Рішення

від 20.02.2024 по справі 910/16625/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.02.2024Справа № 910/16625/23

За позовом Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 )

до Товариства з обмеженою відповідальністю "МКТ-Комюнікейшн" (м. Київ)

про визнання недійсним пункту договору та стягнення 534 677,51 грн,

Суддя Ващенко Т.М.

Секретар судового засідання Шаповалов А.М.

Представники учасників справи:

Від позивача: ОСОБА_1

Від відповідача: Скляревська Н.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Військова частина НОМЕР_1 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МКТ-Комюнікейшн" про визнання недійсним пункту 3.1. договору №35-22 від 22.02.2022 з підстав його невідповідності нормам чинного законодавства України в частині оподаткування поставленого відповідачем товару ПДВ та стягнення безпідставно отриманих відповідачем коштів у вигляді сплаченої суми ПДВ у розмірі 450 000,00 грн, а також 65 333,67 грн інфляційних втрат та 19 343,84 грн 3 % річних.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.10.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, її розгляд вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 05.12.2023.

13.11.2023 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, яким він заперечує проти задоволення позову та зазначає про його необґрунтованість.

15.11.2023 позивачем подано відповідь на відзив.

05.12.2023 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 16.01.2024.

16.01.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 20.02.2024.

16.02.2024 від відповідача надійшли додаткові пояснення по справі.

У судовому засіданні 20.02.2024 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у відзиві та інших заявах по справі.

20.02.2024 суд, по виходу з нарадчої кімнати, проголосив вступну та резолютивну частини рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у строк, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення відповідача, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

22.02.2022 між військовою частиною НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України (позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» (відповідач) було укладено договір 35-22 (далі - Договір), згідно з п.1.1. якого постачальник зобов`язався у визначені договором строки передати замовнику у власність ручний детектор металу та іонізуючого випромінювання CEIA PD240 (код 38430000-8-детектори та аналізатори) далі - товар, якість, кількість, асортимент і ціна якого, зазначені у специфікації та технічному завданні, які є невід`ємною частиною цього договору, (додаток 1), (додаток 2), а замовник зобов`язався прийняти цей товар та оплатити на умовах цього договору.

Відповідно до п. 3.1. Договору його загальна сума складає 2 700 000,00 грн, у тому числі податок на додану вартість 450 000,00 грн.

На виконання Договору 17.05.2022 відповідач поставив, а позивач прийняв товар на суму 2 700 000,00 грн з ПДВ.

Позивач оплатив поставлений відповідачем товар у сумі 2 700 000,00 грн, у тому числі ПДВ 450 000,00 грн, платіжним дорученням від 17.05.2022 № 835.

Північним офісом Держаудитслужби проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Військової частини НОМЕР_1 за період з 01.01.2022 по 31.12.2022, за результатами якої встановлено, що відповідно до Реєстру платників єдиного податку відповідач з 01.04.2022 є платником єдиного податку 3-ї групи за ставкою 2%, про що позивача не було повідомлено.

Постачання товару за Договором відповідачем було здійснено 17.05.2022, тобто в період його перебування у статусі платника єдиного податку 3-ї групи за ставкою 2%.

Вимоги позовної заяви обґрунтовано тим, що відповідач за відсутності правових підстав включив до вартості товару за Договором суму податку на додану вартість у розмірі 450 000,00 грн, який позивачем оплачено в повному обсязі. Наведене призвело до втрат фінансових (матеріальних) ресурсів позивача на суму 450 000,00 грн.

29.08.2022, 13.09.2022, та 21.09.2022 позивач звертався до відповідача з листами-вимогами про повернення зайво сплачених коштів за Договором, які отримувачем залишені без задоволення.

За таких обставин, позивач вважає, що Договір у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість за ставкою 20 відсотків у розмірі 450 000,00 грн має бути визнаний судом недійсним, а сплачені кошти - повернуті позивачу із застосуванням наслідків, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Заперечення відповідача проти позову зводяться до неможливості зміни ціни Договору після його виконання, відсутністю встановлених ст. ст. 203, 215 ЦК України підстав для визнання означеного правочину недійсним у частині включення суми ПДВ до ціни товару, та неможливістю застосування ст. 1212 ЦК України з огляду на наявність правових підстав для сплати позивачем спірних коштів відповідачу.

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

У частині 2 статті 712 ЦК України зазначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно із статтею 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За доводами позивача, умова Договору про включення ПДВ до ціни товару не відповідає положенням підпункту 9.5 пункту 9 підрозділу 8 розділу XX Податкового кодексу України.

Проте станом на дату укладення Договору - 22.02.2022, Податковий кодекс України не містив норми, встановленої підпунктом 9.5 пункту 9 підрозділу 8 розділу XX Податкового кодексу України.

За таких обставин, доводи і твердження позивача про наявність передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України підстав для визнання Договору недійсним у відповідній частині не ґрунтуються на законі, тож у задоволенні позову в цій частині належить відмовити.

У той же час судом встановлено, що станом на дату здійснення самої господарської операції з постачання товару за Договором (17.05.2022), діяла редакція Податкового кодексу України, положення підпункту 9.5 пункту 9 підрозділу 8 розділу XX якого передбачали, що платники єдиного податку третьої групи, які використовують особливості оподаткування, встановлені цим пунктом, звільняються від обов`язку нарахування та сплати податку на додану вартість за операціями з постачання товарів, робіт та послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, та при ввезенні товарів на митну територію України, а також від подання податкової звітності з податку на додану вартість, а їх реєстрація платником податку на додану вартість є призупиненою.

Звільнення від оподаткування, встановлене цим підпунктом, не застосовується до операцій із ввезення на митну територію України у митному режимі імпорту та з постачання на митній території України товарів, які мають походження з країни, визнаної державою-окупантом згідно із законом та/або визнаною державою-агресором щодо України згідно із законодавством, або ввозяться з території держави-окупанта (агресора) та/або з окупованої території України, визначеної такою згідно із законом.

Під призупиненням реєстрації платником податку на додану вартість для цілей цього пункту розуміється, що для платників єдиного податку третьої групи, які використовують особливості оподаткування, встановлені цим пунктом, призупиняються права та обов`язки, встановлені розділом V та підрозділом 2 розділу XX цього Кодексу (у тому числі щодо формування податкового кредиту) на період використання особливостей оподаткування, встановлених цим пунктом.

Операції, здійснені платником єдиного податку третьої групи, який використовує особливості оподаткування, встановлені цим пунктом, вважаються такими, що не є об`єктом оподаткування податком на додану вартість.

Для осіб, реєстрація яких платником податку на додану вартість є призупиненою відповідно до цього пункту, обрахунок показників, визначених статтею 200-1 цього Кодексу, призупиняється на період використання особливостей оподаткування, встановлених цим пунктом.

Не враховуються в обрахунку показника ?НаклОтр суми податку на додану вартість за отриманими платником податку на додану вартість податковими накладними та/або розрахунками коригування до таких податкових накладних, зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних, що складені за операціями, дата виникнення податкових зобов`язань за якими припадає (припадала) на період, протягом якого платник податку застосовував спрощену систему оподаткування з урахуванням особливостей оподаткування, встановлених цим пунктом.

Таким чином, господарська операція з постачання відповідачем товару за Договором позивачу станом на 17.05.2022 не обкладалась ПДВ відповідно до чинного закону.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 691 ЦК України встановлено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.

Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.

Якщо продавець прострочив виконання обов`язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлений договором, - на день, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Положення цієї частини про визначення ціни товару застосовуються, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов`язання.

Стаття 632 ЦК України передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Підпунктом 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що ПДВ - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

За змістом підпунктів а, б п. 185.1 ст. 185 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів / послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 Податкового кодексу України.

Дослідивши умови п. 3.1. Договору та Специфікацію до нього, суд встановив, що сторони домовились про включення до ціни товару обов`язкового платежу, встановленого законом - податку на додану вартість.

Водночас після внесення наведених вище змін до ПК України господарська операція з постачання товару за Договором позивачу не була об`єктом оподаткування ПДВ, тож станом на дату постачання товару сума ПДВ не мала включатися до ціни товару та не мала сплачуватися позивачем.

Статтею 1212 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

З огляду на встановлені судом обставини про відсутність підстав для включення суми ПДВ до ціни товару на дату його постачання, сплачені позивачем на рахунок відповідача грошові кошти у розмірі 450 000,00 грн підлягають стягненню з останнього за рішенням суду на підставі ст. 1212 ЦК України.

Відтак суд задовольняє позовні вимоги військової частини НОМЕР_1 у цій частині.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 65 333,67 грн інфляційних втрат та 19 343,84 грн 3 % річних, суд встановив наступне.

Частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 зробила висновок про те, що у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК.

Частиною 1 ст. 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У даному випадку судом встановлено, що відповідачем отримані від позивача кошти утримувалися за наявності правової підстави для цього - чинної редакції пункту 3.1. Договору.

Суд звертає увагу на те, що відповідні положення Договору могли бути приведені у відповідність до змін у законодавстві за домовленістю сторін, або шляхом пред`явлення відповідної позовної вимоги, чого здійснено не було.

Отже, за наявності діючого положення п. 3.1. Договору, висновок про відсутність підстав для сплати позивачем суми ПДВ при постачанні товару за цим правочином зроблений судом лише при розгляді даної справи, тож нарахування і покладення на відповідача наслідків прострочення виконання грошових зобов`язань, встановлених ч. 2 ст. 625 ЦК України, до дати постановлення цього рішення є безпідставним.

У зв`язку з цим суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача нарахувань за ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Частиною 3 ст. 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з ч. 2 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 1 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. (ч. ч. 1, 2 ст. 73 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. ст. 76, 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).

Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Інші доводи і твердження учасників справи судом відхилено як такі, що не спростовують встановлених судом обставин та не можуть вплинути на результат вирішення даного спору.

З огляду на встановлені вище обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Відповідно до ст. 129 ГПК України понесені позивачем витрати по сплаті судового збору покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "МКТ-Комюнікейшн" (04111, м. Київ, вул. Данила Щербаківського, буд.52, оф.322; ідентифікаційний код 23151836) на користь Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) 450 000 (чотириста п`ятдесят тисяч) грн 00 коп. безпідставно отриманих коштів у вигляді сплаченої суми ПДВ та 6 750 (шість тисяч сімсот п`ятдесят) грн 00 коп. судового збору.

3. В іншій частині в позові відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Повний текст рішення складено 06.03.2024.

Суддя Т.М. Ващенко