СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 травня 2024 року м. Харків Справа № 953/24224/19
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Мартюхіна Н.О., суддя Склярук О.І., суддя Шутенко І.А.,
за участю секретаря судового засідання: Соляник Н.В.,
за участю представників сторін:
прокурор: Ногіна О.М., службове посвідчення № 072833 від 01.03.2023;
від позивача: не з`явилися;
від відповідачів: не з`явилися;
від 3-х осіб: не з`явилися;
розглянувши апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури, м. Харків (вх. №808 Х/1),
на рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 (повний текст складено 01.03.2024) у справі № 953/24224/19 (суддя Жигалкін І.П.),
за позовом Київської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави, в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, м. Київ,
до відповідачів:
1) Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, м. Харків,
2) Фізичної особи ОСОБА_1 , м. Харків,
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:
1)Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео", м.Харків,
2)Товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство нерухомості "Рестріелт", м. Харків,
про зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2019 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури №2, який діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України (надалі Мінрегіон), звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_1 , за участю третіх осіб: Українського державного науково-дослідного інституту проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео" (надалі УДНДІ "Укрводгео"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство нерухомості "Рестріелт" (надалі ТОВ "АН "Рестріелт"), про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і зобов`язання повернути нерухоме майно.
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування встановлено, що реєстраційна служба Харківського міського управління юстиції Харківської області видала свідоцтво про право власності від 10.02.2015 №33396285 про те, що нежитлові будівлі літ. "А-2" загальною площею 4 905,0 кв. м, літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв. м, літ. "Г-1" загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв. м, літ. "Ж-1" загальною площею 140,9 кв. м, літ. "3-1" загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К-1" загальною площею 269,6 кв. м, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 кв.м за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків, перебувають у державній власності в особі Мінрегіону.
Водночас у провадженні відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Харківській області із серпня 2017 року перебувало зведене виконавче провадження № 54568549 щодо стягнення грошових коштів з УДНДІ "Укрводгео" за 13 виконавчими документами.
На запит державного виконавця УДНДІ "Укрводгео" листом від 20.09.2017 №75/01-26 повідомило, що на балансі інституту наявні нежитлові приміщення, які не використовуються у виробничій діяльності.
Постановою державного виконавця від 06.10.2017 вказані приміщення описані та арештовані.
Постановою державного виконавця від 10.10.2017 для визначення вартості вказаних приміщень призначено суб`єкта оціночної діяльності, а саме Товариство з обмеженою відповідальністю "Експерт-2012" (надалі ТОВ "Експерт-2012").
ТОВ "Експерт-2012" склало звіт про оцінку майна станом на 31.10.2017, відповідно до якого загальна вартість майна становить 799300,00грн, з яких: вартість приміщень в літ. "А" № 133, № 144 37100,00грн; № 20 25 196200,00грн; літ. "В" 112100,00грн; літ. "К" 302000,00грн; літ. "Л" 151900,00грн.
Перед реалізацією цього майна державний виконавець склав довідку від 07.11.2017 №54568549/07.01/В-З, де зазначено, що у його провадженні перебуває зведене виконавче провадження №54568549 щодо виконання 16 виконавчих документів на загальну суму 315018,88грн, з яких 15 виконавчих документів на загальну суму 282134,85грн щодо стягнення заробітної плати та 1 виконавчий документ на суму 32884,03грн щодо стягнення заборгованості на користь управління Пенсійного фонду України (надалі УПФУ).
У подальшому до Харківської філії Державного підприємства "Сетам" (надалі ДП "Сетам") 07.11.2017 направлено заявку №54568549/07.01/В-З на реалізацію вказаного арештованого майна.
У листопаді 2017 року ДП "Сетам" провело електронні торги, відповідно до протоколу від 28.11.2017 №301338 вказані об`єкти нерухомого майна за 1549043,40грн відчужені ОСОБА_1 .
Згідно з розпорядженням від 07.02.2017 №18535583 щодо розподілу отриманих коштів із суми 1549043,40грн була погашена вся вказана заборгованість в розмірі 409119,17грн, з яких: 32884,03грн заборгованість перед УПФУ за відшкодування сплачених наукових пенсій, 8000,00грн стягнення судового збору, 368 235,14грн заборгованість із заробітної плати. Крім того, стягнено на користь ДВС 48600,56грн виконавчого збору та 1214,00грн виконавчих витрат. Решту коштів, а саме 1088110,05грн, було перераховано УДНДІ "Укрводгео".
Прокурор стверджує, що рішення про реалізацію вказаних об`єктів нерухомого майна з торгів є незаконним, оскільки їх проведено з порушенням норм Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" реалізація майна з прилюдних торгів відбулася з порушенням встановленого мораторію. Відчужене на прилюдних торгах майно є державним майном та віднесено до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно із Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", ч. 9 ст. 11 якого передбачено, що нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження, а тому, на думку прокурора, вчинення дій щодо примусової реалізації цього майна є незаконним.
Як вказує прокурор, всупереч ч. 6 ст. 48, ч. 11 ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець звернув стягнення на майно УДНДІ "Укрводгео" не в розмірі заборгованості, а на все майно, зазначене в листі УДНДІ "Укрводгео". Спірні правочини вчинені особою, яка не є власником майна, що є підставою визнання їх недійсними, оскільки недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.
З урахуванням наведених обставин, заступник керівника Харківської міської прокуратури №2, який діє в інтересах держави в особі Мінрегіону, просив суд:
- визнати недійсним протокол проведення електронних торгів від 28.11.2017 №301338 щодо продажу нежитлових приміщень підвалу №133, №144 загальною площею 55,2 кв. м; частину приміщень 1-го поверху №20 загальною площею 48 кв. м; 1-го поверху № 21 - 25 загальною площею 127,2 кв. м в літ. "А-2" та нежитлові будівлі літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв. м, літ. "Г-1" загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв. м, літ. "З-1" загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К-l" загальною площею 269,6 кв. м, літ "Л-1", загальною площею 108,8 кв. м за адресою: вул. Шевченка, 6, м. Харків;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 20.03.2018 №305 видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко О.С.;
- скасувати рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Прядко О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.03.2018 №40211413;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Мінрегіону зазначені нежитлові приміщення.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.08.2023 справа №953/24224/19 (провадження №61-11599св21) касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури, яка діє в інтересах держави в особі Мінрегіону, задоволено частково; рішення Київського районного суду м. Харкова від 10.08.2020 та постанову Харківського апеляційного суду від 27.05.2021 скасовано; провадження у справі № 953/24224/19 закрито.
Роз`яснено Харківській обласній прокуратурі, яка діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, що розгляд зазначеної справи віднесено до юрисдикції господарського суду, і протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови вона може звернутися до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.10.2023 було задоволено заяву Харківської обласної прокуратури про направлення справи за встановленою юрисдикцією; справу №953/24224/19 за позовом заступника керівника Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад на території України до ГТУЮ у Харківській області, ОСОБА_1 , треті особи: УДНДІ "Укрводгео", ТОВ "АН "Рестріелт", про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути нерухоме майно передати для продовження розгляду до Господарського суду Харківської області.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 у справі №953/24224/19 у позові відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції виходив з того, що під час підготовки та проведення електронних торгів, результати яких були оформлені протоколом проведення електронних торгів від 28.11.2017 №301338, ані державний виконавець, ані будь-хто з відповідачів не допустили порушень законодавства України, що регламентує порядок організації та проведення торгів з реалізації арештованого майна.
За висновком суду, віднесення майна державної юридичної особи до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, не свідчить про неможливість звернення стягнення на закріплене за цією юридичною особою (на праві господарського відання чи оперативного управління) державне майно.
Місцевий господарський суд відзначив, що запроваджений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій не поширюється на примусове відчуження закріпленого за боржником - УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання нерухомого майна, а дії органів ДВС з такого відчуження вчинені з дотриманням норм законодавства.
Разом з цим, суд вказав, що необхідність застосування під час здійснення виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" зумовлена метою і спрямованістю відповідної норми закону забезпечити прискорене та гарантоване виконання судових рішень, за реальне виконання яких держава бере на себе позитивну відповідальність. Водночас, таке можливе лише у разі, коли відповідне судове рішення дійсно може бути виконане за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, як цього вимагає ч. 2 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". Інше розуміння вказаних приписів законодавства матиме наслідком створення штучних перешкод та зволікань з виконанням судових рішень, що набрали законної сили, та інших виконавчих документів, що не узгоджуватиметься з принципами верховенства права, обов`язковості судових рішень і, найголовніше, із змістом діяльності держави як його визначає ст. 3 Конституції України.
Суд зазначив, що ані прокурором, ані позивачем не було доведено, що у 2017 році відповідною бюджетною програмою взагалі були передбачені будь-які кошти для забезпечення виконання рішень суду та інших виконавчих документів. Не було доведено також й того, що буквальне, без врахування дійсного змісту та мети закону, виконання державним виконавцем у межах виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" призвело б до скорішого та повнішого виконання відповідних судових рішень та інших виконавчих документів, аніж це було фактично зроблено державним виконавцем у спірних правовідносинах.
З наведених підстав суд відхилив доводи прокурора та позивача про проведення спірних електронних торгів, оформлених протоколом проведення електронних торгів №301338 від 04.12.2017, з порушенням вимог чинного законодавства України.
Щодо заявлених прокурором позовних вимог про витребування спірного майна з володіння відповідача - Мици Ю.В., суд вказав, що спірне майно було реалізовано державним виконавцем на електронних торгах, в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження" і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України №2831/5 від 29.09.2016, тобто в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому прокурором та позивачем не доведено порушень порядку підготовки та проведення спірного електронного аукціону, які могли б бути підставою для визнання його недійсним.
Не погодившись із вищевказаним рішенням, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 у справі №953/24224/19 та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга прокурора обґрунтована тим, що рішення місцевого господарського суду прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, при неповному з`ясуванні судом обставин справи та невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи.
Зокрема, в обґрунтування своїх доводів прокурор зазначає про те, що господарський суд першої інстанції не надав належної оцінки його доказам та доводам відносно того, що:
- відчуження спірних приміщень з електронних торгів, проведених 28.11.2017 суперечить положенням ст. ст. 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", а також суперечить інтересам держави, оскільки майно вибуло у приватну власність поза волею держави в особі Мінрегіону та всупереч зазначеним вище законодавчим обмеженням;
- суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірне майно не використовується у виробничій діяльності УДНДІ "Укрводгео", що виключає застосування мораторію на відчуження, передбаченого нормами Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", оскільки: по-перше, фактичне використання чи невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства в силу Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" не має визначального значення; по-друге, спірні приміщення, які є лабораторно-виробничим корпусом, забезпечують ведення виробничої діяльності УДНДІ "Укрводгео", а фактичне їх невикористання в період здійснення примусової реалізації пояснювалось відсутністю опалення, водопостачання та водовідведення, тобто причинами, які можна було б усунути шляхом проведення відповідних ремонтних робіт;
- прокурор вважає, що з огляду на специфіку діяльності підприємства УДНДІ "Укрводгео", а також те, що нежитлові приміщення по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові були єдиними приміщеннями, в яких державне підприємство здійснювало свою діяльність, останні за своєю природою є виробничими приміщеннями вказаного підприємства, за допомогою яких останнє фактично і здійснювало свою діяльність.
- дія мораторію не поширюється лише на оборотні активи, також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців із дати складання балансу; у той же час, спірне нерухоме майно не відноситься до оборотних активів, а отже на нього поширюється мораторій на примусову реалізацію; крім того, спірне майно на момент проведення торгів входило до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно з положеннями Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" та щодо якого не можуть вчинятися дії , наслідком яких може бути їх відчуження;
- внаслідок реалізації нерухомого майна УДНДІ "Укрводгео" у зведених виконавчих провадженнях №№ 18535583, 54568549 вказаний науково-дослідний інститут взагалі втратив будь-які приміщення для ведення власної господарської (виробничої) діяльності;
- відтак, неправомірними діями державного виконавця всупереч закону відчужено майно підприємства, завдяки якому останнє здійснювало свою господарську діяльність, отримувало дохід і сплачувало до бюджету податки та інші обов`язкові платежі, тобто фактично було знищено підприємство;
- прокурор зазначає, що його позов спрямований на недопущення зменшення державного майна, що має важливе значення для діяльності держави, та суспільний інтерес збереження об`єктів державної власності переважає приватний інтерес відповідачів.
Прокурор також просить відшкодувати за рахунок відповідачів судові витрати за подання позову, двох апеляційних скарг та касаційної скарги; справу просить розглянути за участі представника Харківської обласної прокуратури.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.03.2024 для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Мартюхіна Н.О., суддя Склярук О.І., суддя Шутенко І.А.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 у справі №953/24224/19; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; призначено розгляд апеляційної скарги у справі №953/24224/19 на 02.05.2024 о 12:30 год.
19.04.2024 до Східного апеляційного господарського суду від Мінінфраструктури надійшли пояснення щодо апеляційної скарги, в яких позивач вказує, що в матеріалах справи відсутнє будь-яке погодження органу управління державним майном на відчуження спірного індивідуального майна, що перебувало у господарському віданні УДНДІ "Укрводгео", що свідчить про неправомірність його примусового відчуження. Позивач вважає незаконними результати торгів і подальше відчуження нерухомого майна за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6, що перебувало на балансі УДНДІ "Укрводгео" та у власності позивача. З огляду на викладене, на думку позивача, спірні приміщення по вул. Шевченка, 6, у м. Харкові вибули з державної власності поза волею держави в особі позивача. Крім того, позивач просить суд здійснювати розгляд справи за відсутності представника Мініфраструктури.
30.04.2024 до Східного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач-2 просить суд поновити строк на подання цього відзиву та заперечує проти доводів і вимог апеляційної скарги, просить залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.
Розглянувши клопотання відповідача-2 про поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку про його задоволення з наступних підстав.
Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 2, ст. 13 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено у тому числі змагальність сторін, яка по суті виключається, якщо під час розгляду справи представлена позиція лише однієї сторони (учасника справи).
Право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена ст. 129 Конституції України і ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Тому рішення суду будь-якої інстанції не може ґрунтуватися на доводах однієї сторони без вивчення та належної оцінки правової позиції іншої сторони.
Крім того, судова колегія оцінює як загальновідомі умови здійснення діяльності усіма суб`єктами в м. Харкові, де внаслідок постійних обстрілів з боку військових формувань держави-агресора дотримання звичайних процедур (у тому числі вчасне складання та подання процесуальних документів) є істотно утрудненим з огляду на спричинені обстрілами пошкодження інфраструктури, тривалі відключення електроенергії та зв`язку. З урахуванням наведеного суд задовольняє клопотання представника відповідача-2 про поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу прокурора.
Обґрунтовуючи свою позицію, ОСОБА_1 зазначає про те, що прокурором не доведено жодних порушень процедури проведення спірних електронних торгів. Вважає, що Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" визначає під примусовою реалізацією майна підприємств, зокрема, відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами. Разом з тим, наявними у справі доказами підтверджується, що в процесі виконавчого провадження боржник (УДНДІ "Укрводгео") самостійно повідомив ВПВР ГТУЮ у Харківській області, що УДНДІ "Укрводгео" не використовує відповідне нерухоме майно для здійснення виробничої діяльності. На думку відповідача, прокурором не доведено того, що спірне нерухоме майно фактично забезпечувало саме виробничу діяльність УДНДІ "Укрводгео" і в чому саме полягав саме виробничий характер такої діяльності. Згідно статуту УДНДІ "Укрводгео" є установою, а не підприємством, при цьому розділі 3 вказаного статуту ("Мета і основні напрямки діяльності Установи") взагалі відсутня будь-яка інформація про виробничу діяльність.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.05.2024 оголошено перерву у судовому засіданні у справі №953/24224/19 до 06.05.2024 о 13:45 год.
У судовому засіданні апеляційної інстанції 06.05.2024 присутня прокурор підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги, просила скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Уповноважені представники позивача та відповідачів у судове засідання 06.05.2024 не з`явилися; про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги всі сторони повідомлені у встановленому порядку.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу, а також те, що явка сторін не визнавалася судом обов`язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності вказаних представників сторін, у зв`язку з чим переходить до її розгляду по суті.
Згідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 2 наведеної статті передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Розглянувши матеріали господарської справи, доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення прокурора, судова колегія Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як встановлено господарським судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно 33396285, виданого 10.02.2015 Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, Державі Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правонаступником якого є позивач у справі) належало право власності на об`єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який був розташований по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові й складався з нежитлових будівель літ. "А-2" загальною площею 4 905,0 кв.м., літ. "Б-1" загальною площею 104,2 кв.м., літ. "В-1" загальною площею 111,2 кв.м., літ. "Г-1" загальною площею 11,4 кв.м., літ. "Д-1" загальною площею 28,6 кв.м., літ. "Е-1" загальною площею 124,5 кв.м., літ. "Ж-1" загальною площею 140,9 кв.м., літ. "З-1" загальною площею 144,0 кв.м., літ. "К-1" загальною площею 269,6 кв.м., літ. "Л-1" загальною площею 108,8 кв.м.
Право власності Держави Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України на вказаний об`єкт нерухомості було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.02.2015 Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, номер запису про право власності: 8672824.
Зазначений об`єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який розташований по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові, був закріплений за УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання.
Згідно даних довідки від 07.11.2017 в провадженні Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебувало зведене виконавче провадження №54568549 щодо стягнення грошових коштів з УДНДІ "Укрводгео" по 16 виконавчим документам на загальну суму боргу 315018,88грн (без врахування стягнення виконавчого збору та втрат виконавчого провадження) з яких 15 виконавчих проваджень на загальну суму 282134,85грн про стягнення заборгованості по заробітній платі та 1 виконавче провадження на суму 32884,03грн про стягнення заборгованості на користь УПФУ (т. 1, а.с. 42).
На запит державного виконавця до УДНДІ "Укрводгео" від 05.09.2017 №53940971 щодо надання відомостей про майно, на яке можливо звернути стягнення, УДНДІ "Укрводгео" листом від 20.09.2017 № 75/01-26 повідомило, що на балансі підприємства знаходяться нежитлові приміщення літ. А, Б, В, Г, Д, Е, З, К, Л, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 6. Зазначені будівлі не опалюються, а також не використовуються у виробничій діяльності підприємства, а саме: літ. "А" приміщення підвалу №№ 133, 144 загальною площею 104,2 кв. м, приміщення першого поверху №№ 20 25, загальною площею 175,2 кв. м, літ. "Б" приміщення №1 загальною площею 104,2 кв. м, літ. "В" приміщення № 1 загальною площею 111,2 кв. м, літ "Г" приміщення № 1 загальною площею 11,4 кв. м, літ. "Д" приміщення №1 загальною площею 28,6 кв. м, літ. "Е" приміщення №№ 1-4 загальною площею 124,5 кв. м, літ. "Ж-1" приміщення №№ 1- 4, загальною площею 144,0 кв. м, літ. "К" приміщення № 1, загальною площею 269,6 кв. м, літ "Л" приміщення №№ 1- 3 загальною площею 108,8 кв. м. (т. 1, а. с. 140 - 141).
Постановою державного виконавця від 06.10.2017 у зведеному виконавчому провадженні № 54568549 спірне нерухоме майно описане та арештоване (т.1, а.с.47- 48).
Постановою державного виконавця від 10.10.2017 призначено суб`єкта оціночної діяльності щодо визначення вартості нежитлових приміщень, а саме ТОВ "Експерт-2012" (т. 1, а.с. 49-51).
07.11.2017 до Харківської філії ДП "Сетам" була направлена заявка за №54568549/07.01/В-З на реалізацію спірного нерухомого майна вартістю 799300,00грн без ПДВ (т. 1, а.с. 52 - 53).
Згідно даних протоколу проведення електронних торгів №301338, сформованого 04.12.2017, 28.11.2017 відбулися торги щодо реалізації спірного нерухомого майна зі стартовою ціною 799300,00грн та остаточною ціною продажу 1630572,00грн, з яких 1549043,40грн підлягали перерахуванню на рахунок ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області. Переможцем торгів визнано відповідача ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 37-41).
Згідно даних розпорядження №54568549 від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів з 1549043,40грн була погашена вся заборгованість на суму 409119,17грн, з яких 32884,03грн заборгованість перед УПФУ, 8000,00грн заборгованість перед Державою Україна за виданим Київським районним судом м.Харкова виконавчим листом №640/8434/17, а решта 368235,14грн - заборгованість по заробітній платі. Крім того стягнуто на користь ДВС 48600,56грн виконавчого збору та 1214,00грн виконавчих витрат. (т.1, а.с. 43-46).
У подальшому відповідно до приписів ст. 72 Закону України "Про нотаріат" приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко О.С. було видано ОСОБА_1 свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) №305 від 20.03.2018, на підставі якого того ж дня право власності ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 25330642).
03.05.2019 Харківською місцевою прокуратурою №2 надіслано Міністерству розвитку громад та територій України лист №04-09-6139-18 в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", в якому запропоновано захистити інтереси держави шляхом пред`явлення позову про визнання недійсними вищевказаних прилюдних та свідоцтва, яке видане на підставі торгів, а також про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
У відповідь Харківською місцевою прокуратурою №2 отримано лист №7/8.4/8582-19 від 27.05.2019, в якому зазначено, що Мінрегіону не буде звертатись до суду у зв`язку з: великим навантаженням на спеціалістів відділу правового забезпечення та представництва в судах Юридичного департаменту Мінрегіону; відсутністю територіального відділення Мінрегіону та відповідно відсутністю спеціаліста - юрисконсульта в м. Харкові; відсутністю можливості ознайомитись з матеріалами зведеного виконавчого провадження ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області ВП №54568549; відсутністю можливості відрядити спеціаліста відділу правового забезпечення та представництва в судах Юридичного департаменту Мінрегіону в м. Харків для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №42018221080000281.
Зазначені обставини, на думку прокурора, свідчать про порушення прав та охоронюваних законом інтересів держави і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв`язку з чим заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом в інтересах держави в особі Мінрегіону, в якому просить:
- визнати недійсним протокол проведення електронних торгів №301338 від 28.11.2017, проведених державним підприємством СЕТАМ щодо продажу нежитлових приміщень підвалу №№133, 144 загальною площею 55,2 кв.м.; нежитлових приміщень 1-го поверху №20 загальною площею 48,0 кв.м.; нежитлової будівлі загальною площею 902,3 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 20.03.2018 №305 видане приватним нотаріусом ХНМО Прядко О.С.;
- скасувати рішення приватного нотаріуса ХМНО Прядко О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20.03.2018 № 40211413;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Мінрегіону зазначені нежитлові приміщення.
Як вже зазначалося, за результатами розгляду позовних вимог Господарським судом Харківської області 15.02.2024 ухвалено оскаржуване рішення у справі №953/24224/19, яким у позові відмовлено повністю з підстав, зазначених раніше.
Надаючи кваліфікацію спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції погоджується з правильністю правових висновків суду першої інстанції щодо наявності підставі для відмови у задоволенні позову, враховуючи наступне.
Згідно приписів ст. 650 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.
Порядок реалізації арештованого майна регулюється, зокрема, Законом України "Про виконавче провадження" і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 2831/5 від 29.09.2016.
Відповідно до абзацу 12 пункту 1 Порядку реалізації арештованого майна електронні торги це продаж майна за принципом аукціону засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.
Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця учасника прилюдних торгів, та складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів, що передбачено п. 4 розділу X Порядку реалізації арештованого майна.
Пунктом 8 розділу X Порядку реалізації арештованого майна визначено, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених законодавством. У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги.
Отже, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, відтак, аукціон (електронні торги, публічні торги) є правочином.
Статтею 655 ЦК України унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 4 ст. 656 ЦК України до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
Враховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до договорів купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених чч. 1- 3 та чч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК Українита іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 ЦК України).
Судом апеляційної інстанції враховується, що для застосування наслідків недотримання встановлених чч. 1- 3 та чч. 5, 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину Цивільного кодексу України та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу), при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, по-перше, чи мало місце порушення вимог порядку проведення торгів з продажу арештованого майна та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів, а по-друге, чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів, а саме, чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі №910/28435/15, від 10.10.2019 у справі №918/376/17, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 у справі №6-116цс12.
Виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно для визнання прилюдних торгів недійсними слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна.
Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі №678/301/12.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази і проаналізувавши процедуру реалізації спірного майна, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що під час розгляду справи прокурором та позивачем не доведено порушення державним виконавцем вимог чинного законодавства щодо порядку організації та проведення спірних електронних торгів.
Що стосується посилання прокурора на те, що виконавчі провадження №18535583 та №54568549, за якими проводилися торги з реалізації майна УДНДІ "Укрводгео", всупереч приписам пункту 3.8 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (наказ Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5) існували у провадженні ВПВР ГТУЮ у Харківській області одночасно і паралельно, колегія суддів зазначає таке.
З наявних матеріалів справи вбачається, що зведене виконавче провадження №18535583 відносно боржника УДНДІ "Укрводгео" стосувалося майна, реалізованого на електронних торгах, проведених 06.01.2017 (протокол № 230798 від 24.01.2017). Тому після проведення вказаних торгів та розподілу отриманих коштів (з яких 1037150,89грн було перераховано державним виконавцем самому боржнику УДНДІ "Укрводгео"), відповідне виконавче провадження було закінчено у лютому 2017 року внаслідок фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом (п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження").
Разом з цим, зведене виконавче провадження №54568549 (стосується реалізації майна в межах цього спору), як випливає з розпорядження про розподіл коштів за результатами проведення спірних електронних торгів об`єднувало виконавчі провадженні щодо виконання виконавчих документів, жоден з яких не був виданий раніше 01.08.2017.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками господарського суду першої інстанції про те, що з урахуванням наданих сторонами до матеріалів справи доказів виконавчі провадження №18535583 та №54568549 не могли існувати одночасно і паралельно.
Доводи прокурора про те, що заявка на реалізацію арештованого майна за №54568549/07.01/В-3, яка стала підставою для організації та проведення спірних електронних торгів ДП "Сетам", що датована 07.11.2016, колегія суддів віхиляє, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що вказана заявка на реалізацію арештованого майна за №54568549/07.01/В-3 оформлена за допомогою автоматизованої системи діловодства, яка б виключала технічну помилку (описку) в даті документа.
При цьому судом враховується, що: по-перше, в межах зведеного виконавчого провадження №54568549 не виконувалися виконавчі документи, видані раніше 01.08.2017; по-друге, сам текст заявки в пункті 10 містить відомості, що арешт на відповідне майно накладався у тому числі постановами від 23.08.2017; по-третє, зміст листа Харківської філії ДП "Сетам" від 14.11.2017 за № 560/36-09/17 свідчить про те, що відповідна заявка на реалізацію арештованого майна була направлена до ДП "Сетам" супровідним листом від 07.11.2017 за №54568549/07.01/В-3, що відповідає номеру самої заявки.
Судом приймається до уваги те, що зі змісту вироку Київського районного суду м.Харкова від 05.02.2024 у справі №953/13139/20 слідує, що затверджений прокурором обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12020220490002425, обвинувачення за яким стосовно ОСОБА_2 розглядалося Київським районним судом м. Харкова в межах кримінальної справи №953/13139/20, містить посилання саме на заявку на реалізацію арештованого майна за №54568549/07.01/В-3 від 07.11.2017.
З урахуванням встановлених обставин справи колегія суддів вважає, що зазначення в тексті заявки на реалізацію арештованого майна за №54568549/07.01/В-3 дати її складання 07.11.2016 є лише технічною помилкою (опискою) і в дійсності цей документ був складений саме 07.11.2017 та направлений до ДП "Сетам" супровідним листом від 07.11.2017 за №54568549/07.01/В-3.
Наведеним спростовуються доводи прокурора про одночасне існування двох виконавчих проваджень №18535583 та №54568549. Крім того, такі доводи суперечать посиланням самої ж прокуратури, викладених у первісно поданій позовній заяві, а саме відносно того, що у провадженні ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області з серпня 2017 року перебувало зведене виконавче провадження №54568549. Такі ж самі аргументи наведено прокурором і в уточненій позовній заяві.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що прокурором не надано до матеріалів справи будь-яких належних та допустимих у розумінні ст.ст. 76 77 ГПК України доказів на підтвердження своїх доводів щодо одночасного існування двох виконавчих проваджень.
З урахуванням викладеного, колегія суддів відхиляє твердження прокурора про те, що суд першої інстанції звузив межі заявлених прокурором позовних вимог, оцінивши законність проведення спірних електронних торгів виключно в контексті дотримання процедури їх проведення. У той же час, суд першої інстанції розглянув усі доводи прокурора та позивача та надав їм відповідну правову оцінку. Висновок же суду першої інстанції про відсутність порушення державним виконавцем вимог чинного законодавства щодо порядку організації та проведення спірних електронних торгів не був єдиною підставою для ухвалення оскаржуваного рішення.
Колегія суддів також зазначає, що за приписами до ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Дії, які не стосуються власне процедури проведення торгів, а належать лише до кола дій з їх організації та підготовки, не стосуються правил проведення електронних торгів та мають самостійний спосіб та строки оскарження, а відтак не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними, якщо їх не оскаржено та не визнано незаконними у спосіб, визначений Законом України "Про виконавче провадження".
Колегія суддів враховує правову позицію, викладену зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №678/301/12 та у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №910/10136/17, від 30.01.2020 у справі № 903/41/18 та від 08.07.2020 у справі №201/18443/17, від 26.05.2022 у справі №905/857/19 (905/1455/20), згідно з якою дії виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення електронних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними.
При цьому колегія суддів враховує, що прокурор здійснює свої повноваження щодо представництва інтересів держави в суді відповідно до приписів чинного процесуального закону (абз. 1 ч. 6 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру"). При цьому ст. 29 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017, що була чинною в період здійснення виконавчих дій за зведеним виконавчим провадженням №54568549) не надавала прокурору права вступати у справу, порушену за ініціативою інших осіб, шляхом подання скарг чи заяв в порядку судового контролю за виконанням судових рішень.
Разом з цим, колегія суддів констатує, що протягом всього періоду здійснення зведеного виконавчого провадження №54568549 ані позивачем, ані боржником (УДНДІ "Укрводгео") будь-які дії державного виконавця не оскаржувалися.
Посилання прокурора на те, що він самостійно не мав можливості здійснити таке оскарження на стадії виконавчого провадження, колегія суддів відхиляє. У даній справі прокурор не є повністю самостійним учасником судового процесу, оскільки звернувся з позовом в інтересах держави в особі певного органу державної влади позивача. З цих підстав всі рішення та процесуальні дії/бездіяльність прокурора мають розглядатися в у взаємозв`язку з бездіяльністю та попередньої поведінки позивача Мінінфраструктури (у т.ч. в особі його правопередників - Мінрегіону).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що сама по собі бездіяльність позивача, який не вживав жодних заходів щодо оскарження дій державного виконавця у зведеному виконавчому провадженні №54568549, унеможливлює для прокурора посилання на неможливість саме для нього звертатися зі скаргою на дії державного виконавця в межах зведеного виконавчого провадження №54568549.
Будь-яких доказів, з яких можливо було б встановити неможливість звернення або поважність причин не звернення позивача зі скаргами на дії державного виконавця, матеріали справи не містять.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо доведеності того факту, що під час призначення та проведення електронних торгів, результати яких були оформлені протоколом проведення електронних торгів №301338 від 04.12.2017, ані державним виконавцем Бойченко В.В., ані будь-ким з відповідачів не допущено порушень вимог законодавства України, що регламентують порядок організації та проведення торгів з реалізації арештованого майна.
Зазначені вище обставини самі по собі є достатньою підставою для відмови прокурору у позові про визнання таких торгів недійсними.
Подібна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 903/41/18.
Що стосується посилання прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ст.ст. 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", колегія суддів зазначає наступне.
За змістом ст. 1 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державного підприємства та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків (далі підприємства), до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом: звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов`язань боржника з перерахування фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
Конституційний Суд України у п. 3.3 рішення від 10.06.2003 у справі №1-11/2003 за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (справа про мораторій на примусову реалізацію майна) роз`яснив, що за змістом ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій не поширюється на відчуження рухомого та іншого майна підприємств, що не забезпечує ведення їх виробничої діяльності.
Суд апеляційної інстанції враховує, що наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що в процесі виконавчого провадження боржник УДНДІ "Укрводгео" самостійно повідомив ВПВР ГТУЮ у Харківській області про те, що УДНДІ "Укрводгео" не використовує спірне відповідне нерухоме майно для здійснення виробничої діяльності, що підтверджується, зокрема, листом УДНДІ "Укрводгео" від 20.09.2017 № 75/01-26.
Натомість ані прокурором, ані позивачем, ані самим УДНДІ "Укрводгео" в ході розгляду справи документально не підтверджено того, що спірне нерухоме майно забезпечувало саме виробничу діяльність УДНДІ "Укрводгео" і в чому саме така полягав саме виробничий характер такої діяльності.
Доводи прокурора про те, що у листі УДНДІ "Укрводгео" від 11.04.2016 за №25/01-24 міститься інформація про те, що нежитлова будівля літ. "А-2" по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові є лабораторно-виробничим корпусом, колегія суддів не може прийняти до уваги як підставу вважати, що вказане нерухоме майно забезпечує виробничу діяльність УДНДІ "Укрводгео", оскільки у даному випадку до складу спірного майна входить не вся нежитлова будівля літ. "А-2" по вул. Шевченка, 6 у м.Харкові в цілому, а лише частина приміщень у складі цієї будівлі, а саме: приміщення підвалу №№ 133,144 загальною площею 104,2 кв.м., приміщення першого поверху №№ 20 25, загальною площею 175,2 кв.м.
У свою чергу, прокурором не надано до матеріалів справи будь-яких доказів на підтвердження того, що вищевказане майна (декілька приміщень) дійсно забезпечують виробничу діяльність УДНДІ "Укрводгео".
Господарський суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, з чим також погоджується колегія суддів, що саме по собі найменування тієї чи іншої будівлі, її віднесення до категорії "виробничої" чи "лабораторно-виробничої" тощо, ще не підтверджує саме те, що така будівля забезпечує ведення виробничої діяльності особою, якій вона належить на тому чи іншому праві (господарського відання). Для цього першочергово треба довести, що така особа насправді здійснює саме виробничу діяльність, для якої фактично використовує відповідну будівлю (і яким саме чином).
В ході розгляду справи прокурором не надано до матеріалів справи належним чином засвідченої копії листа УДНДІ "Укрводгео" від 11.04.2016 за № 25/01-24 (під назвою "копія листа УДНДІ "Укрводгео" від 11.04.2016.pdf" до пояснень прокурора, поданих через підсистему "Електронний суд" 09.02.2024, прикріплено не лист УДНДІ "Укрводгео" від 11.04.2016 за №25/01-24, а повторна копія постанови КГС ВС від 12.09.2023 у справі №922/82/20), у зв`язку з чим суд позбавлений можливості перевірити обґрунтованість твердження прокурора про те, що у листі УДНДІ "Укрводгео" від 11.04.2016 за №25/01-24 нежитлова будівля літ. "А-2" по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові визначена як лабораторно-виробничий корпус.
Також суд не має можливості належним чином перевірити відомості щодо призначення будівлі літ. "А-2" по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові як виробничо-лабораторного корпусу, а також встановити обґрунтованість та правомірність інформації, викладеної у листі УДНДІ "Укрводгео" від 11.04.2016 за № 25/01-24 (у випадку його наявності), оскільки ані прокурором, ані позивачем не надано до справи матеріали технічної інвентаризації будівлі літ. "А-2" по вул. Шевченка, 6 у м. Харкові.
Кірм того, судом першої інстанції також правомріно відхилено посилання прокурора на лист ФДМУ від 26.05.2016 №10-52-9639 як на доказ забезпечення спірним нерухомим майном саме виробничої діяльності УДНДІ "Укрводгео", оскільки цей лист не містить будь-яких відомостей про використання відповідного майна УДНДІ "Укрводгео" саме у своїй виробничій діяльності. У вказаному листі лише процитовано норми закону та міститься вимога до ДВС враховувати їх під час вчинення виконавчих дій.
Натомість, як вже вказувалося раніше, в матеріалах справи наявні докази того, в процесі виконавчого провадження боржник УДНДІ "Укрводгео" самостійно повідомив ВПВР ГТУЮ у Харківській області про те, що УДНДІ "Укрводгео" не використовує відповідне нерухоме майно для здійснення виробничої діяльності, що підтверджується листом УДНДІ "Укрводгео" від 20.09.2017 за № 75/01-26.
Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять та прокурором не надано суду доказів на підтвердження того, яку саме діяльність УДНДІ "Укрводгео" забезпечувало спірне нерухоме майно і щодо того, що така діяльність була саме виробничою.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 02.08.2018 у справі № 502/3008/14-ц, повідомлення юридичною особою, за якою закріплено державне майно (основні фонди), про невикористання такого майна у виробничій діяльності та надання органам ДВС документів для реалізації такого майна є вирішальним для висновку про те, чи забезпечує відповідне майно виробничу діяльність підприємства державної форми власності.
Аналогічну правову позицію також висловив і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 30.01.2020 у справі № 903/41/18 (п. 5.10), погодившись із судом апеляційної інстанції, який відмовив у позові про визнання недійсними електронних торгів та зобов`язання повернути майно (що заявлявся з посиланням на мораторій стосовно державного майна) з тих мотивів, що суду не були надані в порядку ст.ст. 74, 76-79 ГПК України докази того, що спірний об`єкт основних фондів державної власності використовувався державним підприємством, причому саме у виробничій діяльності.
З огляду на наведене, колегія суддів відхиляє посилання прокурора та позивача на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 24.06.2015 у справі № 3-262гс15, оскільки такі висновки, по-перше, не мають категоричного характеру (Верховний Суд України вказав, що "фактичне використання чи невикористання цього майна у господарській діяльності підприємства в силу Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" не має визначального значення", тобто по суті може мати юридичне значення в конкретній правовій ситуації), а по-друге, суперечать вищевикладеним висновкам Верховного Суду, які краще відповідають змінам в умовах суспільства і тому мають застосовуватися переважно перед позиціями Верховного Суду України.
Крім того, колегія суддів зазначає, що встановлений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій за буквальним змістом вказаного закону стосується майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, тоді як УДНДІ "Укрводгео" не є ані господарським товариством, ані державним підприємством, оскільки відповідно до наявної в матеріалах справи копії Статуту УДНДІ "Укрводгео" ця юридична особа є державною установою, а не підприємством.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що запроваджений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна"мораторій не можна вважати таким, що поширювався на нерухоме майно, яке реалізовано на спірних електронних торгах, оформлених протоколом проведення електронних торгів № 301338 від 04.12.2017, оскільки таке майно не забезпечувало ведення виробничої діяльності УДНДІ "Укрводгео", який не є ані господарським товариством з відповідною часткою держави у статутному капіталі, ані державним підприємством, що в контексті дійсного змісту приписів абз. 1 ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" виключає застосування правил про мораторій до спірних правовідносин.
Таким чином, питання про дотримання під час проведення спірних електронних торгів правил, визначених абз. 2 ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", в частині дотримання меж спеціальних виключень за природою вимог стягувачів (пільгові вимоги щодо мораторію) має порівняно другорядне значення, адже мораторій взагалі не поширювався на спірні правовідносини в силу незабезпечення спірним майном ведення виробничої діяльності УДНДІ "Укрводгео" та невідповідності організаційно-правової форми УДНДІ "Укрводгео" тим, на які поширюється відповідний мораторій (абз. 1 ст. 2 цього Закону).
Надаючи оцінку доводам прокурора щодо питання про склад виконавчих документів в межах зведеного виконавчого провадження №54568549, колегія суддів зазначає наступне.
Судом встановлено, що прокурор, стверджуючи в уточненій позовній заяві про включення до числа рішень, які виконувалися у зведеному виконавчому провадженні №54568549, більше половини рішень з непільговими (в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна") вимогами, керується у своєму судженні фактом розподілу коштів за наслідками проведених торгів, тоді як в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 вказується на відсутність значення такого розподілу, за одночасного виключного значення мети погашення заборгованості позивача перед його працівниками, як і те, що саме для цього проведений опис і арешт майна боржника.
З досліджених судом матеріалів справи вбачається, що опис та арешт спірного нерухомого майна УДНДІ "Укрводгео" було проведено відповідно до постанови від 06.10.2017 у зведеному виконавчому провадженні № 54568549, що на той час об`єднувало 16 виконавчих документів на загальну суму 315018,88грн, з яких 15 виконавчих документів на загальну суму 282134,85грн щодо стягнення заробітної плати та 1 виконавчий документ на суму 32884,03грн на стягнення заборгованості на користь УПФУ (довідка державного виконавця від 07.11.2017 №54568549/07.01/В-З).
У подальшому, згідно розпорядження №54568549 від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів з 1549043,40грн, отриманих за результатами проведення спірних торгів, була погашена вся заборгованість на суму 409119,17грн, з яких 32884,03грн заборгованість перед УПФУ, 8000,00грн заборгованість перед Державою Україна за виданим Київським районним судом м. Харкова виконавчим листом № 640/8434/17, а 368235,14грн заборгованість по заробітній платі (т.1, а.с. 43-46).
Доказів на спростування вказаної мети зведеного виконавчого провадження №54568549 та розподілу отриманих від реалізації майна грошових коштів ані прокурор, ані позивач суду не надали та матеріали справи таких доказів не містять.
При цьому колегія суддів зауважує, що зі змісту розпорядження № 54568549 від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів, на яке посилається прокурор в обґрунтування своєї позиції, не вбачається того що сума 32884,03грн є заборгованістю перед УПФУ саме щодо компенсації частини наукових пенсій, а сума 8000,00грн є саме сумою стягнутого на користь Держави Україна судового збору, адже характер відповідних вимог з тексту вказаного розпорядження про розподіл коштів не випливає.
У свою чергу, прокурором не подано до суду належних та допустимих доказів (у тому числі копій відповідних виконавчих документів), з яких можна було встановити дійсну природу вимог за виконавчими документами, що були виконані в межах виконавчого провадження №54568549 на суму 32884,03грн і на суму 8000,00грн.
Судом також встановлено, що копіями вказаних документів прокурор володіє протягом тривалого часу, оскільки з змісту вироку Київського районного суду м.Харкова від 05.02.2024 у справі №953/13139/20 слідує, що на підставі ухвали слідчого судді Київського районного суду м. Харкова від 10.01.2019 органам досудового слідства надано тимчасовий доступ до документів, а саме до виконавчих проваджень, боржником у яких є та/або був УДНДІ "Укрводгео" (ЄДРПОУ 21188019), у тому числі до зведеного виконавчого провадження №54568549, з можливістю вилучення їх належно завірених копій. Зазначене право тимчасового доступу було органами досудового слідства реалізовано, про що складено протокол тимчасового доступу до речей та документів від 25.01.2019 із описом вилученої копії зведеного виконавчого провадження №54568549. Оскільки прокурором затверджувався обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12020220490002425, обвинувачення за яким стосовно ОСОБА_2 розглядалося Київським районним судом м. Харкова в межах кримінальної справи №953/13139/20, то прокурор очевидно мав у своєму розпорядженні відповідні матеріали виконавчого провадження №54568549, однак до суду на підтвердження своє позиції у розглядуваній справі їх не надав.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог.
За змістом ч. 6 ст. 37 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (у редакції, чинній у період вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні № 54568549) різниця між сумою пенсії, призначеної відповідно до цього Закону, та сумою пенсії із солідарної системи, обчисленої згідно із Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", на яку має право науковий працівник, фінансується: для наукових (науково-педагогічних) працівників державних, комунальних наукових установ, організацій, підприємств та вищих навчальних закладів, а також інших наукових установ, які згідно із ст. 12 цього Закону включені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, - за рахунок коштів державного бюджету з урахуванням надходжень від сплати єдиного внеску у розмірі, встановленому ч. 9 ст. 8 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" для цієї категорії працівників; для наукових (науково-педагогічних) працівників інших наукових установ, організацій, підприємств та вищих навчальних закладів - за рахунок коштів цих установ, організацій, підприємств та закладів.
Тобто, стягнення будь-яких сум на відшкодування наукових пенсій є таким, що стосується інших виплат, які належать працівнику у звязку з трудовими відносинами відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", що не суперечить приписам ст. 2 "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".
Колегія суддів зазначає, що у даному випадку дії державного виконавця в межах зведеного виконавчого провадження №54568549 були спрямовані на реальне виконання рішень про стягнення на користь працівників сум, пов`язаних із трудовими відносинами. Отже, внаслідок успішного завершення зведеного виконавчого провадження №54568549 було реалізовано конституційні гарантії громадян на оплату праці (ст. 43 Конституції України) та забезпечено додержання у діяльності органів державної влади України права на справедливий суд, складовою якого є своєчасне та повне виконання судових рішень (ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).
При цьому, вимоги щодо стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження не можуть існувати окремо від тих вимог, у зв`язку із виконанням яких вони стягуються, оскільки стягнення відповідних сум збору та витрат становить безумовний обов`язок державного виконавця.
Крім того, колегія суддів наголошує, що засади розумності та справедливості (п. 6 ст. 3 ЦК України) послідовно оцінюються в практиці Верховного Суду як фундаментальні принципи, норми прямої дії, які визначають зміст усіх інших норм цивільного законодавства та підходи до їх тлумачення і застосування (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.04.2022 у справі №520/1185/16-ц, постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04.08.2022 у справі №607/5148/20 тощо).
З наведених підстав колегія суддів не приймає до уваги посилання прокурора висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, оскільки обставини вказаної справи істотно відрізняються від обставин, встановлених в межах цієї справи.
Так, зокрема, у справі №233/4365/18 йшлося про виконавче провадження, у якому пільгові (в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна") вимоги, тобто пов`язані з трудовими відносинами, становили сукупно 118259,89грн, тоді як згалаьне стягнення за наказом Господарського суду Донецької області сягало 1362926,21грн.
Натомість, у цій справі є виконавчий документ на суму 8000,00грн (виданий Київським районним судом м. Харкова виконавчий лист № 640/8434/17), попри те що прокурором взагалі не доведено факт невіднесення вимог за ним до числа непільгових в розумінні приписів абз. 2 ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", становить лише 1,96% від загальної суми задоволених вимог. Зазначене свідчить про необгрунтованість доводів прокурора та позивача, оскільки вони суперечать принципу пропорційності, справедливості, добросовісності та розумності, що належать до ключових засад правового регулювання цивільних відносин (п. 6 ст. 3 ЦК України).
Що стосується аргументів прокурора щодо невідповідності виконавчого документа на суму 8000,00грн (виданий Київським районним судом м. Харкова виконавчий лист № 640/8434/17) вимогам абз. 2 ст. 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", то колегія суддів зауважує, що стягувачем за вказаним виконавчим документом була Держава Україна і саме майнові інтереси Держави Україна були у відповідній частині задоволені внаслідок повного виконання цього виконавчого документа.
Разом з цим, прокурор відповідно до свого статусу завжди виступає в судовому процесі від імені та в інтересах Держави Україна. Судова колегія звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах: торги були проведені державним підприємством за заявкою державного виконавця, тобто усі дії з відчуження спірного майна були вчинені Державою Україна; відповідний платіж в сумі 8000,00грн було стягнуто на користь Держави Україна; прокурор, виступаючи в суді в інтересах Держави Україна, вимагає визнати недійсним аукціон, організований власне Державою Україна в особі своїх повноважених органів, за результатами якого саме Держава Україна отримала задоволення своїх вимог, що прокурор вважає протиправним.
У той же час, усі негативні результати задоволення позовних вимог прокурор та позивач пропонують покласти саме на приватну особу, яка сплатила значну суму грошових коштів і придбала спірне нерухоме майно з торгів, при цьому будь-яких порушень вимог закону не допускала, та, у подальшому, покладаючись на сумлінне виконання низкою органів та представників держави Україна своїх обов`язків, може бути позбавлена такого майна без будь-якої компенсації понесених збитків.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що вчиняючи так прокурор діє недобросовісно, зловживаючи своїми правами, всупереч доктрині "venire contra factum proprium".
Колегія суддів також погоджується з висновком судом першої інстанції щодо відхилення доводів прокурора та позивача про порушення державним виконавцем приписів ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності".
Відповідно до ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження.
Разом з тим, необхідно чітко розмежовувати дві різні групи правовідносин, у межах яких (крім процедур приватизації) може бути здійснено продаж майна, що є об`єктом права державної власності:
1) Правовідносини у сфері реалізації прав держави та уповноважених нею органів на здійснення повноважень управління господарською діяльністю державного підприємства та повноважень власника державного майна в межах господарської діяльності. Такі правовідносини врегульовані Законом України "Про управління об`єктами державної власності" та ст. 136 Господарського кодексу України.
2) Правовідносини у сфері примусового виконання виконавчих документів щодо державних юридичних осіб Державною виконавчою службою України. Такі правовідносини регламентовані ст. 219 Господарського кодексу України, Законом України "Про виконавче провадження" та Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", які є спеціальними законами.
Зважаючи на викладене суд зазначає, що Закон України "Про управління об`єктами державної власності" жодним чином не обмежує і не може обмежувати діяльність органів Державної виконавчої служби щодо звернення стягнення на державне майно, закріплене за державними юридичними особами (у тому числі на праві господарського відання). Інший підхід за наявності вже існуючих обмежень у вигляді мораторію на примусову реалізацію майна свідчив би про запровадження додаткових необґрунтованих привілеїв держави як власника й грубо суперечив би положенням ч. 4 ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК України щодо рівності усіх суб`єктів права власності перед законом.
Колегія суддів зауважує, що складовою виконавчого провадження є звернення стягнення на майно боржника. Згідно ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження" (у відповідній редакції) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.
Відповідно до ст. 52 Закону України "Про виконавче провадження" (у відповідній редакції) у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів в обсязі, необхідному для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з цивільного обороту, або обмежено оборотоздатного майна, майна, на яке не може бути звернено стягнення), незалежно від того, хто фактично використовує таке майно.
Безпосередньо порядок продажу арештованого майна визначено ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження", за якою реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у ч. 8 ст. 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. При цьому безпосередньо у Законі України "Про виконавче провадження" обмеження щодо реалізації державного майна в межах виконавчого провадження визначені лише тільки у п. 10-1 розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" і стосуються такі обмеження лише звернення стягнення на активи публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування.
Окремі обмеження щодо звернення стягнення на певні об`єкти права державної власності за певних умов запроваджено Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", яким введено законодавчу заборону мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна; при цьому під примусовою реалізацією майна розуміється відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника, за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами, та рішень щодо зобов`язань боржника з перерахування фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне страхування.
Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що у спірних правовідносинах мала місце примусова реалізація майна УДНДІ "Укрводгео" органом Державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження шляхом звернення стягнення на майно боржника, за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. Через це до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення законодавства, яке регулює порядок примусової реалізації майна державних підприємств в межах виконавчого провадження, а не в межах нормальної господарської діяльності державного підприємства та управління відповідним державним майном.
Зазначене цілком узгоджується з правовою позицією, викладеною в аналогічній справі у постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2013 у справі №907/433/13, на яку вочевидь розумно та послідовно мав покладатися відповідач Мица Ю.В. оцінюючи значення ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" для спірних торгів в період їх підготови і проведення, адже на той момент вказана правова позиція ВГСУ була єдиною правовою позицією суду касаційної інстанції з приводу співвідношення правил Закону України "Про управління об`єктами державної власності" та Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".
У контексті наведеного колегія суддів також вказує на правову позицію, викладену в п. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/22858/17, відповідно до якої Закон України "Про виконавче провадження" є спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентує порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.
Зважаючи на викладене, суд першої інстанції правильно відхилив посилання прокурора в обґрунтування своїх доводів у відповідній частині на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 з огляду на відсутність в ній висновків щодо питання про співвідношення правил Закону України "Про управління об`єктами державної власності" та Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".
Що стосується посилань прокурора та позивача на порушення державним виконавцем приписів ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
За буквальним змістом ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, лише у разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до п.п. 2 - 4, 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", а саме: якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене ст. 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
Водночас, судом першої інстанції правильно встановлено, що жодної з вказаних обставин під час здійснення зведеного виконавчого провадження №54568549 не було в наявності.
У контексті наведеного суд першої інстанції правильно врахував, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №910/8302/18, передумовою застосування визначеного ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" механізму виконання рішення суду є саме встановлення державним виконавцем наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу у визначених нормами п.п. 2-4, 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" випадках.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України №5-рп/2013 від 26.06.2013 по справі №1-7/2013, виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України, беручи до уваги ст.ст. 3, 8, ч.ч. 1, 2 ст. 55, ч.ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, зазначив, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15.05.2019 №2-рп (II)/2019). Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
У пункті 37 Рішення по справі "Деркач та Палек проти України" (заяви №№34297/02 та 39574/02) від 21.12.2004, остаточне з 06.06.2005, Європейський Суд з прав людини зазначив: " 37. Суд знову наголошує, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, пункт передбачає "право на суд", одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб п. 1 ст. 6 детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення ст. 6 як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід`ємна частина "судового процесу" для цілей ст. 6 (рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява №589498/00, п. 34)".
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. За певних обставин така затримка може бути виправданою, але вона не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції права (рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії", заява № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).
У рішенні від 17.05.2005 по справі "Чіжов проти України" (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатись, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично.
Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що необхідність застосування під час здійснення виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" зумовлена метою і спрямованістю відповідної норми закону забезпечити прискорене та гарантоване виконання судових рішень, за реальне виконання яких держава бере на себе позитивну відповідальність. Водночас, таке можливе лише у разі, коли відповідне судове рішення дійсно може бути виконане за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, як цього вимагає ч. 2 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". Інше розуміння вказаних приписів законодавства матиме наслідком створення штучних перешкод та зволікань з виконанням судових рішень, що набрали законної сили, та інших виконавчих документів, що не узгоджуватиметься з принципами верховенства права (ст. 8 Конституції України), обов`язковості судових рішень (ст.129-1 Конституції України) і, найголовніше, із змістом діяльності держави як його визначає ст. 3 Конституції України.
Судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що ані прокурором, ані позивачем не було доведено, що у 2017 році відповідною бюджетною програмою взагалі були передбачені будь-які кошти для забезпечення виконання рішень суду. Не було доведено ані прокурором, ані позивачем також й того, що буквальне, без врахування дійсного змісту та мети закону, виконання державним виконавцем у межах виконавчого провадження приписів ч. 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" призвело б до скорішого та повнішого виконання відповідних судових рішень та інших виконавчих документів, аніж це було фактично зроблено державним виконавцем у спірних правовідносинах.
Колегія суддів також відхиляє посилання прокурора на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 19.09.2018 у справі №808/2227/17, адже вказана правова позиція була сформульована Верховним Судом за відмінних обставин справи, зокрема в адміністративному спорі про законність дій державного виконавця за наявності судового рішення про зобов`язання виконавця вчинити певні дії, від виконання якого він ухилявся.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи прокурора та позивача про проведення спірних електронних торгів, оформлених протоколом проведення електронних торгів №301338 від 04.12.2017, з порушенням вимог чинного законодавства України є помилковими й не відповідають дійсним обставинам справи.
Суд апеляційної інстанції також зауважує, що Велика Палата Верховного Суду вказала, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача (п. 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі №914/2618/16).
Стосовно ж заявленого прокурором (з урахуванням уточнень) позову про витребування спірного майна з володіння відповідача ОСОБА_1 прокурор і в суді першої інстанції, і в суді апеляційної інстанції підтвердив, що відповідна вимога становить віндикаційний позов.
З наведених підстав суд першої інстанції правильно врахував, що спірне майно було продане державним виконавцем на електронних торгах в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження" і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України №2831/5 від 29.09.2016, тобто в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому прокурором та позивачем не доведено порушень порядку підготовки та проведення спірного електронного аукціону, які могли б бути підставою для визнання його недійсним.
Відповідно до приписів абз. 1 ч. 2 ст. 388 ЦК України національний правопорядок України закріплює широкий віндикаційний імунітет майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
При цьому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відхилення доводів прокурора про недобросовісність відповідача ОСОБА_1 , висловлених з посиланням на презумпцію правознайомства (в частині приписів ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності"). Як вже вказувалося раніше, єдина правова позиція суду касаційної інстанції щодо співвідношення вказаних законодавчих приписів із мораторієм на примусову реалізацію державного майна, яка існувала у період підготовки та проведення спірних електронних торгів (а так само і подальшого набуття спірного майна ОСОБА_1 ), була викладена у постанові ВГСУ від 19.11.2013 у справі №907/433/13. Ця правова позиція була чіткою, ясною та зрозумілою і зводилася до неприпустимості застосування обмежувальних приписів ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" до процедур примусового продажу державного майна у процедурах виконавчого провадження. Тому відповідач, який міг (хоча і не був зобов`язаний) знати про цю правову позицію й розумно покладатися на неї, не може бути визнаний недобросовісними набувачами з підстав, що наведені прокурором. Більше того, у розглядуваному випадку колегія суддів також підкреслює, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, покупець майна на прилюдних торгах позбавлений можливості перевірки дотримання спеціальною установою ДП "Сетам" та державним виконавцем порядку проведення торгів, а тому не допускається покладання на такого покупця як сторону укладеного на торгах договору купівлі-продажу додаткового обов`язку перевіряти та аналізувати обставини правомірності вибуття майна з володіння з метою встановлення добросовісності чи недобросовісності такого покупця.
Будь-яких інших доводів та відповідних доказів на підтвердження недобросовісності відповідача як набувача спірного майна ані прокурор, ані позивач як суду першої інстанції, так і апеляційному суду не надали.
У зв`язку з цим колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що відповідно до загальних для всіх видів цивільних правовідносин положень ч. 5 ст. 12 ЦК України особа вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
У свою чергу, ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції не встановлено, а прокурором і позивачем не доведено, жодних ознак недобросовісності чи нерозумності дій відповідача ОСОБА_1 як набувача спірного майна.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісними набувачами спірного майна, яке він придбав у власність оплатно, при цьому таке майно було продане відповідачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Зміст віндикаційного імунітету, закріпленого в абз. 1 ч. 2 ст. 388 ЦК України, не передбачає врахування обставин вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза нею), адже таке врахування властиве іншому віндикаційному імунітету загальному імунітету добросовісності, що разом з його обмеженнями встановлюється приписами ч. 1 ст. 388 ЦК України. Колегія суддів враховує позицію Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово вказувала, що Європейський суд з прав людини зауважив, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти України" №15123/03, § 45) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 145/1330/17 та від 16.11.2021 у справі №904/2104/19). Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про розумність та доречність зауваження в контексті правової оцінки спірних правовідносин, що відповідно до сучасних доктринальних позицій у вітчизняній науці цивільного (приватного) права для застосування віндикаційного імунітету, передбаченого ч. 2 ст. 388 ЦК України, не має значення, чи відразу вибуло майно з володіння власника або управненої ним особи безпосередньо внаслідок продажу на виконання судового рішення або спочатку таке майно вибуло з володіння цих осіб іншим шляхом, а вже після було продано в порядку виконання судового рішення. Тому наявність в «ланцюгу подальших відчужень» факту продажу спірної речі в порядку, встановленому для виконання судових рішень, надає усім наступним набувачам у складі такого «ланцюга» віндикаційний імунітет за правилами ч. 2 ст. 388 ЦК України, сутність якого полягає в тому, що спірна річ не підлягає витребуванню у добросовісного набувача: 1) навіть у тому випадку, якщо наявні підстави, які в силу ч. 1 ст. 388 ЦК допускають витребування речі у добросовісного набувача; 2) незалежно від того, відплатно чи безвідплатно була набута така річ добросовісним набувачем після того, як воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень; 3) незалежно від допущених під час продажу порушень; 4) незалежно від визнання недійсним відповідного правочину з продажу майна (у тому числі продажу на торгах).
Судом першої інстанції встановлено та це підтверджується матеріалами справи, що Мінрегіон (правопопередник позивача у справі) було обізнано про існування зведеного виконавчого провадження №18535583 та наявність в УДНДІ "Укрводгео" значних сум заборгованості по заробітній платі та іншим пов`язаним з трудовими відносинами виплатам. Зазначене однозначно випливає з факту повідомлення позивача про це листом державного виконавця від 25.04.2016 за №18535583/07-01/В-3 в межах виконавчого провадження № 18535583, а також з факту участі представника позивача у судовому засіданні Харківського окружного адміністративного суду під час розгляду справи №820/6213/16.
Однак, позивач не вживав жодних заходів для відновлення платоспроможності УДНДІ "Укрводгео" й недопущення звернення стягнення на державне майно, ані в межах зведеного виконавчого провадження №18535583, ані в межах зведеного виконавчого провадження №54568549, якого безпосередньо стосуються спірні правовідносини сторін.
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (п. 4.1 Рішення КСУ від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про необхідність застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої принцип добросовісності. У ст. I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що поведінка позивача, який протягом тривалого часу не вживав будь-яких заходів щодо виправлення фінансового становища УДНДІ "Укрводгео" як підприємства, що знаходиться в його управлінні, був обізнаним про існування зведеного виконавчого провадження №18535583 (адже був повідомлений про його існування державним виконавцем іще у квітні 2016 року), і не міг не знати про системні фінансово-економічні проблеми в діяльності підпорядкованого йому УДНДІ "Укрводгео" (які призвели до відкриття зведеного виконавчого провадження №54568549 та вчинення відповідних виконавчий дій), не подавав жодних скарг на дії державного виконавця у вказаних зведених виконавчих провадженнях, був учасником судового процесу в Харківському окружному адміністративному суді у справі №820/6213/16 і заперечував проти того, щоб виступати боржником у виконавчому провадженні, а після спливу значного проміжку часу підтримує позовні вимоги прокурора про витребування придбаного на прилюдних торгах нерухомого майна, слід кваліфікувати як очевидне порушення позивачем принципу добросовісності, на якому ґрунтується доктрина "venire contra factum proprium".
У контексті наведеного не можуть вважатися прийнятними доводи прокурора про знищення підприємства внаслідок відчуження в межах зведеного виконавчого провадження №54568549 відповідного майна, закріпленого за УДНДІ "Укрводгео", а також щодо успішної господарської діяльності останнього.
Крім того, колегія суддів також звертає увагу на правову позицію, висловлену в п.п. 17, 21, 22 рішення Європейського суду з прав людини в справі "Шмакова проти України" від 11.01.2024 (заява № 70445/13), відповідно до якої позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип "належного урядування" може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями). Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого.
Суд апеляційної інстанції також зауважує, що прокурор, вимагаючи визнати недійсними спірні електронні торги та витребувати на користь держави в особі позивача спірне нерухоме майно, не ставить питання про компенсацію вартості цього майна відповідачу ОСОБА_1 . При цьому, необхідність проведення одночасної двосторонньої реституції у разі визнання спірних електронних торгів недійсними, безумовно випливала б з буквального змісту приписів абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що задоволення позовних вимог прокурора становило б порушення права мирного володіння відповідачем своїм майном в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Враховуючи встановлені обставини справи та положення законодавства, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
Таким чином, оскільки доводи заявника апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що судом першої інстанції в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для справи, а викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки відповідають фактичним обставинам справи, у зв`язку з чим апеляційна скарга заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 у справі №953/24224/19 підлягає залишенню без змін.
З огляду на те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір за її подання покладається судом на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України, Східний апеляційний господарський суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 у справі №953/24224/19 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 у справі №953/24224/19 злишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені ст. 286 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 16.05.2024.
Головуючий суддя Н.О. Мартюхіна
Суддя О.І. Склярук
Суддя І.А. Шутенко
Суд | Східний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 06.05.2024 |
Оприлюднено | 20.05.2024 |
Номер документу | 119097951 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі) про державну власність щодо визнання незаконним акта, що порушує право власності |
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Мартюхіна Наталя Олександрівна
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Мартюхіна Наталя Олександрівна
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Мартюхіна Наталя Олександрівна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні