Постанова

від 13.02.2024 по справі 924/971/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2024 року Справа №924/971/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Гудак А.В.

суддя Олексюк Г.Є.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Господарського суду Хмельницької області від 27.11.2023 (суддя Музика М.В., повний текст рішення складено 01.12.2023)

за позовом Міністерства юстиції України

до 1) Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини"

2) Комуністичної партії України

про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації прав

за участю представників:

позивача - Вороновської М.А.

відповідача-1 - Савченко О.В.,

відповідача-2 - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 27.11.2023 в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції вказав, що за результатами укладення оскаржуваного договору дарування зареєстровано право відповідача-1 на спірне нежитлове приміщення офісу та зареєстровано припинення права власності на вказане майно Комуністичної партії України (повне відчуження). Тобто, відбувся перехід права власності на предмет договору дарування від дарувальника до обдаровуваного, що свідчить про настання правових наслідків, передбачених оскаржуваним договором, та відповідно виключає його фіктивність.

Крім того, господарський суд не погодився з доводами позовної заяви щодо фраудаторності оскаржуваного договору дарування, оскільки на момент укладення спірного правочину як у позові у справі №826/9751/14, так і у законодавстві України не існувало такого наслідку заборони політичної партії як передання її майна державі. Жодних доказів того, що, укладаючи договір 05.08.2014 року, відповідачі знали, допускали або повинні були допускати, що у випадку потенційної заборони партії її майно буде передане державі, та саме з цією ціллю відчужили його, діючи з метою спричинення шкоди кредиторам, позивачем не надано.

Відтак, суд дійшов висновку, що оскільки втручання держави в мирне володіння майном повинне ґрунтуватись на законі, саме лише припущення позивача, без належного доказового підтвердження, про укладення між відповідачами оскаржуваного договору з іншою ціллю, ніж дарування, а саме, з метою уникнення передання майна державі внаслідок заборони партії, на шкоду кредиторам, не може бути підставою для визнання недійсним договору від 05.08.2014 року, тому в задоволенні відповідної позовної вимоги суд відмовляє. Позаяк судом відмовлено в задоволенні вимоги про визнання недійсним договору дарування, вимога про скасування державної реєстрації також не підлягає задоволенню.

Враховуючи, що суд за результатами вирішення спору не встановив порушення права позивача (держави в особі позивача), тому дійшов висновку про відсутність підстав для вирішення питання про сплив строку позовної давності.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задоволити в повному обсязі.

Апелянт, зокрема, вказує, що неможливість реалізації законодавчо визначених повноважень Міністерством юстиції України щодо забезпечення переходу майна, коштів та інших активів у власність держави забороненої судом Комуністичної партії України і є тим порушеним правом, за захистом якого позивач звернувся до суду. Отже, висновок суду першої інстанції щодо відсутності порушеного права позивача у даній справі є передчасним та необґрунтованим.

Вважає, що суд першої інстанції не взяв до уваги очевидні ознаки фіктивності оспорюваного правочину та не врахував, що відповідач-2 відчужив майно після пред`явлення до нього позову про заборону діяльності; майно відчужене на підставі безвідплатного договору; майно відчужене на користь юридичної особи, керівником якої на момент відчуження спірного майна був член керівних органів Хмельницької організації Комуністичної партії України, тобто член Партії та керівник підпорядкованої організації Партії; дарувальник продовжив використання спірного майна і після переходу права власності на нього.

Крім того, зауважує про наявність достатніх підстав вважати, що сторони спірного договору знали заздалегідь, що такий договір не буде виконаний, та що він має інші цілі, ніж передбачені цим договором. Однак, судом не надано належної оцінки наданих позивачем доказів фіктивності правочину, натомість, безпідставно взято до уваги свідчення осіб щодо передання та використання майна відповідачем-1.

У відповідності до ст.263 ГПК України відповідач-1 подав відзив на апеляційну скаргу, згідно якого вважає, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність будь-якої із підстав для визнання фіктивним договору дарування, а у позовній заяві викладено лише загальні міркування та припущення позивача стосовно того, що існують підстави для задоволення відповідних позовних вимог.

Звертає увагу, що станом на момент набуття Благодійною організацією "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" права власності на спірне приміщення офісу будь-яких заборон, обмежень щодо розпоряджень вказаним майно не існувало, в тому числі, зареєстровано не було, що додатково свідчить про добросовісність набувача на таке майно.

Відповідач-1 просив апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 27.11.2023 року у справі №924/971/23 без змін.

У судове засідання, що відбулося 13.02.2024 року, відповідач-2 не забезпечив явку повноважного представника, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце проведення судового засідання, про причини неявки суд не повідомив.

Відповідно до ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 ст.202 ГПК України).

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення учасників провадження у справі про день, час та місце розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1, 4 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, 11.07.2014 Окружним адміністративним судом м. Києва відкрито провадження в справі №826/9751/14 за позовом Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України до Комуністичної партії України про заборону діяльності політичної партії, у зв`язку з порушенням ст.5 Закону України "Про політичні партії в Україні" (чинної на час звернення з відповідним позовом).

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 задоволено вказаний позов. Заборонено діяльність Комуністичної партії України. Передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави (т.2, а.с.65-78).

У ході виконання Мін`юстом судового рішення в частині передачі майна, коштів та інших активів забороненої судом Комуністичної партії України (код ЄДРПОУ 00049147), її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави встановлено, що після подання позовної заяви Мін`юсту, Комуністичною партією України безоплатно відчужено нежитлове приміщення (приміщення офісу), на підставі договору дарування від 05.08.2014, укладеного між Комуністичною партією України та Благодійним фондом "Відродження Хмельниччини" (т.1, а.с.178-179).

Згідно з п.1 договору, Комуністична партія України подарувала (безоплатна передача майна у власність), а благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" прийняло у дарунок офіс Хмельницького обласного комітету Комуністичної партії України, що знаходиться за адресою: м. Хмельницький, вул. Гагаріна, буд. 4/1. Опис об`єкта: загальна площа - 607,7 кв.м., матеріал - цегла.

Пунктом 2 договору передбачено, що вказане майно належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (серія САЕ №960188), що видане 27.12.2013 року Реєстраційною службою Хмельницького міськрайонного управління юстиції Хмельницької області, індексний номер 15557056.

Відповідно до п.3 договору, сторони дійшли згоди оцінити подарунок в 494100,00 грн. Відповідно довідки №197 від 04.06.2014 року, залишкова вартість майна, що є предметом цього договору, становить 494100,00 грн.

Дарувальник свідчить, що згадане майно до цього часу нікому не продане, не подароване, не заставлене, у спорі і під забороною (арештом) не перебуває, як внесок до статутного фонду юридичних осіб не внесене та вільне від будь-яких прав третіх осіб (п.4 договору).

Дарувальник передав, а обдаровуваний прийняв відчужуване майно (ключі, документи на оплату комунальних послуг) (п. 6 договору).

Пунктом 10 договору сторони підтверджують, що договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру мнимого та удаваного договору, а також не є зловмисним договором.

Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Романішиним Я.О. та зареєстровано в реєстрі за №1202.

Міністерство юстиції України, вважаючи, що договір дарування від 05.08.2014 є фіктивним, оскільки сторони при його укладанні знали заздалегідь, що він не буде виконаний, а його укладання спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, звернулось з позовом до суду про визнання недійсним вказаного договору та скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", на нерухоме майно, яке є предметом договору.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 15, ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, звернувшись до суду за їх захистом.

Згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

За положеннями ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені положеннями ст. 203 ЦК України, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У силу приписів ст.215 ЦК України недодержання особою при вчиненні правочину наведених вимог є правовою підставою для визнання його недійсним у судовому порядку.

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже, реалізовуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

При цьому, колегія суддів зауважує, що під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст.3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

У даній справі з позовом звернулось Міністерство юстиції України, яке не є стороною оспорюваного правочину.

Отже, за змістом ст.15, 16, 215 ЦК України визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав позивача, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

Як вбачається з рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022, діяльність Комуністичної партії України заборонено. Передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

За змістом ч.2, 4 ст. 21 Закону України "Про політичні партії в Україні", заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, та його територіальними органами рішень про припинення політичної партії та її структурних утворень відповідно.

У разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави, про що зазначається в рішенні суду. Перехід такого майна, коштів та інших активів у власність держави забезпечує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 2, 3 Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2022 №896 (далі - Порядок) після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави (далі - рішення суду), Мін`юст вживає заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема, за відомостями єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Мін`юст.

За результатами заходів із розшуку майна політичної партії Мін`юст складає та затверджує перелік майна політичної партії, переданого у власність держави. У разі виявлення майна політичної партії після затвердження переліку майна Мін`юст невідкладно вносить до нього відповідні зміни.

Враховуючи, що саме на Міністерство юстиції України покладені повноваження щодо вжиття заходів по розшуку майна Комуністичної партії України, тому Мін`юст є заінтересованою особою у спірних правовідносинах, оскільки звернення до суду із даним позовом спрямоване на повернення майна у власність Комуністичної партії України з метою подальшого його передання у власність держави.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що Міністерство юстиції України є належним позивачем у справі та наділений повноваженнями на звернення до суду із даним позовом.

Позивач, звертаючись до суду із позовом, вказує, що оспорюваний договір є фіктивним та фраудаторним, оскільки він спрямований не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, що не було досліджено судом першої інстанції при прийнятті рішення та як наслідок прийнято незаконне та необґрунтоване рішення.

Натомість, відповідач вважає, що оспорюваний договір дарування не відповідає жодній із ознак фіктивності правочину, оскільки зобов`язання сторін за вказаним договором виконані, зміст оспорюваного договору відповідає намірам учасників правочину, при цьому жодною зі сторін таких договорів не вчинялися дії, спрямовані на введення в оману третьої особи щодо фактичних обставин правочину

Оцінюючи вказані доводи сторін щодо фіктивності та фраудаторності договору дарування, колегія суддів враховує наступне.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Тож учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Відповідно до ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Колегія суддів зауважує, що оскільки договір дарування є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети, то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясовувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви легітимними.

Договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Такими критеріями, зокрема, але не виключно, можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі, тощо); - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належного йому майна з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Отже, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам. Такий правочин може бути визнаний недійсним на підставі п.6 ч.1 ст.3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст.13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст.234 ЦК України.

Як вбачається із ч.2 ст. 21 Закону України "Про політичні партії в Україні" (далі - у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), було встановлено, що заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Згідно з ст. 23 Закону України "Про політичні партії в Україні", політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з`їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з`їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

Отже, станом на момент укладення оскаржуваного договору та після відкриття провадження у справі №826/9751/14 Закон України "Про політичні партії в Україні" не містив норм, які б регулювали порядок використання майна та коштів політичної партії, діяльність якої заборонена.

При цьому, апеляційний суд враховує, що ч. 3-4 ст. 105 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), визначено, що суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

За положеннями ч. 1-2 ст.110 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), юридична особа ліквідується, зокрема, за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Якщо з позовом про ліквідацію юридичної особи звернувся орган державної влади, ліквідатором може бути призначений цей орган, якщо він наділений відповідними повноваженнями.

Частиною 12 ст.111 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), було передбачено, що майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів (у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування), передається учасникам юридичної особи, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

В той же час, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що за нормами Закону України "Про політичні партії" заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Таким чином, станом на момент укладення оскаржуваного договору сторони могли передбачати, що у разі ухвалення рішення про заборону діяльності партії відбудеться припинення її діяльності, розпуск керівних органів та її обласних організацій, відповідно, керівні органи будуть позбавлені можливості вільно розпоряджатися своїм майном, а управління справами забороненої політичної партії перейде до ліквідатора (ліквідаційної комісії), майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, не буде передано учасникам юридичної особи, оскільки членство в політичній партії припинено.

Оцінюючи доводи апелянта щодо пов`язаності сторін спірного договору дарування як однієї з підстав для визнання його недійсним, апеляційний суд враховує наступне.

Колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи наявний витяг з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманий судом першої інстанції, щодо відомостей про Благодійну організацію "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" станом на 13.09.2023 (т.1, а.с.62), згідно якого єдиним засновником (учасником), кінцевим бенефіціаром власником юридичної особи та керівником є ОСОБА_1 .

Натомість, позивач у позовній заяві та апеляційній скарзі, вказує, що керівником та засновником благодійної організації станом на дату укладення спірного договору був ОСОБА_2 .

Згідно письмових пояснень відповідача (т.2, а.с.159-167), останній повідомив, що засновником та керівником благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" є ОСОБА_1 , яким здійснено затвердження нової редакції статуту благодійного фонду та який забезпечує діяльність благодійного фонду та виконання його статутних завдань.

Водночас, у матеріалах справи відсутній витяг з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату укладення спірного договору дарування.

Суд зауважує, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.1 ст.74 ГПК України).

У відповідності до ч.4 ст.74 ГПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

За приписами ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи неподання жодною із сторін у підтвердження викладених вище посяснень витягу з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" станом на дату укладення спірного договору дарування, а саме станом на 05.08.2014 року, приймаючи до уваги наявні за таких обставин сумніви суду у добросовісному виконанні учасниками справи обов`язків щодо надання доказів, а також вимоги щодо законності та обґрунтованості судового рішення згідно ст.236 ГПК України, з метою повного та всебічного дослідження обставин справи, апеляційним судом відповідно до ч. 4 ст. 74 ГПК України було отримано витяг з Єдиного Державного реєстру щодо відповідача-1 (т.2, а.с.202-204).

Згідно вказаного витягу вбачається, що керівником та засновником Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", яка згідно договору дарування від 05.08.2014 є набувачем спірного майна, у період з 06.07.2012 по 10.04.2023 був ОСОБА_2 .

Із врахуванням заяви ОСОБА_2 щодо реєстрації Хмельницької ОО КПУ від 28.12.1993 з додатками (т.1, а.с.22-35), в тому числі протоколу №1 першого Пленуму та протоколу конференції Хмельницької ОО КПУ від 24.05.1997, витягу з протоколу конференції Хмельницької ОО КПУ від 28.05.2005, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_2 на момент укладення спірного договору був членом керівних органів Хмельницької обласної організації Комуністичної партії України, а на даний час є головою комісії з припинення Хмельницької обласної організації Комуністичної партії України згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Також із матеріалів справи вбачається, що місце реєстрації Хмельницької обласної організації Комуністичної партії України співпадає з місцезнаходженням спірного майна (т.1, а.с.16-19, 32), що додатково свідчить про відсутність мотивів укладати безоплатний договір про його відчуження на користь третьої особи, окрім мотиву на уникнення можливості переходу права власності на майно політичної партії в разі заборони її діяльності судом.

Відтак, колегія суддів вважає, що вказані обставини свідчать про пов`язаність сторін правочину та спільну реалізацію ними волевиявлення на свідоме зловживання правом на шкоду іншій особі, оскільки діючи недобросовісно та зловживаючи правами на шкоду позивачу, як кредитору, мали спільний умисел на використання правочину з укладання договору дарування виключно з метою уникнення звернення стягнення на майно відповідача-2, Комуністичної партії України, внаслідок заборони діяльності партії за рішенням суду.

Крім того, варто зауважити, що спірний договір дарування укладено 05.08.2014 року, тобто фактично одразу (менш як через місяць) після відкриття судом провадження у справі №826/9751/14 про заборону діяльності Комуністичної партії України та на підставі безвідплатного договору.

Отже, враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що укладений між відповідачами договір дарування від 05.08.2014 містить ознаки фіктивного та фраудаторного правочину, тобто є таким, який укладено на шкоду кредиторам, та укладений з порушенням вимог п.6 ч.1 ст.3 ЦК України і ч.3, 6 ст.13 ЦК України, оскільки вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, а тому наявні правові підстави для визнання його недійсним з моменту укладення спірного договору дарування від 05.08.2014 та відповідно задоволення вказаної позовної вимоги.

Враховуючи задоволення позовної вимоги в частині визнання договору недійсним, приймаючи до уваги, що в силу ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, вимога позивача про скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" на нежитлове приміщення (приміщення офісу), яка є похідною вимогою від основної також підлягає до задоволенню.

Доводи відповідача-1 про реальність використання спірного приміщення у діяльності благодійного фонду, що підтверджується укладенням договору оренди землі №149/01 від 13.01.2017 (т.1, а.с.104-105), а також укладенням договорів з постачальниками відповідних комунальних послуг (т.1, а.с.106-177), апеляційний суд не приймає до уваги, оскільки вказані доводи не спростовують встановлені судом обставини справи та висновки, викладені вище.

Щодо врахування судом першої інстанції заяв свідків в підтвердження передання та використання відповідачем-1 спірного майна (т.1, а.с.195-196), що виключає фіктивність укладеного договору дарування, колегія суддів враховує таке.

Відповідно до ч.1,2 ст.73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 ГПК України).

Зміст цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близький за змістом правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 10.10.2023 у справі №924/1018/22).

За змістом ст. 87 ГПК показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи.

На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.

Враховуючи загальні вимоги процесуального права, визначені ст.73, 74, 76, 77, 86, 236-238 ГПК України, щодо обов`язковості встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, колегія суддів вважає, що господарським судом вказаних вимог процесуального закону дотримано не було та безпідставно надано перевагу заявам свідків як доказам за наявності інших доказів, які свідчать про наявність правових підстав для визнання недійсним спірного договору, що стало наслідком помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Крім того, надаючи оцінку наявності чи відсутності правових підстав для застосування строку позовної давності при розгляді даного спору згідно заяви відповідача-1 (т.1, а.с.76-78), колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Відповідно до положень ст.256, 261 ЦК України позовна давніть є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звернутися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою особою, відлік позовної давності обчислюється з того моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Частиною 1 ст.261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перебіг строку позовної давності пов`язаний не з моментом відповідного порушення прав особи, а з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Європейський суд з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" зазначив, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

У справі "Богдель проти Литви" ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган "здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено".

Судом враховується, що 27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичної партії України набрало законної сили, і саме з цієї дати у позивача виник обов`язок щодо моніторингу реєстраційних дій щодо відчуження Комуністичною партією України об`єктів нерухомості у період з 11.07.2014 дня відкриття провадження у справі.

Позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації - 08.09.2023, що підтверджується відбитком штемпеля АТ "Укрпошта" на поштовому конверті (т.1, а.с.43).

Колегія суддів вважає, що Міністерство юстиції України, діючи в межах своїх повноважень та вживаючи заходів з розшуку майна політичної партії, могло дізнатись про його наявність, тільки після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 законної сили та затвердження Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень - не раніше 27.07.2022.

Враховуючи, що позивач звернувся з даним позовом до суду 08.09.2023, апеляційний суд дійшов висновку, що Мін`юст не пропустив строк звернення до суду з даним позовом та звернувся з позовом в межах строку позовної давності визначеного ст.257 ЦК України, а відтак заява відповідача-1 про застосування строків позовної давності не підлягає до задоволення.

Відповідно до п.1, 3 ч.1 ст.277 ГПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є нез`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи.

Отже, зважаючи на висновки апеляційного суду, що укладений між відповідачами договір дарування від 05.08.2014 містить ознаки фіктивного та фраудаторного правочину, тобто є таким, який укладено на шкоду кредиторам, а також укладення вказаного договору з порушенням вимог п.6 ч.1 ст.3 ЦК України і ч.3, 6 ст.13 ЦК України, оскільки він вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, приймаючи до уваги відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності у спірних правовідносинах, колегія суддів дійшла висновку про безпідставність відмови у задоволенні позову та відповідно про наявність обґрунтованих підстав для задоволення апеляційної скарги позивача та скасування рішення суду першої інстанції у повному обсязі.

Враховуючи приписи ст.129 ГПК України, колегією суддів, з підстав скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги, здійснено перерозподіл судових витрат зі сплати судового збору.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Господарського суду Хмельницької області від 27.11.2023 у справі №924/971/23 задоволити.

2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 27.11.2023 у справі №924/971/23 скасувати та прийняти нове рішення.

3. Позов Міністерства юстиції України задоволити.

4. Визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення, а саме приміщення офісу загальною площею 607,7 кв.м, що знаходиться за адресою: вул.Гагаріна (Героїв Маріуполя), 4/1, м. Хмельницький, Хмельницька обл., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 257429368101, укладеного 05.08.2014 року між Комуністичною партією України та Благодійною організацією "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Романішиним Я.О. та зареєстрованого за №1202.

5. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" на нежитлове приміщення, а саме приміщення офісу загальною площею 607,7 кв.м, що знаходиться за адресою: вул.Гагаріна (Героїв Маріуполя), 4/1, м.Хмельницький, Хмельницька обл., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 257429368101, прийняте приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Романішиним Ярославом Олександровичем 05.08.2014 року (номер 14928737).

6. Стягнути з Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" (29015, м.Хмельницький, вул.Я.Галана, 7, код ЄДРПОУ 38303595) на користь Міністерства юстиції України (01001, м.Київ, вул.Архітектора Городецького, буд.13, код ЄДРПОУ 00015622) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 2684,00 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні) та апеляційної скарги в сумі 4026,00 грн (чотири тисячі двадцять шість гривень).

7. Стягнути з Комуністичної партії України (04070, м.Київ, вул.Борисоглібська, 7, код ЄДРПОУ 00049147) на користь Міністерства юстиції України (01001, м.Київ, вул.Архітектора Городецького, буд.13, код ЄДРПОУ 00015622) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 2684,00 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні) та апеляційної скарги в сумі 4026,00 грн (чотири тисячі двадцять шість гривень).

8. Господарському суду Хмельницької області видати судові накази.

9. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "20" лютого 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Олексюк Г.Є.