Постанова

від 18.03.2024 по справі 760/24262/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2024 року

м. Київ

справа № 760/24262/19

провадження № 61-10177св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Держава Україна в особі Шевченківського районного суду міста Києва, Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року у складі судді Коробенка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва, Державної казначейської служби України, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з Шевченківського районного суду міста Києва, Державної казначейської служби України в рахунок відшкодування майнової шкоди 440 538,00 грн; інфляційні втрати у розмірі 1 884 692,27 грн; 3 % річних у розмірі 189 190,00 грн, та на відшкодування моральної шкоди 200 000,00 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він визнаний потерпілим у кримінальному провадженні, яке порушено стосовно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Обвинувальний акт щодо вказаних осіб направлено до Шевченківського районного суду міста Києва ще 15 жовтня 2013 року, однак до цього часу розгляд справи по суті суд не розпочав.

У зв`язку із затягуванням Шевченківським районним судом міста Києва розгляду справи № 761/27603/13-к порушені його майнові права, які полягають у неповерненні його власних коштів.

У зв`язку з бездіяльністю держави її основна охоронна функція не була виконана, а відповідно позивачу не було відшкодовано збитки у розмірі 440 538,00 грн, завдані злочином вчиненим на території України.

Крім того, у зв`язку з тривалим безрезультатним розглядом судом кримінальної справи йому завдано душевних страждань, оскільки він позбавлений права розпоряджатися та користуватися своїми коштами (майном) протягом тривалого часу та змушений витрачати час на постійні звернення до правоохоронних органів, судів, щоб довести порушення своїх прав.

Розмір моральної шкоди, яка, на переконання позивача, завдана йому державою, яка не забезпечила розгляд кримінальної справи та відшкодування йому майнової шкоди завданої злочином, позивач оцінює у 200 000,00 грн.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позивач не надав доказів, які б давали підстави для висновку про те, що розумні строки розгляду Шевченківським районним судом міста Києва кримінальної справи № 761/27603/13-к (кримінальне провадження від 21 листопада 2012 року №12012110000000020) не дотримано, а отже не довів, що внаслідок протиправної бездіяльності органу державної влади йому завдано майнової та моральної шкоди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-48цс13, від 17 жовтня 2011 року у справ №6-42цс11, від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-38цс11, від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12.

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що матеріали справи не містять достатньої сукупності доказів які б підтверджували недотримання Шевченківським районним судом міста Києва розумних строків розгляду кримінальної справи № 761/27603/13-к.

Суди не звернули увагу на те, що обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12012110000000020 від 21 листопада 2012 року, за обвинуваченням ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 за частиною четвертою статті 190 КК України було направлено до суду ще 25 жовтня 2013 року, а також на те, що як матеріали кримінальної справи № 761/27603/13-к, так і матеріали цієї справи, містять достатньо доказів, які підтверджують порушення майнових пав позивача, які полягають у неповерненні його власних коштів.

Суди не врахували, що він звернувся із позовом не до окремого державного органу, яким у цьому випадку є Шевченківський районний суд міста Києва та Державна казначейська служба України, а до Держави Україна, яка не забезпечила захист прав і свобод позивача, а отже не виконала своєї охоронної функції.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 липня 2023 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Погрібному С. О.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи № 760/24262/19 із Солом`янського районного суду міста Києва та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2023 року матеріали справи № 760/24262/19 надійшли до Верховного Суду.

Протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 січня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та цивільну справу № 760/24262/19 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., у зв`язку із обранням судді Погрібного С. О. до Великої Палати Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що в провадженні Шевченківського районного суду міста Києва перебуває обвинувальний акт з відповідними додатками у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами третьою, четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190 КК України, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12012110000000020 від 21 листопада 2012 року.

ОСОБА_1 визнаний потерпілим у вказаному кримінальному провадженні, як особа, грошовими коштами якої у розмірі 440 538,00 грн, заволоділи обвинувачені шляхом зловживання довірою (обману).

Згідно з листом прокуратури міста Києва від 02 березня 2018 року

№ 04/2/4/1-5844-13 обвинувальний акт № 12012110000000020 від 21 листопада 2012 року було направлено до Шевченківського районного суду міста Києва

25 жовтня 2013 року.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені статтею 1166 ЦК України, за змістом якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня 2023 року у справі № 757/57509/20

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.

За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними.

За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Водночас потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, відповідно до якої протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту несвоєчасного виконання обов`язкових дій, а важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів особи.

Такий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/120/19, від 09 вересня 2019 рокуу справі № 9901/486/19, у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 342/158/17, від 15 травня 2019 року у справі № 688/4321/16-а, від 28 квітня 2020 року у справі № 347/1906/16.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що підставою для звернення до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України є незабезпечення Державою Україна його конституційних гарантій на захист прав і свобод, а отже не виконання своєї охоронної функції, яка полягає у порушенні Шевченківським районним судом міста Києва розумних строків розгляду кримінальної справи № 761/27603/13-к (кримінальне провадження від 21 листопада 2012 року №12012110000000020).

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 та надаючи оцінку його доводам щодо розгляду зазначеної кримінальної справи з порушенням розумних строків, як підставу, покладену в основу обґрунтування відшкодування майнової та моральної шкоди, суди попередніх інстанцій урахували тлумачення змісту протиправної бездіяльності, наведене у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року (справа № 11-138заі18), згідно із яким протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів особи. Самі по собі строки поза зв`язком із конкретною правовою ситуацією, набором фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не мають жодного значення. Сплив чи настання строку набувають (можуть набути) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійснення чи утримання від яких встановлюється цей строк.

Така правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2017 року у справі № 12-1393а17, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав відступити від цих висновків.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, (до прикладу, рішення від 27 червня 2000 року у справі «Фрідлендер проти Франції»)) виробив у своїй практиці кілька критеріїв, а саме: складність справи; поведінка скаржника; поведінка судових та інших державних органів; важливість предмета розгляду для заявника. Суд у своїй практиці неодноразово відзначав, що такий критерій є суб`єктивним і має трактуватись у кожному випадку, залежно він певних обставин. Таким чином, розумність строку повинна оцінюватись через призму наведених вище критеріїв на предмет можливості розгляду справи протягом більш або менш тривалого строку. Тому навіть значна тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, з урахуванням певних індивідуальних обставин. Тут слід приділити особливу увагу тому, які саме причини сприяли більш тривалому розгляду справи та пропуску строків, встановлених законодавством (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/120/19).

Аналіз практики ЄСПЛ щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» він роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.

Поняття розумних строків розгляду справи в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нетотожне (неідентичне) поняттю процесуальних строків в національних системах права. Право Європейського Суду з прав людини є «автономним» і його тлумачення Судом Конвенції не пов`язане з тлумаченням права національними судами.

У пункті 1.6. Європейської хартії про статус суддів (Рада Європи, 1998 рік) з урахуванням положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом» зазначено, що на державу покладається обов`язок забезпечувати суддів всіма засобами, необхідними для належного виконання їхніх завдань, і зокрема, для розгляду справ в межах розумного періоду часу.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини завжди призначається компенсація за порушення прав людини. Так, рішенням від 27 липня 2004 року у справі «Ромашов проти України» Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що згідно з правилом 60 Регламенту Суду, будь-яка вимога щодо справедливої сатисфакції повинна містити перелік претензій та має бути подана письмово разом з відповідними підтверджуючими документами чи свідоцтвами, без наявності яких Суд може відхилити вимогу повністю або частково.

Тож без встановлення фактичних обставин справи та оцінки наданих сторонами доказів неможливо зробити висновок з приводу додержання/недодержання державою Україною вимог пункту першого статті 6 Конвенції щодо забезпечення/незабезпечення права всіх учасників справи на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку.

Таким чином, судам попередніх інстанцій належало перевірити доводи позивача стосовно наявності обставин, які підтверджують необґрунтовані затримки під час розгляду кримінальної справи № 761/27603/13-к, у якій він визнаний потерпілим, надати оцінку доказам, наданим ОСОБА_1 на підтвердження зазначених обставин, та відповідно, встановити наявність чи відсутність правових підстав для відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України, на які посилався заявник у позовній заяві.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суди встановили, що матеріали справи не містять достатньої інформації стосовно кримінальної справи, в якій ОСОБА_1 визнано потерпілим, зокрема: відсутні відомості щодо кількості учасників справи (потерпілих, свідків), щодо обсягів матеріалів кримінального правопорушення, кількості епізодів злочинної діяльності тощо.

Згідно з відомостями Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року № З-76/01-19/117/2021/К-301 у період з 26 листопада 2013 року до 14 липня 2021 року для розгляду справи по суті було призначено 95 судових засідань, що вказує на те, що здійснення правосуддя у кримінальній справі не залишене поза увагою суду.

Аналізуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів, а суди не встановили обставин, які б вказували на протиправну бездіяльність органу державної влади, внаслідок якої позивачу завдано майнової та моральної шкоди. Під час розгляду справи позивач не довів фактів безпідставного, невиправданого затягування або невжиття необхідних заходів щодо розгляду Шевченківським районним судом міста Києва кримінальної справи № 761/27603/13-к.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що відповідачем у справі є саме держава Україна й він оскаржує саме її бездіяльність, а не Шевченківського районного суду міста Києва та Державної казначейської служби, з огляду на положення частини четвертої статті 55 ЦПК України, згідно з якими держава бере участь у справі, зокрема, через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції.

Доводи касаційної скарги про те, суди попередніх інстанцій помилково не врахували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6-48цс13, є безпідставними, оскільки у згаданій постанові зазначено, що при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статі 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу». Тобто, правовідносини у вказаній справі та у справі, що переглядається, не є подібними.

У постановах від 17 жовтня 2011 року у справ № 6-42цс11, від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-38цс11, від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, на які посилається заявник у касаційній скарзі, Верховним Судом України викладено висновки щодо відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України, які не підлягали врахуванню судами попередніх інстанцій під час вирішення цієї справи.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи та здійсненою ними оцінкою доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суди попередніх інстанцій інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 13 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник