Постанова

від 07.02.2024 по справі 161/12266/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 161/12266/23

провадження № 61-14414св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Луцька картонно-паперова фабрика»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 липня 2023 року у складі судді Філюк Т. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., усправі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Луцька картонно-паперова фабрика» про визнання недійсним звільнення за угодою сторін, відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Луцька картонно-паперова фабрика» (далі - ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика») про визнання недійсним звільнення за угодою сторін, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 29 листопада 2021 року він написав заяву про звільнення з роботи за угодою сторін.

01 грудня 2021 року наказом ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика»на підставі поданої заяви його було звільнено з роботи згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Вказував, що заяву про звільнення за угодою сторін писав проти своєї волі, під впливом фізичного і психологічного тиску та під диктовку директора, оскільки перед цим, 25 листопада 2021 року, мало місце завдання йому тілесних ушкоджень на робочому місці та погрози з боку роботодавця, що, у свою чергу, і вплинуло на написання такої заяви.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати його заяву про звільнення неправочинною, а правочин про звільнення за угодою сторін недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

- стягнути з відповідача на свою користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 40 000,00 грн компенсації за майнову шкоду, яка пов`язана з витратами на правничу допомогу у зв`язку з порушенням його немайнових прав.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 липня 2023 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що зазначені ОСОБА_1 на обґрунтування позовних вимог обставини вже були предметом судового розгляду у справі № 161/927/22 за його позовом до ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика» про скасування наказів про накладення дисциплінарного стягнення, скасування наказу про звільнення, зміну дати і підстави звільнення з роботи, стягнення коштів за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, оскільки існує таке, що набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, то у відкритті провадження у цій справі слід відмовити згідно з пунктом 2 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Суд також зауважив, що викладення ОСОБА_1 прохальної частини позовної заяви в іншому форматі не свідчить про відмінність правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі та у справі, яка вже розглядалася судом та у якій ухвалено рішення, що набрало законної сили.

Постановою Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 липня 2023 року - без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що у справі № 161/927/22 та у цій справі збігаються сторони, предмет і підстави позову.

Зокрема, позивачем є ОСОБА_1 , а відповідачем - ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика», предмет позову в обох справах становлять вимоги про незаконність звільнення позивача з роботи за угодою сторін на підставі його особистої заяви від 29 листопада 2021 року, яку, як стверджує ОСОБА_1 , він написав під психологічним і фізичним тиском з боку адміністрації роботодавця, та про відшкодування моральної шкоди. Жодних нових обставин позивач не навів, лише розширено посилався на докази, які ним не були подані раніше, - аудіозаписи розмов між працівниками.

Зважаючи на збіг в обох справах сторін, предмета та підстав позовів, а також беручи до уваги, що на час подання ОСОБА_1 цього позову набрало законної сили судове рішення у справі № 161/927/22, то обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у цій справі згідно з пунктом 2 частини першої статті 186 ЦПК України.

Аргументи заявника про те, що позови у цій справі та у справі № 161/927/22 не є тотожними, оскільки він обґрунтував свій новий позов нормами статей 203, 215, 216, 230, 231 ЦК України та просив саме на цій підставі визнати недійсними правочинами його заяву та наказ про звільнення за угодою сторін, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, вказавши, що формулювання прохальної частини позовної заяви в іншому форматі з посиланням на інші правові норми не може свідчити про відмінність правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі та у справі № 161/927/22, яку розглядали суди різних інстанцій та у якій ухвалено рішення, що набрало законної сили.

Крім того, зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

При розгляді трудових спорів, пов`язаних зі звільненням працівника, належним та ефективним способом судового захисту є подання позову про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (моральної шкоди), як це передбачено нормами КЗпП України, зокрема статтями 231-241-1 цього Кодексу.

У розумінні статті 202 ЦК України трудовий договір (а так само і заява про припинення трудового договору за угодою сторін) не є правочином, на який поширюються передбачені статтями 203, 215 цього Кодексу вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним з передбачених ЦК України підстав.

Таким чином, змінене позивачем ОСОБА_1 формулювання позовних вимог та посилання на інші, ніж у попередньому позові, норми закону, які не підлягають застосуванню до трудових відносин, не впливає на суть його позовних вимог, не змінює предмет та фактичні підстави нового позову, який є тотожним з попереднім, що вже вирішений судом.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

05 жовтня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 липня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року і передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у відкритті провадження з підстав набрання законної сили рішенням суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, оскільки предметом цього позову є визнання його заяви про звільнення неправочинною, а правочину про звільнення за угодою сторін - недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України, відшкодування моральної та матеріальної шкоди, тоді як у справі № 161/927/22 суди розглянули його позов про скасування наказів про накладення дисциплінарного стягнення, скасування наказу про звільнення, зміну дати і підстави звільнення з роботи, стягнення коштів за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди із застосуванням положень КЗпП України.

Суди залишили поза увагою те, що остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу, визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів є завданнями підготовчого провадження.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Підставою для прийняття судового рішення про відмову у відкритті провадження у справі може бути лише наявність на час вирішення питання про відкриття провадження у справі рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

Для застосування вказаної підстави для відмови у відкритті провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Аргументи інших учасників справи

У листопаді 2023 року ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Луцького міськрайонного суду Волинської області.

08 листопада 2023 року справа № 161/12266/23 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області перебувала цивільна справа № 161/927/22 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика» про скасування наказів про накладення дисциплінарного стягнення, скасування наказу про звільнення, зміну дати і підстави звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Свій позов у справі № 161/927/22 ОСОБА_1 обґрунтовував, зокрема, тим, що під тиском роботодавця 29 листопада 2021 року він написав заяву про звільнення з роботи за угодою сторін. 01 грудня 2021 року наказом підприємства на підставі поданої заяви його було звільнено згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін. Вказував, що заяву про звільнення за угодою сторін написав поза своєю волею, наміру звільнятися не мав, а на час звільнення перебував на лікарняному.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 травня 2022 року у справі № 161/927/22 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Волинського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 травня 2022 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади слюсара з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики допоміжних дільниць 6 розряду ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика» на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України з 01 грудня на 08 грудня 2021 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У справі № 161/927/22 суди встановили, що ОСОБА_1 з власної волі подав письмову заяву про звільнення за угодою сторін і така дата звільнення була погоджена роботодавцем, що відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Змінивши дату звільнення позивача на 08 грудня 2021 року, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 був звільнений у період тимчасової непрацездатності, який тривав із 01 до 07 грудня 2021 року, тому датою припинення трудових відносин є перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності.

Звертаючись у липні 2023 року до суду з цим позовом, ОСОБА_1 також вказував на те, що заяву про звільнення за угодою сторін він писав проти своєї волі, під впливом фізичного і психологічного тиску та під диктовку директораТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика».

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд: визнати його заяву про звільнення неправочинною, а правочин про звільнення за угодою сторін недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України; стягнути з відповідача на свою користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 40 000,00 грн компенсації за майнову шкоду, яка пов`язана з витратами на правничу допомогу у зв`язку з порушенням його немайнових прав.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами першою, другою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить з того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).

ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу «res judicata», тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії»).

Разом з тим завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності, визначеній нормами ЦПК України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами.

Необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили. За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. В розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) вказано, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом із тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.

Подання нових доказів чи інше перефразування підстави позову не буде свідчити про пред`явлення іншого позову, у будь-якому випадку це буде тотожний позов (див. постанову Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі № 204/7727/19, провадження № 61-1251св23).

Звертаючись із позовом у цій справі у липні 2023 року, позивач ОСОБА_1 просив: (1) визнати його заяву про звільнення неправочинною, а вчинений у межах трудового законодавства правочин про звільнення за угодою сторін недійсним; (2) стягнути з ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика» на свою користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди; (3) стягнути з відповідача на свою користь 40 000,00 грн компенсації за майнову шкоду, яка пов`язана з витратами на правничу допомогу у зв`язку з порушенням його немайнових прав, зазначивши в позовній заяві нормативно-правову кваліфікацію обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, тобто правові підстави позову, - положення статей 203, 215, 230 ЦК України.

У поданому у січні 2022 року позові у справі № 161/927/22 ОСОБА_1 просив: (1) скасувати наказ ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика» від 01 грудня 2021 року № 113/01-к про звільнення з роботи згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін; (2) змінити дату його звільнення на 08 грудня 2021 року, а підставу звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України; (3) стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу; (4) компенсувати йому моральну шкоду, завдану внаслідок незаконного звільнення, зазначивши в позовній заяві нормативно-правову кваліфікацію обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, положення статей 36, 235, 237-1 КЗпП України.

В обох справах як на підставу позову ОСОБА_1 посилався на те, що заяву про звільнення за угодою сторін він написав проти своєї волі, під впливом фізичного і психологічного тиску з боку директора ТОВ «Луцька картонно-паперова фабрика».

Таким чином, враховуючи те, що у справі № 161/927/22 та у цій справі предмет позову, тобто матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких позивач просив ухвалити судове рішення, а також правові підстави позову, не збігаються, тоді як нетотожність хоча б одного з елементів позову не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованої особи за вирішенням спору, то у суду першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, були відсутні підстави для відмови у відкритті провадження за положеннями пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України.

З огляду на наведене колегія суддів вважає прийнятними аналогічні за змістом аргументи касаційної скарги.

Крім того Верховний Суд звертає увагу судів попередніх інстанцій, що питання належності чи неналежності обраного позивачем способу захисту вирішується судом після розгляду справи, при ухваленні судового рішення, а не при вирішенні питання про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі. На вказаній стадії судового процесу суд не втручається у формулювання позивачем позовних вимог з точки зору ефективності способу захисту та урахування принципу диспозитивності цивільного судочинства відповідно до статті 13 ЦПК України, а перевіряє саме дотримання формальних вимог цивільно-процесуального законодавства щодо форми і змісту позовної заяви.

Отже, не встановивши належним чином правову природу правовідносин, які виникли між учасниками справи, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що предмет спору, підстави звернення до суду, а також суб`єктний склад осіб в обох справах є однаковими.

Загалом Верховний Суд зазначає, що у цій конкретній справі суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, а також допустили надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, наслідком чого стало порушення права заявника на судовий захист у обраний ним спосіб.

Враховуючи усі обставини справи, що мають істотне значення для прийняття справедливого рішення, Верховний Суд вважає, що оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною четвертою статті 406 та частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції (для вирішення питання про відкриття провадження у справі).

Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі ОСОБА_1 заявив клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому послався на те, що у цій справі існує необхідність встановлення правової норми - конституційність, гарантованість, законність - правочину у трудовому законодавстві.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

У заявленому клопотанні відсутні посилання на обставини справи, які по-різному тлумачаться судами у справах з подібними фактичними обставинами та правовідносинами, що могло б свідчити про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Заявляючи клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 фактично мотивував його неправильним, на його думку, застосуванням судами попередніх інстанцій норм процесуального права до правовідносин, що виникли між сторонами.

Разом із тим неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Тобто, передбачивши можливість скасування судових рішень при їх касаційному перегляді у разі неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та/чи порушення норм процесуального права, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків і такі механізми є ефективними.

Колегія суддів вважає, що посилання ОСОБА_1 на необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки заявник не навів, а Верховний Суд не встановив правових й обґрунтованих підстав для такої передачі.

За наведених обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені у клопотанні аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Судувідмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 липня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік