Рішення

від 15.02.2024 по справі 953/24224/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.02.2024м. ХарківСправа № 953/24224/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Київської окружної прокуратури міста Харкова, м. Харків в інтересах держави, в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, м. Київ до 3 - ті особи, які не 1. Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, м. Харків, 2. Фізичної особи ОСОБА_1 , м. Харків, заявляють самостійних вимог на предмет спору: 1. Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища «Укрводгео», м. Харків, 2. Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості «Рестріелт», м. Харків про зобов`язання вчинити певні дії за участю представників:

прокурора - Владимирець А.О. (посв. №072888 від 01.03.2023)

1-го відповідача - Бойченка В.В.

2-го відповідача - ОСОБА_1

другої 3-ї особи - Квартенко О.Р.

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури № 2, який діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України (далі - Мінрегіон), звернувся до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_1, треті особи: Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища «Укрводгео» (далі - УДНДІ «Укрводгео»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості «Рестріелт» (далі - ТОВ «Агентство нерухомості «Рестріелт»), про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і зобов`язання повернути нерухоме майно.

Позов мотивований тим, що в ході досудового розслідування встановлено, що реєстраційна служба ХМУЮ Харківської області видала свідоцтво про право власності від 10 лютого 2015 року № 33396285 про те, що нежитлові будівлі літ. «А-2» загальною площею 4 905,0 кв. м, літ. «Б-1» загальною площею 104,2 кв. м, літ. «В-1» загальною площею 111,2 кв. м, літ. «Г-1» загальною площею 11,4 кв. м, літ. «Д-1» загальною площею 28,6 кв. м, літ. «Е-1» загальною площею 124,5 кв. м, літ. «Ж-1» загальною площею 140,9 кв. м, літ. « 3-1» загальною площею 144,0 кв. м, літ. «К-1» загальною площею 269,6 кв. м, літ. «Л-1» загальною площею 108,8 кв. м за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків, перебувають у державній власності в особі Мінрегіону.

Водночас у провадженні відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Харківській області (далі - ДВС) із серпня 2017 року перебувало зведене виконавче провадження № НОМЕР_2 щодо стягнення грошових коштів з УДНДІ «Укрводгео» за 13 виконавчими документами.

На запит державного виконавця УДНДІ «Укрводгео» листом від 20 вересня 2017 року № 75/01-26 повідомило, що на балансі інституту наявні нежитлові приміщення, які не використовуються у виробничій діяльності.

Постановою державного виконавця від 06 жовтня 2017 року вказані приміщення описані та арештовані.

Постановою державного виконавця від 10 жовтня 2017 року для визначення вартості вказаних приміщень призначено суб`єкта оціночної діяльності, а саме Товариство з обмеженою відповідальністю «Експерт-2012» (далі - ТОВ «Експерт-2012»).

ТОВ «Експерт-2012» склало звіт про оцінку майна станом на 31 жовтня 2017 року, відповідно до якого загальна вартість майна становить 799 300,00 грн, з яких: вартість приміщень в літ. «А» № 133, № 144 - 37 100,00 грн; № 20 - 25 - 196 200,00 грн; літ. «В» - 112 100,00 грн; літ. «К» - 302 000,00 грн; літ. «Л» - 151 900,00 грн.

Перед реалізацією цього майна державний виконавець склав довідку від 07 листопада 2017 року № НОМЕР_2/07.01/В-З, де зазначено, що у його провадженні перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_2 щодо виконання 16 виконавчих документів на загальну суму 315 018,88 грн, з яких 15 виконавчих документів на загальну суму 282 134,85 грн - щодо стягнення заробітної плати та 1 виконавчий документ на суму 32 884,03 грн - щодо стягнення заборгованості на користь управління Пенсійного фонду України (далі - УПФУ).

У подальшому до Харківської філії Державного підприємства «Сетам» (далі - ДП «Сетам») 07 листопада 2017 року направлено заявку № НОМЕР_2/07.01/В-З на реалізацію вказаного арештованого майна.

У листопаді 2017 року ДП «Сетам» провело електронні торги, відповідно до протоколу від 28 листопада 2017 року № 301338 вказані об`єкти нерухомого майна за 1 549 043,40 грн відчужені ОСОБА_1

Згідно з розпорядженням від 07 лютого 2017 року № НОМЕР_3 щодо розподілу отриманих коштів із суми 1 549 043,40 грн була погашена вся вказана заборгованість в розмірі 409 119,17 грн, з яких: 32 884,03 грн - заборгованість перед УПФУ за відшкодування сплачених наукових пенсій, 8 000,00 грн - стягнення судового збору, 368 235,14 грн - заборгованість із заробітної плати. Крім того, стягнено на користь ДВС 48 600,56 грн виконавчого збору та 1 214,00 грн виконавчих витрат. Решту коштів, а саме 1 088 110,05 грн, було перераховано УДНДІ «Укрводгео».

Прокурор вважав, що рішення про реалізацію вказаних об`єктів нерухомого майна з торгів є незаконним, оскільки її проведено з порушенням норм Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» - реалізація майна з прилюдних торгів відбулася з порушенням встановленого мораторію. Відчужене на прилюдних торгах майно є державним майном та віднесено до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно із Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», частиною дев`ятою статті 11 якого передбачено, що нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження, а тому, на думку прокурора, вчинення дій щодо примусової реалізації цього майна є незаконним.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 серпня 2023 року справа № 953/24224/19 (провадження № 61-11599св21) касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури, яка діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 серпня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 27 травня 2021 року скасовано. Провадження у справі за позовом заступника керівника Харківської обласної прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_1 , треті особи: Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища «Укрводгео», Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості «Рестріелт», про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і зобов`язання повернути нерухоме майно закрито.

Роз`яснено Харківській обласній прокуратурі, яка діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, що розгляд зазначеної справи віднесено до юрисдикції господарського суду, і протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови вона може звернутися до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.10.2023 було задоволено заяву Харківської обласної прокуратури про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Справу №953/24224/19 за позовом заступника керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад на території України до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_1 , треті особи: Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища «Укрводгео», Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство нерухомості «Рестріелт», про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути нерухоме майно передати для продовження розгляду до Господарського суду Харківської області.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.11.2023 для розгляду справи призначено суддю Жигалкіна І.П.

Ухвалою суду від 28.11.2023 призначено справу №953/24224/19 до розгляду у підготовчому засіданні на "14" грудня 2023 р. о 12:15. Ухвалою від 14.12.2023 було: - задоволено клопотання про заміну позивача у справі правонаступником задоволено та замінено позивача у справі № 953/24224/19 з Міністерства розвитку громад та територій України (код ЄДРПОУ 374719285) його правонаступником - Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України (код ЄДРПОУ 37472062; адреса: 01135, м. Київ, проспект Берестейський, 14); - задоволено клопотання про заміну відповідача у справі правонаступником у справі №953/24224/19 з Головного територіальне управління юстиції у Харківській області (код ЄДРПОУ 34849512) його правонаступником - Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 433167004; адреса: 40003, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, 28); - підготовче засідання у справі відбудеться 21 грудня 2023 року о(б) 12:30 год. Ухвалою від 11.01.2024 суд зазначив, що підготовче засідання відкласти на 25 січня 2024 року о 12:45.

24 січня 2024 року від Київської окружної прокуратури міста Харкова надійшла заява (вх. № 2225) про здійснення процесуального правонаступництва. Дана заява обґрунтована тим, що станом на дату звернення Заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 з даним позовом діяв Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII.

Разом з заявою Київською окружною прокуратурою міста Харкова подано уточнену позовну заяву (вх. № 2216 від 24.01.2024) де просить суд:

- Визнати недійсними електронні торги щодо продажу нежитлових приміщень підвалу №№ 133, 144 загальною площею 55,2 кв.м, нежитлових приміщень 1-го поверху № 20-25 загальною площею 175,2 кв.м; нежитлових будівель загальною площею 902,3 кв. м, розташованих за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, проведених 28.11.2017 державним підприємством «СЕТАМ» та оформлених протоколом проведення електронних торгів № 301338 від 04.12.2017.

- Визнати недійсним свідоцтво № 305 від 20.03.2018, видане ОСОБА_1 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною.

- Витребувати у ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (код ЄДРПОУ 37472062) нежитлові приміщення підвалу №№ 133, 144, загальною площею 55,2 кв. м; частину приміщень 1-го поверху № 20 загальною площею 48,0 кв.м; 1-го поверху №№ 21-25 загальною площею 127,2 кв. м в літ. «А-2», та нежитлові будівлі літ. «Б-1» загальною площею 104,2 кв. м, літ. «В-1» загальною площею 111,2 кв. м, літ. «Г-1» загальною площею 11,4 кв. м, літ. «Д-1» загальною площею 28,6 кв. м, літ. «Е-1» загальною площею 124,5 кв. м, літ. «З-1» загальною площею 144,0 кв. м, літ. «К-1» загальною площею 269,6 кв. м, літ. «Л-1» загальною площею 108,8 кв. м, розташовані за адресою м. Харків, вул. Шевченка, 6 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1505032763101).

- Судовий збір стягнути за такими реквізитами: Харківська обласна прокуратура, код ЄДРПОУ 02910108, банк отримувача: Державна казначейська служба України, код 820172, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету - 2800.

- Судові витрати по справі покласти на відповідачів.

25 січня 2024 року судом постановлено ухвалу, якою: 1. Замінено Заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 на процесуального правонаступника Київську окружну прокуратуру міста Харкова; 2. Прийнято до розгляду заяву (вх. № 2216 від 24.01.2024) Прокурора про зміну предмету позовних вимог та подальший розгляд справи вирішено здійснювати з урахуванням даної заяви; 3. Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 15 лютого 2024 року о 11:45.

Також судом, керуючись ст. 13, 14 ГПК України щодо змагальності сторін та принципом справедливості, що закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не ігноруючи конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справах "Мала проти України" від 03.07.2014, заява №4436/07, "Богатова проти України" від 07.10.2010, заява №5231/04) та для реалізації завдань правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті запропоновано учасникам справи у строк до початку розгляду справи по суті надати заперечення чи пояснення, щодо зміни предмету позову.

Прокурором подано до суду письмове пояснення з урахуванням зміни предмету позову (вх. №3795 від 09.02.2024), яким підтримує уточнені позовні вимоги, вважає їх обґрунтованими, фактично доведеними та такими, що підлягають повному задоволенню.

Відчуження спірних приміщень з електронних торгів є незаконним та проведене 28.11.2017, суперечить ст.ст. 1, 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», а також суперечить інтересам держави, оскільки майно вибуло у приватну власність поза волею держави в особі Міністерства та всупереч зазначеним вище законодавчим обмеженням.

Від Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України надійшло пояснення щодо уточненої позовної заяви (вх. № 3840 від 12.02.2024), де вважає, що здійснення заміни Позивача на правонаступника є помилковим, з підстав того, що згідно пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання управління об`єктами державної власності» від 26 травня 2023 р. №537 вирішено передати із сфери управління Міністерства розвитку громад та територій до сфери управління Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури цілісні майнові комплекси державних підприємств, установ та організацій за переліком згідно з додатком 1, до якого не входить УДНДІ «Укрводгео». Ні цілісний майновий комплекс ні індивідуально визначене майно УДНДІ «Укрводгео» у встановленому законодавством порядку до Мінінфраструктури не передавалось, а отже Мінінфраструктури не є правонаступником майна, прав та обов`язків Мінрегіону, що перебуває у стані припинення і станом на сьогодні, щодо майна УДНДІ «Укрводгео», а тому Мінінфраструктури не може бути позивачем у відносинах, щодо яких виник спір у цій справі. Крім того, зазначає, що в матеріалах справи не містять документів щодо передачі єдиного майнового комплексу УДНДІ «Укрводгео», майна яке на його балансі або іншого майна, щодо якого вирішується спір у цій справі до сфери управління Мінінфраструктури, а також про припинення Мінрегіону (ЄДРПОУ 37471928), а тому органом управління майна, яке незаконно вибуло із сфери управління залишається або Мінрегіон або є Фонд державного майна України, якому передано єдиний майновий комплекс УДНДІ «Укрводгео» у встановленому законодавством порядку за актом прийому-передачі.

Відповідачем (ФО ОСОБА_1) надано до суду додаткові пояснення (вх. №3937 від 12.02.2024) щодо змінених позовних вимог прокурора, де Відповідач заперечує проти позову в повному обсязі.

Представником ТОВ «Рестріелт» було подано пояснення (вх. №3381 від 06.02.2024) на уточнену позовну заяву Київської окружної прокуратури, де вважає, що Прокурором безпідставно заявлено позов (з урахуванням уточнення), який не підлягає задоволенню. Посилається на те, що відсутні порушення ЗУ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», оскільки цим законом мораторій не поширюється на спірне примусове відчуження закріпленого за боржником - УДНДІ «Укрводгео» - на праві господарського відання нерухомого майна, а дії органів Державної виконавчої служби з такого відчуження були цілком правомірними, оскільки відчужене майно не використовувалося у виробничій діяльності УДНДІ «Укрводгео», не забезпечувало ведення такої діяльності, а також виплати, стягнені в порядку спірного відчуження майна УДНДІ «Укрводгео» підпадають у виключення, визначені ст. 2 ЗУ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».

Як вже було зазначено судом, задля реалізації завдань правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, де суд своєю ухвалою надав учасникам справи право на подання заперечення чи пояснення, щодо зміни предмету позову поданих Прокурором, що було реалізовано учасниками справи, викладене вище, які суд приймає та долучає до матеріалів справи.

Суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.

Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.

Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлений судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлений можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.

Так, процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідного документу.

Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Таким чином, оскільки судом вчинені всі необхідні визначені процесуальним законом вимоги щодо повідомлення сторін, суд визнає, що сторони були належним чином повідомлені про розгляд справи, як того вимагають приписи ст.ст.6, 120, 242 ГПК України, однак не скористався своїми правами на подання пояснень, доказів, заперечень на позов та участь у судовому засіданні.

Суд констатує, що учасниками справи вчинені дії по пред`явленню до суду своїх позицій, які прийняті судом та враховуються під час прийняття рішення.

Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

З`ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, заперечення проти такого позову, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.

Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно 33396285, виданого 10.02.2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, Державі Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правонаступником якого є позивач у справі) належало право власності на об`єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який був розташований по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові й складався з нежитлових будівель літ. А-2 загальною площею 4 905,0 кв.м., літ. «Б-1» загальною площею 104,2 кв.м., літ. «В-1» загальною площею 111,2 кв.м., літ. «Г-1» загальною площею 11,4 кв.м., літ. «Д-1» загальною площею 28,6 кв.м., літ. «Е-1» загальною площею 124,5 кв.м., літ. «Ж-1» загальною площею 140,9 кв.м., літ. «З-1» загальною площею 144,0 кв.м., літ. «К-1» загальною площею 269,6 кв.м., літ. «Л-1» загальною площею 108,8 кв.м. Право власності Держави Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України на вказаний об`єкт нерухомості було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно «10» лютого 2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, номер запису про право власності: 8672824. Зазначений об`єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який був розташований по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові, був закріплений за УДНДІ «Укрводгео» на праві господарського відання.

Згідно даних довідки від 07.11.2017 в провадженні Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебувало зведене виконавче провадження № НОМЕР_2 щодо стягнення грошових коштів з УДНДІ "Укрводгео" по 16 виконавчим документам на загальну суму боргу 315018,88 грн (без врахування стягнення виконавчого збору та втрат виконавчого провадження) з яких 15 виконавчих проваджень на загальну суму 282134,85 грн. про стягнення заборгованості по заробітній платі та 1 виконавче провадження на суму 32884,03 про стягнення заборгованості на користь УПФУ (т. 1, а. с. 42).

На запит державного виконавця до УДНДІ "Укрводгео" від 05.09.2017 №53940971 щодо надання відомостей про майно, на яке можливо звернути стягнення, УДНДІ "Укрводгео" листом від 20.09.2017 № 75/01-26 повідомило, що на балансі підприємства знаходяться нежитлові приміщення літ. А, Б, В, Г,Д, Е,З, К,Л, розташовані за адресою: місто Харків, вулиця Шевченка, 6. Зазначені будівлі не опалюються, а також не використовуються у виробничій діяльності підприємства, а саме: літ. "А" приміщення підвалу №№ 133,144 загальною площею 104,2 кв. м, приміщення першого поверху №№ 20 25, загальною площею 175,2 кв. м, Літ. "Б" приміщення № 1 загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В" приміщення № 1 загальною площею 111,2 кв. м, літ "Г" приміщення № 1 загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д" приміщення № 1 загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е" приміщення №№ 1-4 загальною площею 124,5 кв. м, літ. "Ж-1" приміщення №№ 1- 4, загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К" приміщення № 1, загальною площею 269,6 кв. м, літ "Л" приміщення №№ 1- 3 загальною площею 108,8 кв. м. (т. 1 а. с. 140 - 141).

Постановою державного виконавця від 06.10.2017 у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2 спірне нерухоме майно описане та арештоване (т. 1, а.с.47- 48).

Постановою державного виконавця від 10.10.2017 призначено суб`єкта оціночної діяльності щодо визначення вартості Нежитлових приміщень, а саме ТОВ "Експерт-2012" (т. 1, а.с. 49-51).

07.11.2017 до Харківської філії ДП "СЕТАМ" була направлена заявка за №54568549/07.01/В-З на реалізацію спірного нерухомого майна, вартістю 799 300,00грн без ПДВ (т. 1, а.с. 52 - 53).

Згідно даних протоколу проведення електронних торгів № 301338, сформованого 04.12.2017, 28.11.2017 відбулися торги щодо реалізації спірного нерухомого майна зі стартовою ціною 799 300,00 грн. та остаточною ціною продажу 1 630 572,00 грн, з яких 1 549 043,40 грн. підлягали перерахуванню на рахунок Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області. Переможцем торгів визнано відповідача ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 37-41).

Згідно даних розпорядження № НОМЕР_2 від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів з 1 549 043 грн. 40 коп. була погашена вся заборгованість на суму 409 119 грн. 17 коп., з яких 32 884 грн. 03 коп. заборгованість перед УПФУ, 8 000 грн. 00 коп. - заборгованість перед Державою Україна за виданим Київським районним судом м. Харкова виконавчим листом № 640/8434/17, а 368 235 грн. 14 коп. - заборгованість по заробітній платі. Крім того стягнуто на користь ДВС 48 600,56 грн. виконавчого збору та 1 214 грн. 00 коп. виконавчих витрат. (т. 1, а.с. 43-46).

У подальшому відповідно до приписів статті 72 Закону України «Про нотаріат» приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною було видано ОСОБА_1 свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) № 305 від 20.03.2018, на підставі якого того ж дня право власності ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 25330642).

Судом було вирішено питання процесуального правонаступництва, стосовно поданого клопотання Прокуратури про заміну Позивача у справі правонаступником, де з урахуванням наведеного суд зазначає наступне, що викладене Позивачем у поданому поясненні (12.02.2024), вже було викладено ухвалами суду від 14.12.2023 та від 08.01.2024, де позивач наводячи у своїх поясненнях відповідні доводи не заявляв до суду клопотання про його заміну іншою особою. А отже суд критично ставиться до такого пояснення Позивача та зазначає, що у суду відсутні будь-які підстави для вирішення спору з урахуванням бажаного Позивачем повернення спірного нерухомого майна Міністерству розвитку громад та територій України (код ЄДРПОУ 37471928) або Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945), адже в розглядуваній справі жодних позовних вимог від імені та в інтересах вказаних юридичних осіб публічного права не заявлено.

Щодо правової кваліфікації відносин учасників судового процесу суд, з урахуванням норм законодавства України, чинних станом на час виникнення спірних правовідносин, зазначає наступне.

По суті матеріально-правових відносин сторін, суд зазначає, що статтею 650 Цивільного кодексу України визначено стосовно особливостей укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.

Порядок реалізації арештованого майна регулюється, зокрема, Законом України «Про виконавче провадження» і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016 р.

Відповідно до абз. 12 п. 1 Порядку реалізації арештованого майна електронні торги - це продаж майна за принципом аукціону засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.

Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів, що передбачено п. 4 розділу X Порядку реалізації арештованого майна. Відповідно до п. 8 розділу X Порядку реалізації арештованого майна акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених законодавством. У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги. Отже, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, відтак, аукціон (електронні торги, публічні торги) є правочином.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 4 ст. 656 ЦК України до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до договорів купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених чч. 1- 3 та чч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Для застосування наслідків недотримання установлених чч. 1-3 та чч. 5, 6 ст.203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину Цивільного кодексу України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу), при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, по-перше, чи мало місце порушення вимог порядку проведення торгів з продажу арештованого майна та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів, по-друге, чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів, тобто, чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі 910/28435/15 та від 10.10.2019 у справі № 918/376/17, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12.

Крім того, виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно для визнання прилюдних торгів недійсними слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна. Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 14.02.2018 р. у справі №490/5475/15, від 02.05.2018 року у справі №910/10136/17 та від 30.01.2020 у справі № 903/41/18, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12.

Суд вважає, що посилання Прокурора та Позивача не має належних та допустимих доказів стосовно доведеності порушення державним виконавцем вимог чинного законодавства щодо порядку проведення спірних прилюдних торгів та їх організації. Оцінивши наявні докази, суд критично ставиться до таких тверджень, відхиляє посилання Прокурора щодо паралельного існування у часі виконавчих проваджень № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2, які державний виконавець, на думку Прокурора, начебто штучно роз`єднав та не об`єднував і тим здійснив порушення правила здійснення виконавчого провадження і проведення торгів.

Зведене виконавче провадження № НОМЕР_3 відносно боржника УДНДІ «Укрводгео» стосувалося майна, проданого на електронних торгах, проведених 06.01.2017 (протокол № 230798, оформлений 24.01.2017). Тому після проведення вказаних торгів та розподілу отриманих коштів (з яких 1 037 150,89 грн. було перераховано державним виконавцем самому боржнику - УДНДІ «Укрводгео»), відповідне виконавче провадження було закінчено у лютому 2017 року внаслідок фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом (п.9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження»).

При цьому зведене виконавче провадження № НОМЕР_2, як випливає з розпорядження про розподіл коштів за результатами проведення спірних електронних торгів об`єднувало виконавчі провадженні щодо виконання виконавчих документів, жоден з яких не був виданий раніше 01.08.2017. Отже, суд погоджується з доводами викладеними відповідачами, з урахуванням наведених доказів, що виконавчі провадження № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2 не могли існувати одночасно і паралельно.

Суд оцінює критично та відхиляє посилання Прокурора на те, що заявка на реалізацію арештованого майна за № 54568549/07.01/В-3, яка саме і стала підставою для організації та проведення спірних електронних торгів ДП «СЕТАМ», що датована 07.11.2016 року.

Суд зауважує, що у матеріалах справи відсутні докази того, що вказана заявка на реалізацію арештованого майна за № 54568549/07.01/В-3 оформлена за допомогою автоматизованої системи діловодства, яка б виключала технічну помилку (описку) в даті документа. При цьому суд враховує, що: по-перше, в межах зведеного виконавчого провадження НОМЕР_4 не виконувалися виконавчі документи, видані раніше 01.08.2017; по-друге, сам текст заявки в пункті 10 містить відомості, що арешт на відповідне майно накладався у тому числі постановами від 23.08.2017; по-третє, з листа Харківської філії ДП «СЕТАМ» від 14.11.2017 за № 560/36-09/17 доволі однозначно випливає, що відповідна заявка на реалізацію арештованого майна була доправлена до ДП «СЕТАМ» із супровідним листом від 07.11.2017 за № НОМЕР_2/07.01/В-3, що відповідає номеру самої заявки.

Суд також зауважує, що з тексту вироку Київського районного суду м. Харкова від 05.02.2024 у справі № 953/13139/20 випливає, що затверджений Прокурором обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12020220490002425, обвинувачення за яким стосовно Бойченка В.В. розглядалося Київським районним судом м. Харкова в межах кримінальної справи № 953/13139/20, містить у відповідній частині в контексті розглядуваних фактичних обставин чітке та недвозначне посилання саме на заявку на реалізацію арештованого майна за №54568549/07.01/В-3 від 07.11.2017 року. З урахуванням наведеного суд вважає обґрунтованими доводи відповідачів, що зазначення в тексті заявки на реалізацію арештованого майна за №54568549/07.01/В-3 дати її складання 07.11.2016 року є технічною помилкою (опискою) і насправді цей документ був складений 07.11.2017 року й направлений до ДП «СЕТАМ» із супровідним листом від 07.11.2017 за №54568549/07.01/В-3.

Вищевикладені обставини повністю спростовують доводи Прокурора про паралельне існування у часі виконавчих проваджень № НОМЕР_3 та № НОМЕР_2. Крім того, ці доводи жодним чином не узгоджуються з тим, що цього приводу зазначав сам Прокурор (стор. 3 первісно поданої позовної заяви): «…у провадженні Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Харківській області (далі - ДВС) з серпня 2017 року перебувало зведене виконавче провадження № НОМЕР_2…». Дослівно те саме Прокурор зазначає і на стор. 4 уточненої позовної заяви. Жодних розумних пояснень таким суперечностям у власних твердженнях Прокурор суду не надав.

Суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Дії, які не стосуються власне процедури проведення торгів, а належать лише до кола дій з їх організації та підготовки, не стосуються правил проведення електронних торгів та мають самостійний спосіб та строки оскарження, а відтак не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними, якщо їх не оскаржено та не визнано незаконними у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» (саме така правова позиція однозначно сформульована у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі № 6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №490/5475/15-ц, від 02.05.2018 у справі № 910/10136/17 та від 16.12.2020 у справі №910/8302/18). Проте, як вбачається з наявних доказів, протягом усього здійснення зведеного виконавчого провадження НОМЕР_4 ані Позивачем, ані Прокурором в інтересах держави в особі позивача, ані боржником (УДНДІ «Укрводгео») будь-які дії державного виконавця не оскаржувалися.

Таким чином, суд вважає доведеним та встановленим, що під час призначення та проведення електронних торгів, результати яких були оформлені протоколом проведення електронних торгів № 301338 від 04.12.2017, ані державним виконавцем Бойченко В.В., ані будь-ким з відповідачів не допущено порушень вимог законодавства України, що регламентують порядок організації та проведення торгів з реалізації арештованого майна. Зазначене саме по собі є достатньою підставою для відмови Прокурору у позові про визнання таких торгів недійсними (див. правову позицію, висловлену у пункті 5.12 постанови Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 903/41/18).

Стосовно посилань Прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ст.ст. 1, 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» суд зазначає наступне.

За змістом ст. 1 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державного підприємства та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків (далі - підприємства), до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов`язань боржника з перерахування фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

При цьому рішенням Конституційного Суду України від 10.06.2003 р. у справі №11-рп/2003 вказано, що за змістом статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій не поширюється на відчуження рухомого та іншого майна підприємств, що не забезпечує ведення їх виробничої діяльності.

Суд відзначає, що ані Прокурором, ані Позивачем, ані самим УДНДІ «Укрводгео» не надано доказів того, що спірне нерухоме майно забезпечувало саме виробничу діяльність УДНДІ «Укрводгео» і в чому саме така полягав саме виробничий характер такої діяльності. Суд зазначає, що посилання Прокурора у поясненнях на те, що згідно листа УДНДІ «Укрводгео» від 11.04.2016 за № 25/01-24 нежитлова будівля літ. «А-2» по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові є лабораторно-виробничим корпусом, не можуть бути прийняті до уваги у цьому контексті, адже до складу спірного майна у розглядуваній справі належить не уся загадана нежитлова будівля літ. «А-2» по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові, а лише декілька приміщень у складі цієї будівлі - приміщення підвалу №№ 133,144 загальною площею 104,2 кв.м., приміщення першого поверху №№ 20 25, загальною площею 175,2 кв.м. Відсутні докази щодо спірного приміщення про дійсність забезпечення виробничої діяльність УДНДІ «Укрводгео» з посиланням на яку саме з боку Прокурор чи Позивач до суду не надано. До того ж саме по собі найменування тієї чи іншої будівлі, її віднесення до категорії «виробничої» чи «лабораторно-виробничої» тощо, ще не підтверджує саме по собі те, що така будівля забезпечує ведення виробничої діяльності особою, якій вона належить на тому чи іншому праві. Для цього передусім треба довести, що така особа насправді здійснює саме виробничу діяльність, для якої фактично використовує відповідну будівлю (і яким саме чином).

Суд позбавлений можливості перевірити обґрунтованість твердження Прокурора про те, що у листі УДНДІ «Укрводгео» від 11.04.2016 за № 25/01-24 нежитлова будівля літ. «А-2» по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові названа лабораторно-виробничим корпусом, оскільки з боку Прокурора не надано до суду належним чином засвідченої копії цього листа (під назвою «копія листа УДНДІ Укрводгео від 11.04.2016.pdf» до пояснень Прокурора, поданих через підсистему «Електронний суд» 09.02.2024, прикріплено не лист УДНДІ «Укрводгео» від 11.04.2016 за № 25/01-24, а повторна копія постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 922/82/20). Так само суд не має можливості пересвідчитися у тому, що відомості про призначення будівлі літ. «А-2» по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові як виробничо-лабораторного корпусу, якщо б вони насправді й містилися у листі УДНДІ «Укрводгео» від 11.04.2016 за № 25/01-24, відповідають дійсності, адже ані Прокурором, ані позивачем не подано до суду матеріали технічної інвентаризації будівлі літ. «А-2» по вулиці Шевченка, 6 у місті Харкові.

Так суд не може взяти до уваги посилання Прокурора на лист ФДМУ від 26.05.2016 № 10-52-9639 як на доказ забезпечення спірним нерухомим майном саме виробничої діяльності УДНДІ «Укрводгео», адже цей лист не містить відомостей про використання відповідного майна УДНДІ «Укрводгео» у виробничій діяльності останнього - в листі просто цитуються норми закону й міститься вимога враховувати їх під час вчинення виконавчих дій.

Суд зауважує, що в матеріалах справи навпаки наявні докази того, в процесі виконавчого провадження боржник - УДНДІ «Укрводгео» - самостійно повідомив Відділ примусового виконання рішень Головного територіального управління юстиції у Харківській області, що УДНДІ «Укрводгео» не використовує відповідне нерухоме майно для здійснення виробничої діяльності, що підтверджується, зокрема, листом УДНДІ «Укрводгео» від 20.09.2017 за № 75/01-26. Натомість ані Прокурором, ані позивачем не подано суду доказів того, яку саме діяльність УДНДІ «Укрводгео» забезпечувало спірне нерухоме майно і того, що така діяльність була саме виробничою.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 02.08.2018 у справі № 502/3008/14-ц, повідомлення юридичною особою, за якою закріплено державне майно (основні фонди), про невикористання такого майна у виробничій діяльності та надання органам Державної виконавчої служби документів для реалізації такого майна є вирішальним для висновку про те, чи забезпечує відповідне майно виробничу діяльність підприємства державної форми власності. аналогічну правову позицію також висловив і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 30.01.2020 у справі № 903/41/18 (пункт 5.10), погодившись із судом апеляційної інстанції, який відмовив у позові про визнання недійсними електронних торгів та зобов`язання повернути майно (що заявлявся з посиланням на мораторій стосовно державного майна) з тих мотивів, що суду не були надані в порядку статей 74, 76-79 Господарського процесуального кодексу України докази того, що спірний об`єкт основних фондів державної власності використовувався державним підприємством, причому саме у виробничій діяльності.

З огляду на наведене суд не вбачає належним та допустимим доводом посилання Прокурора та Позивача на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 24.06.2015 у справі № 3-262гс15, адже останні, по-перше, не мають категоричного характеру (Верховний Суд України вказав, що «фактичне використання чи невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства в силу Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" не має визначального значення», тобто по суті - може не мати, а може й мати юридичне значення в конкретній правовій ситуації), а по-друге, суперечать вищевикладеним висновкам Верховного Суду, які будучи сучаснішими краще відповідають змінам в умовах суспільства і тому мають застосовуватися переважно перед позиціями Верховного Суду України.

Таким чином, суд доходить висновку, що запроваджений Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій не можна вважати таким, що поширювався на нерухоме майно, продане на спірних електронних торгах, оформлених протоколом проведення електронних торгів № 301338 від 04.12.2017, оскільки таке майно не забезпечувало ведення виробничої діяльності УДНДІ «Укрводгео», що в контексті дійсного змісту приписів абзацу першого статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» виключає застосування правил про мораторій до спірних правовідносин.

З урахуванням наведеного питання про дотримання під час проведення спірних електронних торгів правил, визначених абзацем другим статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» в частині дотримання меж спеціальних виключень за природою вимог стягувачів (пільгові вимоги щодо мораторію) має порівняно другорядне значення, адже мораторій взагалі не поширювався на спірні правовідносини в силу незабезпечення спірним майном ведення виробничої діяльності УДНДІ «Укрводгео» (абзац перший статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»).

З метою повноти дослідження доводів Прокурора та Позивача суд вважає за необхідне надати правову оцінку цим обставинам.

Суд зауважує, що стверджуючи в уточненій позовній заяві про включення до числа рішень, які виконувалися у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2, більше половини рішень з непільговими (в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна») вимогами, Прокурор керується у своєму судженні фактом розподілу коштів за наслідками проведених торгів, тоді як в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 вказується на відсутність значення такого розподілу, за одночасного виключного значення мети - погашення заборгованості позивача перед його працівниками, як і те, що саме для цього проведений опис і арешт майна боржника.

Суд наголошує, що опис та арешт спірного нерухомого майна УДНДІ «Укрводгео» було проведено відповідно до постанови від 06.10.2017 у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2, що на той час об`єднувало 16 виконавчих документів на загальну суму 315 018 грн. 88 коп., з яких 15 виконавчих документів на загальну суму 282 134 грн. 85 коп. щодо стягнення заробітної плати та 1 виконавчий документ на суму 32 884 грн. 03 коп. - на стягнення заборгованості на користь УПФУ (довідка державного виконавця від 07.11.2017 № НОМЕР_2/07.01/В-З). У подальшому згідно розпорядження № НОМЕР_2 від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів з 1 549 043 грн. 40 коп., отриманих за результатами спірних торгів, була погашена вся заборгованість на суму 409 119 грн. 17 коп., з яких 32 884 грн. 03 коп. заборгованість перед УПФУ, 8 000 грн. 00 коп. - заборгованість перед Державою Україна за виданим Київським районним судом м. Харкова виконавчим листом № 640/8434/17, а 368 235 грн. 14 коп. - заборгованість по заробітній платі (т. 1, а.с. 43-46).

При цьому суд зауважує, що зі змісту розпорядження № НОМЕР_2 від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів, на яке посилається Прокурор в обґрунтування своєї позиції у розглядуваній частині, не вбачається, що сума 32 884 грн. 03 коп. є заборгованістю перед УПФУ саме щодо компенсації частини наукових пенсій, а сума 8 000 грн. 00 коп. є саме сумою стягнутого на користь Держави Україна судового збору, адже характер відповідних вимог з тексту вказаного розпорядження про розподіл коштів не випливає. Натомість Прокурором не подано до суду належних та допустимих доказів (у тому числі - копій відповідних виконавчих документів), з яких можна було б дійсно встановити, яка саме природа вимог за виконавчими документами, що були виконані в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 на суму 32 884 грн. 03 коп. і на суму 8 000 грн. 00 коп.

Судом встановлено, що копіями вказаних документів Прокурор поза усяким сумнівом володіє протягом тривалого часу, адже з тексту вироку Київського районного суду м. Харкова від 05.02.2024 у справі № 953/13139/20 доволі однозначно випливає, що на підставі ухвали слідчого судді Київського районного суду м. Харкова від 10.01.2019 органам досудового слідства надано тимчасовий доступ до документів, а саме до виконавчих проваджень, боржником у яких є та/або був УДНДІ "Укрводгео" (ЄДРПОУ 21188019), в тому числі до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2, з можливістю вилучення їх належно завірених копій. Зазначене право тимчасового доступу було органами досудового слідства реалізовано, про що складено протокол тимчасового доступу до речей та документів від 25.01.2019 р. із описом вилученої копії зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2. Оскільки ж Прокурором затверджувався обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12020220490002425, обвинувачення за яким стосовно Бойченка В.В. розглядалося Київським районним судом м. Харкова в межах кримінальної справи № 953/13139/20, то Прокурор очевидно мав у своєму розпорядженні відповідні матеріали виконавчого провадження № НОМЕР_2, однак до суду на підтвердження своє позиції у розглядуваній справі їх не надав.

Крім того, у контексті викладеного суд також зауважує, що згідно практики Європейського суду з прав людини, яка визнається в Україні джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог (зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 500/787/19). Підхід до тлумачення і застосування норм права, що характеризується надмірним формалізмом визнається однозначно неприпустимим у практиці Європейського суду з прав людини, адже може призвести до нерозумних і несправедливих результатів (див.: рішення ЄСПЛ від 25 січня 2000 року у справі «Miragall Escolano and Othersv. Spain» («Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», заяви № 38366/97, № 38688/97, № 40777/98, № 40843/98, № 41015/98, № 41400/98, № 41446/98, № 41484/98, № 41487/98, № 41509/98) і у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Pеrez de Rada Cavaniles v. Spain» («Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії», заява № 3256-57) тощо).

Суд наголошує, що згідно ч. 6 ст. 37 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (у редакції, чинній у період вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2) різниця між сумою пенсії, призначеної відповідно до цього Закону, та сумою пенсії із солідарної системи, обчисленої згідно із Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», на яку має право науковий працівник, фінансується: для наукових (науково-педагогічних) працівників державних, комунальних наукових установ, організацій, підприємств та вищих навчальних закладів, а також інших наукових установ, які згідно із статтею 12 цього Закону включені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, - за рахунок коштів державного бюджету з урахуванням надходжень від сплати єдиного внеску у розмірі, встановленому частиною дев`ятою статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» для цієї категорії працівників; для наукових (науково-педагогічних) працівників інших наукових установ, організацій, підприємств та вищих навчальних закладів - за рахунок коштів цих установ, організацій, підприємств та закладів. Тобто стягнення будь-яких сум на відшкодування наукових пенсій є таким, що стосується інших виплат, які належать працівнику у звязку з трудовими відносинами відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», що не суперечить ст. 2 «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».

Суд також бере до уваги, що дії державного виконавця в межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 були спрямовані на реальне виконання рішень про стягнення на користь працівників сум, пов`язаних із трудовими відносинами. Тобто внаслідок успішного завершення зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 було реалізовано конституційні гарантії громадян на оплату праці (ст. 43 Конституції України) та забезпечено додержання у діяльності органів державної влади України права на справедливий суд, складовою якого є своєчасне та повне виконання судових рішень (стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

Крім того, суд зазначає, що вимоги щодо стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження не можуть існувати та кваліфікуватися окремо від тих вимог, у зв`язку із виконанням яких вони стягуються, адже стягнення відповідних суд збору та витрат становить безумовний обов`язок державного виконавця.

Суд наголошує, що засади розумності та справедливості (пункт 6 статті 3 ЦК України) послідовно оцінюються в практиці Верховного Суду як фундаментальні принципи, норми прямої дії, які визначають зміст усіх інших норм цивільного законодавства та підходи до їх тлумачення і застосування (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04.08.2022 у справі № 607/5148/20 тощо).

З цих причин суд, зокрема, визнає нерелевантними до розглядуваного спору висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, адже обставини вказаної справи істотно відрізняються від розглядуваної: з пункту 61 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду однозначно випливає, що у справі № 233/4365/18 йшлося про виконавче провадження, у якому пільгові (в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна») вимоги (тобто пов`язані з трудовими відносинами) становили сукупно 118 259,89 грн., тоді як стягнення за наказом господарського суду Донецької області сягало 1 362 926,21 грн. Натомість у розглядуваній справі ситуація є діаметрально протилежною - виконавчий документ на суму 8 000 грн. (виданий Київським районним судом м. Харкова виконавчий лист № 640/8434/17), попри те що Прокурором взагалі не доведено факт невіднесення вимог за ним до числа непільгових в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», становить лише 1,96 % від загальної суми задоволених вимог. Зазначене, на думку суду, свідчить про очевидне недодержання при зверненні до суду та обґрунтуванні своїх вимог Прокурором та позивачем принципу пропорційності, а також принципів справедливості, добросовісності та розумності, що належать до ключових засад правового регулювання цивільних відносин (п. 6 ст. 3 ЦК України).

Крім того, стосовно доводів Прокурора з приводу невідповідності виконавчого документа на суму 8 000 грн. (виданий Київським районним судом м. Харкова виконавчий лист № 640/8434/17) вимогам абз. 2 ст. 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» суд вважає за необхідне акцентувати увагу на тому, що стягувачем за вказаним виконавчим документом була Держава Україна і саме майнові інтереси Держави Україна були у відповідній частині задоволені внаслідок повного виконання цього виконавчого документа. Водночас, Прокурор відповідно до свого статусу завжди виступає в судовому процесі від імені та в інтересах Держави Україна. Суд звертає увагу Прокурора та позивача, що у спірних правовідносинах: торги були проведені державним підприємством за заявкою державного виконавця, тобто усі дії з відчуження спірного майна були вчинені Державою Україна; відповідний платіж в сумі 8 000,00 грн. було стягнуто на користь Держави Україна; Прокурор, виступаючи в суді в інтересах Держави Україна, вимагає визнати недійсним аукціон, організований власне Державою Україна в особі своїх повноважених органів, за результатами якого саме Держава Україна отримала задоволення своїх вимог, що Прокурор вважає протиправним. При цьому негативні результати задоволення позовних вимог Прокурора він та позивач пропонують покласти на приватних осіб, які придбали спірне нерухоме майно з торгів.

Суд вважає очевидним, що вчиняючи так Прокурор діє недобросовісно, зловживаючи своїми правами, всупереч доктрині «venire contra factum proprium».

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Одним з аспектів вказаного стандарту поведінки є доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що приватно-правовий інструментарій не може використовуватися «на зло», зловживання правом є неприпустимим (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17, від 18.05.2022 у справі № 303/7119/19 тощо). Водночас, принцип добросовісності є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і його порушення у вигляді недодержання вимог доктрини «venire contra factum proprium» свідчить про зловживання, якому за жодних умов не можна потурати, адже зловживання правом забороняється і право, яким зловживають, судом не захищається (частини 4 - 6 статті 13 Цивільного кодексу України).

У контексті фундаментального значення загальних засад цивільного законодавства, до числа яких належить у тому числі й розумність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України), суд також не може утриматися від надання оцінки тим наслідкам, настання яких вочевидь прагне Прокурор, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними спірних електронних торгів. Суд переконаний, що Прокурор не може не усвідомлювати, що наслідком визнання недійсними торгів є реституція - повернення сторін у попередній стан, коли кожна із сторін має повернути іншій стороні все, що вона отримала за недійсним правочином (абз. 2 ч.1 ст. 216 ЦК України). У свою чергу, відповідач ОСОБА_1, придбавши на спірних електронних торгах відповідне нерухоме майно, сплатив за нього покупну ціну в розмірі 1 630 572,00 грн. У разі задоволення розглядуваного позову Прокурора на Державу Україна в особі її органів, що брали участь в укладенні на спірних торгах відповідного договору купівлі-продажу, був би покладений обов`язок повернути ці кошти відповідачу ОСОБА_1 в повному обсязі, причому з можливим нарахуванням процентів річних та інфляційних втрат за період безпідставного їх утримання. Натомість взамін цих коштів Держава Україна отримала б в порядку витребування у відповідача ОСОБА_1 спірне нерухоме майно, ринкова вартість якого за висновком судової будівельно-оціночної експертизи № 29024 від 29.04.2020, що була проведена в межах кримінального провадження № 12020220490002425, становить лише 335 872,00 грн., про що доволі однозначно вказується у вироку Київського районного суду м. Харкова від 05.02.2024 у справі № 953/13139/20. Отже, якщо позов Прокурора у розглядуваній справі був би задоволений, то Державі Україна було б завдано прямої матеріальної шкоди у вельми значному розмірі - 1 294 700 грн., що дорівнює сумі різниці між вартістю майна, яке було б витребувано на користь Держави Україна за позовом Прокурора та сумою покупної ціни цього майна, сплаченої відповідачем, обов`язок повернути яку в силу закону набула б Держава Україна. Суд не отримав від Прокурора чітких пояснень того, в чому саме буде полягати захист майнових інтересів Держави Україна в контексті вказаних обставин розглядуваного спору, а тому не може не відзначити очевидну нерозумність відповідних дій Прокурора з подання та підтримки розглядуваного позову як таких, що фактично спрямовані на завдання Державі Україна майнової шкоди в особливо великих розмірах.

Суд також оцінює критично та відхиляє посилання Прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності». З цього приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження.

Разом з тим, суд вказує на необхідність абсолютно чітко розмежовувати дві різні групи правовідносин, у межах яких (крім процедур приватизації) може бути здійснено продаж чи інше відчуження майна, що є об`єктом права державної власності:

1) Правовідносини у сфері реалізації прав держави та уповноважених нею органів на здійснення повноважень управління господарською діяльністю державного підприємства та повноважень власника державного майна в межах господарської діяльності. Такі правовідносини врегульовані Законом України «Про управління об`єктами державної власності» та ст. 136 ГК України.

2) Правовідносини у сфері примусового виконання виконавчих документів щодо державних юридичних осіб Державною виконавчою службою України. Такі правовідносини регламентовані ст. 219 ГК України, Законом України «Про виконавче провадження» та Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», які є спеціальними законами.

Зважаючи на викладене, Закон України «Про управління об`єктами державної власності» жодним чином не обмежує і не може обмежувати діяльність органів Державної виконавчої служби щодо звернення стягнення на державне майно, закріплене за державними юридичними особами (у тому числі - на праві господарського відання). Інший підхід за наявності вже існуючих обмежень у вигляді мораторію на примусову реалізацію майна свідчив би про запровадження додаткових необґрунтованих привілеїв держави як власника й грубо суперечив би положенням ч. 4 ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК України щодо рівності усіх суб`єктів права власності перед законом.

Суд зауважує, що складовою виконавчого провадження є звернення стягнення на майно боржника. Згідно статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» (у відповідній редакції) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

Відповідно до ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» (у відповідній редакції) у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів в обсязі, необхідному для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з цивільного обороту, або обмежено оборотоздатного майна, майна, на яке не може бути звернено стягнення), незалежно від того, хто фактично використовує таке майно.

Безпосередньо порядок продажу арештованого майна визначено статтею 61 Закону України «Про виконавче провадження», за якою реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. При цьому безпосередньо у Законі України «Про виконавче провадження» обмеження щодо реалізації державного майна в межах виконавчого провадження визначені лише тільки у пункті 10-1 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» і стосуються такі обмеження лише звернення стягнення на активи публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування.

Окремі обмеження щодо звернення стягнення на певні об`єкти права державної власності за певних умов запроваджено Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким введено законодавчу заборону - мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна; при цьому під примусовою реалізацією майна розуміється відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника, за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами, та рішень щодо зобов`язань боржника з перерахування фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне страхування.

Таким чином, судом достеменно встановлено, що у спірних правовідносинах мала місце примусова реалізація майна УДНДІ «Укрводгео» органом державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження шляхом звернення стягнення на майно боржника, за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. Через це до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення законодавства, яке регулює порядок примусової реалізації майна державних підприємств в межах виконавчого провадження, а не в межах нормальної господарської діяльності державного підприємства та управління відповідним державним майном.

Зазначене цілком узгоджується з правовою позицією, викладеною в аналогічній справі у постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2013 у справі № 907/433/13, на яку вочевидь розумно та послідовно мав покладатися відповідач ОСОБА_1 оцінюючи значення ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» для спірних торгів в період їх підготовки і проведення, адже на той момент вказана правова позиція ВГСУ була єдиною правовою позицією суду касаційної інстанції з приводу співвідношення правил Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».

У контексті наведеного суд також враховує правову позицію, викладену в п. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/22858/17, відповідно до якої Закон України «Про виконавче провадження» є спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентує порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.

Зважаючи на викладене, суд відхиляє посилання Прокурора в обґрунтування своїх доводів у відповідній частині на постанову Великої Палати Верховного Суду, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, адже у цій постанові Велика Палата Верховного Суду прямо та недвозначно відмовилася виснувати щодо питання про співвідношення правил Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Суд оцінює критично спроби Прокурора довести, що Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові ніби-то підтримала правові позиції, висловлені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 листопада 2018 року у справі №910/26146/15 і від 18 лютого 2021 року у справі № 910/14680/19, адже за буквальним змістом пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 «Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не застосовує Закон № 185-V до спірних правовідносин» і тому «немає підстав для вирішення питання про відступ від сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 листопада 2018 року у справі №910/26146/15 і від 18 лютого 2021 року у справі № 910/14680/19 висновку щодо тлумачення припису цього акта, а також для реагування на відповідні аргументи касаційної скарги».

Стосовно посилань Прокурора на порушення державним виконавцем приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» суд вважає за необхідне зазначити таке.

За буквальним змістом ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, лише у разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2 - 4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", а саме: якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Водночас, судом встановлено, що жодної з вказаних обставин під час здійснення зведеного виконавчого провадження НОМЕР_4 не було в наявності. У контексті наведеного суд враховує, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 910/8302/18, передумовою застосування визначеного ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» механізму виконання рішення суду є саме встановлення державним виконавцем наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу у визначених нормами пунктів 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» випадках.

Крім того, відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26.06.2013 по справі № 1-7/2013, виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, зазначив, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп (II)/2019). Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

У пункті 37 Рішення по справі «Деркач та Палек проти України» (заяви №№ 34297/02 та 39574/02) від 21.12.2004, остаточне з 06.06.2005, Європейський Суд з прав людини зазначив: «37. Суд знову наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6 (рішення у справі «Бурдов проти Росії», заява № 589498/00, п. 34)».

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. За певних обставин така затримка може бути виправданою, але вона не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 ст. 6 Конвенції права (рішення у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», заява № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).

У рішенні від 17.05.2005 по справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатись, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично.

Зважаючи на викладене, суд доходить висновку, що необхідність застосування під час здійснення виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» зумовлена метою і спрямованістю відповідної норми закону - забезпечити прискорене та гарантоване виконання судових рішень, за реальне виконання яких держава бере на себе позитивну відповідальність. Водночас, таке можливе лише у разі, коли відповідне судове рішення дійсно може бути виконане за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, як цього вимагає ч. 2 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Інше розуміння вказаних приписів законодавства матиме наслідком створення штучних перешкод та зволікань з виконанням судових рішень, що набрали законної сили, та інших виконавичх документів, що не узгоджуватиметься з припципами верховенства права (ст. 8 Конституції України), обов`язковості судових рішень (ст.129-1 Конституції України) і, найголовніше, із змістом діяльності держави як його визначає стаття 3 Конституції України.

Суд зауважує, що ані Прокурором, ані Позивачем не було доведено, що у 2017 році відповідною бюджетною програмою взагалі були передбачені будь-які кошти для забезпечення виконання рішень суду та інших виконавчих документів. Не було доведено ані Прокурором, ані Позивачем також і того, що буквальне, без врахування дійсного змісту та мети закону, виконання державним виконавцем у межах виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» призвело б до скорішого та повнішого виконання відповідних судових рішень та інших виконавчих документів, аніж це було фактично зроблено державним виконавцем у спірних правовідносинах.

Посилання Прокурора у контексті відповідних доводів про стверджуване порушення державним виконавцем приписів ч. 3 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 19.09.2018 у справі № 808/2227/17, суд відхиляє як нерелевантне до розглядуваного спору, адже вказана правова позиція була сформульована Верховним Судом за відмінних обставин справи, зокрема - в адміністративному спорі про законність дій державного виконавця за наявності судового рішення про зобов`язання виконавця вчинити певні дії, від виконання якого він ухилявся.

Вищевикладене, свідчить, що доводи Прокурора та Позивача про проведення спірних електронних торгів, оформлених протоколом проведення електронних торгів № 301338 від 04.12.2017, з порушенням вимог чинного законодавства України є хибними й не відповідають дійсним обставинам справи. З цих причин позовні вимоги про визнання таких торгів недійсними не підлягають задоволенню.

Суд також зауважує, що Велика Палата Верховного Суду доволі однозначно вказала, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16).

Стосовно ж заявленого Прокурором (з урахуванням уточнень) позову про витребування спірного майна з володіння Відповідача ОСОБА_1 суд зауважує, що з урахуванням наведеного Прокурором в уточненій позовній заяві правового обґрунтування відповідна вимога становить віндикаційний позов.

У цьому контексті суд звертає увагу учасників справи, що спірне майно було продане державним виконавцем на електронних торгах, в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016, тобто в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому суд вже зазначив, що Прокурором та позивачем не доведено порушень порядку підготовки та проведення спірного електронного аукціону, які могли б бути підставою для визнання його недійсним.

Крім того, з урахуванням наведеного суд наголошує, що відповідно до приписів ч. 2 ст. 388 ЦК України національний правопорядок України закріплює широкий віндикаційний імунітет - майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. З цього приводу в пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц сформульовано доволі однозначну правову позицію, а саме: «…Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень».

Суд зауважує, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України (пункт 5.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

При цьому суд оцінює критично та відхиляє доводи Прокурора на недобросовісність відповідача ОСОБА_1, висловлені з посиланням на презумпцію правознайомства (в частині приписів ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності»). Суд вже вказував, що єдина правова позиція суду касаційної інстанції, яка існувала у період підготовки та проведення спірних електронних торгів, була викладена у постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2013 у справі № 907/433/13, була чіткою, ясною та зрозумілою і зводилася до неприпустимості застосування обмежувальних приписів ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» до процедур примусового продажу державного майна у процедурах виконавчого провадження. Тому відповідач, який міг (хоча і не був зобов`язаний) знати про цю правову позицію й розумно покладатися на неї, не може бути визнаний недобросовісним набувачем з підстав, що наведені Прокурором. Більше того, у розглядуваному контексті суд також наголошує, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, покупець майна на прилюдних торгах позбавлений можливості перевірки дотримання спеціальною установою - ДП «Сетам» та державним виконавцем порядку проведення торгів, а тому не допускається покладання на такого покупця як сторону укладеного на торгах договору купівлі-продажу додаткового обов`язку перевіряти та аналізувати обставини правомірності вибуття майна з володіння з метою встановлення добросовісності чи недобросовісності такого покупця.

Будь-яких інших доводів та відповідних доказів на підтвердження недобросовісності відповідача як набувача спірного майна ані Прокурор, ані позивач суду не надали. Суд зауважує, що відповідно до загальних для всіх видів цивільних правовідносин положень ч. 5 ст. 12 ЦК України особа вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. У свою чергу, судом не встановлено (а Прокурором і позивачем - не доведено) жодних ознак недобросовісності чи нерозумності дій відповідача ОСОБА_1 як набувача спірного майна.

Отже, Відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного майна, яке він придбав у власність оплатно, причому це майно було продане йому в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Суд наголошує, що зміст віндикаційного імунітету, закріпленого у ч. 2 ст. 388 ЦК України, не передбачає врахування обставин вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза нею), адже таке врахування властиве іншому віндикаційному імунітету - загальному імунітету добросовісності, що визначається ч. 1 ст. 388 ЦК України. Така саме позиція висловлена й в пункті 5.59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19). З цих причин суд відхиляє доводи Прокурора щодо неможливості застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 388 ЦК України з посиланням на вибуття спірного майна з володіння позивача поза його волею.

Суд також враховує позицію Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово вказувала, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України» № 15123/03, § 45, зауважив, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо () (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 145/1330/17 та від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19). Тому суд вважає розумним та доречним в контексті правової оцінки спірних правовідносин зауважити, що відповідно до сучасних доктринальних позицій у вітчизняній науці цивільного (приватного) права для застосування віндикаційного імунітету, передбаченого ч. 2 ст. 388 ЦК України, не має значення, чи відразу вибуло майно з володіння власника або управненої ним особи безпосередньо внаслідок продажу на виконання судового рішення або спочатку таке майно вибуло з володіння цих осіб іншим шляхом, а вже після було продано в порядку виконання судового рішення. Тому наявність в «ланцюгу подальших відчужень» факту продажу спірної речі в порядку, встановленому для виконання судових рішень, надає усім наступним набувачам у складі такого «ланцюга» віндикаційний імунітет за правилами ч. 2 ст. 388 ЦК України, сутність якого полягає в тому, що спірна річ не підлягає витребуванню у добросовісного набувача: 1) навіть у тому випадку, якщо наявні підстави, які в силу ч. 1 ст. 388 ЦК допускають витребування речі у добросовісного набувача; 2) незалежно від того, відплатно чи безвідплатно була набута така річ добросовісним набувачем після того, як воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень; 3) незалежно від допущених під час продажу порушень; 4) незалежно від визнання недійсним відповідного правочину з продажу майна (у тому числі продажу на торгах) (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). - Т. 5: Право власності та інші речові права / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х., 2011. - С. 500).

За вказаних умов спірне майно в будь-якому разі не може бути витребуване у відповідача ОСОБА_1 як таке, що було продане йому в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Крім того, суд вважає за необхідне наголосити також і на існуванні деяких додаткових до вищевикладених обставин та міркувань, які також виключають можливість задоволення заявлених Прокурором позовних вимог.

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, що є правопопередником Позивача у справі, було обізнано про існування зведеного виконавчого провадження НОМЕР_5 та наявність на боці УДНДІ «Укрводгео» значних сум заборгованості по заробітній платі та іншим пов`язаним з трудовими відносинами виплатам. Зазначене однозначно випливає з факту повідомлення Позивача про це листом державного виконавця від 25.04.2016 р. за № НОМЕР_3/07-01/В-3 в межах виконавчого провадження № НОМЕР_3, а також з факту участі представника позивача у судовому засіданні Харківського окружного адміністративного суду під час розгляду справи №820/6213/16. Однак всупереч приписам статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) позивач не вживав жодних заходів для відновлення платоспроможності УДНДІ «Укрводгео» й недопущення звернення стягнення на державне майно, ані в межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_3, ані в межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2, якого безпосередньо стосуються спірні правовідносини сторін.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Суд доходить висновку, що у розглядуваній справі підлягає застосуванню доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд зауважує, що поведінка Позивача, який протягом тривалого часу не вживав будь-яких заходів щодо виправлення фінансового становища УДНДІ «Укрводгео» як підприємства, що знаходиться в його управлінні, був обізнаним про існування зведеного виконавчого провадження НОМЕР_5 (адже був повідомлений про його існування державним виконавцем іще у квітні 2016 року) і не міг не знати про системні фінансово-економічні проблеми в діяльності підпорядкованого йому УДНДІ «Укрводгео» (які зрештою призвели до відкриття зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 та вчинення відповідних виконавчий дій), не подавав жодних скарг на дії державного виконавця у вказаних зведених виконавчих провадженнях, був учасником судового процесу в Харківському окружному адміністративному суді у справі № 820/6213/16 і заперечував проти того, щоб виступати боржником у виконавчому провадженні, а після спливу значного проміжку часу підтримує позовні вимоги Прокурора про витребування придбаного на прилюдних торгах нерухомого майна, слід кваліфікувати як очевидне порушення позивачем принципу добросовісності, на якому ґрунтується доктрина «venire contra factum proprium».

Водночас, принцип добросовісності є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і його порушення у вигляді недодержання вимог доктрини «venire contra factum proprium» свідчить про зловживання з боку позивача правом на захист, якому не можна потурати, адже зловживання правом забороняється і право, яким зловживають, судом не захищається (частини 4 - 6 статті 13 Цивільного кодексу України).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах"

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи те, що суд відмовив у задоволенні позову, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на Прокурора.

З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв`язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, великий обсяг поданих документів та доказів, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 15 лютого 2024 року у справі №953/24224/19 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "01" березня 2024 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін