Постанова

від 29.03.2024 по справі 477/1410/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

29.03.24

22-ц/812/381/24

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 477/1410/20

Провадження № 22-ц/812/381/24

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2024 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Крамаренко Т.В., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участю позивача - ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 ,

представника відповідачки - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Полішко В.В. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики, -

В С Т А Н О В И В :

В серпні 2020 року позивач ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , в якому просив стягнути з неї на його користь грошові кошти у сумі 946646,52 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на початку липня 2015 року ОСОБА_4 звернулась до ОСОБА_1 з проханням надати у борг грошові кошти у розмірі 37400 доларів США.

08 липня 2015 року між позивачем та відповідачкою було укладено договір позики в усній формі, відповідно до ч. 2 ст.1047 ЦК України, за умовами якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 37 400,00 доларів США, про що було складено відповідну розписку від 08.07.2015р. Відповідно до умов договору позики від 08.07.2015р. позика є безпроцентною та підлягає поверненню до 15.09.2019р.

В період 2018-2019 р. відповідачкою було частково повернуто позику на картковий рахунок позивача в розмірі 1431,79 доларів США та 500.00 доларів США було повернуто 15.10.2016р.

На момент звернення до суду позика повернута частково у розмірі 1931,79 доларів США, сума заборгованості відповідачки за позикою становить 35 468,21 доларів США, що відповідно до курсу НБУ на 30.06.2020р. складає 946646,52 грн.

Позивач є одноособовим власником та директором підприємства - суднобудівна компанія "Яхт-верф "Навколо світу", яка була створена ним в 2005 році в м. Миколаєві і зареєстрована по вул. Новозаводська, де розташовані виробничі потужності: декілька виробничих цехів та майстерень. За період від початку діяльності верфі на ній було побудовано 31 вітрильну яхту і моторні катери різного розміру (від 6 до 30 метрів) та різної вартості (від 300000 15000000 грн), що підтверджує фінансові спроможності позивача мати в наявності зазначені в цій заяві кошти та надати їх у позику.

З відповідачкою у справі позивач знайомий з 2009 року, певний час підтримували дружні стосунки. Відповідачка є фізичною особою - приватним підприємцем, основний вид діяльності якої, торгівля промисловими товарами на речовому ринку в м. Миколаєві. Саме на розвиток свого бізнесу і просила відповідачка надати їй кошти в борг.

Оскільки добровільно повернути кошти відповідачка відмовляється, чим порушує їх домовленості, посилаючись на ст. 526, 625, 1046, 1047, ч. 1 ст. 1049 ЦК України ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 946646, 52 грн.

08 грудня 2020 року відповідачка ОСОБА_4 через свого представника звернулася до суду з зустрічною позовною заявою, в якій просила визнати недійсним договір позики на суму 37400 доларів США, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у формі розписки від 08.07.2015 р.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що ч.1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Проаналізувавши положення ст. ст. 1046, 1047, ч.1 ст. 1051 ЦК України, зазначила, що з 2013 по 2016 роки ОСОБА_4 та ОСОБА_1 проживали сумісно без реєстрації шлюбу. Однак, наприкінці липня 2016 року сумісне проживання було припинене через несумісність характерів, регулярні сварки та непорозуміння.

При зустрічі в липні 2016 року позивач, використовуючи безпорадний стан ОСОБА_4 та психологічну нестабільність, пов`язану з розривом стосунків, змусив її написати розписку заднім числом (08.07.2015 року), яку хотів використати, як спосіб впливу на ОСОБА_4 з метою примусового повернення в близькі стосунки. При цьому ОСОБА_1 вказав, що дана розписка є загальною сумою всього подарованого їй майна протягом спільного проживання. ОСОБА_4 , перебуваючи в стресовому стані і не до кінця розуміючи власні дії, підписала вищезазначену розписку з метою якнайшвидше закінчити спілкування з ОСОБА_1 .

Однак, грошові кошти ОСОБА_1 08 липня 2015 р. на підставі розписки ОСОБА_5 не передавав. У день 08 липня 2015 року, який вказаний у розписці як день її складання та отримання ОСОБА_4 грошових коштів, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 знаходились на морському/річковому невійськовому судні (моторній яхті) «SEA WOLF - 007» ВС-975, яка рухалась за маршрутом Одеса (Україна) - Балчик (Болгарія), та здійснили перетин морського кордону України в напрямку Болгарії.

У випадку, якщо під час перетину державного кордону України фізична особа вивозить за межі України грошові кошти у еквіваленті, що перевищує 10 000 євро, то у відповідності до п.2 розділу 2 Інструкції про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 148 від 27.05.2008 року «Про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України» (в редакції станом на 08.07.2015 р.) такі грошові кошти підлягають письмовому декларуванню. Під час перетину державного кордону України 08.07.2015 р. ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_4 грошові кошті у сумі 37400 дол. США письмово не декларували.

Факт перетину ОСОБА_4 та ОСОБА_1 державного кордону Болгарії в морському пункті перетину ( Балчик ) підтверджується відповідними відмітками про перетинання державного кордону в пункті контролю державного контролю Болгарії - Балчик, наявними в паспортах ОСОБА_4 та ОСОБА_1 для виїзду за кордон.

Зазначені факти перетину в період з 08.07.2015 р. по 10.07.2015 р. кордонів двох держав - України та Болгарії, з проходженням відповідних прикордонних та митних процедур, свідчать про неможливість передачі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 грошових коштів у сумі, визначеній в розписці.

Вважає, що вказані факти також свідчать про те, що розписка, датована 08.07.2015 p., не складалась ОСОБА_4 в день 08.07.2015 р. Розписка фактично була написана в липні 2016 р. під впливом психологічного тиску під час припинення ОСОБА_4 та ОСОБА_1 спільного проживання.

Посилаючись на положення ст. 74 СК України, а також враховуючи факт проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_1 однією сім`єю під час складання оспорюваної розписки, вважає, що грошові кошти, майно, інші речі, набуті ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в період з 2013 року по липень 2016 року є їх спільним сумісним майном. Належність грошей в період, яким датована розписка (08.07.2015 р.) ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності унеможливлює передання грошей від ОСОБА_1 до ОСОБА_4 у власність на умовах строкового повернення.

Таким чином, договір позики грошових коштів, які перебувають у спільній сумісній власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у строкову позику від чоловіка до жінки, суперечить нормам Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України щодо правового режиму спільного сумісного майна.

Враховуючи вказане, відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України такий договір позики є недійсним. Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Таким чином, складання ОСОБА_4 розписки від 08 липня 2015 р. про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів, які фактично перебували у їх спільній сумісній власності, без фактичного отримання вказаних коштів, є недійсним правочином, який не створює зобов`язань ОСОБА_4 по поверненню грошових коштів.

З метою встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 звернулась 02.12.2020 р. з відповідною заявою до Жовтневого районного суду Миколаївської області.

Крім того, оскільки розписка була написана ОСОБА_4 під примусом з боку ОСОБА_1 заднім числом, ОСОБА_4 звернулась з відповідною заявою від 03.12.2020 р. про вчинення щодо неї кримінального правопорушення до ГУНП в Миколаївській області.

20 січня 2021 року судом постановлено ухвалу про прийняття для спільного розгляду з первісним позовом зустрічний позов ОСОБА_4

23 березня 2023 року від представника позивача надійшла заява про зміну предмету позову у порядку ст. 49 ЦПК України, в якій просив змінити предмет позову в частині валюти, яку просить стягнути з відповідачки, та зазначити до стягнення суму у відповідності до валюти зобов`язання за договором позики, оскільки постійна зміна курсу гривні відносно долару США вимагала б збільшувати розмір позовних вимог у гривні. А також, позивач вважає за необхідне заявити позовні вимоги про стягнення 3% річних від простроченої суми за ст. 625 ЦК України.

Остаточно просив стягнути з ОСОБА_4 грошові кошти за договором позики 35468,21 доларів США, 3 % річних за період прострочення з 15.09.2019 по 21.03.2023 включно - 3743,12 доларів США, а всього - 39211,33 доларів США.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Миколаєва від 23 березня 2023 року заяву про зміну предмету позову у порядку ст. 49 ЦПК України залишено без розгляду.

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено та стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 946646 грн 52 коп., а також судовий збір у сумі 9466 грн 47 коп. та судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у сумі 420 грн 40 коп.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики на суму 37400 доларів США, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у формі розписки від 08 липня 2015 року, - відмовлено.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив із того, що 08 липня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був укладений Договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого відповідачка взяла у борг у позивача 37400 доларів США, про що було складено відповідну розписку.

З огляду на її зміст, ОСОБА_4 отримала в борг 37400 доларів США. Строк дії договору до 15 вересня 2019 року. Умови договору між сторонами були узгоджені, про що свідчить підпис відповідача. Крім цього, умовами договору передбачено, що позика забезпечується всім майном ОСОБА_4 , що належить їй або буде належати на момент пред`явлення претензій у випадку невиконання нею зобов`язання (т. 1 а. с. 6).

15 жовтня 2016 року ОСОБА_4 передала ОСОБА_1 500 доларів США в рахунок погашення боргу за розпискою від 08 липня 2015 року (т. 1 а. с. 7).

Крім цього, з огляду на надані копії банківських виписок від 21 червня 2020 року, зі змісту яких вбачається, що ОСОБА_7 на картку ОСОБА_1 19 грудня 2018 року перерахувала 11444,00 грн, що еквівалентно за курсом НБУ на дату повернення 410,94 доларів США; 01 серпня 2019 року - 5025,13 грн, що становить 200,83 доларів США; 09 вересня 2019 року сума 5075,00 грн, що еквівалентно 202,30 доларів США; 30 вересня 2019 року - 5025,13 грн, що становить - 208,66 доларів США; 31 жовтня 2019 року сума 5052,13 грн, що еквівалентно 201,04 доларів США; 01 грудня 2019 року сума 5000,00 грн, що становить 208,02 доларів США, загальна сума повернутої позики становить 1931,79 доларів США (т. 1 а. с. 8,9,10,11,12,13).

З відповіді АТ КБ «Приватбанк» від 15 лютого 2021 року № 20.1.0.0.0/7-210205/3501 вбачається, що зарахувань на рахунки ОСОБА_1 2244001912 в період 01 січня 2013 року по 30 серпня 2016 року від ОСОБА_4 - не знайдено по картам рахункам фізичної особи (т. 2 а. с. 206).

Як на підставу фінансової спроможності виконання взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 посилається на Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 31 липня 2020 року № 518540124 (т. 1 а.с. 14-15) з огляду на яку у приватній власності відповідачки перебуває квартири за адресою: АДРЕСА_1 та за адресою АДРЕСА_2 .

В свою чергу, в якості спроможності надання вказаної у розписці суми ОСОБА_1 посилається на договір купівлі-продажу квартири від 08 листопада 2004 року, за яким він продав квартиру по АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 146-147); договір купівлі-продажу житлового будинку від 15 вересня 2005 року, за яким батько позивача ОСОБА_8 продав належний йому житловий будинок (т. 1 а.с. 148-149); договір банківського вкладу, укладеного 09 березня 2005 року між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк» та копію квитанції про внесення коштів на банківський рахунок, згідно з яким у позивача перебувало на депозитному рахунку 150000,00 грн, що еквівалентно на той час близько 30000 доларів США (т. 1 а.с. 150-151, 152); договір банківського вкладу, укладеного між позивачем та Банком «Фінанси та Кредит» від 12 травня 2006 року та копію квитанції про внесення коштів на банківський рахунок, згідно з яким у позивача перебувало на депозитному рахунку 150000,00 грн., що еквівалентно 30000 доларів США (т. 1 а.с. 153-154, 155); копію квитанції від 19 квітня 2006 року про здійснення валютообмінної операції - купівлі 3695 доларів США (т. 1 а.с. 156); копію квитанції від 11 лютого 2008 року про здійснення валютообмінної операції, а саме придбання позивачем 20000 доларів США (т. 1 а.с. 157); копію витягу за результатами безкоштовного запису до ЄДРПОУ про те, що позивач є засновником - власником ТОВ «ЯХТ-ВЕРФ НАВКОЛО СВІТУ» (код ЄДРПОУ 33310519) з 29 грудня 2004 року (т.1 а.с. 158-160); копію рішення протоколу загальних зборів про створення позивачем ТОВ «ЯХТ-ВЕРФ НАВКОЛО СВІТУ» від 29 грудня 2004 року (т. 1 а.с. 161); копію свідоцтва про державну реєстрацію позивача, як суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи з 06 вересня 1999 року (т. 1 а.с. 162).

З наданої позивачем телефонної переписки вбачається, що відповідачка визнає взяті на себе боргові зобов`язання та жалкує, що через різні життєві обставини позбавлена можливості вчасно їх виконати (т. 1 а.с. 163-185).

Проаналізувавши досліджені докази, суд першої інстанції дійшов висновку про укладення договору позики грошових коштів, оскільки відповідачка ОСОБА_4 будучи повнолітньою дієздатною особою власноруч написала та підписала зазначену розписку. За цією розпискою дотримано вимоги до письмової форми правочину.

Оригінал розписки від 08 липня 2015 року був оглянутий в судовому засіданні і відповідачка ОСОБА_4 не заперечувала факт її написання та підписання.

До твердження відповідача та її представників, що розписка була написана під тиском та у безпорадному стані, суд першої інстанції віднісся критично, оскільки в матеріалах справи міститься витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження за № 12020150040003173 за ч. 1 ст. 189 КК України щодо вжиття заходів до невідомих осіб, які з 2017 року вимагають повернення неіснуючого боргу, погрожують знищенням майна та фізичною розправою, відомості про яке внесені 09.12.2020 року (т.3 а.с. 66). В рамках цього кримінального провадження був допитаний позивач (т.3 а.с. 63-65). Однак, з заявою про вчинене кримінальне правопорушення відповідачка звернулась після відкриття провадження у цивільній справі про стягнення з неї боргу позивачем. На запитання суду пояснила, що їй невідома доля цього кримінального провадження. Тобто, протягом трьох років відповідачка не цікавилась станом розслідування у цьому кримінальному провадженні, що на думку суду, свідчить про те, що вказана заява була подана до поліції з метою тиску на позивача, а не для захисту своїх прав.

Також суд першої інстанції критично сприйняв визнання відповідачкою боргу у сумі 2000 доларів США, оскільки, як вбачається з пояснень сторін та свідків, до спілкування з позивачем відповідач бізнесом не займалась. У своїх поясненнях ОСОБА_4 вказувала, що позивач «допоміг їй стати на ноги», а також зазначала, що ні у кого, крім позивача, гроші на розвиток бізнесу не позичала.

Разом з тим, як вбачається з пояснень відповідачки та з огляду на матеріали справи за період з 2013 року відповідачка має декілька торгівельних точок у містах Миколаєві та Києві, за цей час нею було придбано дві квартири у м. Києві, що опосередковано підтверджує те, що сума якою оперувала ОСОБА_4 була значно більшою, ніж 2000 доларів США.

Суд першої інстанції не прийняв до уваги докази, щодо дати написання розписки та передачі грошових коштів, оскільки це спростовується позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 02 липня 2017 року у справі 6-79цс14.

Підставою для задоволення зустрічної позовної заяви позивач за зустрічним позовом та відповідач за первісним позовом ОСОБА_4 зазначала факт їх спільного проживання та ведення спільного господарства, а тому вважала, що в силу частини 1 статті 60 СК України отримала грошові кошти від ОСОБА_1 фактично на праві спільної сумісної власності.

В якості доказів ОСОБА_4 надала письмові пояснення свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які нотаріально засвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Бороздіною О.Г., які підтвердили факт спільного проживання ОСОБА_4 з ОСОБА_1 в період з 2013 року по липень 2016 року, що вони вели сумісний побут та сімейний бюджет. А також вказувала на те, що ОСОБА_1 намагався повернути її шляхом психологічного впливу на близьких відповідачки (т. 1а.с. 115-116, 117, 118-119). Також посилалась на фотографії сторін (т. 1 а.с. 216-229),

Водночас, суд першої інстанції не прийняв до уваги ці докази, оскільки вони спростовуються рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2021 року, яке має преюдиційний характер та яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання майна набутого позивачем та відповідачкою за час спільного проживання спільною сумісною власністю, відмовлено (т. 3 а.с. 44-52).

Твердження відповідачки щодо неможливості укладення договору позики грошових коштів між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у строкову позику від чоловіка до жінки, оскільки це суперечить нормам Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України, суд вважав некоректним.

Таким чином суд першої інстанції проаналізувавши ст. 202, 203, 215, 526, 527, 611, 612, 1046, 1047, ч. 1 ст. 1049 ЦК України, положення постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц, вважав, що мав місце договір позики, що з огляду на вищенаведені квитанції сума боргу відповідачкою сплачена частково, а оскільки має місце неналежне виконання відповідачкою своїх зобов`язань щодо повернення боргу, то, відповідно до положення статей 625, 1049 ЦК України, первісний позов підлягає задоволенню у повному обсязі на суму 946646,52 грн, а зустрічний позов є таким, що не підлягає задоволенню, оскільки позовні вимоги спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідачка ОСОБА_4 через свого представника звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 відмовити та задовольнити зустрічний позов ОСОБА_4 про визнання недійсним договору позики на суму 37400 доларів США, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у формі розписки від 08 липня 2015 року.

В апеляційній скарзі звертає увагу, що позивач в ході судового розгляду не заперечував факт того, що фактично грошові кошти в розмірі 37 400 доларів США не передавались ОСОБА_4 . Натомість суд першої інстанції не врахував дані обставини та не надав належної оцінки, при цьому навіть не зазначив про це в судовому рішенні.

Крім того, вважає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що в період з 07 по 08 липня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 разом виїхали з Одеського морського порту на яхті проекту ВС-975 «Sea Wolf 007» та відправилися в корабельну подорож, що підтверджується відмітками в закордонному паспорті, витягом від 14 січня 2021 року з бази даних «Відомості про осіб, що перетнули державний кордон України» та «Відомості про транспортні засоби, що перетнули державний кордон України» центрального сховища даних ІТС «Гарт-1» за період з 07 липня 2015 року по 10 липня 2015 року. 10 липня 2015 року вони прибули у порт «Balchik» в Болгарії. Враховуючи той факт, що час дороги з Одеського морського порту до порту «Balchik» складає близько трьох днів, дана обставина виключає можливість передачі грошових коштів, оскільки відсутній факт декларування грошових коштів при перетині кордону.

Також зазначає, що під час розгляду даної справи Жовтневим районним судом Миколаївської області було задоволено клопотання про проведення експертизи стосовно встановлення фактичного часу написання розписки від 08 липня 2015 року, проте ОСОБА_1 відмовився надати оригінал розписки для проведення експертизи. Однак, суд першої інстанції проігнорував дану обставину та не надав їй належної правової оцінки.

На думку апелянта, встановлення фактичного часу написання розписки від 08 липня 2015 року та встановлення обставин щодо моменту фактичної передачі коштів має суттєве значення для розгляду даної справи.

Таким чином, вважає, що у своїй сукупності зазначені вище обставини, свідчать про відсутність боргових зобов`язань ОСОБА_4 перед ОСОБА_1 , оскільки договір позики між сторонами не укладався, натомість беручи до уваги відсутність фактичної передачі грошових коштів в розмірі 37 400 доларів США розписка складена від 08 липня 2015 року є неукладеним правочином та не може породжувати жодних прав та обов`язків.

Крім того, звертає увагу, що враховуючи що у будь-якому разі складенню розписки має передувати факт передачі грошей у борг, судом першої інстанції взагалі не досліджено питання фактичної передачі грошових коштів в борг, при цьому позивачем в обґрунтування своїх вимог також не зазначається коли та при яких обставинах передавалися грошові кошти в борг ОСОБА_4 .

Також на думку апелянта судом першої не виконано положення статті 109 ЦПК України та не вирішено питання щодо обставин, які мали бути встановлені судовою експертизою.

Під час судового розгляду справи у суді першої станції, за клопотанням представника відповідача за первісним позовом, ОСОБА_4 , ухвалою суду від 11.01.2022 призначено технічну експертизу документа - розписки від 08.07.2015. Проведення експертизи було доручено експертам Миколаївського відділення Одеського Науково-дослідного інституту судових експертиз.

Призначення вказаної експертизи необхідно було для визначення відносної давності виконання документа та його фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються, яка має на меті з`ясування обставин, що мають значення для цієї справи, а саме встановлення реального часу написання розписки, який надасть змогу встановити її реальну правову природу, та, в подальшому, з метою вирішення спору та винесення законного і обґрунтованого рішення.

У зв`язку із тим, що в штаті Миколаївського відділення Одеського Науково - дослідного інституту судових експертиз відсутні фахівці з проведення хімічних досліджень, яке необхідне для виконання даної експертизи, 17.02.2022 матеріали справи разом із ухвалою про призначення були повернуті до суду першої інстанції.

В подальшому, 03 серпня 2022 року, судом було постановлено ухвалу про заміну установи, вказаної в ухвалі Жовтневого районного суду від 11.01.2022, а саме: з Миколаївського відділення ОНДІСЕ МЮ України на Київський науково-дослідний інститут судових експертиз МЮ України.

27 вересня 2022 року ухвалу суду разом з матеріалами справи повернуто до суду без виконання, оскільки в матеріалах справи відсутній оригінал розписки.

Після цього, 27.01.2023, під час підготовчого судового засідання позивачу за первісним позовом, ОСОБА_1 , було запропоновано надати оригінал розписки від 08.07.2015 для забезпечення проведення призначеної раніше судової експертизи, однак він відмовився надати цей оригінал.

У зв`язку із цим, судом першої інстанції, ОСОБА_1 , було роз`яснено статтю 109 ЦПК України, відповідно до якої у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

В той же час, ОСОБА_1 , після роз`яснення наслідків застосування ст. 109 ЦПК України, зазначив, що йому зрозумілі положення вищезазначеної статті та наслідки відмови надання оригіналу розписки і в черговий раз відмовився надати цей оригінал.

У зв`язку із відмовою ОСОБА_1 надати оригінал розписки від 08.07.2015 для проведення судової технічної експертизи, 27 січня 2023 року, судом першої інстанції протокольною ухвалою було залишено ухвалу про проведення судової технічної експертизи документа без виконання, оскільки без оригіналу розписки провести експертизу неможливо.

Позивач за первісним позовом, ОСОБА_1 , стверджував, що розписка від 08.07.2015 була написана саме в ту дату, якою вона датована, при цьому сторона відповідача за первісним позовом, ОСОБА_4 , наполягала на тому, що розписка була написана у липні-серпні 2016 року, тобто роком пізніше.

Правильне вирішення вказаної суперечки, щодо реального часу написання розписки від 08.07.2015, мало суттєве значення для правильного вирішення даної справи та встановлення істинної правової природи розписки, та належало до компетенції експертів чи, відповідно до ст. 109 ЦПК України, суду.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції, мав самостійно встановити, на підставі наявних доказів, свідчень та пояснень, реальний час написання розписки, чи відмовити у його встановленні, про що окремо вказати у своєму рішенні. Проте судом першої інстанції у своєму рішенні від 13.12.2023 жодним чином не згадано питання пов`язане із не проведеною експертизою з вини ОСОБА_1 , а й взагалі не виконано положень ст. 109 ЦПК України, щодо встановлення факту чи відмови у встановленні такого факту.

Таким чином, на думку ОСОБА_4 суд першої інстанції самоусунувся від вирішення такого концептуального питання, як встановлення реального часу написання документу, що, як наслідок, і потягло ухвалення незаконного рішення від 13.12.2023.

Крім того, вважає, що судом першої інстанції не встановлено дійсну правову природу розписки та не встановлено фактичні обставини справи.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Одне лише зобов`язання повернути позивачу кошти не встановлює, що вони виникли у наслідок саме боргових зобов`язань.

Зміст розписки не містить зобов`язання, визначеного статтею 1046 ЦК України. Фактичні обставини зазначені в розписці, та юридична природа цього документа не направлена на виникнення правовідносин позики між сторонами. З даної розписки не вбачається факту передачі грошових коштів позивачем у власність відповідача у борг.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою, кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та у постановах Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і, залежно від установлених результатів, робити відповідні правові висновки.

Разом з тим, вважає, що позивачем не доведено факт передачі грошових коштів в борг, а судом не встановлено дійсну правову природу розписки.

На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про існування боргових зобов`язань та вчинення дій ОСОБА_4 щодо виконання розписки від 08 липня 2015 року. А перерахування коштів ОСОБА_4 на картку ОСОБА_1 не мають відношення до розписки від 08 липня 2015 року, так як відповідачкою не заперечується факт отримання коштів від ОСОБА_1 в розмірі 2000 доларів США і саме з метою повернення даних коштів здійснювалися перерахування на карту ОСОБА_1 .

Також вважає, що судом першої інстанції безпідставно взято до уваги телефонну переписку та помилково зроблено висновок, що відповідач визнає взяті на себе боргові зобов`язання саме за розпискою від 08 липня 2015 року.

Телефонне листування не є належним доказом, оскільки згідно з практикою Верховного Суду, зокрема, постановою від 19 січня 2022 року у справі № 202/2965/21, роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копією електронного документа) в розумінні положень ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»", тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов`язковим реквізитом електронного документа, оскільки в такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений від внесення правок і викривлення».

Телефонна переписка не містить ідентифікуючих даних абонентів та їх приналежність до сторін у справі, зі змісту переписки не вбачається про яку суму йде мова та правову природу виникнення боргу.

Отже, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності не дають підстави вважати, що переписка підтверджує існування боргових зобов`язань за розпискою від 08 липня 2015 року в сумі 37400 доларів США.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, представником відповідача 26.05.2023 було подано заяву щодо не прийняття до уваги документів долучених до відповіді на відзив від 14.12.2020 ОСОБА_1 , у тому числі роздруківки переписки в телефонних додатках між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з 2017 по 2019 роки, та залишити їх без розгляду. В даному випадку сторона відповідача керувалася не тільки положеннями ЦПК України щодо належності та допустимості доказів, у тому числі порядку подання та оформлення електронних доказів, а й положеннями ЦПК України щодо форми та порядку подання заяв по суті та доказів.

Частиною першою ст. 100 ЦПК України визначено, що електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, який містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

В даному випадку, сторона позивача подала до суду роздруківку переписки в телефонних додатках між позивачем та відповідачем з 2017 по 2019 роки як звичайний письмовий доказ, не посвідчивши його у порядку встановленому ч. 3 ст. 100 ЦПК України, а також, згідно ч. 4 ст. 100 ЦПК України не зазначивши ні в тексті відповіді на відзив, ні в інших документах, про наявність оригіналу такого доказу саме як електронного, що позбавило можливості стороні відповідачки, а також суду першої інстанції, здійснити перевірку автентичності такого доказу та відсутності будь-яких зовнішніх втручань, що можуть змінювати його зміст та сутність, у тому числі шляхом призначення відповідної технічної експертизи.

Також вказує, що позивач, 01.05.2023, під час судового засідання заявив, що роздруківка переписки в телефонних додатках між позивачем та відповідачем з 2017 по 2019 роки, подана ним у зміненій формі, а початковий її варіант (без змін чи доповнень) знаходиться у його володінні. Зазначене твердження позивача беззаперечно вказує на те, що до матеріалів справи було долучено варіант переписки в телефонних додатках саме у тій видозміненій редакції, яка вигідна саме позивачу, тобто така, що не відповідає реальній дійсності та вводить в оману стороннього спостерігача на користь позивача.

Окрім цього, під час розгляду справи у суді першої інстанції, сторона відповідачки наголошувала на тому, що роздруківку переписки в телефонних додатках між позивачем та відповідачем з 2017 по 2019 роки на 23 аркушах, як і інші документи подані разом із відповіддю на відзив не можна брати до уваги та досліджувати у судовому засіданні.

Проте, як вбачається з рішення суду, суд не тільки зазначив, а й дослідив докази ОСОБА_1 , при цьому повністю проігнорувала позицію сторони відповідачки щодо недопустимості розгляду даних документів та їх використання під час ухвалення рішення.

Отже, оскаржуване рішення ґрунтується на недопустимих доказах, які були долучені до матеріалів справи у поза процесуальний спосіб.

Крім того, апелянт вважає, що суд першої інстанції свідомо ухилився від надання оцінки суперечливій поведінці позивача, що може свідчити про упередженість суду при розгляді даної справи.

Так, під час судових засідань ОСОБА_1 підтвердив, що грошові кошти у сумі 37 400 доларів США чи 35 400 доларів США ОСОБА_4 , відповідно до розписки від 08.07.2015 не позичалися та не передавалися. Згідно пояснень ОСОБА_1 , які він надав 07.07.2023: «... ця розписка - це сума всіх грошей, які вона взяла в мене за наші відносини», тобто сам позивач за первісним позовом підтвердив факт того, що позики за розпискою від 08.07.2015 не існує.

Доктрина заборони суперечливої поведінки сформульована в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 09.05.2023 у справі № 909/1188/21, у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, від 01.02.2022 у справі № 910/5175/20), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20.

Враховуючи це, позиція позивача, що була викладена у його позовній заяві, суперечить змісту його подальших заяв по суті (відповіді на відзив, відзиву на зустрічну позовну заяву), поясненнях по суті справи, які він надавав в судовому засіданні, та показанням свідка з його сторони - ОСОБА_12 .

Суперечливою є і позиція позивача стосовно встановлення фактичного часу написання розписки від 08.07.2015, шляхом проведення відповідної експертизи, оскільки останній під час підготовчого судового засідання відмовився надавати оригінал розписки, а в ході судового розгляду справи по суті неодноразово заявляв про готовність надати розписку для проведення експертизи.

Оскільки у даній справі, позивач неодноразово намагався змінювати фактичні обставини справи, підмінювати події та маніпулювати фактами, з метою створити іншу версію ситуації, яка сталася, а також спотворити природу правовідносин, сторона відповідача у його діях вбачає ознаки «естопелю» - суперечливої поведінки, яка підтверджується наступним: змістом відповіді на відзив на позовну заяву від 14.12.2020; змістом відзиву на зустрічну позовну заяву від 16.02.2021; відмовою надати розписку для встановлення фактичного часу її написання; його показаннями та поясненнями в судових засіданнях; показаннями свідка сторони позивача за первісним позовом ОСОБА_12 , який чітко зазначив, що ОСОБА_1 саме давав (не позичав) гроші ОСОБА_4 .

Окремо апелянт зазначає, що на початку ОСОБА_1 стверджував, що він дав в борг 08 липня 2015 року ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 37 400 доларів США, але, коли з`ясувалося, що 8 липня 2015 року ніяких коштів він не передавав, ОСОБА_1 вимушений був підтвердити даний факт. Далі, коли з`ясувалося, що позивач ніяких коштів він у липні 2015 року не позичав, він був змушений змінити свою правову позицію та визнати, що ніяких боргів не було - він просто «давав кошти, тому, що це нормально».

Таким чином, вважає, що боргова розписка від 08.07.2015 не має жодного відношення до надання позики у сумі 37 400 доларів США, а покликана замаскувати інший вид правовідносин, що існували між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у минулому.

Проте, суд першої інстанції у своєму рішенні не надав жодної правової оцінки поведінці ОСОБА_1 , не врахував його пояснення, в яких він підтверджував, що позику у сумі 37 400 доларів США ОСОБА_4 не надавав, що, як наслідок, потягло за собою ухвалення незаконного рішення.

Позивач через свого представника звернувся до суду з відзивом на апеляційну скаргу, в якому вважає її безпідставною та необґрунтованою, та такою, що не підлягає задоволенню.

Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність нібито факту передачі коштів ОСОБА_4 , не дослідження моменту виникнення боргових зобов`язань та їх наявності, зазначає, що суд детально відобразив в оскарженому рішенні зміст процесуальних документів сторін у справі, їх пояснення та всі наявні у справі докази, яким надав також детальну та повну оцінку, які саме докази прийняті до уваги, а які - ні, та підстави такої оцінки судом доказів у справі.

При цьому наведені стороною відповідача у апеляційній скарзі норми матеріального права, якими врегульовано правовідносини позики, зокрема, ст.ст.1947, 1051 ЦК України, суд першої інстанції також застосував правильно, що є очевидним зі змісту рішення.

Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_4 не отримувала у позивача грошові кошти у сумі 37400 доларів США, суперечать правовій позиції сторони відповідачки протягом розгляду справи, оскільки відповідачка не заперечувала факти отримання коштів від позивача у вказаній сумі, вона лише посилалась на те, що це не є борг, оскільки вони нібито перебували у фактичних шлюбних відносинах; позивач підтвердив, що вказана сума була передана відповідачці протягом певного періоду, різними сумами, і в розписці відображена загальна сума боргу на момент складання розписки; ОСОБА_4 не заперечувала факт написання нею розписки власноручно, вона лише посилалась на тиск, що нібито мав місце з боку позивача; відповідач протягом тривалого періоду здійснювала погашення боргу, що підтверджено належними допустимими доказами, у тому числі платіжними документами; ОСОБА_4 у смс-листуванні з позивачем неодноразово підтверджувала факт наявності боргового зобов`язання перед позивачем та його часткового погашення.

Крім того, сторона відповідачки категорично заперечує як раз ті докази, що повністю розставляють всі крапки над "і" та наглядно доводять, хто саме з сторін говорить правду. Зокрема, сторона відповідачки категорично заперечувала щодо смс-листування, з якого чітко вбачалось, що відповідачка визнавала борг, будь - який тиск на неї відсутній, вона частково борг погашала. Протягом всього судового засідання сторона відповідачки намагалась довести свою, неправдиву, версію подій, схожу на бразильський серіал, в якому позивач характеризувався як злодій, що обманув дівчину. У дійсності сторони ніколи разом постійно не мешкали у житлі позивача; кошти він їй надавав для бізнесу, бо бачив, що у неї до цього є здібності; існував блокнот, у якому відповідачка у тому числі робила записи, скільки отримала і скільки віддала. І саме відповідачка розірвала інтимні стосунки та пішла до іншого чоловіка.

Позивач вважає, що суд першої інстанції, дуже педантично з`ясував всі обставини та надав їм правильну оцінку. Причому саме при розгляді справи за позовом ОСОБА_4 було встановлено відсутність у них фактичних шлюбних відносин, відсутність сумісного бюджету, і це рішення є преюдиційним для справи про стягнення боргу та зустрічним позовом.

Таким чином, вважає, що судом першої інстанції повністю спростовані всі доводи сторони відповідача, а в апеляційній скарзі не наведено будь-яких доводів доказів/фактів, які б спростовували викладені обґрунтування суду першої інстанції.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що не проведення експертизи за розпискою свідчить про не встановлення обставин, що мають значення для справи, то ще раз наголошує, що відповідач підтвердила факт написання розписки та те, що на ній міститься її підпис. Тому ці обставини не підлягали доказуванню за ч.1 ст.82 ЦПК України.

Окрім того, вважає, клопотання відповідача про проведення експертизи за розпискою, при наявності факту визнання її написання, було спрямовано виключно на затягування розгляду справи. Ще при розгляді справи та вирішенні питання про призначення експертизи за розпискою сторона позивача з цього приводу надала наступні пояснення, які також були прийняті до уваги судом: «Рішення не заперечувати проти проведення технічної експертизи давності складання розписки відповідачки та надання її експертній установі приймалося моїми представниками. Я не погоджувався з таким рішенням, але і не заперечував проти нього на тому начальному етапі постановлення першої ухвали суду про проведення такої експертизи».

У справі наявні повідомлення Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, повідомлення самого Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз про відсутність технічної можливості проведення судової експертизи зі встановлення часу складання рукописного документа. Також отримана інформація від Київської незалежної судово-експертної установи про те, що встановлення давності виконання штрихів паст кулькових ручок віком більше п`яти років, а також із дискретністю до днів і місяців, в незалежності віл способів, методів і використаного обладнання, є неможливим відповідно до науково обґрунтованих методик проведення судових експертиз в Україні та міжнародної експертної практики Європейської міжнародної мережі судово-експертних установ (оригінал відповіді мається в матеріалах справи). Про неможливість такого ж дослідження з тих же причин Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз зазначено в постанові Верховного Суду від 08.05.2019 року у справі №500/16880/14-ц про неможливість зазначеної експертної установи проведення експертизи у зв`язку з відсутністю у експертів, впроваджених у судово-експертну практику України, методик встановлення абсолютного часу нанесення штрихів, рукописних записів і підписів, виконаних чорнилами (ручкою, спорядженою пастою).

Тому проведення такої технічної експертизи є неможливим, а питання, відповіді на які хоче отримати сторона-ініціатор такої експертизи, ніяким чином не впливають на предмет доказування, а саме - обставини невиконання відповідачкою обов`язку своєчасного повернення отриманих в борг грошей, оскільки строк виконання такого обов`язку, про який сторони домовились між собою, сплинув задовго до звернення позивача до суду. Період, в якому відповідачка отримала кошти в борг і конкретний рік, в якому вона склала розписку з зобов`язанням повернути отримані в борг кошти до певного часу, не впливає на характер правовідносин між сторонами.

Щодо доводів апеляційної скарги про нібито не встановлення судом дійсної правової природи розписки та не встановлення фактичних обставин, то позивач вважає, що по суті є інтерпретацією пункту апеляційної скарги про відсутність факту передачі коштів, не дослідження моменту виникнення боргових зобов`язань та їх наявності, тому доводи на спростування вже викладені стороною позивача на початку відзиву.

Щодо доводів про нібито безпідставність висновків суду про існування боргових зобов`язань та вчинення дій ОСОБА_4 щодо виконання розписки від 08.07.2015 року, позивач вказує, що викладаючи дуже детальні заперечення про прийняття смс-листування сторін у якості доказу визнання боргу, його погашення, відсутності тиску на відповідачку - сторона відповідачки жодним словом не заперечує, що таке листування між сторонами мало місце. Та не зазначає, що це підробка і не надає доказів цього.

Всі доводи зводяться до того, що це не є електронним доказом, бо не містить ЕЦП та не є письмовим доказом.

Таким чином, вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано прийняв смс-листування, як доказ у справі при її вирішенні, оскільки оглянув оригінал смс-листування на телефоні та прийняв долучену до справи паперову роздруківку, оскільки вона відповідала оригіналу. При цьому відповідачка не заперечувала ці факти та не надала доказів зворотного. Ці докази відповідали іншим доказам у справі, у тому числі поясненням самої відповідачки.

Щодо прийняття судом доказів щодо продажу квартири, договорів банківського вкладу, внесення коштів на рахунки, здійснення валютообмінних операцій тощо - то суд ретельно з`ясував, чи були взагалі у позивача грошові кошти та можливість надати у борг суму, вказану у розписці (бо вона є значною), що мало значення для вирішення справи, тим більш, що ОСОБА_4 у зустрічному позові оспорила боргові зобов`язання.

Також посилається на відсутність суперечності у правовій позиції позивача, оскільки в первісній позовній заяві адвокат позивача, що її складав, відобразив правову підставу позову, керуючись виключно розпискою. Сам позивач, оскільки не є юристом та не має спеціальних знань у цій сфері, не усвідомлював важливість детального відображення обставин написання розписки та погашення боргу. Тим більш, що не очікував заперечень відповідачки проти необхідності погашення боргу, подання позовів проти нього, перекручення стороною відповідачки фактів, подання заяви до поліції тощо. Навіть смс-листування, переказ йому частини коштів свідчили, що відповідачка визнає борг та готова його погашати. Але після її категоричних заперечень та її процесуальної поведінки потім, сторона позивача детально виклала обставини. Ніяким чином не намагаючись ввести суд в оману. Тому, наголошує, що суперечності відсутні, а наявне викладення обставин більш детально. Тому поведінка позивача протягом засідання була добросовісною та чесною. Посилання сторони відповідачки на судову практику щодо недобросовісної поведінки сторони, вважає, не релевантною у даному випадку.

В судовому засіданні представник відповідачки підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги.

Позивач та його представник не визнали доводи апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення, а рішення суду- без змін, надавши пояснення аналогічні змісту відзиві на апеляційну скаргу.

Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Переглядаючи рішення в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів виходить з наступного.

Щодо первісного позову.

Звертаючись до суду з позовом про стягнення боргу, позивач посилався на те, що між ним та відповідачкою 08 липня 2015 року був укладений договір позики, згідно з яким він передав відповідачці у борг 37400 доларів США, які їй були необхідні для розвитку бізнеса. Відповідно до договору, відповідачка зобов`язалася повернути борг у повному обсязі в строк до 15 вересня 2019 року. Оскільки відповідачка взяті на себе зобов`язання не виконала у повному обсязі, борг повернула частково, просив стягнути з неї на його користь борг у сумі 35468,21 доларів США, що відповідно до курсу НБУ станом на 30 червня 2020 року складає 946 646,52 грн.

Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору та самостійно визначають розмір плати і порядок розрахунків.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Саме про таке застосування вказаних норм права йде мова в правовому висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 02 липня 2014р. у справі №6-79цс14.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), від 16 червня 2021р. у справі № 754/5369/17. Ця судова практика є незмінною.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.

В той же час, відповідно до положень статті 1051 ЦП України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Частиною другою статті 218 ЦК України передбачено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

У даній справі розмір грошової суми, яка за ствердженням позивача була надана відповідачці за розпискою від 08 липня 2025р. у десять і більше разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тому вказаний правочин обов`язково підлягав укладенню в письмовій формі й факт того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором не можуть підтверджуватись свідченнями свідків.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Проаналізувавши надані сторонами докази у їх сукупності, суд першої інстанції встановив фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, та дійшов правильного висновку, що складена відповідачкою розписка від 08 липня березня 2015 року є належним доказом того, що між сторонами було укладено договір позики, за яким відповідачка отримала від позивача грошові кошти в розмірі 37400 доларів США та взяла на себе зобов`язання повернути їх у строк до 15 вересня 2019 року.

При цьому колегія суддів виходить з того, що, як правильно зазначив суд першої інстанції, умови договору між сторонами були узгоджені, про що свідчить підпис відповідачки.

Оригінал розписки від 08 липня 2015 року був оглянутий судом першої інстанції та апеляційними судом в судовому засіданні. Відповідачка ОСОБА_4 не заперечувала факт її написання та підписання.

Розписка складена власноручно відповідачкою, містить дату її складання - 08 липня 2015 року, підпис ОСОБА_4 , вказівку на отримання нею коштів саме в борг («взяла в долг» мовою оригіналу), розмір боргу (37400 дол. США), а також зобов`язання повернути суму боргу до 15.09.2019р. (а. с. 6 т.1). Крім того, відповідачка власноручно зазначила в тексті розписки про те, що дана позика є безпроцентною, що наявність у ОСОБА_1 цієї розписки підтверджує прийняття нею грошових коштів і не потребує додаткових доказів їх передачі.

Належних та допустимих письмових доказів того, що грошові кошти насправді не були одержані відповідачкою від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, матеріали справи не містять.

Надані нотаріально завірені заяви свідків з цього питання не є тими письмовими доказами, якими можливо доводити безгрошовість договору позики, оскільки за своєю правовою природою вони є свідченнями свідків, які завірені нотаріально, а тому в силу зазначених вище приписів закону не можуть використовуватися у даній справі у якості доказів безгрошовості договору позики.

Копія паспорту ОСОБА_4 для виїзду за кордон НОМЕР_1 та витяг з баз даних «Відомості про осіб, що перетнули державний кордон України» та «Відомості про транспортні засобі, що перетнули державний кордон України» центрального сховища даних ІТС «Гарт-1» від 14 січня 2021 року, на які посилається апелянт, зазначених обставин не підтверджують, а є тільки доказом перетину кордону у відповідні проміжки часу та жодним чином не спростовують факт отримання грошових коштів відповідачкою у встановлений матеріалами справи час їх передачі, який тільки частково співпадає з часом написання розписки.

Не містять матеріали справи також достатньої кількості безспірних належних та допустимих доказів написання відповідачкою розписки під примусом зі сторони позивача чи у зв`язку з її безпорадним станом та психічною нестабільністю, пов`язаною з розривом стосунків з позивачем.

Так, з заявою до правоохоронних органів про вчинення злочину відповідачка звернулася через тривалий час після написання розписки, а саме 02 грудня 2020р., тобто після звернення позивача до суду з позовом до неї про стягнення боргу, яке мало місце 06 серпня 2020р. Після цього вона не цікавилася результатами розслідування за її заявою, що правомірно розцінив суд першої інстанції як звернення не з метою захисту своїх прав та інтересів, а з метою вчинення тиску на позивача. Правових висновків правоохоронних органів стосовно даного звернення чи вироку суду про притягнення позивача до кримінальної відповідальності матеріали справи не містять.

Зазначене свідчить про відсутність достовірних та належних доказів написання відповідачкою розписки під примусом зі сторони позивача.

Не знайшло свого об`єктивного підтвердження під час розгляду справи також перебування відповідачки під час складання розписки у безпорадному стані та стані психічної нестабільності, пов`язаних з розривом стосунків з позивачем, оскільки ініціатором розриву стосунків у липні 2016р. була саме відповідачка, яка вже 15 жовтня 2016р. зареєструвала шлюб з іншим чоловіком ( а. с. 161 т. 2). Протягом 2016-2019 року сторони продовжували підтримували дружні стосунки, періодично зустрічалися під час приїзду відповідачки до м. Миколаєва, їх листування було дружнім, тощо. До того ж згідно матеріалів справи розписка датована 08 липня 2015р.

Не підтверджений зазначений стан відповідачки також медичними висновками чи обстеженнями.

За такого, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що одне лише зобов`язання повернути позивачу кошти не встановлює, що воно виникло унаслідок саме боргових зобов`язань, що зміст розписки не містить зобов`язання, визначеного статтею 1046 ЦК України, що фактичні обставини, зазначені в розписці, та юридична природа цього документа не направлена на виникнення правовідносин позики між сторонами, що з даної розписки не вбачається факту передачі грошових коштів позивачем у власність відповідачки у борг.

Підтвердженням наявності боргового зобов`язання за розпискою від 08 липня 2015р. свідчить також те, що 15 жовтня 2016 року відповідачка передала ОСОБА_1 500 доларів США в рахунок погашення боргу саме за розпискою від 08 липня 2015 року.

Крім цього, згідно банківських виписок від 21 червня 2020 року, ОСОБА_7 на картку ОСОБА_1 19 грудня 2018 року перерахувала 11444,00 грн, що еквівалентно за курсом НБУ на дату повернення 410,94 доларів США; 01 серпня 2019 року - 5025,13 грн, що становить 200,83 доларів США; 09 вересня 2019 року сума 5075,00 грн., що еквівалентно 202,30 доларів США; 30 вересня 2019 року - 5025,13 грн., що становить - 208,66 доларів США; 31 жовтня 2019 року сума 5052,13 грн., що еквівалентно 201,04 доларів США; 01 грудня 2019 року сума 5000,00 грн., що становить 208,02 доларів США.

Таким чином, загальна сума повернутої позики становить 1931,79 доларів США, а залишок боргу становить 35468,21дол. США, що на момент звернення позивача до суду по курсу НБУ складає 946646,52грн.

Наявність боргового зобов`язання на суму 2000 дол. США, в рахунок погашення якого відповідачка нібито передавала позивачу зазначені кошти не підтверджена будь-якими належними доказами у справі, як то розписка чи письмовий договір позики, оскільки виходячи з положень ст. 1047 ЦК України та курсу долара по відношенню до гривні на час його укладання такий договір мав бути укладений в письмовій формі.

Тому колегія суддів погоджується з висновком суду про доведеність укладення між сторонами договору позики, згідно якого відповідачка взяла в борг у позивача 37400дол. США (до яких входять також 2000дол.США, які визнаються відповідачкою як борг) з зобов`язанням їх повернути у вказаний у розписці строк.

За такого, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом не досліджено наявність боргових зобов`язань та проігноровано відсутність фактичної передачі позивачем грошових коштів відповідачці саме у сумі 37400дол. США.

Що стосується доводів апеляційної скарги, що судом не досліджено питання щодо моменту виникнення боргових зобов`язань та не з`ясування реальної дати написання розписки, фактів передачі грошових коштів, розмірів, якими вони передавалися, місця та способи їх передачі, слід зазначити наступне.

Як убачається зі змісту рішення, судом під час розгляду справи досліджувалися дані обставини, сторони надавали свої пояснення та докази на підтвердження своїх позицій у справі.

Так, зокрема, згідно пояснень позивача, наданих в межах кримінального провадження за № 12020150040003173 за ч. 1 ст. 189 КК України (т.3 а. с. 63-65), на момент їх знайомства з ОСОБА_4 вона не мала достатніх доходів для проживання і перебивалась різними заробітками, підробляючи продавцем у магазинах, оскільки її сім`я також не могла її підтримати матеріально. У той же час ОСОБА_4 прагнула організувати свій власний бізнес. Він підтримував її у бажанні створити власну справу, оскільки побачив, що вона має до цього хист. Саме на розвиток її власної справи позивач передавав у борг ОСОБА_4 грошові кошти без будь-яких процентів, але під обов`язок їх повернути. Таким чином, близькі відносини з ним ОСОБА_4 конвертувала у отримання значної безпроцентної фінансової позики, що є достатньо вигідною фінансовою допомогою на стадії формування власної підприємницької справи. Позивач був впевнений у добросовісності ОСОБА_4 , оскільки вона протягом 2012-2015 років неодноразово брала у нього позики, про що складала розписки і постійно хоч і частково повертала ці кошти. Виходило так, що вона завжди у борг брала більше, ніж повертала. На початку липня при черговому звірянні розрахунків по розпискам ОСОБА_4 вони вивели її заборгованість у сумі 35400 доларів США. Крім того, ОСОБА_4 попросила у нього в борг 2000 тисячі доларів США для закупівлі товару. Вони домовилися, що позивач передасть їй у борг ще 2000 доларів США, а вона поверне йому всю суму заборгованості - 37400.00 доларів США до 15.09.2019 року. ОСОБА_4 погодилася. Приблизно в цей період вони поїхали у розважальну подорож на яхті, в ході якої вона бажала зійти у Стамбулі та здійснити закупівлю товару. Саме для цього їй потрібно було 2000 доларів США, яких їй не вистачало. Вона в цей час активно торгувала на ринку «Колос» в Миколаєві. 08.07.2015 року позивач передав ОСОБА_4 в борг грошові кошти у сумі 2000.00 доларів США і вони на підставі їх записів та складених нею раніше розписок визначили її загальну заборгованість у сумі 37400,00 доларів США. Ткачук власноручно написала та підписала розписку, в якій зазначила, що отримала від нього в борг грошові кошти у сумі 37400,00 доларів США у безпроцентну позику та зобов`язується їх повернути до 15.09.2019 року. Позивач у свою чергу віддав їй складені нею ж розписки на суму 35400.00 доларів США, які вона отримувала раніше. Таким чином, ними було укладено новий договір позики на нову суму 37400.00 доларів США з новою (спільно погодженою) датою повернення цих коштів - 15.09.2019 року.

Під час розгляду даної цивільної справи позивач підтвердив, що дійсно 08 липня 2015 року ним ОСОБА_4 була передана не вся сума зазначена в розписці. Вказав, що передавав ці кошти на розвиток її особистого бізнесу у декілька разів різними сумами із зобов`язанням їх повернення до написання розписки.

Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що сторони в період з 07 по 08 липня 2015 року разом виїхали з Одеського морського порту на яхті проекту ВС-975 «Sea Wolf 007» та відправилися в корабельну подорож, що підтверджується відмітками в закордонному паспорті, витягом від 14 січня 2021 року з бази даних «Відомості про осіб, що перетнули державний кордон України» та «Відомості про транспортні засоби, що перетнули державний кордон України» центрального сховища даних ІТС «Гарт-1» за період з 07 липня 2015 року по 10 липня 2015 року, що 10 липня 2015 року вони прибули у порт «Balchik» в Болгарії, а також на відсутність факту декларування грошових коштів при перетині кордону, не спростовують зазначених пояснень позивача щодо часу передачі коштів та написання розписки, а навпаки частково підтверджують його пояснення.

Відповідачка під час розгляду справи також не заперечувала факт неодноразового отримання коштів від позивача, проте вона не пам`ятає коли і якими саме сумами позивач передавав їй кошти, але це були суми і більше 2000дол. США. Відповідачка тільки наполягала, що грошові кошти позивачем їй передавалися без зобов`язання їх повернення.

Посилання представника відповідачки під час розгляду справи на те, що вказані у розписці 37400дол. США є ціною подарунків позивача, які останній робив їй у зв`язку з перебуванням у близьких відносинах у період часу з 2012 по 2016 (коштовних прикрас, туристичних путівок, транспортних засобів (2 легкових автомобілів та 2 мотоциклів), туристичного спорядження (гідрокостюми для дайвінгу), сертифікованих курсів дайвінгу PADI), а також грошовими коштами, які позивач неодноразово надавав ОСОБА_4 для її власних потреб без умови їх повернення і які остання використовувала для спільних потреб із ОСОБА_1 - купівля продуктів, бензину для транспортних засобів, побутові витрати на будинок, тощо, не знайшли свого об`єктивного підтвердження під час розгляду справи.

Отже, матеріалами справи встановлено, що момент передачі грошей частково не співпадав з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, (2000дол. США були передані під час складання розписки, а інші - раніше різними сумами протягом тривалого часу), але підтверджено, що факт передачі коштів у борг передував часу складання розписки.

Як уже зазначалося, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг, який у даній справі підтверджено дослідженими судом матеріалами справи.

Саме про таке застосування зазначених в тексті постанови норм права, які регулюють дане питання, йде мова у правовому висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 02 липня 2014р. у справі №6-79цс14.

У зв`язку з наведеними вище конкретними обставинами, якими встановлено, що факт передачі грошових коштів передував факту написання розписки, час складання розписки не має вирішального правового значення, навіть якщо припустити, що вона складалася як стверджує відповідачка в липні 2016р.

Перевіряючи висновки суду щодо необґрунтованості зустрічного позову, колегія суддів виходить з наступного.

Звернувшись до суду з зустрічним позовом, відповідачка просила визнати недійсним договір позики на суму 37400 доларів США, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у формі розписки 08 липня 2015 року, посилаючись на те, що грошові кошти 08 липня 2015 року на підставі розписки ОСОБА_1 . ОСОБА_4 не передавав, що вони проживали однією сім`єю в період з 2013 року по липень 2016 року, а розписка написана нею наприкінці липня 2016р. після припинення сумісного проживання сторін. При цьому позивач скористався її безпорадним станом та психічною нестабільністю, пов`язаною з розривом стосунків, і змусив її написати розписку заднім числом, зазначивши, що вказана в розписці сума є сумою всього подарованого їй майна протягом спільного проживання. Крім того посилалася на те, що оскільки сторони проживали однією сім`єю під час складання оспорюваної розписки, то грошові кошти, майно, інші речі, набуті ними в період з 2013 року по липень 2016 року є їх спільним сумісним майном. Таким чином, вважає, що договір позики грошових коштів, які перебувають у спільній сумісній власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у строкову позику від чоловіка до жінки, суперечить нормам ЦК України та СК України щодо правового режиму спільного сумісного майна.

Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно положень частини 2-5 статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.6 статті 203 ЦК України).

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

На час вчинення правочину відповідачка мала необхідний обсяг цивільної дієздатності та не вчиняла правочин на умовах, зазначених в ч.6 ст. 203 ЦПК України.

Посилання відповідачки як на підставу для визнання договору позики недійсним на те, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах з січня 2013 по липень 2016р., а тому набуте у цей час майно, в тому числі і грошові кошти, є спільним сумісним майном, а тому передача у строкову позику майна від чоловіка до жінки, суперечить нормам Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України щодо правового режиму спільного сумісного майна, як правильно встановлено судом першої інстанції, спростовані рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2021 року, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання набутого майна за час спільного проживання спільною сумісною власністю.

Не знайшло свого об`єктивного підтвердження під час розгляду справи з зазначених в тексті постанови підстав також посилання відповідачки, що грошові кошти 08 липня 2015 року на підставі розписки ОСОБА_1 ОСОБА_4 не передавав, що позивач скористався її безпорадним станом та психічною нестабільністю, пов`язаною з розривом стосунків, змусив її написати розписку заднім числом, що вказана в розписці сума є сумою всього подарованого позивачем їй майна протягом спільного проживання.

За такого, слід дійти висновку, що волевиявлення відповідачки під час складання розписки було вільним і відповідало її внутрішній волі, а правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що свідчить той факт, що відповідачка виконала частково його умови, повернувши позивачу отримані у борг кошти у загальній сумі 1931,79 доларів США.

Отже, відповідачкою не надано достатньої кількості безспірних належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог про визнання недійсним договору позики від 08 липня 2015р. в межах заявлених нею у встановленому законом порядку позовних вимог.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо обґрунтування рішення недопустимими та неналежними доказами через долучення їх ОСОБА_1 до справи у спосіб не передбачений ЦПК України, що свідчить на думку апелянта про порушення судом процесуальних норм, визначених ЦПК України, колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 83 ЦПК України передбачено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч.2). Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч.3).

Положення ст. ст. 177-179 ЦПК України узгоджуються з зазначеним в ст. 83 ЦПК України вимогами закону щодо порядку подачі доказів (станом на час вчинення процесуальних дій учасниками процесу) та конкретизують їх.

Так, позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів) (ч.5 ст. 177 ЦПК України).

Відповідно до ч.5 ст. 178 ЦПК України відповідачем до відзиву на позовну заяву, в якому він викладає заперечення проти позову, додаються докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.

До відповіді на відзив, у якій позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення, згідно ч.3 ст. 179 ЦПК України застосовуються правила, встановлені частинами третьою - п`ятою статті 178 цього Кодексу. Тобто, позивач може надати докази на підтвердження своїх заперечень проти доводів відповідача, викладених в відзиві на позов.

Як убачається з матеріалів справи позивач звернувся до суду з позовом 06 серпня 2020р., в якому обґрунтувавши заявлені позовні вимоги щодо предмету позову, навів також обґрунтування своєї фінансової спроможності мати в наявності зазначені в розписці кошти та надати їх у позику, посилавшись на те, що він є одноособовим власником та директором підприємства - суднобудівна компанія "Яхт-верф "Навколо світу", яка була створена ним в 2005 році в м. Миколаєві і зареєстрована по вул. Новозаводська, де розташовані виробничі потужності: декілька виробничих цехів та майстерень. За період від початку діяльності верфі на ній було побудовано 31 вітрильну яхту і моторні катери різного розміру (від 6 до 30 метрів) та різної вартості (від 300000 15000000 грн). До позовної заяви додав копії розписок від 08.07.2016р. та від 15.10. 2016р., копії банківських виписок від 21.06.2020 на 4 арк., та інші документи стосовно матеріального стану відповідачки та її паспорту і коду.

08 грудня 2020 року від відповідачки до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона повністю заперечувала наявність саме боргових зобов`язань у неї перед позивачем у сумі 37400дол. США та факт отримання їх 08 липня 2015р., посилалась на наявність фактичних шлюбних відносин, на відсутність обов`язку повернути гроші, зазначені в розписці від 08.07.2025р., а також на інші обставини, які в подальшому були викладені нею у зустрічній позовній заяві. До відзиву були надані докази на підтвердження наведених у відзиві доводів.

14 грудня 2020 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якому позивач заперечував проти доводів, зазначених відповідачкою у відзиві, та на підтвердження своєї фінансової можливості надання коштів у борг, на яке посилався в позові, додав до відповіді копії наступних документів: договору купівлі-продажу квартири від 08.11.2004 року; договору купівлі-продажу житлового будинку від 15.09.2005 року; договору банківського вкладу від 09.03.2005 року; квитанції від 09.03.2005 року про внесення позивачем 150 000,00 грн. на банківський рахунок; договору банківського вкладу від 12.05.2006 року; квитанції від 12.05.2006 року про внесення позивачем 150 000,00 грн. на банківський рахунок; квитанції від 19.04.2006 року про здійснення валютообмінної операції - купівлі 3695.00 доларів США; квитанції від 11.02.2008 року про здійснення валютообмінної операції, а саме придбання позивачем 20 000,00 доларів США; витягу за результатами безкоштовного запиту до ЄДРПОУ про те, що позивач є засновником - власником ТОВ «ЯХТ-ВЕРФ НАВКОЛО СВІТУ» (код ЄДРПОУ .3.3310519) з 29.12.2004 року; протоколу загальних зборів про створення позивачем ТОВ «ЯХТ-ВЕРФ НАВКОЛО СВІТУ» від 29.12.2004 року, свідоцтва про держану реєстрацію позивача як суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи з 06.09.1999 року. Крім того, на підтвердження того, що відповідачка добре розуміла, на думку позивача, природу отриманих коштів і що вона має перед ним невиконані зобов`язання, додав роздруківки переписки позивача та відповідачки в телефонних додатках у період з 2017 по 2019 роки включно на 23 арк.

Аналіз зазначених обставин у їх сукупності свідчить про те, що зазначені докази були подані сторонами у визначений законом порядок та строк.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч.11 ст. 83 ЦПК України у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Підготовче провадження у справі було закрито 27 січня 2023р., про що свідчить ухвала суду від 27.01.2023р.(а. с. 164-166 т.3).

З заявою щодо не прийняття до уваги документів долучених до відповіді на відзив від 14.12.2020 ОСОБА_1 , у тому числі роздруківки переписки в телефонних додатках між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з 2017 по 2019 роки, та залишення їх без розгляду представник відповідачки звернувся тільки 26.05.2023р.

Щодо правової природи роздруківки переписки позивача та відповідачки в телефонних додатках у період з 2017 по 2019 роки, доданої до відповіді на відзив.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. (частина перша). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 78 вказаного кодексу обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша).

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1998 та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 77 ЦПК України).

Принцип належності доказів полягає в тому, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. При цьому правило належності доказів обов`язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб`єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Відповідно до приписів статті 95 ЦПК України ( в редакції на час подачі відповіді на відзив) письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Згідно з частиною першою статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (частина друга статті 100 ЦПК України).

Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частина третя статті 100 ЦПК України).

Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу(частина четверта статті 100 ЦПК України).

Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина п`ята статті 100 ЦПК України).

Враховуючи описані вимоги процесуального законодавства та здійснивши їх аналіз у сукупності, слід дійти висновку, що учасник справи на обґрунтування своїх вимог і заперечень має право подати суду електронний доказ в таких формах: 1) оригінал; 2) електронна копія, засвідчена електронним цифровим підписом; 3) паперова копія, посвідчена в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 100 ЦПК України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 76 ЦПК України). Таким чином подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.

Саме про таке застосування зазначених норм права йде мова у правових висновках, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20.

Як убачається з матеріалів справи додана до відповіді на відзив роздруківка переписки позивача та відповідачки в телефонних додатках у період з 2017 по 2019 роки включно на 23 аркушах завірена представником позивача.

В судовому засіданні судом першої інстанції за участі сторін дослідив оригінал електронного доказу.

За такого суд правомірно взяв до уваги як допустимий доказ роздруківку переписки позивача та відповідачки в телефонних додатках у період з 2017 по 2019 роки включно на 23 аркушах та надав їй правову оцінку у сукупності з іншими доказами у справі.

При цьому суд дійшов правильного висновку, що з наданої позивачем телефонної переписки вбачається, що відповідачка визнає взяті на себе боргові зобов`язання та жалкує, що через різні життєві обставини позбавлена можливості вчасно їх виконати (т. 1 а.с. 163-185).

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, представник відповідачки не заперечував факт того, що учасниками вказаної телефонної переписки є саме позивач і відповідачка, а посилався тільки на процесуальні порушення подання цього доказу, а також на те, що він є неповним, так як частина повідомлень видалена, що може на його думку свідчити про відсутність боргових зобов`язань. Проте, дослідивши зазначену переписку, колегія суддів дійшла висновку, що незважаючи на наявність деяких видалених повідомлень, вона свідчить про визнання відповідачкою наявності у неї зобов`язання перед позивачем повернути отримані нею коштів, в ній відображені повідомлення, які співпадають з датами зарахування коштів на банківський рахунок позивача, номера картки позивача в Приватбанку, суми, про перерахування яких вона повідомляла позивачу є значно більші, ніж 2000дол. США. При цьому переписка свідчить про наявність дружніх стосунків між сторонами.

Щодо доводів апеляційної скарги про самоусунення суду від виконання положень ст. 109 ЦПК України.

Частиною першою статті 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини першої статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

З аналізу наведеної норми процесуального закону можна дійти висновку, що нею законодавець встановив спеціальну процесуальну санкцію для осіб, які ухиляються від участі у експертизі. Важливим у такому випадку є встановлення ухилення осіб як умисних дій, внаслідок чого неможливо проведення експертизи для з`ясування відповіді на питання, яке для них має значення, наслідком чого може бути визнання судом факту для з`ясування якого була призначена експертиза, або відмова у його визнанні.

Ухиленням від участі в експертизі є умисні дії особи, яка бере участь у справі, метою яких є неможливість проведення експертизи, яку призначив суд, а саме: ненадання експертам необхідних матеріалів або документів, які є в особи; відмова надати зразки для дослідження; недопущення до приміщень або майна, яке підлягає дослідженню тощо.

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України суд роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Із змісту п. 17 постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» вбачається, що роз`яснити наслідки ухилення від участі в експертизі суд повинен в ухвалі про її призначення. Застосування таких наслідків можливе лише після постановлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі.

У даній справі ухвалою суду від 11 січня 2022р.за клопотанням представника відповідачки була призначена технічна експертиза документу, проведення якої було доручено експертам Миколаївського відділення Одеського Науково-дослідного інституту судових експертиз ( а. с. 82-84 т.3).

На вирішення експертам були поставлені наступні питання: Чи виготовлений рукописний текст у той час, яким датований документ -розписка від 08 липня 2015 року, укладена між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .?; У який період часу був виконаний рукописний текст у документі - розписці від 08 липня 2015 року, укладеної між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .?

Вказаною ухвалою суд зобов`язав ОСОБА_1 надати експертам оригінал розписки від 08.07.2015р. Проте, не роз`яснив та не попередив його про наслідки ухилення від участі в експертизі, передбачені ст. 109 ЦПК України (а. с.82-84,т.3).

17 лютого 2022р. на адресу суду надійшло повідомлення від Миколаївського відділення Одеського Науково-дослідного інституту судових експертиз про неможливість проведення експертизи через відсутність у штаті установи фахівці з проведення хімічних досліджень, яке необхідне для виконання даної експертизи (а. с.89 т.3).

В судовому засіданні 03 серпня 2022р. стороною позивача суду була надана відповідь Київської незалежної судово-експертної установи від 02.08.2022р. про неможливість встановлення давності виконання штрихів паст кулькових ручок, віком більше 5 років, а також із дискретністю до днів і місяців, змістом летких компонентів в незалежності від способів, методів і використаного обладнання, є безпрецедентним, та не є можливим відповідно до науково обґрунтованих методик проведення судових експертиз в Україні та міжнародної експертної практики Європейської міжнародної мережі судово-експертних установ (а. с. 112 т.3).

Однак, судом було постановлено ухвалу від 03.08.2022 про заміну установи, вказаної в ухвалі про призначення експертизи, з Миколаївського відділення ОНДІСЕ МЮ України на Київський науково-дослідний інститут судових експертиз МЮ України. В даній ухвалі суд також зобов`язав ОСОБА_1 надати експертам оригінал розписки від 08.07.2015р., проте, не роз`яснив та не попередив його про наслідки ухилення від участі в експертизі, передбачені ст. 109 ЦПК України (а. с. 116-117 т.3). Справа була направлена експертній установі.

27.09.2022 ухвалу суду від 03.08.2022 разом з матеріалами справи повернуто Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз МЮ України до суду без виконання, оскільки в матеріалах справи відсутній оригінал розписки (а. с.121 т.3).

Отже, експертиза двічі не проведена через відсутність оригіналу предмета дослідження, а саме розписки.

05 грудня 2022р. позивач звернувся до суду з заявою, в якій повідомив, що: «Рішення не заперечувати проти проведення технічної експертизи давності складання розписки відповідачки та надання її експертній установі приймалося його представниками. Він не погоджувався з таким рішенням, але і не заперечував проти нього на тому начальному етапі постановлення першої ухвали суду про проведення такої експертизи. Також посилався, що на даний час у справі наявні повідомлення Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, повідомлення самого Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз про відсутність технічної можливості проведення судової експертизи зі встановлення часу складання рукописного документа. Також отримана інформація від Київської незалежної судово-експертної установи про те, що встановлення давності виконання штрихів паст кулькових ручок віком більше п`яти років, а також із дискретністю до днів і місяців, в незалежності віл способів, методів і використаного обладнання, є неможливим відповідно до науково обґрунтованих методик проведення судових експертиз в Україні та міжнародної експертної практики Європейської міжнародної мережі судово-експертних установ (оригінал відповіді мається в матеріалах справи). Про неможливість такого ж дослідження з тих же причин Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз зазначено в постанові Верховного Суду від 08.05.2019 року у справі №500/16880/14-ц про неможливість зазначеної експертної установи проведення експертизи у зв`язку з відсутністю у експертів, впроваджених у судово-експертну практику України, методик встановлення абсолютного часу нанесення штрихів, рукописних записів і підписів, виконаних чорнилами (ручкою, спорядженою пастою). Тому вважав, що проведення такої технічної експертизи є неможливим, а питання, відповіді на які хоче отримати сторона відповідачки, ніяким чином не впливають на предмет доказування, а саме - обставини невиконання відповідачкою обов`язку своєчасного повернення отриманих в борг грошей, оскільки строк виконання такого обов`язку, про який сторони домовились між собою, сплинув задовго до звернення позивача до суду. Період, в якому відповідачка отримала кошти в борг і конкретний рік, в якому вона склала розписку з зобов`язанням повернути отримані в борг кошти до певного часу, не впливає на характер правовідносин між сторонами.

Після цього, 27.01.2023 під час підготовчого судового засідання позивачу було запропоновано надати оригінал розписки від 08.07.2015 для забезпечення проведення призначеної раніше судової експертизи, однак він відмовився надати цей оригінал.

Як зазначено судом в ухвалі про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду від 27 січня 2023 року позивачу було роз`яснено положення ст. 109 ЦПК України, позивач зазначив, що йому зрозумілі положення даної норми права і в черговий раз відмовився надавати оригінал розписки.

У зв`язку із цим, 27.01.2023, судом першої інстанції протокольною ухвалою залишено ухвалу про проведення судової технічної експертизи документа без виконання, оскільки без оригіналу розписки провести експертизу неможливо, про що зазначено в ухвалі суду першої інстанції від 27.01.2023 про закриття підготовчого провадження та призначення судового розгляду (а. с. 164-166 т.3).

Даючи аналіз наведеним обставинам, апеляційний суд приймає до уваги, що за змістом ст. 109 ЦПК України визнання факту, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмова у його визнанні є правом, а не обов`язком суду та приймається судом з урахуванням всіх встановлених обставин справи, а також те, що застосування положень даної норми права можливо саме при доведеності факту ухилення осіб як умисних дій, внаслідок чого неможливо проведення експертизи для з`ясування відповіді на питання, яке для них має значення.

Аналіз наведених обставин справи свідчить про те, що суд в ухвалах про призначення експертизи та заміни експертної установи не роз`яснив позивачу в установленому законом порядку положення ст. 109 ЦПК України та наслідки її не виконання. Роз`яснення положень ст. 109 ЦПК України усно під час проведення підготовчого судового засідання не замінює обов`язку роз`яснення цього саме в ухвалі про призначення експертизи.

Думка позивача про відсутність підстав для проведення експертизи була сформована на підставі інформації експертної установи, яка знайшла своє відображення також в постанові Верховного Суду, про те, що встановлення давності виконання штрихів паст кулькових ручок віком більше п`яти років, із дискретністю до днів і місяців, в незалежності віл способів, методів і використаного обладнання, є неможливим у зв`язку з відсутністю у експертів, впроваджених у судово-експертну практику України, методик встановлення абсолютного часу нанесення штрихів, рукописних записів і підписів, виконаних чорнилами (ручкою, спорядженою пастою), а також через те, що встановлення точної дати виготовлення розписки у даній справі на його думку не має вирішального значення.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд не вбачає порушення судом першої інстанцій положень ст. 109 ЦПК України під час прийняття рішення у справі.

Не знайшло свого об`єктивного підтвердження під час розгляду справи також посилання апелянта на суперечливу поведінку ОСОБА_1 з посиланням на те, що позиція позивача, що була викладена у його позовній заяві, суперечить змісту його подальших заяв по суті (відповіді на відзив, відзиву на зустрічну позовну заяву), поясненнях по суті справи, які він надавав в судовому засіданні.

Так, в первісній позовній заяві адвокат позивача, що її складав, відобразив правову підставу позову, керуючись виключно розпискою. Сам позивач, оскільки не є юристом та не має спеціальних знань у цій сфері, не усвідомлював важливість детального відображення обставин написання розписки та погашення боргу. Тим більш, як зазначено в відзиві на апеляційну скаргу, позивач не очікував заперечень відповідачки проти необхідності погашення боргу, подання позовів проти нього, перекручення стороною відповідачки фактів, подання заяви до поліції тощо. Він вважав, що листування, переказ йому частини коштів свідчили, що відповідачка визнає борг та готова його погашати. Але після її категоричних заперечень та її процесуальної поведінки, сторона позивача потім більш детально виклала обставини.

При цьому апеляційний суд враховує, що позиція як позивача, так і відповідачки були не зовсім послідовними в ході всього розгляду справи, їх пояснення відрізнялися в деталях, кожен із них викладав свою версію подій, яка перевірялася судом шляхом дослідження наявних в матеріалах справи доказами. Але зазначене не свідчить саме про суперечливу поведінку.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)).

З урахуванням викладеного, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а тому рішення суду в оскаржуваній частині слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови складено 03 квітня 2024 року