Постанова

від 05.03.2024 по справі 727/3067/23

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 березня 2024 року м. Чернівці Справа № 727/3067/23

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Лисака І.Н.,

суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.,

секретар: Собчук І.Ю.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний виконавець виконавчого округу Чернівецької області Кондрюк Костянтин Олександрович, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко Алла Володимирівна, товариство з обмеженою відповідальністю «ФК «Верум Капітал»,

при розгляді справи за апеляційними скаргами ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 грудня 2023 року та ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 грудня 2023 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2023 року, ухвалені під головуванням судді Гавалешка П.С., дата виготовлення повного тексту рішення 15 грудня 2023 року, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом зобов`язання ОСОБА_5 повернути ОСОБА_1 кошти в сумі 2059 252,51 грн.

В обґрунтування вимог вказувала, що рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23.11.2009 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ВАТ «ВТБ Банк» борг за кредитним договором №131/04/08 від 09 квітня 2008 року ,забезпечений договором іпотеки, серія та номер: ВКК №349955-349956, посвідчений 09 квітня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Балацьким О.О. в розмірі 2 059 252, 51 грн та судові витрати.

29 березня 2018 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ТОВ «ГРОУФ КАПІТАЛ ФАКТОРИНГ» був укладений договір про відступлення права вимоги грошових Провадження №22-ц/822/207/24

зобов`язань за кредитним договором №131/04/08 від 09 квітня 2008 року, відповідно до умов якого право вимоги до ОСОБА_8 передано ТОВ «ГРОУФ КАПІТАЛ ФАКТОРИНГ».

13 серпня 2018 року між ТОВ «ГРОУФ КАПІТАЛ ФАКТОРИНГ» та ТОВ «ФК «ВЕРУМ КЕПІТАЛ» укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги грошових зобов`язань за кредитними договорами, відповідно до якого право вимоги до ОСОБА_8 за кредитним договором № 131/04/08 від 09 квітня 2008 року передано ТОВ «ФК «ВЕРУМ КЕПІТАЛ», яке згідно умов договору набуло права вимагати замість первісного кредитора належного виконання боржником зобов`язань в межах переданого права вимоги.

12 листопада 2019 року між ТОВ «ФК «ВЕРУМ КЕПІТАЛ» та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги грошових зобов`язань за кредитними договорами №1/2018_ГВ, відповідно до якого право вимоги за кредитним договором №131/04/08 від 09 квітня 2008 року до ОСОБА_1 передано ОСОБА_2 .

Надалі, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 грудня 2021 року визнано недійсним договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги грошових зобов`язань до ОСОБА_1 , укладений 12.11.2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «ВЕРУМ КЕПІТАЛ».

На підставі наведеного та із врахуванням норм права, що регулюють спірні правовідносини, просила позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 грудня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду сторона позивача оскаржила його в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 свої зобов`язання по кредитному договору виконала в повному обсязі шляхом досудового виконання основного зобов`язання, а саме укладення 28 листопада 2019 року нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку, забезпеченого іпотекою, та сплатою суми боргу в розмірі 2 056 252,51 грн, які отримано ОСОБА_2 .

З часом, позивачка дізналась, що договір переуступки права вимоги був укладений у незаконний спосіб, а саме, що однією із сторін договору є фізична особа ОСОБА_2 , який незаконно отримав задоволення права вимоги щодо виконання боргового зобов`язання та, як наслідок, звернулась до суду з вимогою про визнання договору переуступки права вимоги недійсним і, надалі рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 грудня 2021 року визнано такий договір недійсним.

За вказаних обставин ОСОБА_1 як зацікавлена сторона - боржник за наслідками визнаного договору переуступки вимоги недійсним звернулась до суду із вимогою про застосувати наслідки недійсності правочину на підставі ст.ст.216, 1212 ЦК України.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов висновку про сплив позовної давності внаслідок неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального й процесуального права, вказавши, що ОСОБА_2 отримав спірні кошти у грудні 2019 року, а тому саме з вказаної дати слід відраховувати перебіг позовної давності.

Таке твердження є помилковим та недоведеним з боку відповідача, відтак початок перебігу строку позовної давності слід відрахувати з жовтня 2021 року, оскільки ОСОБА_1 саме тоді дізналася про незаконну угоду щодо відступлення прав вимог.

На підставі наведеного просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

В свою чергу сторона відповідача також подала апеляційну скаргу, просить рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 6 грудня 2023 року змінити в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог, відмовивши позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі за безпідставністю.

Обґрунтовуючи скаргу наводить обставини справи, а саме стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, переходу права вимоги у справі до ОСОБА_2 .

Наголошує, що фактичного виконання рішення суду у повному обсязі ані до написання заяви, ані після її написання так і не відбулося. Усі кошти, отримані за договором купівлі-продажу житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами від 28.11.2019 року були передані особисто ОСОБА_7 , яка діяла в інтересах ОСОБА_1 , на підставі довіреності, копія якої міститься в матеріалах справи, що підтверджується умовами договору.

Звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що у будь-якому випадку із вимогою про застосування наслідків недійсності договору про відступлення права вимоги №1/2018_ГВ до ОСОБА_2 може звертатися лише ТОВ «ФК «ВЕРУМ КЕПІТАЛ», в той же час як спору між відповідними особами немає і ТОВ «ФК «ВЕРУМ КЕПІТАЛ» не має до відповідача жодних претензій майнового характеру у зв`язку із визнанням недійсним укладеного між ним договору.

Вказує, що ОСОБА_1 звернулась до суду із вимогою стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 2 059 252 грн, разом з тим жодного підтвердження, що кошти в такому розмірі коли-небудь взагалі були передані нею ОСОБА_2 , матеріали справи не містять, а метою такого позову є нічим іншим, ніж спроба уникнути сплати боргу та виконання рішення суду.

Апелянт наголошує, що одностороння реституція законодавством не передбачена, ОСОБА_1 стороною договору, який було визнано недійсним рішенням суду, не була, то відповідно будь-які законні підстави для задоволення її позову та застосування наслідків недійсності правочину й повернення їй ОСОБА_2 грошових коштів відсутні.

Крім того, просить додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2023 року скасувати та винести нове рішення, яким заяву адвоката Білої У.М., яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_2 , задовольнити і стягнути з позивача на користь відповідача 27 000 грн в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Звертає увагу апеляційного суду, що зазначений в акті розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу не перевищує наведений у відзиві на позовну заяву попередній розрахунок суми судових витрат, понесений позивачем у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також співпадає із сумою фактично сплачених коштів за договорами про надання правової допомоги № 22/21 від 15 березня 2021 року між Адвокатським об`єднанням «ЛУА ПАРТНЕРИ» та ОСОБА_2 та № 6/23 від 10 серпня 2023 року між Адвокатським бюро «Уляни Білої» та ОСОБА_2 .

Зазначає, що з відповідних договорів вбачається, що гонорар за послуги, що надаються, становить 1000 грн за годину роботи.

На підтвердження понесених позивачем витрат суду було надано копії договорів про надання правничої допомоги із зазначенням суми гонорару, звіт (акт) про надані юридичні послуги із детальним описом робіт, які були здійснені адвокатом в рамках розгляду даної справи, а також квитанції, які підтверджують перерахунок ОСОБА_2 на рахунок АБ «УЛЯНИ БІЛОЇ» коштів у розмірі 27 000 грн.

Вказує, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №910/12876/19).

Наголошує, що позивачем було у повній мірі доведено обсяг та вартість наданих адвокатом послуг (правничої допомоги), у зв`язку із чим вони підлягають стягненню у повному розмірі.

Вказала, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, становить 15 000 грн.

У відзиві ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , просить у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити. Вказує, що відлік трирічного строку, який є строком на звернення до суду, слід відраховувати з листопада 2019 року, у зв`язку із чим позивачкою пропущено строк позовної давності.

Заслухавши суддю-доповідача, ухваливши відмовити у задоволенні клопотань представників сторін про відкладення розгляду справи внаслідок відсутності доказів обґрунтувань поважності причин, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах її доводів та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1)керує ходомсудового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядаєсправи неінакше якза зверненнямособи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збираннядоказів уцивільних справахне єобов`язком суду,крім випадків,встановлених цимКодексом.Суд маєправо збиратидокази,що стосуютьсяпредмета спору,з власноїініціативи лишеу випадках,коли ценеобхідно длязахисту малолітніхчи неповнолітніхосіб абоосіб,які визнанісудом недієздатнимичи дієздатністьяких обмежена,а такожв іншихвипадках,передбачених цимКодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Таким чином, оскільки укладений між сторонами правочин було визнано недійсним, рішення суду від 16 грудня 2021 року набрало законної сили, та з метою належного захисту порушених прав позивача, дійшов висновку, що наявні підстави для задоволення позовних вимог, однак у зв`язку із тим, що позивач звернулась до суду із даним позовом 29.03.2023 року - після спливу позовної давності, існують підстави для відмови в задоволенні позову.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вимогам закону, виходячи з наступного.

Обставини справи щодо стягнення солідарно з ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованості за кредитним в розмірі 2059252,51 грн на підставі рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23.11.2009 року, зміни прізвища з ОСОБА_10 на ОСОБА_11 , відступлення (купівля-продаж) права вимоги грошових зобов`язань від 12.11.2019 року між ТОВ «ФК «Верум Капітал» та ОСОБА_2 щодо кредитного договору №131/04/08 від 09.04.2008 року, іпотечного договору №131/04/08/Рі/з від 14.04.2008 року, договору поруки №131/04/08/Рі/п від 09.04.2008 року, скасування арешту на будинок по АДРЕСА_1 на підставі ухвали Першотравневого районного суду м. Чернівці від 12.10.2022 року, яка залишена без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 24.11.2022 року,- сторонами визнається та не заперечується (т.1 а.с.16, 17-22, 31, 35-41).

28.11.2019 року ОСОБА_2 подав приватному нотаріусу ЧМНО Іщенко А.В. заяву, в якій вказав, що є кредитором та іпотекодержателем і у зв`язку із проведенням погашення заборгованості та виконанням зобов`язання просив зняти заборону відчуження нерухомого майна, здійснити реєстрацію припинення заборони відчуження та реєстрацію припинення іпотеки в державному реєстрі речових прав нерухомого майна щодо нерухомого майна, предмета іпотеки: житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.23).

21.08.2019 року ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_7 на управління та розпорядження належним їй на праві власності майном, а саме житловим будинком по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.25).

28.11.2019 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_7 , та ОСОБА_12 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_1 за ціною договору 2131162 грн, вказана сума відповідає визначеній у звіті МКБТІ про незалежну оцінку від 26.11.2019 року (т.1 а.с.24, 26).

28.11.2019 року приватним виконавцем Кондрюком К.О. направлено лист №1980 ОСОБА_2 про те, що на його адресу надійшло повідомлення боржника про наявність покупця, який має намір придбати житловий будинок по АДРЕСА_1 (т.1 а.с.65).

ОСОБА_2 28.11.2019 року подав приватному виконавцю Кондрюку К.О. заяву про надання згоди на реалізацію зазначеного будинку (т.1 а.с.65/зворот).

Згідно розпорядження №59761200 від 29.11.2019 року грошові кошти в розмірі 250000 грн, що надійшли 28.11.2019 року на рахунок з обліку депозитних сум при примусовому виконані виконавчого документа №2-1545/2009, були перераховані у розмірі 227272,73 грн ОСОБА_2 , що також підтверджується платіжним дорученням №158 від 29.11.2019 року (т.1 а.с.66/зворот).

06.05.2021 року приватним виконавцем Кондрюком К.О. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №59761200 з підстав п.9 ч.1 ст.39, 40 ЗУ «Про виконавче провадження» (т.1 а.с.30).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16.12.2021 року визнано договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги грошових зобовязань до ОСОБА_1 , укладений 12.11.2019 року між ТОВ «ФК «Верум Капітал» та ОСОБА_2 , недійсним (т.1 а.с.32-34).

Вказаний позов пред`явлено з підстав ст.ст.216, 1212 ЦК України.

Щодо застосування судом строку позовної давності, колегія суддів вказує наступне.

У цій справі сторона відповідача у відзиві заявила про пропуск позивачем строку позовної давності (т.1 а.с.62-64).

У ст.ст.257, 258 ЦК України визначено два види строків позовної давності: загальний і спеціальний, а відповідно до ч.1 ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Згідно із законом від 30.03.2020 року №540-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК доповнено п.12, яким під час карантину строки, визначені, зокрема, ст.ст.257, 258 Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

У п.12 розд.«Прикінцеві та перехідні положення» ЦК в редакції закону №540-IX перелічені всі статті цього кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину.

Постановою КМУ від 11.03.2020 року №211 установлено з 12.03.2020 року на всій території України карантин, строк якого неодноразово продовжувався.

У постанові ВС від 07.09.2022 року у справі №679/1136/21 зроблено висновок, що з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, п.12 «Перехідних і прикінцевих положень» ЦК щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених, зокрема, ст.ст.257, 258 цього кодексу, підлягає застосуванню і в тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом, збільшена за домовленістю сторін на підставі ст.259 ЦК України.

Навіть з урахуванням того, що судом першої інстанції зроблено висновок про те, що строк позовної давності розпочав свій перебіг з 12.11.2019 року, карантин введено з 12.03.2020 року по 01.07.2023 року, тобто позов, пред`явлений 29.03.2023 року, поданий у межах строку позовної давності, а тому заява сторони відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності задоволенню не підлягала.

Щодо суті спору, то суд апеляційної інстанції вказує таке.

За змістом ст.ст.15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 вказано, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 11, частинами першою, другою статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Тлумачення положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

У той самий час сама лише наявність укладеного між сторонами договору не є достатньою підставою для віднесення до договірних будь-яких правовідносин, що виникають між цими особами. Для визнання відповідних зобов`язань між сторонами договірними необхідним є встановлення факту їх виникнення саме на підставі умов та на виконання відповідного договору.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі №912/2601/19.

Що стосується застосування до спірних правовідносин ст.216 ЦК України.

У статті 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину. У частині першій цієї статті зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочинукожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з частиною другою статті 216 ЦК України якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Правило ст 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

У постановах Верховного Суду від 26.06.2018 року у справі №916/1952/17 від 12.09.2019 року у справі №915/1868/18, від 14.05.2020 року у справі №916/1952/17, міститься висновок про те, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Однак, цей висновок не можна застосовувати у відриві від контексту та обставин справи. У цих постановах Верховний Суд звертав увагу на те, що правила абз.1 ч.1 ст.216 ЦК України (двостороння реституція) застосовуються тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. У тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема ст.1212 ЦК України.

Аналогічний висновок міститься в постанові ВС від 06 жовтня 2022 року у cправі №911/1528/15.

Що стосується застосування до спірних правовідносин ст.1212 ЦК України.

Наявність між сторонами договору, який є нікчемним або який визнано недійсним, виключає можливість стягнення переданих на його виконання коштів на підставі статті 1212 ЦК України. У тому разі, якщо договір між сторонами не був укладений, тобто правова підстава передачі коштів у момент їх передачі відсутня, до правовідносин застосовується стаття 1212 ЦК України.

Аналіз статті 1212 ЦК України вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

Таким чином, застосування у кожному конкретному випадку положень статей 1212 або 216 ЦК України залежить від обставин, за яких грошові кошти передавалися відповідачу.

Крім того, колегія суддів вказує на те, що грошові кошти, які вимагає повернути позивач, були фактично сплачені на виконання рішення суду щодо стягнення заборгованості за кредитним договором і підлягало обов`язковому виконанню. Як наслідок, виконавче провадження у спорі щодо заборгованості було закрито з підстав виконання.

Як вбачається з матеріалів справи, реституція не відбулася, доказів такого не міститься, відомостей, що попередній кредитор ТОВ «ФК «Верум Капітал» звернувся до ОСОБА_1 із вимогами щодо погашення заборгованості згідно рішення суду не надано, з чого колегія приходить до висновку про відсутність порушення прав позивачки, оскільки наслідки визнання недійсним договору відступлення (купівлі-продажу) права вимоги грошових зобов`язань до ОСОБА_1 можуть вплинути тільки на права ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Верум Капітал» та ТОВ «Гроуф Капітал Факторинг».

Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року в справі №148/2112/19.

Про те, апеляційний суду нагадує, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Очевидно, що дії позивача, яка спочатку 09.04.2008 року уклала кредитний договір №131/04/08, отримала кредитні кошти, умови якого в подальшому не виконувала та, як наслідок, кредитор звернувся до суду з позовом й отримав на свою користь рішення суду про стягнення заборгованості, надалі неодноразово відступив право вимоги, останній покупець такої ОСОБА_2 скористався своїм правом вимоги та діючи в межах ЗУ «Про виконавче провадження» домігся виконання рішення суду, а згодом ОСОБА_1 пред`явила позов про визнання договору про відступлення права вимоги грошових зобов`язань недійсним, і як наслідок, застосування наслідків недійсності правочину суперечить її попередній поведінці (звернення до кредитора щодо дозволу на реалізацією предмета іпотеки та сплати в рахунок виконання рішення отриманих від цього коштів) і є недобросовісною.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі №450/2286/16-ц).

Крім того, колегія суддів формуючи внутрішнє переконання щодо оцінки доказів, обставин справи, що впливає на це, констатує, що розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (ст.3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (ч.3 ст.2 ЦПК України).

Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обґрунтованим, а й справедливим за своєю суттю. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі №133/2718/18, від 17 листопада 2021 року в справі №755/5684/18-ц, від 08 грудня 2021 року в справі №466/8968/19, від 16 червня 2022 року в справі №150/180/20.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

За таких обставин, законодавчо передбачені способи захисту цивільних прав не повинні використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу, отже суд зробив помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позову та відмови в його задоволенні через пропуск строку позовної давності, у зв`язку із чим апеляційна скарга сторони позивача підлягає задоволенню частково, а сторони відповідача повністю, основне рішення суду зміні із зазначенням інших мотивів для відмови в задоволенні позову.

В силу ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , з приводу додаткового рішення суду першої інстанції то колегія суддів відзначає таке.

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин 1, 3 ст.131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, засади організації і діяльності якої та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Зазначеним положенням Конституції України кореспондує стаття 15 ЦПК України положеннями якої передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою, а представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

За змістом положень статей 1, 26, 27 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах; адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, за яким, зокрема, клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до визначення, наведеного у ст.30 зазначеного Закону, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, визначеними частинами третьою п`ятою, дев`ятою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами третьою п`ятою, дев`ятою статті 141 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні здійснених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

Аналогічний висновок міститься в постанові ВС від 18.03.2021 року у справі №910/15621/19 та від 28.04.2021 року у справі №910/12591/18.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.137 ЦПК України).

Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 та ч.6 ст.137 ЦПК України).

Крім того, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 року у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 року у справі №922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123 - 130 Господарського процесуального кодексу України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово акцентував увагу на тому, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 року у справі №911/2737/17).

Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Так, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу надано наступні докази: копію договору про надання правничої допомоги №22/21 від 15.03.2021 року укладений між ОСОБА_2 та АО «ЛУА Партнери», де крім іншого, обумовлено гонорар за послуги, що надаються АО становить 1000 грн за годину роботи (т.1 а.с.201-203); копію договору про надання правничої допомоги №6/23 від 10.08.2021 року укладений між ОСОБА_2 та АБ «Уляни Білої», де крім іншого, обумовлено гонорар за послуги, що надаються АБ становить 1000 грн за годину роботи (т.1 а.с.204-206); копію звіту (акт) про надані послуги у зв`язку із розглядом справи №727/3067/23 від 08.12.2023 року згідно якого адвокатом надано наступні види правничої допомоги: 01.05.2023 року підготовка клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та відкладення судового засідання, відправка клопотання до суду 1 год; 02.05.2023 року ознайомлення з матеріалами справи в суді, вивчення позовної заяви, додатків, визначення правової позиції по справі 2:30 год; 17.05.2023 року аналіз судової практики у відповідній категорії справ та визначення правової позиції по справі 4 год; підготовка відзиву на позовну заяву 4 год; формування додатків, відправлення відзиву стороні та суду, контроль отримання 1:30 год; 29.05.2023 року підготовка клопотання про залучення до участі у справі 3-х осіб, відправка та контроль отримання 2:30 год; підготовка клопотання про виклик свідка, відправка та контроль отримання 2:30 год; 30.05.2023 року підготовка клопотання про розгляд без участі, відправка та контроль отримання 0:30 год; 20.06.2023 року підготовка до судового засідання та участь у засіданні 1 год; 11.07.2023 року та 18.07.2023 року підготовка до судового засідання та участь у засіданні по 2 год; 31.07.2023 року підготовка клопотання про відкладення судового засідання та подання до суду 0:30 год; 11.09.2023 року та 15.11.2023 року підготовка до судового засідання по 0:45 год; 06.12.2023 року підготовка до судового засідання та участь у засіданні 1:30 год, а всього 27 год вартістю 27000 грн (т.1 а.с.207/зворот); копії платіжних інструкцій про оплату (т.1 а.с.208-209).

19.12.2023 року стороною позивача подано клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, де з посиланням на норми права, що регулюють вказані відносини, зазначено, що сума за годину роботи адвоката є необґрунтованою, здійснені процесуальні дії не призвели до бажаного результату.

Дійсно, чинне процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі.

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21 зазначено, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року в справі №910/12876/19).

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі №927/237/20).

У додатковій постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі №910/13060/21 вказано, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання сторін від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів юридичних осіб.

Відтак, питання розподілу судових витрат не є вимогою позову, яка направлена на захист порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і є певною мірою відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, в тому числі процесуальних, під час розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що ЄСПЛ (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04, § 268)) присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Однак, беручи до уваги принцип співмірності, слід пам`ятати, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 27 000 грн є завищеними, належним чином не обґрунтованими, що суперечить принципу розподілу судових витрат, а тому судом першої інстанції вірно здійснено їх розподіл та визначено суму до стягнення з позивача на користь відповідача у розмірі 10000 грн.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст.263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

В силу частин 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду змінено лише в частині мотивування, але таке не призвело до задоволення позовних вимог, відсутні передбачені законом підстави для розподілу судових витрат ОСОБА_1 , однак з урахуванням того, що доводи апеляційної скарги сторони відповідача знайшли своє підтвердження частково, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 16 104 грн (т.2 а.с.64/зворот).

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 грудня 2023 року задовольнити частково та ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 грудня 2023 року задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 грудня 2023 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині це ж рішення суду залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2023 року залишити без задоволення, а вказане рішення без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 16104 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з часу складання повного тексту постанови.

Головуючий І.Н. Лисак

Судді: Н.К. Височанська

І.М. Литвинюк