 15.04.1991 брали участь своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, як вбачається із Свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 26.07.1990 року (дане Свідоцтво є чинним, ніким не оскаржувалося та не скасовувалось) будинок належить громадянину, а не колгоспному двору.

Згідно абз. 2 п. 18 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, в свідоцтві на право власності, яке видано колгоспному двору, вказується, що будинок належить колгоспному двору.

Відповідно до примітки п. 20 даної Інструкції колгоспному двору або одноосібному селянському двору видається свідоцтво про право особистої власності на будинок відповідно до п. 18.

Суд першої інстанції, враховуючи наявні у справі матеріали законно та обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про встановлення факту набуття померлими ОСОБА_12 та ОСОБА_5 права власності на 1/5 частину за кожним та визнання права власності на 1/5 частину за ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 будинковолодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1

Судом першої інстанції вірно констатовано, що документів, підтверджуючих стан, розміри, наявність господарських будівель і споруд станом на момент ухвалення судом рішення, позивачами не надано. Суд вірно вважав, що відсутні правові підстави для визначення ідеальних часток у спірному житловому будинку. Як пояснив у судовому засіданні ОСОБА_5 (позивач) він постійно проживав в даному будинку, доглядав за ним, будував господарські споруди та здійснював прибудови. Жодних відомостей з приводу участі в такому інших позивачів ( ОСОБА_2 .. ОСОБА_3 ) ним не повідомлялося та жодних доказів з приводу такого не надано.

Рішення суду першої інстанції щодо невірності розрахунку позивачами визначення часток (права власності на 1/15 частину будинковолодіння у порядку спадкування майна за померлою жінкою, права власності на 1/15 частину будинковолодіння у порядку спадкування майна за померлою матір`ю, права власності на 4/15 частин будинковолодіння у порядку спадкування майна за померлим батьком) є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає фактичним обставинам справи, оскільки розмір часток, в цих позовних вимогах розрахований з тих умов, що за позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та померлими ОСОБА_5 та ОСОБА_12 судом буде визнано та встановлено право власності на спірний житловий будинок у розмірі 1/5 частки за кожним (тобто похідні вимоги). Проте беручи до уваги, що суд прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні таких позовних вимог, то і в частині цих похідних вимог суд дійшов до правильного висновку про їх відмову.

Також зазначає, що відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року №24-753/0/4-13 "Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування", визначення судами частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно (квартиру) за померлими суперечить вимогам ст. З ЦПК, статей 27 - 31 ЦПК, оскільки, судом вирішується питання про права осіб, які не є сторонами процесу та у зв`язку зі смертю не мають цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що така підлягають частковому задоволенню за наступних мотивів.

Відповідно до вимог частини 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується позивачами лише в частині вимог, що були відхилені судом першої інстанції, то саме в цих межах апеляційний суд і переглядає оскаржене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Та ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У ході апеляційного розгляду, колегія суддів встановила, що Свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 26.07.1990 р. яке видано на підставі рішення виконкому Ужгородської районної Ради народних депутатів за № 82 від 17.05.1990 р. взамін запису в погосподарській книзі виконкому Баранинської сільської Ради народних депутатів, посвідчено в цілому, що житловий будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_5 голові колгоспного двору. Зазначене свідоцтво зареєстровано Ужгородським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві особистої власності за ОСОБА_5 головою колгоспного двору в реєстровій книзі № 1 за реєстровим № 78 від 26.07.1990 р., Т.1, а.с. 14.

Згідно будинкової книги для прописки громадян, що проживають в буд. АДРЕСА_3 постійно прописаними являються ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_14 та ОСОБА_1 , Т.1, а.с. 15-18.

З будівельного паспорта на будівництво господарських будівель та споруд станом на 04 липня 1985 р. виданого на ім`я забудовника ОСОБА_5 в АДРЕСА_2 слідує, що рішенням № 30 від 11.04.1985 р. виконавчого комітету Баранинської сільської Ради народних депутатів надано дозвіл ОСОБА_5 здійснити будівництво підсобних приміщень за житловим будинком у відповідності з проектом, виданим райвідділом архітектури, а саме: літньої кухні 10 м.кв., приміщення для утримання худоби та птиці 34 м.кв., надвірної вбиральні 1,5 м.кв., Т.1, а.с. 19-23.

Довідкою за № 67 від 20.01.10 р. Баранинської сільської ради, яку видано виконкомом сільради стверджується, що житловий будинок АДРЕСА_1 побудований до 1991 року, Т.1, а.с. 24.

Зі свідоцтва про смерть від 25.01.2001 р. серії НОМЕР_1 слідує, що ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 про що в книзі реєстрації актів про смерть 2001 року січня місяця 24 числа зроблено запис за № 3 виконкомом Баранинської сільської ради Ужгородського району, Т.1, а.с. 29.

Та згідно свідоцтва про смерть від 28.03.2003 р. серії НОМЕР_2 слідує, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 про що в книзі реєстрації актів про смерть 2001 року січня місяця 28 числа зроблено запис за № 11 виконкомом Баранинської сільської ради Ужгородського району, Т.1, а.с. 30.

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу від 15.03.2002 р. серії НОМЕР_3 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_14 розірвано, про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу 1998 року жовтня місяця 09 числа зроблено запис за № 111 відділом реєстрації актів громадянського стану Ужгородського рай управління юстиції. Прізвище після розірвання шлюбу в громадянки Пеха, Т.1, а.с. 33.

Листом Ужгородської районної державної нотаріальної контори від 03.08.2012 р. за №4130 направлено Ужгородському міськрайонному суду належним чином завірену копію спадкової справи № 181/2001, Т.1, а.с. 86-97.

Згідно особового рахунку № НОМЕР_4 погосподарського обліку суспільної групи господарства колгоспна, виданого голові сім`ї ОСОБА_5 протягом періодів з 01.01.1986 р. по 31.12.1990 р. в якому значаться за списком члени сім`ї: ОСОБА_5 голова сім`ї (колгоспник), ОСОБА_6 дружина (колгоспниця), ОСОБА_1 син (робочий), ОСОБА_14 невістка (бухгалтер) і ОСОБА_15 внучка. Починаючи з 1990 р. відсутні відомості стосовно ОСОБА_14 невістки і ОСОБА_15 внучки, а з 1991 р. (хоча передбачені відомості за 5-ть років) відносно ОСОБА_14 невістки і ОСОБА_15 внучки наявна запис: вул. Леніна, 17, Т.1, а.с. 128.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині скасування рішення суду першої інстанції стосовно відхилених позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (частини перша, друга та п`ята статті 12 ЦПК України).

Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частин 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст. 77 ЦПК України передбачено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Заявлені позивачами позовні вимоги за своєю суттю в основному зводяться до визнання за ними права власності на частку в нерухомому майні колгоспного двору.

Колгоспний двір це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.

Його створення і діяльність врегульовувалось положеннями статей 120127 ЦК Української РСР 1963 року.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, а частина друга статті 123 цього Кодексу визначала, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується чинне на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу другого пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Члени колгоспу, які працюють у міжгосподарських організаціях, відносяться до суспільної групи колгоспників.

Отже, застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР 1936 року без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Звертаючись у суд з позовом, позивачі зазначали, що житловий будинок АДРЕСА_1 відноситься до суспільної групи господарств - колгоспний двір, та головою такого колгоспного двору був ОСОБА_5 . Відтак, позивачі вважали, що станом на 15.04.1991 року, колишні члени колгоспного двору, зокрема ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не втратили право на частку в майні такого колгоспного двору.

Відповідно доВказівок поведенню погосподарськогообліку всільських Радахнародних депутатів,затвердженими Центральнимстатистичним управліннямСРСР 12травня 1985року за№ 5-24/26у Баранинськійсільській Радінародних депутатіввелась заФормою №1погосподарська книгаобліку суспільнихгруп господарств,яка булазакладена нап`ять років,а саме:з 1986р.по 1990р.

Як вбачається з Витягу (світлокопії) погосподарської книги Баранинської сільської Ради народних депутатів, закладеної на період з 01.01.1986 р. по 31.12.1990 р. до такої внесено запис щодо дворогосподарства з особовим рахунком № НОМЕР_4 із зазначенням голови сім`ї - ОСОБА_5 . Таке дворогосподарство за своїм обліком відноситься до суспільної групи - колгоспна. До списку членів сім`ї станом на 01.01.1986 р. включені: ОСОБА_5 голова сім`ї (колгоспник), ОСОБА_6 дружина (колгоспниця), ОСОБА_1 син (робочий), ОСОБА_14 невістка (бухгалтер) і ОСОБА_15 внучка. Проте, з 1990 р. відсутні відомості стосовно двох членів: ОСОБА_14 невістки і ОСОБА_15 внучки, а з 1991 р. (хоч дана книга закладена на п`ять років) відносно ОСОБА_14 невістки і ОСОБА_15 внучки міститься запис: АДРЕСА_4 , а.с. 128.

У письмових поясненнях від 02.02.23р. наданих суду представником позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 адвокат Буришин В.В. йдеться про те, що аби ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вважались такими, що втратили право на частку в майні колгоспного двору то мали б вийти з колгоспного двору не пізніше ніж до 15.04.1988 р. Натомість, зміст витягу з Форми №1 свідчить про те, що позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 принаймні до кінця 1988 р. були членами колгоспного двору. Інакше записи у Формі №1 станом на 1989 р. стосовно анкетних даних цих позивачів як членів колгоспного двору були б відсутні. Очевидно, що викреслення даних двох осіб з Форми №1 мало місце вже після контролю відомостей станом на 01.01.1989 року. Як свідчать матеріали справи це могло статись або в результаті проведеної перевірки відомостей станом на 01.01.1990 р, або в результаті проведеної перевірки відомостей станом на 01.01.1991 року.

В ході апеляційного розгляду, колегією суддів було досліджено рішення Ужгородського районного суду Закарпатської області від 30 вересня 1998 року яке знаходиться в цивільній справі № 2-307/98. Судом першої інстанції встановлено, що з 1990 року фактичні шлюбні відносини між ОСОБА_14 та ОСОБА_1 припинені, так-як позивачка разом з дочкою покинула сім`ю і переїхала проживати до своїх батьків. Зазначена цивільна справа про розірвання шлюбу була витребувана із суду першої інстанції саме для усунення розбіжностей в доказуванні обставин щодо покинення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 свого місця проживання з колгоспного двору та уникнення припущень з даного питання.

Зазначене судове рішення відповідно до ч. 1 ст. 18 ЦПК України є обов`язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.

Аналізуючи записи погосподарської книги, обставини встановлені рішення Ужгородського районного суду Закарпатської області від 30 вересня 1998 року з огляду на доводи наведені в письмових поясненнях від 02.02.23р. представником позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 адвокат Буришин В.В., за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів дійшла висновку, що позивачки ОСОБА_16 і ОСОБА_3 станом на 01 січня 1990 року покинули були колгоспний двір за адресою АДРЕСА_1 у зв`язку із переходом на проживання по адресу АДРЕСА_5 .

Відтак, станом на 15.04.1991 р. в колгоспному дворі АДРЕСА_1 залишились проживати голова двору ОСОБА_5 , ОСОБА_6 дружина і ОСОБА_1 син.

Однак, судом першої інстанції зроблено інший висновок з даного питання, а саме, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вибули із колгоспного двору у 1991 році. Проте, такий висновок суду першої інстанції колегія суддів не може визнати доведеним та правильним з тих підстав, які вище викладено.

Заявляючи позовну вимогу під № 3 про встановлення факту членства ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та ОСОБА_3 у колгоспному дворі за адресою: АДРЕСА_1 , позивачі виходили з того, що станом на 14 квітня 1991 року зазначені особи являлись членами колгоспного двору, оскільки проживали у цьому дворогосподарстві на законних підставах і не втратили право на частку в колгоспному дворі.

Колегією суддів вище зазначено, що станом на 15.04.1991 р. в колгоспному дворі АДРЕСА_1 залишились проживати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_1 . Тоді як на цю дату ОСОБА_2 і ОСОБА_3 починаючи ще з 01.01.1990 р. проживали по адресу АДРЕСА_5 .

Позивачі просять суд встановити факт членства у колгоспному дворі також і відносно ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які померли у 2001 і 2003 роках та у зв`язку із цим їх цивільна процесуальна правоздатність в силу приписів ст. 46 ЦПК України і ч. 4 ст. 25 ЦК України припинилась і вони не можуть являтись сторонами у даній справі.

Доречним буде зазначити, що матеріали справи не містять доказів на спростування того факту, що на момент припинення дії колгоспного двору 15.04.1991 р., ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_1 не являлись членами такого колгоспного двору, що також вказує на безпідставність заявленої вимоги.

Крім цього, заявлена позивачами дана позовна вимога не містить посилання стосовно того, що за який проміжок часу (період) позивачі просять суд встановити факт їх членства в колгоспному дворі у контексті того, що для позивачів такий період є різним. Виходячи з принципу диспозитивності цивільного процесу, суд не наділений правом самостійно доповнювати заявлену матеріально-правову вимогу замість позивача, що свідчить про відсутність підстав до задоволення такої вимоги.

У загальному, суд першої інстанції підставно відмовив у задоволенні такої вимоги, водночас такий висновок помилково мотивовано зокрема тим, що відсутні беззаперечні докази на підтвердження того, що станом на 15.04.1991 р. ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були членами колгоспного двору. Зазначений довід підлягає виключенню з мотивів суду першої інстанції, оскільки спростовується вище зазначеними доводами колегії суддів.

Щодо позовних вимог під № 4, 5 про встановлення юридичного факту набуття права власності по на 1/5 частку колгоспного двору за померлими ОСОБА_21 та ОСОБА_22 .

Згідно частини 2 статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

А відповідно до частин 1, 5 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором, частина 1 статті 5 ЦПК України.

За частиною 1 статті 46 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Водночас, частиною 4 статті 25 ЦК України передбачено, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Звертаючись до суду з такими позовними вимогами, позивачі заявили такі в неналежний спосіб, оскільки після смерті особи, вирішення питань стосовно майнових прав фізичної особи здійснюється в порядку Книги шостої «Спадкове право». А тим більше, позовні вимоги щодо майнових прав фізичних осіб, заявлені відносно осіб, які померли і у зв`язку із цим в таких припинилась цивільна правоздатність, що є безумовною підставою для відмови у задоволенні такої вимоги.

Оскільки чинне цивільне законодавство визначає інший порядок встановлення належності фізичній особі майнових прав то заявлені вимоги не можуть бути вирішені в порядку встановлення юридичного факту.

Відмовляючи у задоволенні зазначених вимог, суд першої інстанції наведеного не врахував та помилково відхилив такі вимоги виходячи з того, що на ім`я голови колгоспного двору ОСОБА_5 видано Свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 26.07.1990 р. яке видано на підставі рішення виконкому Ужгородської районної Ради народних депутатів за № 82 від 17.05.1990 р. взамін запису в погосподарській книзі виконкому Баранинської сільської Ради народних депутатів щодо житлового будинку з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_2 .

Відмовляючи узадоволенні позовнихвимог під№ 6,7,8про визнанняправа власностіпо на1/5частину колишньогоколгоспного дворуза ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ,суд першоїінстанції виходивіз тиммотивів,що ОСОБА_1 постійно проживаючиу житловомубудинку АДРЕСА_1 здійснювавбудівництво господарськихбудівель таздійснював прибудови,однак правовстановлюючихдокументів,які бпередбачали наявністьтаких таїх параметрина часвирішення справине надавсуду. А тому, відсутні правові підстави для визнання ідеальних часток у спірному житловому будинку. Крім цього суд дійшов до думки, що ОСОБА_2 і ОСОБА_23 не довели, що протягом трьох років підряд до 15.04.1991 року брали участь своєю працею і коштами у веденні спільного господарства у колгоспному дворі.

Однак, колегія суддів не погоджується частково з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

З позову вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_1 було збудовано у 1958 р. померлими ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Рішенням № 30 від 11.04.1985 р. виконавчого комітету Баранинської сільської Ради народних депутатів надано дозвіл ОСОБА_5 здійснити будівництво підсобних приміщень за житловим будинком у відповідності з проектом, виданим райвідділом архітектури, а саме: літньої кухні, приміщення для утримання худоби та птиці, надвірної вбиральні. Але матеріали справи не містять доказів того, що такі господарські будівлі та споруди були прийняті до експлуатації після їх будівництва у 1985-86 роках.

Також у Свідоцтві про право особистої власності на житловий будинок від 26.07.1990 р. яке видано на підставі рішення виконкому Ужгородської районної Ради народних депутатів за № 82 від 17.05.1990 р., окрім посилання на сам житловий будинок не зазначено переліку господарських будівель та споруд, які належать до такого жилого будинку.

При видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 31.03.2011 р. ОСОБА_4 до такого державним нотаріусом не було включено самочинно збудовані котельню, та три сараї.

Відсутність у матеріалах справи доказів стосовно належності до житлового будинку господарських будівель та споруд, прямо впливає на масу (кількість, параметри, площу) нерухомого майна колгоспного двору, стосовно якого ставиться вимога про визнання права власності на частку в такому майні колгоспного двору, кожним членом такого двору. За спірних фактичних обставин справи, у випадку колиб суд визнав право власності на частку в колгоспному майні за кожним позивачем то до такої частки б автоматично увійшло і майно яке має ознаки самочинно збудованого, що призвело б до безпідставної легалізації такого майна в порушення чинних положень будівельних норм та вимог цивільного законодавства.

Крім цього, колегія суддів вважає за потрібне послатись на наступні обставини, які мають безпосереднє значення у спірних правовідносинах.

Так, подаючи позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_23 , останні вважали, що набули право власності по на 1/5 частку кожним у нерухомому майні колгоспного двору.

У статті 112 ЦК УРСР (1963р.) зазначено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Статтею 120 ЦК УРСР (1963р.) визначено, що майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу). Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу. Крім того, колгоспному дворові належать передані в його власність членами двору їх трудові доходи від участі в громадському господарстві колгоспу або інше передане ними у власність двору майно, а також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані на спільні кошти.

Згідно частин 1, 2 статті 121 ЦК УРСР (1963р.) володіння, користування і розпорядження майном колгоспного двору здійснюється за згодою всіх членів двору. При відсутності згоди спір про володіння, користування або розпорядження майном колгоспного двору вирішується судом за позовом будь-якого члена двору, який досяг шістнадцяти років.

Виходячи із приписів статті 126 ЦК УРСР (1963р.) працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Це правило не застосовується, якщо член двору не брав участі у веденні господарства в зв`язку з призовом на строкову військову службу, навчанням в учбовому закладі або хворобою.

Тобто, зазначена норма визначила, що у випадку коли працездатний член колгоспного двору не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору не менше трьох років підряд то такий член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору. А звідси, для того щоб мати право на частку в майні колгоспного двору, працездатний член такого двору повинен підтвердити, що він своєю працею та коштами приймав безпосередню участь у веденні спільного господарства двору.

Такі ж висновки містяться і в роз`ясненнях наданих судам у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 року N 15.

Зокрема в абзаці 1, пунктах а), б) абзацу 2 пункту 6 цієї Постанови викладено, що положення статтей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Вище колегією суддів вже зазначалось, що станом на 15 квітня 1991 р. членами колгоспного двору являлись ОСОБА_5 та ОСОБА_6 померлі (2001, 2003) і позивач ОСОБА_1 . Та починаючи з 01 січня 1990 р. позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_23 уже не являлись членами колгоспного двору в зв`язку із вибуттям таких на нове місце проживання через припинення шлюбних відносин між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Виходячи із загального аналізу положень зазначених норм у взаємозв`язку із наведеними судам роз`яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» слід дійти до таких висновків, які пов`язуються зі встановленням судом фактів відносно кола осіб колгоспного двору, які не втратили права на частку в його майні, після припинення його існування з 15 квітня 1991 року.

А звідси, колегія суддів констатує, що члени колгоспного двору ОСОБА_5 і ОСОБА_6 (які померли після припинення існування колгоспного двору) та позивач ОСОБА_1 станом на 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в колгоспному майні, тому їм належить відповідна частка в майні колгоспного двору АДРЕСА_1 .

У колишнього подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_6 дочка ОСОБА_24 , яка 04.05.2005 р. зареєструвала шлюб з ОСОБА_25 та змінила прізвище із ОСОБА_13 на ОСОБА_26 .

Станом на 15 квітня 1991 р. ОСОБА_3 мала лише 6 років та являлась малолітньою особою. Позаяк ОСОБА_3 на цю дату відносилась до категорії осіб, які не набули повноліття, а тому не могла бути в силу свого віку працездатним членом колгоспного двору та як наслідок, брати участь своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

У зв`язку із цим, хоч ОСОБА_3 починаючи із 01 січня 1990 р. уже і не являлась членом колгоспного двору через те, що вибула із такого на нове місце проживання разом із ОСОБА_2 , але при цьому вона не втратила право на частку в колгоспному майні, тому їй належить відповідна частка в майні колгоспного двору АДРЕСА_1 .

Відповідно до змісту Свідоцтва про одруження 03 вересня 1983 р. укладено шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та остання змінила прізвище із ОСОБА_27 на ОСОБА_13 .

Сторонами не заперечується не дивлячись про відсутність записів у Будинковій книзі щодо реєстрації (прописки) місця проживання, та обставина, що після одруження ОСОБА_2 перейшла проживати до колгоспного двору АДРЕСА_1 .

З витягу (світлокопії) погосподарської книги Баранинської сільської Ради народних депутатів, закладеної на період з 01.01.1986 р. по 31.12.1990 р. щодо дворогосподарства з особовим рахунком № НОМЕР_4 із зазначенням голови сім`ї - ОСОБА_5 , вбачається, що починаючи з 1987/88 років ОСОБА_28 значиться робітницею пилостану колгоспу.

Відповідно до приписів статті 126 ЦК УРСР (1963р.) та роз`яснень наведених в пункті а) абзацу 2 пункту 6 цієї Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» із змінами і доповненнями, працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

Хоч ОСОБА_2 як працездатний член колгоспного двору станом на 01 січня 1990 р. і припинила бути членом колгоспного двору через те, що вибула із такого на нове місце проживання разом із ОСОБА_3 через припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 , але така не втратила право на частку в колгоспному майні через те, що менше трьох років підряд не брала участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору на момент припинення існування такого двору. Тому їй також належить відповідна частка в майні колгоспного двору АДРЕСА_1 .

До матеріалів справи додано Адміністративний позов ОСОБА_1 про скасування рішення № 4 від 04.02.2010 р. виконавчого комітету Баранинської сільської ради «Про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 ». Такий обґрунтовувався тим, що до та станом на 15.04.1991 р. членами колгоспного двору АДРЕСА_1 були: голова колгоспного двору ОСОБА_5 , його дружина ОСОБА_6 та їх син ОСОБА_1 . Виключно саме ці три особи брали участь своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору, Т.2, а.с. 142-147.

За результатами розгляду даного адміністративного позову, постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19.03.2014 р. у справі № 2а-3861/11, задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до виконавчого комітету Баранинської сільської ради Ужгородського району, третьої особи ОСОБА_4 про скасування рішення № 4 від 04.02.2010 р. виконавчого комітету Баранинської сільської ради «Про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 », Т.1, а.с. 144-147.

Але ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.07.2015 р. у справі № 876/4271/14 апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено та постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19.03.2014 р. у справі № 2а-3861/11 скасовано та закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Баранинської сільської ради Ужгородського району про скасування рішення, Т.1, а.с. 149-151. Зазначені судові органи виходили з того, що житловий будинок АДРЕСА_1 , належав на праві сумісної власності членам колгоспного двору, якими були він, батько і мати, а ОСОБА_4 не належав бо з 19.06.1975 р. змінила місце проживання.

Теж в апеляційній скарзі від 02.08.2011 року на рішення Ужгородського міськрайонного суду № 2о-285/10 від 01.10.2010 року ОСОБА_1 посилається на те, що до та станом на 15.04.1991 р. членами колгоспного двору АДРЕСА_1 були: голова колгоспного двору ОСОБА_5 , його дружина ОСОБА_6 та їх син ОСОБА_1 . Всі дані особи проживали та були прописані в цьому жилому будинку та не втратили право на частку в дворі, Т.2, а.с. 162-165-167. За результатами розгляду зазначеної апеляційної скарги, ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 21.09.2011 р., рішення Ужгородського міськрайонного суду від 01.10.2010 р. скасовано та заяву про встановлення факт, що має юридичне значення залишено без розгляду, Т.1, а.с. 41.

Подаючи 15.09.2016 р. у даній справі Заяву про поважність пропуску строку в частині оскарження рішення Баранинської сільської ради «Про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 » за № 4 від 04.02.2010 р., представник ОСОБА_1 адвокат Буришин В.В. обґрунтовував таку тим, що до та станом на 15.04.1991 р. членами колгоспного двору АДРЕСА_1 були: голова колгоспного двору ОСОБА_5 , його дружина ОСОБА_6 та син ОСОБА_1 (позивач). Виключно саме ці три особи брали участь своєю працею і коштами у веденні спільного господарства колгоспного двору, а ОСОБА_4 такої участі з 1975 р., коли вийшла заміж, втратила таке право. Виконавчим комітетом не було прийнято до уваги обставин, що засвідчують його членство у колгоспному дворі та обставини того, що він як член колгоспного двору фактично набув права власності на третину майна у даному будинковолодінні, Т.1, а.с. 184-185-186-189. Така заява подана до суду через 5 років після подання позовної заяви та через 3 роки після подання заяви про зміну (доповнення) матеріально-правових вимог.

Зміст зазначених процесуальних документів вказує на подвійну інтерпретацію позивачем заявлених вимог у співвідношенні до того, що в різних процесуальних ситуаціях по різному подаються одні й ті ж фактичні обставини, які стосуються тих підстав (того факту) хто саме набув право на частку в майні колгоспного двору та хто своєю працею і власними коштами набув (примножив) таке майно. Зазначена обставина може свідчити тільки про те, що ОСОБА_1 в судових процесах різних юрисдикцій поводиться суперечливо, що не сприяє своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, які мають правове значення, у зв`язку із чим недобросовісно користується процесуальними правами, що являється перешкодою для встановлення дійсних фактичних обставин справи.

Та не дивлячись на це, колегія суддів вважає, що як ОСОБА_3 , так і ОСОБА_2 не втратили право на відповідну частку в майні колгоспного двору АДРЕСА_1 .

Відмовляючи ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про визнання права власності по на 1/5 частину колишнього колгоспного двору, суд першої інстанції помилково дійшов до думу, що такі не довели тієї обставини, що протягом трьох років підряд до 15.04.1991 року брали участь своєю працею і коштами у веденні спільного господарства у колгоспному дворі.

Щодо позовних вимог під № 9 про встановлення юридичного факту набуття права власності по на 1/15 частку майна колгоспного двору за померлими ОСОБА_5 у порядку спадкування за померлою ОСОБА_6 .

Відхиляючи дану позовну вимогу, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки розмір часток в позовних вимогах розрахований з тих умов, що за позивачами і померлими особами судом буде визнано право власності у розмірі по 1/5 частці за кожним, тоді як у задоволенні таких позовних вимог відмовлено, то відповідно підлягає відхиленню і дана заявлена вимога.

Однак, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як вже колегія суддів зазначала, суд вирішує заявлену вимогу у порядку встановлення юридичного факту від якого залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зазначена позовна вимога стосується правовідносин, які пов`язані зі спадкуванням нерухомого майна в колгоспному майні та при цьому позивач просить суд встановити такий факт, який стосується осіб, які померли.

Оскільки чинним законодавством передбачено інших порядок встановлення майнових прав у порядку спадкування, а саме, згідно Книги шостої «Спадкове право» у взаємозв`язку із тим, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті, то за цих обставин заявлена вимога не може бути задоволеною, що вказує на обрання позивачем неналежного способу захисту майнових прав у порядку встановлення юридичного факту.

Тож, у задоволенні цієї позовної вимоги, слід відмовити саме з цих мотивів.

Стосовно відхилення позовних вимог під № 10, 11 про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/15 частку колишнього колгоспного двору за померлою ОСОБА_6 , та на 4/15 частки колишнього колгоспного двору за померлим ОСОБА_5 .

Суд першої інстанції відхиляючи зазначені вимоги, вважав, що позаяк судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позовної вимоги про встановлення права власності за померлими по 1/5 частці за кожним, то через це слід відмовити і в задоволенні даних позовних вимог.

Проте, колегія суддів не погоджується з такими підставами відхилення заявлених вимог до яких дійшов суд першої інстанції за наступних мотивів.

Як вже було зазначено апеляційним судом вище, колегія суддів погодилась з тим, що у задоволенні позовних вимог під № 4, 5 і 9 слід відмовити позивачу ОСОБА_1 з тих мотивів, які вище навела колегія суддів, а не з яких виходив суд першої інстанції.

Та разом з цим, колегія суддів дійшла до думки, що заявлені позовні вимоги під № 6 заслуговують на увагу як і той факт, що покійним ОСОБА_6 і ОСОБА_5 належиться кожному частка у нерухомому майні колгоспного двору по 1/5 частці, оскільки такі набуті покійними на час припинення колгоспного двору, 15 квітня 1991 року.

Згідно свідоцтва про смерть від 25.01.2001 р. серії НОМЕР_1 , ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 про що в книзі реєстрації актів про смерть 2001 року січня місяця 24 числа зроблено запис за № 3 виконкомом Баранинської сільської ради Ужгородського району, Т.1, а.с. 29.

У матеріалах справи наявна копія Спадкової справи за № 181/2001 в якій міститься заява ОСОБА_4 від 27.06.2001 р. про прийняття спадщини за законом, Т.1, а.с. 87. Також у даній спадковій справі знаходяться спільна заява від 01.08.2001 р. подана ОСОБА_5 і ОСОБА_1 про відмову від прийняття спадщини за ОСОБА_6 , Т.1, а.с. 88.

Згідно приписів частин 1, 2 статті 549 ЦК України (1963 року, який був чинним на дату відкриття спадщини) визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Частиною 1 статті 553 ЦК України (1963 року, який був чинним на дату відкриття спадщини) визначено, що спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Оскільки, сумісна заява ОСОБА_5 і ОСОБА_1 про відмову від прийняття спадщини за ОСОБА_6 подана за межами шести місячного строку з дня відкриття спадщини то така заява є неналежною і не тягне за собою відповідних правових наслідків під час спадкування за законом.

А звідси, спадкоємці за законом ОСОБА_5 , ОСОБА_4 і ОСОБА_1 є спадкоємцями 1/5 або 3/15 частки у нерухомому майні бувшого колгоспного двору та у зв`язку із цим така частка трансформується у три частки по 1/15 частки кожному спадкоємцю.

Зазначене підтверджує той факт, що ОСОБА_1 прийняв спадщину в 1/15 частці за законом після смерті ОСОБА_6 , а тому, має право на таку.

Як вбачається з свідоцтва про смерть від 28.03.2003 р. серії НОМЕР_2 , ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 про що в книзі реєстрації актів про смерть 2001 року січня місяця 28 числа зроблено запис за № 11 виконкомом Баранинської сільської ради Ужгородського району, Т.1, а.с. 30.

Довідкою виконкому Баранинської сільської ради за № 916 від 29.05.2006 р. стверджується, що ОСОБА_1 проживає один за зареєстрованим місцем проживання в АДРЕСА_6 , а.с. 34.

Також довідкою виконкому Баранинської сільської ради № 1041 від 09.10.2003 р. стверджується, що на день смерті ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_5 був прописаний та фактично проживав ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_6 , а.с. 35.

Згідно довідки виконкому Баранинської сільської ради №1042 від 09.10.2003 р., померлі ОСОБА_6 та ОСОБА_5 заповіту у виконкомі сільської ради не складали, Т.1, а.с. 36.

Відтак, ОСОБА_1 у відповідності до приписів частини 1 статті 549 ЦК України (1963 року, який був чинним на дату відкриття спадщини) як спадкоємець покійного ОСОБА_5 , прийняв спадщину, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_7 шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, оскільки постійно проживав із покійним.

ОСОБА_4 не подавала заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , а відтак не являється спадкоємицею майна покійного.

Оскільки ОСОБА_1 прийняв спадщину на нерухоме майно в 4/15 часток (3/15 частки належної покійному в майні колгоспного двору і 1/5 частку покійний успадкував за ОСОБА_6 ) то така належить йому з моменту відкриття спадщини.

Разом з цим, ОСОБА_4 як особисто, так і в особі адвоката Ставничого П.І. заявлена вимога відносно заявлених позовних вимог про сплив строку позовної давності, Т.1, а.с. 65-19, Т.3, а.с. 9-12.

Спірні правовідносини стосуються вимог щодо нерухомого майна у бувшому колгоспному дворі, який припинив своє існування станом на 15 квітня 1991 року.

Згідно із частиною 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Згідно зі статтею 71 ЦК України (1963 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин), загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 75 ЦК України (1963 року) позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Згідно з вимогами статті 76 ЦК України (1963 року) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Статтею 80 ЦК України (1963 року) встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Встановлено колегією суддів, що спірне будинковолодіння належало до суспільної групи колгоспний двір, головою якого був батько позивача ОСОБА_5 , а його членами ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

Згідно з частиною 2 статті 123 ЦК України (1963 року) при визначенні частки у власності майна колгоспного двору слід виходи з рівності часток всіх членів такого двору, а тому кожному із членів будинковолодіння АДРЕСА_1 , в тому числі й позивачам, належало на праві власності по 1/5 частці спірної нерухомості.

Зокрема, свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 26.07.1990 р. яке видано на підставі рішення виконкому Ужгородської районної Ради народних депутатів за № 82 від 17.05.1990 р. взамін запису в погосподарській книзі виконкому Баранинської сільської Ради народних депутатів, посвідчено в цілому, що житловий будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_5 голові колгоспного двору. Зазначене свідоцтво зареєстровано Ужгородським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві особистої власності за ОСОБА_5 головою колгоспного двору в реєстровій книзі № 1 за реєстровим № 78 від 26.07.1990 р., Т.1, а.с. 14.

Колгоспний двір як суспільна група припинив своє існування 15 квітня 1991 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулись тільки 28 жовтня 2011 року, тобто, через 20 років і 6 місяців.

Як викладено у абзаці 7 пункту 6 Постанови Пленуму ВерховногоСуду Українивід 22грудня 1995року N20«Про судовупрактику усправах запозовами прозахист праваприватної власності»із змінамиі доповненнями на витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 року, поширюється загальний трирічний строк позовної давності.

Вище колегією суддів встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 починаючи із 01 січня 1990 р. уже і не являлись членами колгоспного двору через те, що вибули із такого на нове місце проживання, хоч при цьому не втратили право на частку в майні колгоспного двору АДРЕСА_1 .

Як передбачено частиною 3 статті 121 ЦК України (1963 року) особи віком від п`ятнадцяти до шістнадцяти років можуть позов про володіння, користування або розпорядження майном колгоспного двору пред`явити за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальника, а позов в інтересах осіб, що не досягли п`ятнадцяти років, може бути пред`явлений їх батьками (усиновителями) або опікуном.

Оскільки свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 26.07.1990 р. посвідчено в цілому, що житловий будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_5 голові колгоспного двору, в той час як ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 01.01.1990 р. вже не являлись членами колгоспного двору то вказане свідчить про порушення їх права власності по на 1/5 частку нерухомого майна, внаслідок видачі такого свідоцтва про право власності.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_8 набула повноліття у 2003 року та з цього моменту вправі була самостійно вирішувати свої майнові права. Проте після досягнення нею шістнадцяти років вправі була також заявити відповідний позов. В період до досягнення нею п`ятнадцяти років, батьки не заявляли відповідний позов у її інтересах.

Поки жили батьки та до дня смерті ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та до дня смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ) позивачі не заявляли жодних претензій стосовно часток на які мали право.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Позивачі повинні також довести той факт, що вони не могли дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Водночас, апеляційним судом встановлено факт істотного пропуску ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позовної давності без поважних причин, який навіть не просили суд першої інстанції поновити як такий, що пропущений з поважних причин.

Виходячи з презумпції можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, колегія суддів констатує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не спростували презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто не довели наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали їм дізнатись про порушене їх право.

Хоч заявлені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позовні вимоги під № 7, 8 за своєю правовою природою у спірних правовідносинах є підставним, проте таке право позивачами не може бути реалізовано, оскільки підлягає відхиленню з підстав передбачених частиною 1 статті 80 ЦК України (1963 року) за спливом строку позовної давності.

Стосовно позовних вимог під № 6, 10, 11 які стосуються ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що такі теж не можуть бути задоволені з тих самих мотивів, що і позовні вимоги під № 7, 8 внаслідок пропуску строку позовної давності.

ОСОБА_1 протягом усього періоду часу існування колгоспного двору проживав там, та проживає і зараз. Водночас, свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок АДРЕСА_1 від 26.07.1990 р. видано на ім`я бувшого голови колгоспного двору ОСОБА_5 . Дане свідоцтво зареєстровано Ужгородським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві особистої власності за ОСОБА_5 в реєстровій книзі № 1 за реєстровим № 78 від 26.07.1990 року.

Оскільки спірні правовідносини стосуються майнових прав членів колгоспного двору, який припинив своє існування з 15 квітня 1991 р. то саме з цієї дати необхідно здійснювати відлік часу, який давав право на захист своїх майнових прав. Колегія суддів констатує, що з матеріалів справи убачається той факт, що поза будь-яким сумнівом ОСОБА_1 було відомо про наявність такого свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок саме ОСОБА_5 .

Також, подаючи 01.08.2001 р. спільну заяву про відмову від спадщини за померлою ОСОБА_6 було відомо ОСОБА_1 про наявність правовідносин з приводу частки у спадковому майні, але ним не було вчинено будь-яких своєчасних дій направлених на захист своїх порушених спадкових прав.

Встановлені обставини разом з наявними доказами, колегія суддів розцінює як такі, що не спростовують презумпцію обізнаності ОСОБА_1 про наявність та стан своїх прав, які б об`єктивно перешкоджали йому раніше дізнатись про порушене його майнове право.

Як зазначено у частині 4 статті 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Пунктом 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), ратифікованоїЗаконом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

При перегляді даної справи, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), який неодноразово наголошував, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, щоє звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»)».

У пункті 137 рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, Європейським судом з прав людини було зазначено наступне: «Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), пункт 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень».

А звідси презюмується, що моментом з якого у ОСОБА_1 виникло право на звернення у суд з позовом є дата 15 квітня 1991 року, та саме ця дата є початком перебігу строку позовної давності і часу з якого позивач повинен був та міг дізнатися про порушення суб`єктного права, тому звернувшись до суду з позовом 28 жовтня 2021 року, ОСОБА_1 надмірно поза розумним терміном пропустив трирічний строк позовної давності, який і не просив суд першої інстанції поновити йому. ОСОБА_1 просив суд поновити строк тільки в частині позовних вимог під № 1, 2, які апеляційний суд не перевіряє в силу того, що такі не оскаржено позивачами.

Та не дивлячись на те, що заявлені позовні вимоги за своєю суттю є слушними, проте такі підлягають відхиленню внаслідок приписів частини 1 статті 80 ЦК України (1963 року) через сплив строку позовної давності передбаченого для захисту порушених прав.

Відтак, у задоволенні позовних вимог під № 6, 10, 11 які заявлено ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв`язку із тим, що ОСОБА_1 пропущено строк позовної давності.

Окрім наведеного, колегія суддів звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Відтак, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

А звідси, колегія суддів враховує доводи апеляційної скарги лише в частині тих обставин, які слугують підставою для колегії суддів стосовно перевірки правильності ухвалення судом першої інстанції рішення суду з якими законодавець пов`язує зміну судового рішення, оскільки впливають на правові висновки у спірних правовідносинах та спростовують висновки суду першої інстанції.

Наведеного суд першої інстанції не врахував, та дійшов помилкового висновку щодо відхилення позовних вимог з підстав, які колегія суддів вважала такими, що не знайшли свого ствердження. Відтак, такі висновки суду першої інстанції є такими, що не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства та досліджених обставинах, разом з зібраними у справі доказами та доводами учасників справи.

Зважуючи на встановлене у контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що висновки суду першої інстанції не відповідають вимогами норм матеріального та процесуального законодавства в частині підстав відхилення заявлених позовних вимог, які оскаржено позивачами.

А звідси, наведене у відповідності до змісту ч. 4 ст. 376 ЦПУ України, є підставою для зміни рішення суду першої інстанції шляхом викладення мотивувальної частини рішення суду першої інстанції стосовно підстав відхилення заявлених позовних вимог в редакції даної постанови апеляційного суду. У зв`язку з чим, вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню, та залишення без змін резолютивної частини рішення суду першої інстанції.

Виходячи з наведеного та керуючись нормами статей 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Буришин Віталій Васильович, задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 14 вересня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в редакції цієї постанови апеляційного суду та залишивши без змін резолютивну частину рішення суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 09 лютого 2024 року.

Суддя-доповідач:

Судді: